УКРАЇНСЬКЕ ГЕОГРАФІЧНЕ ТОВАРИСТВО
Київський відділ
В. М. Пащенко
Землезнання
Книга перша
МЕТОДОЛОГІЯ
ПРИРОДНИЧО-ГЕОГРАФІЧНИХ НАУК
Київ -2000
ББК Д8в П 226 УДК 911.2.001
Пащенко В. М.
П 226 Землезнання. Кн. перша. Методологія природничо-географічних наук. - Київ: Б. в., 2000. - 320 с. - І8ВН 966-02-1613-0.
У монографії представлені історичне бачення феномену науки і сучасне атрибутивне наукознавство, поняття про головні складові наукового пізнання, структуру і взаємодію наукових знань, теорію і метатеорію науки. Розкрито три основні рівні методології науки, окреслено методологічний арсенал історичних етапів розвитку науки - класичного, некласичного і постнекласичного. Докладно розглянуто методологічні проблеми актуальних для природничої географії міждисциплінарних дослідницьких підходів: гуманістичного, глобалістського, ноосферологічного, екологічного, екоеволюційного (пов'язаного з підтримуваним розвитком), синергетичного і фрактального. Проаналізовано загальні методологічні проблеми природничо-географічних наук: наскрізних напрямів природничої географії, об'єктів, предметів, наукової мови, суб'єктів. Представлено природничо-географічні складові проблеми українізації, розкрито проблеми природничо-географічної освіти. Намічено перспективи метатеоретичних і метанаукових узагальнень як таких, що назріли в природничо-географічних науках на рубежі нового тисячоліття.
Табл. 4. Іл. 4. Бібліогр.: 215 назв.
Рецензенти:
М.Д.Гродзинський, доктор географічних наук, професор Л.Л.Малишева, доктор географічних наук Г.О.Пархоменко, доктор географічних наук
\
I8ВN 966-02-1613-0
© В.М.Пащенко, 2000
ПЕРЕДМОВА
Монографічне теоретико-методологічне узагальнення "Землезнання" має дві частини - "Методологія природничо-географічних наук" і "Теоретичні проблеми природничо-географічних наук". Робота зі створення цих двох монографій була ініціативною, вона виконана автором у 1994-1995 та 1998-2000 роках. Для спільної назви обох книг взято термін, який використовував академік С.Л.Рудницький, — так він позначав природничо-географічні знання "позитивного" змісту. На доповнення і в розвиток того значення, наповнення авторського "Землезнання", крім винесеного в заголовки книг методологічного і проблемного теоретичного, є ще наукознавчим і рефлексивним.
Природничо-географічні науки займають помітне, важливе місце у природознавстві. Не менш важлива роль належить їм і в науковому забезпеченні практичних питань сучасності. Цьому сприяє охоплення природничо-географічним знанням усіх складових земного макросвіту, який утворює середовище існування людського суспільства. Маємо своєрідну об'єктну взаємодовнюваність наукового природничо-географічного пізнання.
До кола природничо-географічних наук належать: загальне землезнавство, загальна і регіональна фізична географія, ландшафтознавство, палеогеографія (це комплексні природничо-географічні науки), а також галузеві науки із численними їхніми підрозділами: геоморфологія, гідрологія, метеорологія та кліматологія, ґрунтознавство, біогеографія - і палеогеографічні відповідники основних шести наук.
Істотну спорідненість природничо-географічних наук складає спільність для них багатьох пізнавальних проблем визначального методологічного і теоретичного змісту. Є ще одна особливість, яка вирізняє природничо-географічну родину дисциплін у колі всіх наук природознавства. Це добра розвиненість теоретико-методологічних складових природничо-географічного знання і пізнання, аж до початків формування їхніх метатеоретичних узагальнень. Все це дає багатий матеріал для результативного рефлексивного вияву конкретно-наукового змісту природничо-географічних дисциплін. Це також дає достатні підстави для виходу на рівень міждисциплінарних узагальнень, для формулювання методологічних і теоретичних висновків атрибутивного наукознавчого і метанауквого змісту.
Методологія науки є змістовно-логічним провідником наукового пізнання і багатоскладовим засобом систематизації наукових знань. Методологія науки -це стратегія самореалізації науки у цільовому набутті нових знань. Основу такої стратегії складає вчення про наукове пізнання та про рівні наукових досліджень і їхнє пізнавальне наповнення.
Методологія науки завжди історично конкретна й інерційна, багата засобами пізнання - і неоднозначна, відповідна пізнаваним сутностям - і варіантна. Вона толерантна у своїх складових, у дійовому дослідницькому арсеналі, успадкованому з минулих епох - і в найновіших надбаннях сучасності. Методологія забезпечує найрізноманітніші запити дослідників і збагачує дослідницько-пізнавальні можливості науки.
Визначальна роль у набутті нових знань належить застосуванню нових методологічних засобів, нових дослідницьких підходів загальнонаукового міждисциплінарного змісту.
У книзі першій "Землезнання" представлено атрибутивні сутнісні риси феномену науки в цілому та методології зокрема. З'ясовано найістотніші проблеми використання загальнонаукових засобів досліджень. Розкрито шляхи й методи конкретно-наукових природничо-географічних пізнань ландшафтної оболонки і її частин, тобто приповерхневої природи Землі. Особливу увагу вділено інтегративним проблемним дослідженням ландшафтно організованої природи.
Книга перша "Землезнання" є закономірним розвитком методологічних напрацювань, що опубліковані автором у монографіях 1993 і 1999 років і в тих виданнях стосувалися ландшафтознавства. Це методологічний підсумок тривалих науково-теоретичних розвідок автора. Вони пов'язані, зокрема, зі створенням рукопису неопублікованого навчального посібника для вузів "Методологія і теоретичні проблеми природничо-географічних наук" (1994-1995 роки). Посібник було рекомендовано до видання рішенням Великого Жюрі програми "Трансформація гуманітарної освіти в Україні" Міжнародного фонду "Відродження" (протокол № 12 від 29 вересня 1995 р.).
Автор висловлює подяку доктору географічних наук, професору М.Д.Гродзинському за ряд слушних зауважень, кандидату географічних наук В.Г.Пазиничу за постійну товариську допомогу в комп'ютерному забезпеченні роботи над монографією та керівникові фірми "АртСофт" КАЛпотникову за сприяння у підготовці книги до видання.
1. Атрибутивні положення наукознавства. Теорія і метатеорія науки
Обгрунтування змісту розділу 1
Методологія науки є одним із головних атрибутів наукового пізнання. Всі атрибути науки взаємодіють між собою. Для найповнішого розкриття методології потрібно представити всі атрибути науки, їхню типову взаємодію - і зокрема їхні співвідношення з методологією. Такі питання складають основний, атрибутивний зміст наукознавства. їм і присвячено перший розділ монографії.
Атрибутами науки є сталі невід'ємні її складові. Це об'єкти, предмети, методологія і методи як стратегія і тактика досліджень, суб'єкти. На загальних знаннях про всі атрибути, як на каркасі, вибудовується теорія будь-якої науки. Знаннями про конкретні об'єкти дослідження наповнюються конкретні наукові теорії.
Загалом теоретичне знання науки складається з цілого арсеналу взаємодіючих елементів. Це аксіоми, проблеми, ідеї, гіпотези, власне теорії, закономірності, закони, концепції, парадигми. Рефлексивним узагальненням наукових теорій започаткована метатеорія науки.
Нарешті, науці закономірно властиві диференціація та інтеграція, тобто процеси поділу та міждисциплінарного поєднання знань. Кожна наука з усіма своїми складовими - явище еволюційне, часом революційне, але завжди конкретно історичне, певною мірою традиційно спадкоємне - і пошуково-новаторське.
Всі названі риси науки, разом із власне методологією (їй як такій присвячено розділ 2 монографії), є загальними властивостями науки. Змістовний і послідовний розгляд їх у цілому дасть можливість представити все коло закономірностей науки - і зокрема її методологічні закономірності.
1.1. Наука. Наукове пізнання. Наукове знання
Визначення науки. Функції науки. Наукознавство: загальне, атрибутивне, історичне. Визначення наукового пізнання і трьох його рівнів. Складові наукового пізнання. Суб'єктивні та об'єктивні складові наукового дослідження. Творче наукове дослідження та інженерне опрацювання. Еволюція географічного пізнання. Наукове знання і його складові. Мова науки і дві її підмови. Наукова мова.
Наука та наукознавство
Наука - сфера індивідуальної та організованої суспільної дослідницької діяльності. Вона спрямована на одержання нових знань про дійсність -природу, суспільство і мислення. Наука - це також форма людських знань, достовірних і систематизованих, частина духовної культури суспільства. Наукою називають окрему галузь знання - систему понять і положень про певні явища дійсності. Філософи дають інші визначення, що доповнюють собою та уточнюють наведені. Всі вони заслуговують уваги і лише у своїй сукупності, разом дають достатньо повне уявлення про сутність суспільного феномену науки.
Наука поєднує в собі філософсько-світоглядні, пізнавальні, ціннісні, практичні складові, а також емпірію, теорію, методологію, методи, рефлексію. Основні функції науки - набуття нових знань, розвиток технологій і цільовий розвиток достовірного пізнання в інтересах практики, для наближення до істинного відображення реалій.
Функціонування і розвиток науки, структуру і динаміку наукової діяльності та наукового знання, взаємодію науки з іншими соціальними феноменами вивчає наукознавство — наука про науку. Йому властива значна інтегративність: наукознавство поєднує дослідження науки, виконані на теренах філософії, історії, соціології, економіки, права, логіки, психології, загально- і конкретно-наукової рефлексії, наукометрії тощо.
Визначальними для розвитку кожної науки є вирішення філософських, методологічних, атрибутивних питань щодо конкретної галузі знання. З'ясуванням їх починається аналіз стану науки; далі з'ясовують рівень змістовно-теоретичного, формально-логічного розвитку, історичних рис науки. Як визначальні та найзагальніші, ці питання належать загальному, атрибутивному та історичному наукознавству.
Загальне наукознавство об'єднує наскрізні змістовні розділи та узагальнення науки про науку, з'ясовує спільні закономірності різних наук, визначає ступені інтегративності конкретно-наукових знань.
Атрибутивне наукознавство аналізує та синтезує знання про об'єкти, предмети, методологію і методи, суб'єкти наукових досліджень загалом і певної науки зокрема. Такі знання про будь-яку науку отримують наукознавці або, про свою конкретну науку, - самі науковці. В такому разі має місце конкретно-наукова рефлексія, тобто самопізнання науковцями своєї науки. Подібне самопізнання потрібне всім науковцям.
Історичне наукознавство - дисципліна, яка досліджує становлення конкретних наук, історію розвитку наукових теорій, формування наукових шкіл, творчість видатних учених. Окремі нариси історико-наукознавчого змісту нерідко створюють науковці, які є дослідниками в певних галузях знань, а не в наукознавстві.
Наукове пізнання
Основна мета наукових досліджень — набуття нових наукових знань -може бути реалізована лише в результаті наукового пізнання: цілеспрямованого і тривалого, або несподіваного, раптового, здійсненого внаслідок наукового відкриття. Згадані складові наукового пізнання мають свої закономірності й особливості і тому потребують окремого розгляду - в їхньому співвідношенні з науковими знаннями, шляхами розвитку науки та роллю суб'єкта-дослідника в науковому пізнанні.
Наукове пізнання - це дослідницький процес, у ході якого суб'єкт-дослідник за допомогою набутих знань і методів здобуває нове знання про об'єкти дослідження. Об'єктивною основою наукового пізнання є всезагальний принцип відображення. Відповідно до взаємодіючих сторін цей процес характеризується суб'єктивними, об'єктивними, методологічними складовими. Про них ітиметься далі.
Будь-яке наукове пізнання має три рівні реалізації: емпіричний, теоретичний, методологічний.
Емпіричний рівень (грец. є/итгєіріа — досвід) співвідноситься з вихідними практичними даними про об'єкт дослідження та первинними досвідними узагальненнями - емпіричними висновками.
Теоретичний рівень (грец. тєсоріа — розгляд, дослідження) співвідноситься з абстрагованими узагальненнями даних про об'єкти дослідження, які є вторинними, похідними від емпіричних даних.
Методологічний рівень наукового пізнання (грец. /иєтодо£ - шлях дослідження чи пізнання, ХоуоС, - вчення) співвідноситься з філософсько-світоглядними та визначальними загально- і конкретно-науковими пізнавальними засадами дослідження. Усвідомлені та послідовно витримані чи неусвідомлені й еклектичні, такі засади завжди присутні й використовуються науковцем - як повітря, якого можна не помічати, як проза мови, над якою не замислюємося.
В природничій географії, як і в інших науках про Землю, наукове пізнання, наукове дослідження у своєму типовому індуктивному здійсненні проходить три етапи-східці. Для кожного етапу характерне нарощування складності узагальнень та конструктивності вирішень, тому то не просто етапи, а й певні щаблі пізнання, рівні кондиційності та реалізації його результатів. Перший -спостереження, опис і систематизація природних утворень: це збір та впорядкування емпіричних даних. Другий етап - пояснення одержаних даних шляхом побудови емпіричних теорій та суто теоретичних і методологічних узагальнень. Третій етап - рекомендування, конструктивне впровадження результатів наукового пізнання в практику.
При дедуктивній реалізації наукового дослідження також простежуються три етапи пізнання. Першим етапом є теоретичний - формулювання абстрагованої ідеї та дослідницької гіпотези; другим -емпіричний: емпірична перевірка ідеї чи гіпотези з метою їх підтвердження чи спростування. Третій, впроваджувальний етап наявний далеко не в кожному дослідженні; існує думка про те, що прикладні, рекомендувальні та конструктивні науково-пізнавальні кроки здійснюються вже за межами власне наукового дійства.
Головна мета наукового пізнання - одержання нових достовірних знань про об'єкт дослідження. На заваді достовірності неминуче, але подоланно, стають суб'єктивні складові дослідження. Це загальний стан науково-технічного розвитку суспільства, технічне оснащення конкретного дослідження, рівень освіти дослідника, його обдарування, вміння і навичок, а також його теоретичної, методичної і загалом методологічної підготовки. Ці складові найдужче даються взнаки на етапі спостереження, опису та систематизації досліджуваних сутностей.
Об'єктивізуються результати наукового дослідження наявними достовірними знаннями на етапі наукового пояснення одержаних фактів. Ще більшою об'єктивізацією відзначаються суто теоретичне та методологічне узагальнення, бо вони найдужче залежать від уже наявного достовірного наукового знання. Отже, об'єктивними складовими наукового пізнання є достовірні знання, зокрема теоретичні та методологічні, які використовуються в ході дослідження, а також перевірені практикою емпіричні знання.
Наукове пізнання як творче дослідження слід відрізняти від пізнання-опрацювання інженерного, застосувального. В обох випадках одержують достовірне знання, але в першому - нове, оригінальне, прирощене якісно-змістовно, а в другому - подібне відомому, стереотипне, прирощене і розширене лише кількісно.
Еволюція географічного пізнання. Стисле і різнобічно аргументоване історичне узагальнення рівнів розвитку та ступенів географічного пізнання опублікувала Л.І.Воропай [1977]. За її уявленнями, загальний процес еволюції географічної думки і географічного пізнання можна представити у формі спіралі, що поступово розгортається. Кожний її виток відображає певний рівень пізнання об'єкта дослідження, рівень розвитку науки. Кожний рівень складається із двох гілок: гілки прогресивного та гілки стабільного розвитку науки. Частини гілок спіралі - це різноякісні ступені-етапи цього рівня пізнання.
Рівні розвитку науки (їх чотири) відрізняються один від одного якістю, масштабністю, характером: 1 - рівень емпіричних досліджень пізнаваного об'єкта, означення цілей і завдань, напрямів і методів наукового пізнання; 2 -рівень просторових, територіальних відкриттів; 3 - рівень теоретичних відкриттів і виявлення закономірностей, опрацювання системи уявлень і ступеню їх об'єктивності; 4 - рівень структурної організації науки, її внутрішніх і зовнішніх зв'язків.
Підставами для розмежування ступенів-етапів кожного рівня пізнання є зміни змісту співвідношень: а - емпіричних і теоретичних форм дослідження; б - методу і теорії; в - аналізу і синтезу, індукції та дедукції; г - диференціації та інтеграції наукових знань.
На кожному рівні розвитку географічного пізнання Л.І.Воропай виділила 5 ступенів - етапів: 1-й - переважно емпіричних досліджень, територіальних відкриттів; 2-й — систематизації, класифікації, теоретичних узагальнень; 3-й -використання наукових знань на практиці, уточнення загальних законів та застосування їх для пізнання галузевих і регіональних об'єктних систем; 4-й -закономірної кризи в розвитку науки; 5-й — глибших і детальніших, якісно інших досліджень географічних об'єктів, нових відкриттів і нагромаджень нової наукової інформації.
Зміна рівнів розвитку географічної думки пов'язана зі зміною соціально-економічної структури світу, це періоди наукових революцій. В географії вони виявляють себе у вигляді вибуху нових емпіричних відкриттів, що завдають удару попереднім теоретичним уявленням. Межі між рівнями, гілками і ступенями історичного процесу розвитку науки розмиті та рухомі. Утворюються періоди з одночасним проявом різноякісних процесів і форм пізнання об'єкта дослідження. Л.І.Воропай [1977] наводить у статті конкретну періодизацію історії географічного пізнання, по-своєму достовірну й цікаву. Ця публікація має неперехідну наукознавчо-пізнавальну та історико-географічну цінність.
Автор монографії у розділі 2 розглядає найзагальнішу періодизацію розвитку географічних досліджень, співвідносну з історичними етапами утвердження класичної, некласичної та постнекласичної науки.
Наукове знання
Загальні та визначальні риси наукового знання. Визначення наукове знання та наукове пізнання свідчить про відмінність означених так сутностеи від знання та пізнання іншого - художнього, побутового, релігійного, теософського, філософського. Науковому знанню властиві такі характерні риси:
• всезагальність (зумовлена філософською обгрунтованістю), загальнонауковість (родова єдність знання, належного різним наукам), історичність, послідовність, системність і систематизованість, логічність, формальність, галузева конкретність (належність конкретній науці);
фіксованість у мові, відображення об'єктивних закономірностей і законів, історичних зв'язків у природі, суспільстві, мисленні;
узагальненість, розкриття сутності досліджуваних явищ за допомогою абстракцій, ідеалізацій, аксіом, проблем, ідей, гіпотез, теорій, концепцій, парадигм; відмінність від знань іншої родової належності;
методологічна обгрунтованість і методична опрацьованість походження, що опирається на закони певної частини реального світу;
істинність, перевірюваність суспільною практикою;
• необхідність задоволення вимог наукової перевірюваності та відтворюваності, стійкість щодо застаріння;
пояснювальна та передбачувальна функція стосовно явищ і процесів реальної дійсності; *
історизм, належність певній історичній епосі з її конкретними, певною мірою обмеженими пізнавальними можливостями;
деякий традиціоналізм у відображенні реалій світу, певна наступність у спектрах об'єктів дослідження та в побудовах і наповненнях предметних пояснень.
Не всі явища реального світу наука пояснює однаково успішно. Існує ряд так званих паранормальних явищ, пояснення яким дає езотеричне знання і науково-езотеричне світобачення. Майже в усі часи воно мало свою літературу (тепер, наприклад, - праці географа Г.І.Швебса).
Знання вважається науковим за такими головними критеріями [Ильин В.В., Калинкин А.Т., 1985]: істинність, інтерсуб'єктивність (всезагальна значущість, відтворюваність іншим суб'єктом), системність.
На думку автора, названих критеріїв для вичерпної характеристики наукового знання недостатньо, хоч вони, безсумнівно, істотні. Але за такими вимогами на означення наукового може претендувати і рядове знання зі шкільного підручника: воно істинне, відтворюване багатьма, системне. І при цьому — загальновживане, тривіальне. А для справді наукового знання цього мало: воно повинне бути ще й новим, достатньо новим знанням. Тут виникають аспекти цільового отримання і вимушено, неминуче вузького поширення справді наукових знань - та їхньої відмінності від знань широко вживаних, загальновідомих. Йдеться про паралель до згаданого вищепротиставлення наукового та інженерного пізнання, про протиставлення ново-г о наукового знання, недавно отриманого, ще мало освоєного суспільством, -та знання "зі стажем", давнішого, інженерного (його найчастіше вже тиражують у підручниках і викладають у вузах для майбутніх інженерних фахівців, які потім ним і користуються). На думку автора, найвизначальнішим критерієм науковості знань є їхня безпосередня новизна - або тісна пов'язаність із найновішими результатами досліджень, із новими знаннями. Отже, науковими є знання істинні, відтворювані, систематизовані, певною мірою належні до переднього краю цільового вузькофахового дослідницького пізнання чи пов'язані з ним.
Типологія наукового знання. Наукове знання структуроване у своїх предметних і теоретичних складових - про це йтиметься далі. Найзагальніший поділ наукового знання - на емпіричне, безпосередньо досвідне, і теоретичне -абстраговане, умовивідне знання. Ці підрозділи наукового знання складають два основні його рівні.
Методологічне знання, на відміну від методологічного пізнання, не складає окремого рівня; якісно виділяючись, воно органічно входить до знання теоретичного. Але й між емпіричним і теоретичним знанням теж існує співвідношення взаємодоповнення, а не підпорядкування. Ряд взаємодоповнюючих, відмінних за походженням і функцією наукових знань -трискладовий; це: 1) емпіричне описове, інформуюче знання - 2) емпірико-теоретичне систематизуюче і теоретичне пояснююче, узагальнююче знання - 3) прикладне адаптивне, рекомендуюче знання.
Співвідношення згаданих складових наукового знання із рівнями та цільовими означеннями наукового пізнання ілюструє таблиця 1.
Таблиця 1. Співвідношення характеристик наукового пізнання і знання
Наукове пізнання |
Наукове знання |
||||
Цільові означення |
Рівні досліджень |
Складові |
Цільові означення |
||
Описове, інформаційне Систематиза-ційне Пояснювальне, узагальнювальне |
Реко-мен-да-ційне |
Емпіричний Теоретичний Методологічний |
Емпіричні Теоретичні та методологічні |
Описове, інформуюче Систематизуюче Пояснююче, узагальнююче |
Реко-мен- дую-че |
Співвідношення підпорядкування - деяку ієрархію - можна спостерігати в теоретичному знанні залежно від ступеня узагальненості знань про досліджувані об'єкти. Так співвідноситься знання конкретно-наукове (природничо-географічне чи біологічне) - із загальнонауковим, природничим. По суті, це співвідношення теоретичного та метатеоретичного знання, але воно реалізується за умови дійсного виконання метатеоретичного узагальнення.
Наукознавча типологія знань багатопланова В.В.Ільїн і А.Т.Калінкін [1985] виділяють такі зрізи знань із поділом у межах окремих зрізів: когнітивне знання поділяється на дискурсивне та інтуїтивно-образне; соціальне - це знання-персоналії, знання-проблеми і знання-предмети; предметне - природниче, суспільне, гуманітарне, технічне знання.
Крім того, давно відома типологія знань за такими критеріями: за належністю до форм мислення - емпіричне й теоретичне; за функціональним призначенням - описове й пояснювальне, фундаментальне й прикладне; за якістю наявної інформації - ймовірне й достовірне, аналітичне й синтетичне; за пізнавальним генезисом - апріорне й апостеріорне; за гносеологічним статусом - звичайне й наукове [Ильин В. Я, Калинкин А. Т., 1985].
Структура наукового знання і мова науки
Наукове знання починається з достовірних емпіричних фактів. їх збір, систематизація, класифікація, узагальнення приводять до встановлення первинних емпіричних залежностей щодо об'єктних реалій. З операціями систематизування, класифікування, узагальнення, з контекстом виконання цих операцій та розгляду їх результатів пов'язане формування перших елементів наукової теорії.
Суто теоретичне наукове знання починається на етапі пояснення фактів. Із узагальнених емпіричних залежностей виводять закономірності та закони, що характеризують пізнавані сутності.
Подальший розвиток наукового знання відбувається через формалізацію законів, виведення дедуктивних гіпотез, формулювання аксіом. Такий розвиток не завжди прямо пов'язаний з емпіричними фактами - тут вступають у силу умоглядні факти теоретичного та методологічного рівнів пізнання.
Слід розрізняти теорію науки - в широкому розумінні (всю сукупність торетичних знань наукової галузі: теорію ландшафтознавства, наприклад) і наукову теорію - у розумінні вузькому (відображення в знаннях конкретного досліджуваного об'єкта: теорія ландшафтів).
Загалом основи теорї науки і наукових теорій (у широкому і вузькому розумінні) охоплюють: 1) вихідні емпіричні факти - дані спостережень і експериментів, численні в кожній галузі знання, але саме такі, що потребують теоретичних пояснень; 2) вихідні теоретичні факти - первинні припущення, постулати, аксіоми, загальні закономірності та закони, що в своїй сукупності характеризують ідеалізований об'єкт дослідження; 3) логічні, методологічні
(оперативно-методичні та власне методологічні - дослідницько-стратегічні), а також світоглядно-філософські факти, що в дослідженні використовуються як загальні засоби й засади наукового пізнання.
Наукова теорія у вузькому розумінні - одночасно і певний підсумок, і вихідна позиція для подальшого наукового пізнання об'єкта, якому присвячена ця теорія. Наукове знання про об'єкт дослідження формується і за фактами спостереження, і за фактами раціонального мислення. Факти природничої географії - первинно і тепер здебільшого емпіричні, одержані безпосередньо в полі чи опосередковано — з карт, фотознімків, шляхом розрахунку. З розвитком теорії та методології природничо-геофафічних наук їх доповнюють і об'єктивізують фактами теоретичного і методологічного знання. Джерелами одержання наукових фактів теоретичного змісту є всі три науково-пізнавальні операції - опис, пояснення, рекомендація та застосування рефлексивного арсеналу самовдосконалення науки. Докладнішому розглядові складових теорії науки присвячено підрозділ 1.4.
Важлива мова науки - сукупність засобів для виразу наукових знань, їх набуття, збереження і систематизації, спадкоємного розвитку і передачі для практичного використання. Мову науки складають поняття, терміни, знаки, математичні символи, логічні абстрактні структури, моделі, в науках про Землю
зокрема моделі картографічні. Мова науки поділяється на дві підмови - мову спостереження і мову теорії. Потреба розрізняти їх викликана відмінністю, яку найчіткіше відбиває пояснення через наукознавчі атрибути дослідження. Мову спостереження складають переважно об'єктні за своїм змістом формулювання
емпіричні наукові твердження, які передають результати спостереження й експерименту. Наприклад: "ландшафтна структура складна, межі підурочищ сезонно мінливі". Мову теорії складають формулювання переважно предметні, умоглядні, тобто твердження-наслідки логічних міркувань дослідника, виконані з приводу емпіричного твердження. Наприклад: "ландшафтознавче пояснення сезонної пульсації меж підурочищ пов'язане з ґрунтознавчими та гідрологічними висновками про режими ґрунтового і поверхневого зволоження і стоку".
Мову науки як багатоскладовий арсенал відображення наукових знань слід відрізняти від значно вужчої інформуючої наукової мови як засобу обміну знаннями (ці два відмінні поняття передані не одним, а двома термінами -семіотично-семантичним і семантичним, які омонічно збігаються). З науковою мовою співвідносяться словесний вираз пізнання, термінологія, структура і стиль конкретного викладу наукових знань. Зокрема, розрізняють загальний стиль викладу, по-своєму особливий у наукових тезах, науковій статті, монографії, дисертації, науковому рефераті, у підручнику і навчальному посібнику з певної галузі знань - та індивідуальний, авторський стиль викладу, властивий окремому досліднику чи кільком науковцям, представникам однієї наукової школи.