3. Методологічні проблеми міждисциплінарних дослідницьких підходів

Обґрунтування змісту розділу З

Кількість міждисциплінарних дослідницьких підходів, які використовуються в сучасній науковій практиці, велика - понад 20. Не всі вони мають рівноцінне методологічне опрацювання, не всі однаковою мірою актуальні для природничо-географічних наук. Це закономірно: кожен із них має своє цільове дослідницьке призначення і для його застосування мусять бути вагомі причини.

Як було наголошено в попередньому розділі, актуальність окремих дослідницьких підходів не залежить від походження та історичного віку підходу. Усе ще мало виразний ноосферологічний підхід має означення постнекласичного, найновітнішого, хоч його витоки належать некласичному природознавству першої третини XX ст. Майже такої ж давності екологічний підхід, некласична належність якого є загальновизнаною, теж іще продовжує збагачуватись істотними означеннями своєї дослідницької сутності. І навіть поміж класичних історичного та генетичного підходів у окремих пізнавальних частковостях у переддень XXI століття не всі змістовні питання є чітко розмежованими: розвиток знань і наукового пізнання триває, цей процес стосується всіх пізнавальних складових сучасної науки.

Разом із тим, серед різновікових і по-різному розвинених міждисциплінарних підходів можна виділити певну групу їх, для яких методологічне з'ясування та уточнення їхньої пізнавальної сутності й специфки є особливо важливим, актуальним і проблематичним, хоч і через різні причини. Таким найактуальнішим підходам присвячений цей розділ.

Конкретну увагу тут уділено семи міждисциплінарним підходам. Зокрема, представлено методологічний зміст застосування в природничо-географічних науках трьох некласичних підходів - гуманістичного, глобалістського, екологічного і чотирьох постнекласичних -екоеволюційного (підтримуваного розвитку), синергетичного, фрактального і ноосферологічного

З.1. ПРОБЛЕМИ ГУМАНІСТИЧНОГО ПІДХОДУ

Гуманізація у сучасному світі Гуманізація науки. Гуманістична географія. Міждисциплінарний гуманістичний підхід у природничо-географічних дослідженнях. Естетичне сприйняття ландшафтів. Проблеми гуманістичного ресурсного потенціалу ландшафту: його сутність, значення, дослідження і збереження. Дегуманізація. Наукові дослідження етнокультури. Природничо-географічне пізнання традицій етнокультури.

Гуманізація як наскрізний проблемний напрям науки

Гуманізація (лат. - людяний) - це процес посилення антропогенних та етносоціогенних складових у сучасному світі й відповідне їм збагачення різноманітних за природою антропічних відображень. Для наукового відображення усіх антропічних реалій світу характерне посилення антропологічних, антропопсихологічних і етнолого-соціологічних складових.

Прозорий, переконливий зміст гуманізації простежується в працях і окремих формулюваннях В.ВДокучаєва ("...людина - вінець творіння...'¹), П.Тейяра де Шардена і В.І.Вернадського (ноосфера - сфера розуму), інших мислителів минулого та сучасності. Але попри очевидні факти посилення антропічних часток і в матеріальних, і в ідеальних складових сфери людського буття, доводиться рахуватись із реаліями дещо іншого плану. Зокрема з тим, що в науці країн Заходу утвердилося своєрідне бачення проблеми гуманізації і склався своєрідний напрям гуманізації науки з історично зумовленим ідеалістичним філософсько-методологічним змістом.

Отже, явище з конкретною назвою гуманізація науки спочатку виникло в країнах Заходу в другій половині XX ст. як наскрізна ідеалістична течія. Досить швидко ця течія поширилася по світу і збагатилася матеріальними складовими, що наблизили зміст гуманізації науки до нинішнього її змісту. Це об'єктивний процес, що охопив і географію; наукове знання про нього багато в чому має проблемне наповнення і загальнонаукові та конкретно-наукові складові.

Загальнонаукові складові процесу гуманізації науки як закономірна канва є тлом прояву конкретно-наукових особливостей цього процесу, зокрема в географії. В числі таких загальних складових гуманізації науки -антропічні збагачення об'єктів, предметні науково-антропологічні, етнологічні й соціологічні опрацювання, в центрі яких - інтереси людини. Процес гуманізації має також властиві методологічні та методичні риси. Ними зумовлена потреба певних корективів ходу досліджень відповідно до трьох вимог. Ці вимоги: гуманістична специфіка досліджень; чітко з'ясована роль суб'єкта-дослідника; узгоджені прикладні аспекти як антропоцентричні. У центрі антропічних інтересів таких досліджень можуть бути біоіндивідуальні, етносоціальні та загальносуспільні реалії.

Географія закономірно прийшла до гуманізації свого дослідницького змісту. Це пов'язано з прогресуючим ускладненням ролі людини у світі, з необхідністю врахування та відображення мінливих суб'єкт-об'єктних співвідношень між людиною і середовищем її життєдіяльності, а також із потребою вивчення багатьох суто антропічних співвідношень на Землі.

Гуманістична географія напередодні XXI ст. - це своєрідний напрям географічної науки, перспективний тим своїм змістом, що вже склався, - і новими ідеями міждисциплінарного спрямування. Зокрема, серед таких ідей -природничо-географічне опрацювання проблеми пасіонарності. У країнах Заходу цей напрям науки сформувався на ідеалістичних засадах, цілком адекватних його гуманістичній сутності. Гуманістична географія багата науковими працями, опублікованими в США, Великій Британії, країнах Бенілюксу, Скандинавського півострова, у Франції, Іспанії, Португалії, Польщі, Чехії, Словаччині, в країнах, що розвиваються. У географічній науці колишнього СРСР та при його "офіційній" етнографії - етнології найпомітнішими є глибокі й незалежні гуманістичні (але теж почасти імперські) концепції й теорії, що їх розвивав видатний російський етнолог, історик і географ Л.М.Гумільов (1912-1993).

Гуманістичний підхід у природничо-географічних дослідженнях

Гуманізація науки - не лише загальнонауковий предметний напрям досліджень. Це ще й результативний міждисциплінарний дослідницький підхід. Його загальнонаукову пізнавальну канву складає представлене вище знання про багатогранну сутність наскрізного процесу гуманізації.

Теоретичною основою підходу є діалектичне розуміння єдності матеріальних та ідеальних сутнісних складових, властивих для множини антропізованих об'єктів природничо-географічних досліджень. Як відомо, множину таких об'єктів утворює поєднання ландшафтних комплексів і їхніх геокомпонентних частин (матеріальні сутності) та своєрідних неутилітарних цінностей, що виникають у ставленні людей до певних реалій ландшафтно організованої природи (ідеальні сутності).

Методологічною основою застосування міждисциплінарного гуманістичного підходу (в теперішньому розумінні його широких науково-дослідницьких можливостей) є поєднання діалектико-матеріалістичних принципів відображення і пізнання та відповідного їм науково-пізнавального арсеналу - та діалектико-ідеалістичних засад і методів пізнання. Це відповідає виконанню вимоги щодо дотримання адекватності між сутністю досліджуваних об'єктів і застосовуваними дослідницькими засобами. Підхід реалізується традиційним шляхом інтеграції та синтезу загальнонаукових теоретико-методологічних знань про сутність міждисциплінарних гуманістичних досліджень - і конкретно-наукових природничо-географічних знань про сутність гуманізованих чи антропізованих ландшафтних і геокомпонентних реалій. Конкретною методичною основою інтегрованих досліджень у цих випадках є система природничо-географічних методів, коригованих і спеціалізованих відповідно до об'єктів та цілей гуманістичного географічного пізнання.

У природничій географії цей підхід охоплює великий ряд змістовних (предметних) складових гуманістичного дослідження об'єктів. Наведемо предметні гуманістично-природничо-географічні складові:

• співвідношення матеріальних об'єктів (геокомплексних та геокомпонентних утворень, їхніх властивостей, відношень і сторін) і суб'єкта - дослідника в ході природничо-географічних досліджень;

• врахування етносоціальних і етнолого-соціологічних складових відповідно матеріальних та ідеальних об'єктів природничої географії;

• розширення та поглиблення предметних аспектів природничо - географічних наук внаслідок розвитку етнолого-соціологічних і психологічних складових інтегративного наукового пізнання;

• врахування трансформації наукового світогляду і наукового світосприймання в ході розвитку природничо-географічних знань в умовах науково-технічного прогресу;

• врахування психологічних особливостей людини, її релігійного, побутового, художнього світосприймання при розв'язанні конструктивно - географічних завдань;

• розвиток інтелектуальних ресурсів природничо-географічних наук;

• врахування, етнічна та соціальна реалізація неутилітарних гуманістичних ресурсів, котрими характеризуються ландшафтні комплекси та їхні складові як природничо-географічні об'єкти.

Гуманістичними за своєю сутністю є також складові природничо-географічних вирішень проблемних питань природокористування:

• об'єктивний сутнісний природничо-географічний аналіз та наукове відображення-синтез співвідношень суспільства з природою;

• сутнісний ландшафтознавчо-геофізичний і -геохімічний аналіз антропогенної зміненості ландшафтних комплексів та компонентів;

• врахування історичних тенденцій та віковічного досвіду природокористування при визначенні шляхів покращення сучасних екоситуацій в конкретному історичному чи етнічному регіоні;

• гласне врахування волевиявлень населення при вирішенні регіональних конструктивно-географічних завдань природо-користування, якщо вони стосуються екоситуацій у регіоні.

Наведені складові характеризують теперішній, збагачений зміст гуманізації природничо-географічного знання. На цьому тлі своєрідними змістовно звуженими і спеціалізованими видаються гуманістичні питання географії Заходу, хоч їхній спектр охоплює тематику, близьку до демографічної, соціологічної та антропопсихологічної. Безпосередньо до природничої географії вони близькі, зокрема, через географію сприйняття, або перцепційну географію (лат. - сприймання), центральним об'єктом якої є ландшафт. Ландшафти й геокомпонентні складові їх є матеріальними об'єктами також і природничої географії, усіх її наук. І в гуманістичній, і в природничій географії ландшафти і частини їх або самі є об'єктами наукового сприйняття і вивчення, або утворюють фон цільового сприйняття інших, вужчих об'єктів дослідження (сторін, властивостей, відношень цих утворень). Тому знання про ландшафти є закономірними складовими предметів усіх згаданих тут досліджень.

Естетичне сприйняття ландшафтів і їхні гуманістичні ресурсні потенціали

Естетична цінність ландшафтів - одна з головних складових рекреаційного потенціалу і загалом важлива складова гуманістичного ресурсного потенціалу території чи акваторії. її досліджують ландшафтознавці і рекреологи, вивчаючи кількісно і якісно. Естетична цінність ландшафтів -якість відносна, вона залежить від історичної доби та суб'єктивного сприйняття ландшафтів не так дослідниками, як "споживачами" красот природи -туристами і рекреантами, меншою мірою місцевим населенням, для якого ті красоти звичні. Історичність і суб'єктивну неоднозначність загального сприйняття ландшафтів - і естетичного зокрема - яскраво передав Альфред Геттнер (1859-1941) у книзі "Географія, її історія, сутність і методи". Він писав [1937, с. 192]:

"Ідеалом краси ландшафту були в минулі роки затишні ландшафти, як, наприклад, у Франції, ще в часи Людовіка XIV - ландшафт на Луарі, який тепер здається нам нудним. Альпи були протягом століть предметом жаху і тільки в кінці XVIII століття стали предметом замилування. Ще пізніше було завойовано визнання краси степу і моря; можна сказати взагалі, що з підвищенням культури, і особливо міської, красоти культурного ландшафту ціняться менше, а зовсім невизнавані раніше красоти дикої природи дедалі більше завойовують наші симпатії. Естетичному дослідженню доведеться завжди виходити з певного ідеалу краси, властивого певній національній культурі в певну епоху. Але і тоді ще залишаться часові коливання і відмінності відповідно до класів суспільства та індивідів".

В історично і просторово конкретних межах природна краса підлягає географічному вивченню. Підтвердженнями можуть слугувати географія фарб і запахів, що надихала П.П.Семенова-Тян-Шанського (1827-1914), краса мінералів, що полонила А. Є. Ферсмана (1883-1945), мальовничість нових країв і місцевостей, що захоплювала багатьох географів-мандрівників, наділених відчуттям слова і володінням ним. Мистецтво - це один із визнаних чинників формування окультуреного ландшафту, при всій відносності, історичній та особистісній суб'єктивності естетичних критеріїв і естетичного сприйняття природи.

На відміну від, ресурсів природи, що мають безпосередню вжиткову цінність - утилітарних ресурсів, краса ландшафтів, наприклад, є неутилітарним потенціалом цінності природи. Такий потенціал виявляє себе лише у відношенні людини до нього, у суб'єктивному сприйнятті. Неутилітарні цінності природи, здебільшого рекреаційного (естетичні цінності) або іншого гуманістичного змісту - про них іще йтиметься - можна співвіднести з ресурсним потенціалом природи.

Фахове з'ясування і визначення неутилітарних гуманістичних ресурсно-потенціальних властивостей природи має ряд об'єктних - і відповідних їм предметних наукових передумов. Представимо другий ряд -передумови, відображені в предметах-знаннях. За кожними з них проглядаються передумови об'єктні; але до знань про неутилтарний гуманістичний ресурсний потенціал від предметних передумов - значно ближче. Психологічні передумови охоплюють гаму відчуттів природи людьми і особисті дослідницькі можливості науковців. Географічні передумови полягають у певних можливостях наукового відображення утилітарної та неутилітарної цінності природи. Природокористувальні передумови пов'язані з критеріями набуття тілами і явищами природи ресурсного значення чи ресурсного потенціалу. Екологічні передумови полягають у необхідності підготовки природокористувачів до усвідомлення обмеженості і вразливості природних цінностей. Гуманістичні передумови пов'язані з актуальністю і можливістю багатопланових, різнорівневих розв'язань проблеми гуманізації стосовно взаємодії суспільства з природою. Нарешті, етнологічні та соціологічні передумови з'ясування неутилітарних гуманістичних ресурсно-потенціальних властивостей природи полягають у забезпеченні знаннями про етнічні традиції, етичні й естетичні ідеали, особистісні й суспільні, які можуть і повинні бути реалізовані при взаємодії людини з природою.

Всі названі передумови мають загальний визначальний зміст і свідчать про багатогранну комплексність проблеми гуманістичного ресурсного потенціалу (потенціалів) природи. З'ясування конкретного змісту і поглиблене цільове розкриття сутностей гуманістичних ресурсних потенціалів природи доповнює вирішення проблеми цих неутилітарних потенціалів і слугує гуманістичному збагаченню природничої географії.

Гуманістичні ресурсні потенціали ландшафтів складають їхні природні, антропогенні та егносоціогенні властивості — видатні, особливі та рядові, які здатні будити людські відчуття, привертати увагу, викликати пізнавальний чи науковий інтерес, впливати на особистість, що формується. Гуманістичний ресурсний потенціал ландшафтного комплексу утворений його неутилітарною ідеальною і матеріальною сутністю. Це естетична, етнокультурна, меморіальна, особистісно-духовна цінність ландшафтного комплексу (ідеальна сутність потенціалу) та краєзнавча, етноісторична, наукова цінність ландшафтного комплексу (матеріальна сутність потенціалу).

Гуманістичні ресурсні потенціали притаманні всім ландшафтним комплексам, але різною мірою. Відомі рекреаційні ресурси ландшафтів поєднують у собі утилітарні та неутилітарні гуманістичні складові. Можливості оздоровчого впливу на людину властивостей ландшафтів є утшіітарно-гуманістичними ландшафтними ресурсами. Естетична цінність, різноманітність, привабливість ландшафтів є неутилітарно-гуманістичними складовими рекреаційної цінності ландшафтів, їхнього гуманістичного ресурсного потенціалу. Вивчення таких ландшафтів звичайно пов'язане з рекреаційним освоєнням території, а в науці країн Заходу - ще й із розвитком географії людини, зокрема поведінкової (біхевіористської) географії (англ. - поведінка).

Значення знань про гуманістичні ресурсні потенціали ландшафтів

Значення досліджень гуманістичного ресурсного потенціалу ландшафтів і знань про нього багатоскладове. Його зумовлюють:

• необхідність гуманізувати сучасну дійсність (наблизити до потреб людини навколишній світ і його наукове відображення);

• вплив цього потенціалу на формування особистості, її духовності, громадянської позиції, екологічно грамотного і етично розвинутого світогляду, естетично небайдужого, підготовленого світосприймання;

• виховання почуття відповідальності перед сучасниками і нащадками за свою малу Вітчизну - за природу тих місць, де людина народилась, за природу Батьківщини - України, за природу Землі.

При формуванні наукових положень про гуманістичний ресурсний потенціал ландшафтних комплексів як вихідні моменти слі^враховувати:

• матеріальну природу ландшафтного комплексу та ідеальну природу його гуманістичного потенціалу;

• походження гуманістичного ресурсного потенціалу ландшафтного комплексу як результат суб'єкт-об'єктних відношень людини з природою;

• невивченість характерних ресурсних потенціалів ландшафтних комплексів окремих місцевостей, країв, країн;

• недоопрацьованість теорії гуманістичного ресурсного потенціалу ландшафту, фактично контурне її окреслення;

• вразливість потенціалу, при втратах - його невідтворюваність.

Останні дві риси особливо стосуються набутої гуманістичної цінності ландшафтів, історико-культурної та меморіальної - пов'язаної з іменами видатних особистостей. Меморіальній цінності ландшафтів властивий своєрідний абсолют - абсолют єдиносправжності, унікальності та невідновлюваності. Виховання в людях шанобливого ставлення до цих цінностей - важливе завдання, що стосується освіти, усіх її рівнів.

Слід ще раз наголосити, що природні чи набуті ландшафтні властивості, значущі гуманістично, не є ресурсами. Адже їхня цінність неутилітарна, безвідносно людини вона не існує. Така цінність виникає тільки в конкретному відношенні з людиною, соціумом (наприклад, із видатною особистістю чи певним етносом) - у їхньому сприйнятті. А після відходу конкретної особистості виникає меморіальна цінність, яка існує лише в сприйнятті нащадків: заповідний антропогенізований ландшафт хутора Надія на Кіровоградщині має меморіальну цінність як садиба І.К.Карпенка-Карого; інакше антропогенізовані ландшафтні комплекси околиць села Майданецького на Черкащині мають археологічну цінність як місце великого протоміського поселення пізньої трипільської культури.

Безвідносно людини існують, наприклад, ресурс родючості фунту, ресурси вологи, тепла і світла, властиві конкретним лукам, інтегративний біотичний ресурс тих луків: то цілком реальні утилітарні ресурси природи. А з гуманістичними цінностями ландшафтних комплексів доцільно співвідносити поняття ресурсний потенціал* а не ресурс. Гуманістичний ресурсний потенціал ландшафтного комплексу може бути настільки індивідуальним у людському сприйнятті, що його не завжди можливо переадресувати іншому суб'єкту: він відносний не лише історично, а й особистісно. Він не існує весь час, як ресурс; він може бути реалізований за певних умов, - а може залишитись непоміченим: то лише потенціал.

Проблема дослідження гуманістичного ресурсного потенціалу ландшафтів

Об'єктна прив'язка гуманістичних складових природи до ландшафтних комплексів конкретизує проблему цього дослідження методологічно і методично. Можливим і доцільним є застосування ландшафтознавчого підходу до вивчення гуманістичного ресурсного потенціалу середовища життєдіяльності людини. Це широка дослідницька проблема; певний досвід подібних наукових вирішень набуто завдяки розвитку ландшафтної архітектури.

У ландшафтознавчому дослідженні гуманістичного ресурсного потенціалу середовища кілька проблемних питань: про конкретизацію і визначення сутності досліджуваного потенціалу; про належне ландшафтознавче відображення цієї сутності; про оптимальний шлях дослідження; про роль різних конкретно-наукових знань у вивченні та використанні гуманістичного ландшафтного потенціалу.

Ландшафтознавчий підхід продуктивний у такому застосуванні завдяки своїй комплексності та методологічному значенню щодо інших природничо-географічних досліджень. Він дає можливість виразити властивості природних, антропогенних і соціогенних макроутворень приповерхневої природи Землі через властивості ландшафтних комплексів. Антропічні властивості - і їх відсутність у ландшафтах — складають факторальний ряд антропогенної зміненості. А самі ландшафтні комплекси є визнаними загальногеографічними об'єктами - завдяки поєднанню в них і природних, і антропічних частин.

Ландшафтознавчий підхід дає можливість трактувати гуманістичний ресурсний потенціал природи як властивість ландшафтних комплексів. Ця властивість характеризується психологічністю виникнення, поєднанням ідеальної та матеріальної гуманістичних сутностей. Звісно, проявляється також своя, органічна ландшафтна сутність, притаманна ландшафтним утворенням і співвідносна з індивідуальністю, типологічністю, інтерферентністю.

Крім ландшафтознавчих ідей, при дослідженні гуманістичного ресурсного потенціалу природи продуктивними є ідеї екології, психології, соціології, соціальної та економічної географії, етнології. Реалізація такого поєднаного застосування наукових ідей потребує і спільних зусиль відповідних фахівців, і глибоких додаткових знань у географа-ландшафтознавця. Безумовно, це і актуальний, і перспективний інтегративний напрям природничо-географічних досліджень.

Проблема збереження гуманістичного ресурсного потенціалу ландшафтів

Гуманістична цінність характерна для визначних ландшафтних утворень, охоронних природних об'єктів різного статусу (національні парки, заповідники, заказники, пам'ятники природи), для історико-архітектурних, історико-культурних, археологічних та меморіальних пам'яток. Всі вони поєднують гуманістичну цінність - і власну більшу чи меншу цінність: самоцінність утворень природи, видатних чи рядових; цінність типових природних утворень із доданою цінністю, що виникла у співтворчості людини з природою при створенні, наприклад, парків. Гуманістична цінність ландшафтів склалась переважно історично, як наслідок тривалого закорінення у них етносу, суспільства і як наслідок тривалого поцінування і збагачення їх (це щодо визначних об'єктів). Крім того, всі видатні об'єкти нерозривні зі своїм ландшафтним оточенням, яке має природно-історичну цінність і набуло своєї окремої самоцінності. Усі названі цінності потребують охорони і збереження.

Гуманістичний потенціал ландшафтного комплексу вразливий. Його можуть знецінити об'єктивні зміни у ландшафтах, трансформація їхніх природних чи антропогенних властивостей, які складали певну гуманістичну цінність, збіднення цих властивостей, особливо внаслідок впливу людини. Нерідко подібні сильні вияви чинять руйнівний вплив на гуманістичний потенціал ландшафтного комплексу. Це може нанести духовних втрат значним групам людей. Безоглядне використання природних багатств (вирубування лірів, гідроенергобудівництво, видобуток корисних копалин, розорювання колишніх мисливських угідь та пасовищ) внесло непоправні негативні зміни в середовище життєдіяльності широких верств населення всіх регіонів України.

Для більшості місцевих жителів завжди дорогий образ малої Вітчизи, винесений із дитинства. Він багатоскладовий: втілений у різноманітті рослинного і тваринного світу, в наявності мисливських та рибальських угідь, у мальовничій місцевості з природною заплавою неканалізованої річки, з луками та перелісками, з родючими грунтами орних угідь, з церковними банями над кронами дерев на сільському чи міському узвишші - в чомусь такому втілений, конкретизований рідний край кожного з нас. Бездумне руйнування реальних складових цього образу, разюче збіднення гуманістичних властивостей ландшафтних комплексів, нерідко на очах одного покоління, є однією з причин скорочення сільського населення в Україні: люди не повертаються до зубожілих невпізнанних місць. Як результат - вимирання сотень малих сіл.

Закономірно постає запитання: все це важливо з позицій екології ландшафтів та соціальної екології, але в чому тут теоретична проблема?

Дійсно, проблеми тут природоохоронні, загальнокультурні та соціальні, і без вирішення їх втрачають свій зміст найстрункіші теоретичні побудови. Збереження гуманістичного потенціалу ландшафтів - неодмінна умова цивілізованого ставлення людини до природи. Це також умова найблагодатнішого для людини варіанту взаємодії суспільства з природою. Особливість цього процесу - поєднання різних дійових заходів: природоохоронних, морально-етичних і правових, виховних і освітніх. При цьому істотна роль науки, зокрема географії

Як зазначив А.Ю.Ретеюм, "Географія, будучи мостом між природознавством і суспільствознавством, несе серйозну відповідальність за гуманізацію знання. Краща конкретна форма синтезу раціонального та емоційного - краєзнавство" [Ретеюм А. Ю._у 1988, с. 23].

Отже, гуманізація природничо-географічних знань найорганічніше і найреальніше здійснюється на ниві краєзнавства. Вона може бути реалізована через розвиток уявлень і знань про гуманістичний ресурсний потенціал ландшафтних комплексів - спільних об'єктів природничо-географічних наук. У вивченні гуманістичного потенціалу середовища життєдіяльності людини, як зазначалося, продуктивним є застосування ландшафтознавчого підходу, поєднане - інтегративне використання знань із географії, екології, історії, етнології, соціології, психології. Гуманістичне природничо-географічне знання має патротично-виховне, освітнє та світоглядне значення.

Проблема гуманізації на рубежі тисячоліть

Отже, дня гуманізації географії важливі антропологічні, етнологічні й соціологічні предметні напрацювання, зосереджені на інтересах людини, етносу, соціуму. Ще раз наголосимо: новітні постнекласичні методології трактують людину одночасно і як суб'єкт, і як об'єкт її діяльності.

У кінці XX ст. в природі, в культурі, в інших складових антропосфери простежуються явища і негативних, негуманістичих спрямувань: мають місце процеси дегуманізації. Дегуманізація - це різке погіршення духовності в суспільстві й екостану в середовищі життєдіяльності людини; це непоправні втрати у збереженості ландшафтів у цілому, їх складових чи властивостей; це деградація умов регіону, раніше сприятливих для людини, для певного етносу чи соціуму в цілому і як наслідок - значне послаблення позицій цих суб'єктів; це втрата носіїв різноманіття в природі й культурі, збіднення джерел наукових досліджень: природничих', антропологічних, антропопсихологічних, етнолого-соціологічних.

Причинами таких процесів звичайно є імперська та мілітаристська експансія, військові дії, шовіністський утиск, асиміляція, одноманітне адміністрування щодо бездержавних етносів, бездумне споживацтво і доктринерство у природокористуванні - як, наприклад, тотальна різноспрямована меліорація земель на теренах колишнього Союзу.

Можливі аспекти наукових досліджень етнокультури. Етнокультура має тісні зв'язки з багатьма сферами діяльності людського суспільства, визначає або може визначати їх, вкарбовує в них глибокий слід високодуховних традицій. До таких сфер із віковими карбами етнокультури належать побут, праця, промисли, ремесла, виховання, освіта, вірування, мистецтво, мова, література, топоніми, естетика, етика, право, відпочинок, спілкування з природою. Яскравим зразком історичного етнічного набутку є звичаєве право українців - розгалужений неписаний закон співжиття людей у сільській громаді, меншою мірою в громаді міській. Для багатьох славетних етносів із давнім і високим розвитком знань одним із духовних етнічних спадків є також традиції і культура наукових та філософських досліджень. За кожною із названих тут багатьох сфер прояву етнокультутних спадків стоять віки наступності, збережених традицій, які не звітрились, не загубились на перехрестях асиміляцій, нищення і забуття, постійного оновлення і легкоплинних мод. Кожна така сфера прояву етнокультури має потенційну можливість і потребу відповідних її конкретно-наукових досліджень, а з огляду на великий перелік сфер та етносів - досліджень найрізноманітніших. Це вдячне дослідницьке поле для інтегративних наукових розвідок. Багатий дослідницький і проблемний потенціал мають тут географічні науки, зокрема науки природничо-географічні.

Проблеми інтегративних етнологічно- та культурологічно-географічних знань. Поєднання етнокультури та географії - одна з продуктивних гуманістичних нив здебільшого пошукових наукових робіт для національно свідомого дослідника. Головна особливість і головний проблемний зміст етнокульгурологічно-географічних знань і досліджень - їхня інтегративність, зокрема найголовніша - предметна, в теоретичних знаннях. Дійовий ключ до конструктивного здійснення таких наукових досліджень, атрибутивне наукознавство - автор опрацював.

Інша істотна проблема - відшукання реальних орієнтирів у доборі та співвідношенні об'єктних складових етнокультури: історичних і сучасних, традиційних і актуальних. Тут має спрацювати дослідницький такт науковця, його відчуття цінності, вартісності історичних спадків - та недосконалості теперішніх етнічних реалій, відчуття потреб сьогодення.

Наступна група проблемних питань означених інтегративних досліджень пов'язана з широкою гамою можливих сприйнять людиною природи в усіх її складових і проявах ~ від благодатної родючої ріллі і життєдайного сонця до руйнівних ураганних шквалів чи градобою.

Кожний етнос за тривалі часи своєї історії набув певного досвіду природокористування, позитивного і негативного, виробив ставлення до стихій, свої традиційні впливи на ландшафтні комплекси та на їхні окремі складові з метою підтримання позитивних їхніх функцій, ослаблення негативних проявів, застереження чи знешкодження проявів руйнівних тощо. Потенційним полем географо-етнокультурологічних досліджень є порівняння досвіду природокористування різних етносів, особливо тих, діяльні регіони - терени та діяльні часи яких близькі, або навіть і спільні.

Україна багата регіонами, де історично сусідять кілька етносів відразу. Там подібні дослідження обіцяють бути цікавими, змістовними і результативними. Це в першу чергу Крим - гірський, передгірський і степовий, північне Приазов'я, Донбас і Запоріжжя, північно-західне Причорномор'я і зокрема Буджак, Буковина, Карпати, Закарпаття.

Нова доба потребує нових наукових знань географо-гуманістичного змісту, прогресу етнокультур - і шани вікових етнічних традицій.