Класичний етап розвитку науки

Класична наука охоплювала два характерні періоди розвитку географічного природознавства: додисциплінарний, ХУИ-ХУШ ст., та дисциплінарний, XIX ст. В ті часи наука зосереджувала дослідницьку увагу на простих конкретних об'єктах, абстрагуючись від суб'єкта-дослідника та його пізнавальної діяльності.

За визначенням філософа В.В.Кізіми, "Класична методологія орієнтує на географічний детермінізм - розуміння природи як провідного фактора, що диктує людині свої умови, а [розуміння] ландшафту - як пейзажу, що живе самостійним життям, де людина є інорідним тілом, здатним хіба що внести тимчасовий дисонанс у природну гармонію, але не змінити її істотним чином. При цьому сама вона у вирішальній мірі залежить від природного середовища (ситуація: людина визначається середовищем, а тому є пасивною стороною, об'єктом, а середовище - активною, суб'єктом).

Така методологія панувала особливо явно на ранніх етапах людської історії, коли природне середовище проживання людей безпосередньо зумовлювало характер їхнього життя. Класичний підхід присутній у XIX і XX ст. у формі геополітики, що виправдовувала захоплення природного "життєвого простору" як вирішального фактору розвитку суспільства. В умовах загострених у XX ст. екологічних і демографічних проблем він виявляється у вигляді рекомендацій законсервувати розвиток виробничих сил і чисельність населення планети на існуючому рівні чи знизити його. Однак тези географічного детермінізму вже спростовані практикою (наприклад, бурхливим розвитком Японії, яка не має багатих корисних копалин, явною залежністю народжуваності і вирішення екологічних завдань від соціально-політичних умов життя суспільства і т. п.), а ідея нульового зростання зустріла рішуче неприйняття з боку слаборозвинутих суспільств" [Кизима В.В., 1998, с. 8].

Класичні дослідницькі підходи. Із класичним етапом розвитку науки співвідносяться чотири головні загальнонаукові підходи: порівняльний, історичний, генетичний та еволюційний. Коротко охарактеризуємо їх.

Порівняльний метод або підхід - виявлення схожості та відмінностей процесів, властивостей, станів кількох досліджуваних об'єктів та їх самих у цілому. Порівнювані об'єкти можуть бути схожі, поряд розташовані, співіснуючі в часі, а також різні, але зіставлювані за структурою чи функціями, віддалені в просторі та часі. Порівняльний метод використовують і для зіставлення різних часових станів одного об'єкта. Цей метод є базовим при класифікуванні (таксонуванні), генералізації, оцінюванні та прогнозуванні. За його допомогою виявляють загальні та відмінні ознаки, властивості досліджуваних об'єктів і стани та етапи процесів їхнього розвитку. Для одержання достовірних результатів важлива однорідність вихідного матеріалу дослідження, стандартизація прийомів спостереження і форм фіксування даних.Порівняльний підхід за своїм змістом є дещо наближеним до пізнавальної схеми методу аналогії. У географії він давно і успішно освоєний, має скромну, але надійну науково-пізнавальну репутацію.

Історичний підхід у застосуванні до конкретної науки, наукової галузі чи знань про конкретний об'єкт дає можливість отримати нове знання з історії науки, її галузі, з історії розвитку знань про об'єкт і з історії розвитку самого об'єкта. При цьому релізуються два всезагальні діалектичні принципи: історичності та єдності історичного і логічного. В результаті такої реалізації в природничо-географічних науках, наприклад, склалось інтегративне знання з природничої історії ландшафтної оболонки; палеогеографії, історичної географії, історичного ландшафтознавства - та з історії природничо-географічних наук.

Генетичний підхід спрямований на дослідження процесів виникнення, походження і становлення явищ, які розвиваються. Він відображає об'єктивний хід формування нових явищ дійсності та нового знання. Застосування генетичного підходу потребує широкого кола предметних опрацювань: щодо з'ясування початкових умов розвитку досліджуваного явища, встановлення головних етапів його розвитку, визначення основних тенденцій змін у просторі й часі, характерних просторових і часових зв'язків, фіксування переходів від нижчих форм організації до вищих, простеження процесу виникнення якісно нової сутності. Генетичний підхід тісно переплетений з історичним, доповнює і збагачує його ідеями розвитку.

Сучасна наука визнає необхідність поєднання структурно-синхронічного та генетично-діахронічного дослідження об'єктів. Таке поєднання ґрунтується на двоєдиності аналізування об'єктів у часі. За паралельним розвитком об'єктних частин з'ясовують синхронічність. За поетапним розвитком об'єкта як цілого вивчають його діахронічність.

Еволюційний підхід - загальнонаукова похідна конкретно-наукового біологічного еволюційного вчення, вчення про розвиток живої природи. Загальнонауковий еволюційний підхід близький до генетичного і полягає у дослідженні процесів розвитку як таких, зокрема у вивченні еволюції (лат, єуоШіо - розгортання) - поступового розвитку сутності в ході її кількісно-якісних змін. З еволюцією діалектично нерозривна стрибкоподібна якісна зміна сутності, що розвивається - революція (лат. гєуоШіо - переворот, різка зміна), Революції в природі звичайно називають природними катастрофами. Терміном "еволюція" у природознавстві нерідко позначають зміни і розвиток взагалі, живої та неживої природи (наприклад, космічна еволюція зірок), Склалась не зовсім точна й правильна, невиправдана за своїм змістом друга назва палеогеографії - еволюційна географія: наука лише про поступові зміни?

Є поняття коеволюції. В біології під коеволюцією розуміють спільні прогресивні зміни двох чи кількох взаємозалежних видів, зміни, що шкріплюються внаслідок спільного добору. Визначальною умовою коеволюції повинен бути достатній проміжок часу, щоб партнери мали можливість припасувати один до одного свої функціональні потреби. їх еволюційні зміни мають бути темпорально сумісними, в іншому випадку котромусь із них загрожує загибель або вихід із коеволюційної системи [Голубець М.А., 1997]. В географії коеволюція - це одночасна і тривала спільна прогресивна зміна складових геоми, біоти і соціуму, що супроводжується посиленням їхніх взаємодій на різних рівнях, аж до проявів у глобальних процесах. За переконанням автора монографії, еволюція разом із революцією є діалектичними складовими розвитку.

В 1990-і роки набули осмислення і всебічного наукового опрацювання проблеми підтримуваного розвитку, (відновлювального, а за неточним перекладом з англійської - сталого, стійкого розвитку). Екоеволюційному дослідницькому підходові, пов'язаному із підтримуваним розвитком, присвячений підрозділ 3.5.

Некласичний період розвитку науки

Некласичній науці (науці переважно XX ст.) притаманні дослідження і простих, і складних утворень, а також збагачення досліджень об'єктів рефлексивним врахуванням засобів та операцій пізнавальної діяльності суб'єкта. При цьому особливе, визначальне місце на Землі, в ландшафтній оболонці, відводиться людині - як основній самоцінності у світі.

"Некласичний підхід віддає пріоритет людині, розглядає природу лише як засіб реалізації її цілей і завдань. Сутність даної методології добре передають відомі слова: "людина не може чекати милостей від природи, взяти їх у неї -наше завдання". У загальнофілософському плані перехід від класичної методології до некласичної зафіксував К. Маркс, коли записав: філософи до цих пір лише різним чином пояснювали світ, а завдання полягає в тому, щоб змінити його (людина-суб'єкт повинна визначати світ-об'єкт).

Така методологія нестримної експансії по відношенню до світу сприяла науково-технічному, економічному і соціальному прогресу, породила культуру індустріалізму та інформаційне суспільство. Панування людини простяглось аж до отримання нових реальностей, зіставних за масштабами і практичними чи можливими наслідками впливу на суспільство з природними явищами (створення штучних морів, клонування живих організмів, продукування відсутніх у природі речовин і хімічних елементів, виготовлення зброї, за руйнівною силою зрівнянної з природно-геологічними процесами тощо). Але одночасно некласичний погляд вироджувався у хижацтво стосовно природи, в антигуманне ставлення до людини, оскільки міг слугувати виправданням будь-яких форм агресії, аморалізму і насильства. Антропогенний тиск на природні умови породив цивілізацію, але з часом призвів до зростаючої дегуманізації цього штучного світу, що підвело сучасне людство до грані самознищення. Чим повніше людина впливає на природне середовище, тим більше вона використовує сили самої природи для своїх цілей, але тим частіше ці сили виходять із-під її контролю (зростання числа аварій, їхніх масштабів і т. і.). Виникла парадоксальна ситуація "бунту" об'єкта проти суб'єкта. З іншого боку, людина відділяється від природних умов життя штучним середовищем, що вносить усе більшу дисгармонію в її зв'язок зі світом і в її внутрішнє життя.

Таким чином, відігравши свою роль в історії суспільства і в розвиткові науки, класична й некласична методології вичерпали себе. ...Людська активність уже не тоне без відповіді у природно-географічному універсумі, що здавався раніше невичерпним, а трансформується в досить очевидну і відносно швидку зворотну реакцію природного середовища, що коректує дії людини. ... Все більше виявляється важливість врахування тієї обставини, що людина як суб'єкт є об'єктом власних дій і це вносить необхідність переходу до практичного використання постнекласичної методології" [Кизима В.В., 1998, с. 8-Ю].

Некласичні дослідницькі підходи. Для науки некласичного періоду властиве поєднання великої кількості загальнонаукових дослідницьких підходів, перелік яких у різних дослідників може бути різним. На думку автора, цей період поєднує структуралістський, конструктивістський, наукознавчий, системний, екологічний, глобалістський, кібернетичний підходи, моделювання, а також субстантивний, інформаційний, семантичний, семіотичний, соціологічний, гуманістичний підходи.

Структуралістський підхід поєднує в собі методологічну специфіку структурного методу (встановлення структури об'єкта як сукупності відношень і взаємодій, інваріантних при деяких перетвореннях), а також моделювання, елементи формалізації та математизації. У природничо-географічних науках досліджують структури відношень і взаємодій тіл, явищ, полів різної природи, різних просторових рангів і різної результативності. Всі ці структуровані об'єкти є різнорідними складовими ландшафтної оболонки.

Конструктивістський підхід, на відміну від структуралістського, застосовує пізнавальне структурування не до об'єкта дослідження, а до умов його наукового пізнання і самого процесу дослідження. Неусвідомлення цієї різниці може призвести до вражень про нібито заперечення реальності досліджуваного об'єкта - бо він конструюється дослідником у знаннях. Такою причиною - "посяганням" на реальність ландшафту - була викликана досить помітна і, напевно, остання за історичним часом дискусія радянських ландшафтознавців навколо статті А.Д.Арманда "Ландшафт як конструкція" [1988].

Наукознавчий підхід спрямований на всебічне систематичне вивчення та вдосконалення науки через пізнання її історії, методології, атрибутики, розвитку ідей, формування наукових шкіл, становлення видатних науково творчих персоналій. Наукознавчий підхід має в своєму арсеналі найповніший і найпослідовніший апарат методологічного опрацювання і розвитку наукового пізнання і знання. Він поєднує в собі систематизоване пізнання всіх атрибутивних і методологічних складових науки, що взаємодіють; найдієвіша їх частина представлена в розділах 1 - 3 цієї книги. Прямим конкретно-науковим результатом застосування наукознавчого підходу є визначення і методологічно коректне вирішення рефлексивних за змістом теоретичних проблем науки для вдосконалень її пізнання і системи знань. Вищим логічним наслідком і результатом реалізації наукознавчого підходу в конкретній галузі є опрацювання її метатеоретичних узагальнень, у природничій науці - в історичному контексті природознавства.

Системний підхід (грец. аосгтгцла - поєднання, утвір) - методологічний напрям у науці, основне завдання котрого полягає в опрацюванні методів дослідження і конструювання складних об'єктів — систем, що розвиваються і є багаторівневими, ієрархічними, самоорганізованими. У XX ст. системний підхід тривалий час був панівним у методології науки, особливо неопозитивістської. Він входить до числа головних загальнонаукових провідників всезагальних принципів діалектики, зокрема конкретизує вимогу діалектики про розгляд кожного об'єкта в його взаємовідношеннях і взаємозв'язках із іншими утвореннями. Системному підходу належить одне з перших місць у методології загальнонаукового рівня і стосовно пізнання зазначених вище об'єктів. Найважливіші завдання системного підходу: 1) опрацювання засобів пізнавального представлення досліджуваних та конструйованих об'єктів як цілісних систем, що складаються з певних множин взаємопов'язаних елементів; 2) побудова узагальнених моделей систем, моделей різних класів та специфічних властивостей систем; 3) дослідження структури теорій систем різного роду, різних системних концепцій та опрацювань.

Науки про Землю завдячують цьому міждисциплінарному підходові розвитком теорії геосистем і родовим терміном і поняттям геосистема; ландшафтознавство, зокрема, - тим же терміном і поняттям, але вже омонічно видовим, у ролі невдалого синоніму ландшафтного комплексу.

Екологічний підхід полягає в міждисциплінарному застосуванні дослідницьких концепцій і прийомів, пов'язаних зі співвідношенням "господар - дім", що склалось у біологічній екології. Методологічні похідні цього пізнавального співвідношення, що стало загальнонауковим, набувають розвитку в об'єктах, предметах і методах конкретних наук, з якими інтегрує екологічний підхід. Атрибутивно-наукознавче бачення природничо-географічної реалізації цього підходу, його основних понять і проблем викладене далі у підрозділі 3.4. Основам екологічної безпеки та екології ландшафтів присвячено вузівські посібники і підручники [Боков В.А., Лущик А.В., 1998; Гродзинський М.Д., 1993].

Глобалістський підхід враховує і науково-пізнавально забезпечує вирішення проблем глобалізму, або глобалістики (франц. £ІоЬаі - загальний, всесвітній, від лат. %іоЬш - куля). Ці проблеми є сукупністю життєво важливих світових реалій, від зняття напруженості в яких залежить подальша доля людства, його соціальний прогрес. Глобальні проблеми охоплюють різні поєднання природних, економічних, етносоціальних, культурних, політичних складових загальноземних реалій у їхніх спадкоємних сучасних та майбутніх проявах. Докладний зміст і проблеми цього підходу представлені у підрозділі 3.2.

Кібернетичний підхід зосереджує увагу дослідника на розв'язанні завдань керування (грец. ко/3єрут]пкт] - мистецтво керування), одержання, передачі та перетворення інформації у складних динамічних системах - технічних, соціальних, біотичних, геоматичних. Основний метод кібернетичного дослідження - логіко-математичний, тобто математичний експеримент або машинне (комп'ютерне) моделювання. Воно виконується без знання або з використанням знань про внутрішню будову системи керування, тобто способом "чорного" або "сірого" ящика. Важлива кібернетична проблема -дослідження структур самоорганізації. її також досліджує постнекласичний синергетичний підхід: розмежування всіх підходів умовне. В природничій географії кібернетичний підхід застосовують при вивченні різних систем, процесів, структур, вирішенні проблем природокористування (наприклад, управління екосередовищем при його взаємодії з суспільством тощо).

Моделювання (лат. тос/иіш — міра, зразок) ~ поширений прийом і метод з арсеналу багатьох підходів, що дозволяє трактувати його як окремий загальнонауковий підхід. Це непряме, опосередковане вивчення об'єктів наукового пізнання шляхом дослідження їхніх моделей: графічно-логічних, картографічних, фізичних, математичних та ін. Застосовуючи абстрагування та ідеалізацію, моделювання дає змогу виділяти, відтворювати і досліджувати пізнавані параметри, характеристики чи властивості об'єктів. В науках про Землю найпоширенішими моделями є картографічні [Козаченко Т. І. та ін., 1999] і вербальні, текстові моделі.

Субстантивний підхід (лат. зиЬзіапіїа - наявність, сутність) грунтується на відображенні матеріальної - масо-енергетичної та речовинної сутності макрореалій земної і навколоземної природи. Для фізико-географа - це доступні дослідникові складові ландшафтної оболонки. Цей підхід охоплює собою дві головні предметно-методологічні складові, які в географічних науках уже набули статусу загальновизнаних і традиційних. Йдеться про геофізичні та геохімічні дослідження, вихідна основа яких - конкретно-наукова, а методологічний зміст фактично сягнув загальнонаукового рівня міждисциплінарних підходів. У багатьох науках про Землю є інтегративні складові, що відповідають реалізації обох підходів; в ландшафтознавстві, наприклад, це ландшафтознавчо-геофізичний та ландшафтознавчо-геохімічний напрями досліджень і знань.

Інформаційний підхід (лат. іп/огта(іо - роз'яснення, виклад) грунтується на застосуванні кібернетичної теорії інформації до вивчення геоматичних, біотичних, соціальних явищ і систем. Предметами інформаційних досліджень у науках про Землю є закономірності, принципи і способи прийому, вимірювання, перетворення, передавання та збереження інформації в земних природних і антропогенних утвореннях. Знання про геоінформаційні реалії є істотним доповненням до знань про субстантивність земної макроприроди.

На основі інформаційного підходу опрацьовані і широко використовуються у всьому світі ГІС-технології. Вони спрямовані на автоматизоване оперативне збирання, зберігання, обробку та аналіз великих масивів просторово прив'язаної і взаємно координованої інформації про регіони різних рангових рівнів, а також на моделювання і прогнозування об'єктів, явищ і процесів, що вивчаються.

Семантичний підхід (грец. агцлаупкоС, - означальний) полягає у вивченні значень наукових термінів і знаків, з'ясуванні їхньої відповідності науковим поняттям, зміст яких вони передають, та в обгрунтуванні необхідних змін термінів і знаків з метою досягнення їхньої адекватності науковим поняттям. Застосування семантичного підходу дає можливість вдосконалити мову науки, при потребі формалізувати її. Його використовують потрійно: як самостійний у теоретичних дослідженнях; супутно з наукознавчим підходом; при побудові метатеоретичних узагальнень. В науках про Землю семантичний підхід, крім зазначених використань, має ще усталене застосування в картографічних дослідженнях.

Семіотичний підхід (грец. агцлєісопхо^ - пов'язаний із знаком, від атщеюу - знак) стає в пригоді при опрацюванні питань, пов'язаних із різними системами знаків, що їх використовують для передачі інформації. В географічних науках і зокрема в природничій географії найпоширенішою і найуживанішою є система картографічних знаків.

Соціологічний підхід (лат. зосіеіаз - суспільство, і грец. вчення) спрямований на вивчення реалій буття і науки з позицій знання про закономірності виникнення, функціонування й розвитку різних соціальних утворень і форм спільності людей. Поєднуючи теоретичні та емпіричні засоби, соціологічний підхід дає можливість дослідити взаємозв'язки різних сторін суспільного життя і конкретно-історичних особливостей та з'ясувати їхній вплив на формування наукових знань. Для природничо-географічних наук соціологічний підхід істотний як адекватний шлях дослідження, крім матеріальних, ще й ідеальних складових усього антропічного, зумовленого людиною, тобто ідеальних властивостей і антропогенних, і соціогенних утворень - органічних частин ландшафтів, спільних об'єктів природничо-географічних наук.

Гуманістичний підхід (лат. Нитапіз — людяний) — шлях науково-пізнавального утвердження наскрізного проблемного процесу гуманізації. Цей процес охоплює всі земні антропічні реалії і систему відповідних їм пізнавальних методологічних заходів. Заходи ці пов'язані з урахуванням посилення антропогенних та етносоціогенних складових у сучасному світі, а також антропологічних, антропопсихологічних і етнолого-соціологічних складових у його науковому відображенні. Докладно про гуманістичний підхід і його проблеми - у підрозділі 3.1.