10.Філософські погляди і.Канта:

а) вчення І. Канта про пізнання: явище та “річ у собі”; Основу всіх трьох „Критик” становить вчення Канта про „речі в собі” і „явища”. Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає „речі в собі”. Пізнання починається з того, що „речі в собі” діють на органи чуття і викликають відчуття. Визнаючи існування „речей в собі” незалежно від свідомості, Кант тим самим стає на позиції матеріалізму, але він вважає, що людина пізнає тільки явища, а те, як речі існують самі по собі, людина пізнати не може. В цьому проявляється його агностицизм. Зрештою „речі в собі” виявляються у Канта трансцендентними, потойбічними. Заперечуючи зв’язок між досвідом та апріорними категоріями розуму, Кант вважав, що протиріччя властиві не самим речам, а тільки розуму, коли він виходить за межі чистого споглядання і апелює до досвіду, намагаючись пізнати через нього “річ у собі”. Ці протиріччя розуму він називав антиноміями. Антиномічність розуму означає, що твердження, які суперечать одне одному, можуть однаковою мірою бути як доказовим, так і недоказовим. Всезагальні твердження про світ у цілому, про Бога, про свободу Кант сформулював у вигляді тез і антитез в роботі „Критика чистого розуму”. Якщо теоретично ці ідеї довести неможливо, то вони повинні стати предметом віри.

б) автономна мораль і категоричний імператив за Кантом. На основі вчення про антиномії розуму Кант будує своє вчення про мораль, яке можна вважати кульмінацією європейської раціоналістичної етики. Кант проголосив незалежність, автономію моралі, її безкорисливий характер. Мораль – глибоко внутрішній регулятор поведінки. Вона не має якихось зовнішніх підстав - ні в природі, ні в суспільній користі, ні в Богові. Мораль – це сфера свободи людини, воля котрої тут є автономною і визначається нею самою. Моральний обов’язок, ідеал людського співіснування визначається практичним розумом, і він не піддається науковому обґрунтуванню і поясненню теоретичним розумом. Цей вищий моральний ідеал виражається у вимогах категоричного імперативу, тобто повеління, обов’язкового для людини за будь-яких умов (на відміну від гіпотетичних імперативів, виконання яких пов’язане з певними умовами). Кантівський категоричний імператив проголошує: вчиняй тільки так, щоб при цьому ти міг бажати, щоб твій спосіб дії міг стати загальним. Тобто кожний вчинок слід оцінювати у світлі того, що вийшло б, якби він став загальним правилом поведінки. Інше відоме формулювання цього імперативу таке: вчиняй так, щоб при цьому ставитись до людства – у твоїй особі або в особі когось іншого – як до мети і ніколи тільки як до засобу. Відноситись до інших людей лише як до засобу задоволення своїх бажань означає вважати іншу людину просто річчю, використовувати її, демонструвати своє презирство до її статусу як розумної людської істоти.

11.Філософські погляди г.Гегеля:

а) Г.Гегель як представник об’єктивного ідеалізму; Суть філософської системи Гегеля полягає у тому, що він розглядає мислення як діяльність самого мислення, котре має субстанціональний характер і існувало ще до того, як виникли світ і людина. Будучи розчарованим у можливостях людського розуму у якості засобу пізнання Абсолюту, Гегель на його місце ставить потенційно всесильний та всезнаючий розум Абсолютної ідеї, котра хоче себе пізнати. Таким чином, свідомість, мислення перестає бути специфічною особливістю людського розуму; це діяльність, сутність Абсолютної ідеї, котра мислить саму себе. Природа ж в усій її багатоманітності, суспільство, людина та її діяльність є нічим іншим як результатом еманації абсолютної ідеї, котра з їх допомогою хоче пізнати сама себе вичерпно та абсолютно. Відповідно до вихідної засади гегелівського абсолютного ідеалізму, уся його система поділяється на три великі розділи, що, на думку її автора, відбиває три ступеня розвитку абсолютної ідеї: логіку, філософію природи та філософію духу. Процес самопізнання Абсолютної ідеї, котра робитися об'єктом для самої себе, триває майже дві з половиною тисячі років: стільки часу потрібно було Розуму, щоб пізнати самого себе. У цій гегелівській характеристиці власної філософії чітко проступають як сутність методу її побудови, так і загальні контури системи в цілому. Розумний розвиток світу - основна тема гегелівської філософії. Розуміння будь-якого об'єкта пізнання дається винятково в аспекті його походження і розвитку. Це відноситься і до самої думки. Процес мислення є необхідний рух думки, підпорядкований законам власної логіки.

б) діалектичний метод Г.Гегеля. В “Науці логіки” – найціннішій частині своєї філософії - Гегель обґрунтував грандіозний проект особливої, діалектичної логіки, втіливши в ній квінтесенцію його філософії - діалектичний метод. Сутність діалектичного методу Гегеля полягає в наступному. Будь-який розвиток здійснюється за чітко визначеною схемою: ствердження, або покладання – теза; заперечення цього ствердження - антитеза і, нарешті, заперечення заперечення, тобто зняття протилежностей - синтез. Синтез є якісно новим станом, у якому немовби знаходять примирення між собою теза та антитеза; в ньому два попередні продовжують своє існування у вищій гармонійній та синтетичній єдності, зберігши свої позитивні сторони і позбавившись – внаслідок діалектичного зняття – негативних. Таким чином, за Гегелем, кожне поняття, а відтак і кожне явище у природі, суспільстві, духовному житті людини проходить такий тріадичний цикл розвитку. Досягнення синтезу в рамках певної діалектичної тріади є передумовою відтворення її на більш високому рівні; і так доти, доки не буде отримано вищий синтез. На рівні природи, зокрема, Гегель ілюстрував принцип діалектичного зняття на прикладі біологічного циклу рослини - зерна вівса. У діалектичному розвитку, на його думку, має місце повторення минулого, повернення до “ніби то старого”, проте на принципово іншій основі. Тому діалектичний розвиток має одночасно циклічний і поступальний характер, котрий надає йому форму спіралі, кожний новий виток якої являє собою нову якість, вищу ступінь розвитку.