Загальнонауковий рівень методології науки

Затальнонауковіш рівень методології досліджень охоплює великий ряд різноманітних і різноспрямованих пізнавальних можливостей - складових наукової методології. їхніми спільними рисами є одноранговість (належність загальнонауковому методологічному рівневі) та взаємодоповнюваність, із якої випливає відносна методологічна рівнозначність. Це означає, що між усіма методологічними складовими цього рівня (і між складовими інших рівнів також) нема усталених "лідерів" та другорядних пізнавальних засобів; будь-яка методологічна складова залежно від об'єктів дослідження та дослідницької ситуації може бути і альфою, і омегою задіяного методологічного апарату, або може і не ввійти до нього.

Загальнонаукові складові методології досліджень. До них належать логічні методи абстракції, аналізу, діагнозу і синтезу, аналогії. До них також відносяться найзагальніші форми умозаключень - індукція та дедукція, найзагальніші методи наукового пізнання - методи вимірювання, досліду, ідеалізації, експерименту, уявного експерименту, спостереження, систематизації, аксіоматизації, метод гіпотез, гіпотетико-дедуктивний метод, а також принципи ергодичності, самоорганізації, синергізму. Коротко представимо їх, окреслюючи головні контури понять, достатні для їх ідентифікації і для орієнтації в напрямах докладнішого самостійного розгляду змісту цих понять.

Логічні методи абстракції методи логічного абстрагування (лат. аЬзігасїіо — відвернення, відокремлення) — прийоми пізнавального уявного ізолювання, виділення в самостійні вузькі об'єкти окремих складових, сторін, властивостей, відношень ширших об'єктів дослідження. Логічне абстрагування тісно пов'язане з аналізом і синтезом. До методів логічного абстрагування відносять ізолювання, узагальнення, визначення через абстракцію, абстракцію ототожнення та ін. Абстрагування є дослідницьким проникненням мислення вглиб об'єкта, від явища до сутності, це спосіб переопрацювання споглядань і уявлень дослідника у поняття.

Узагальнення - логічна дія, перехід від одиничного до особливого та загального чи від менш загального до більш загального. Узагальнення відбувається шляхом абстрагування від специфічних ознак об'єктів певного виду і збереження загальних ознак, властивих однаковою мірою всім видам цього роду. Приклад поступового вивершення природничо-географічного узагальнення: урочище Аскольдова могила (історико-краезнавче поняття) -ландшафтно-архітектурне урочище (антропогенно-ландшафтознавче поняття) -ландшафтне урочище (ландшафтознавче поняття) - ландшафтний геореал (ириродничо-географічне поняття) - геореал (поняття наук про Землю).

Визначення - логічна дія, за допомогою якої певний об'єкт відрізняють (абстрагують) від інших об'єктів шляхом встановлення (ідентифікації) його специфічних і типових ознак; це таке розкриття змісту терміна, яким позначено об'єкт дослідження, що собою замінює короткий опис його властивостей. Приклад: урочище - ландшафтний комплекс середнього локального рангу.

Ототожнення - логічна дія, встановлення однаковості об'єкта із самим собою або рівності кількох об'єктів, збігу всіх їхніх властивостей, що дає можливість розглядати їх як один і той самий, ідентичний об'єкт. Приклад ототожнення: за своєю природою зсуви дніпровських круч у Києві майже тотожні між собою (повну тотожність дають лише математичні чи хімічні абстракції).

АналЬ, метод аналізування (грец. ауаЛоаі£~ розклад, розчленування) -процес уявного або практичного розчленування цілого (досліджуваного тіла чи уявлення, чи знань про нього) на складові та вивчення їх; логічний метод наукового дослідження, взаємозумовлений і взаємопов'язаний із синтезом. Виділяючи суттєве, основне для об'єкта, аналізування є засобом проникнення в сутність явищ (аналізуючи ландшафт, вивчають сутнісні риси його складових).

Діагноз, метод діагнозування - (грец. 8іаууахп£ - розпізнавання, визначення) - науковий опис основних властивостей та ознак, що характеризують досліджуваний об'єкт чи його аналітичні частини. (Для встановлення тотожності природи кількох зсувів спочатку їх слід вивчити, діагнозувати.) У радянській природничій географії завдання діагнозування традиційно входили до аналітичних проблем. В науці країн Східної Європи та на Заході питання діагнозування мають відносну дослідницьку незалежність.

Синтез, метод синтезування (грец. <юутєсті£- з'єднання, складання) -відновлення цілого із частин, що дозволяє одержати знання про об'єкт як єдність різноманітного, сукупність кількох визначень найважливіших сутнісних рис об'єкта. Синтез можливий лише на базі аналізу. В природничій географії синтез більше стосується ідеальних предметів - знань про об'єкти. Але як співтворчість людини з природою синтез у ландшафтних утвореннях - теж можлива реальність.

Аналогія (грец. ауаХоуіа - відповідність, подібність, схожість) -умовивід, в якому на основі схожості об'єктів за одними ознаками робиться висновок про можливу схожість цих об'єктів за іншими ознаками. В умовиводах за аналогією знання, набуте при розгляді якогось об'єкта, переноситься на інший об'єкт, менш доступний для дослідження. Аналогія лежить в основі теж загальнонаукового методу моделювання. В природничій географії за аналогією властивостей, структури та відношень об'єктів будують моделі різних видів: графічно-логічні, математичні, лабораторно-імітаційні. Умовиводи за аналогією гіпотетичні, як і моделі: правильність або помилковість їх виявляється подальшим дослідженням.

Індукція - (лат. іпсіисііо - наведення, збудження) - форма умовиводу та метод дослідження, при яких на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В природничих дослідженнях - це спосіб регіонального узагальнення конкретного матеріалу (наприклад, дослідницький прийом "районування знизу"). В реальному пізнанні індукція застосовується в діалектичній єдності з дедукцією: в такому застосуванні вона найпродуктивніша.

Дедукція (лат. сіейисііо - виведення) - форма умовиводу, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних виводять нове істинне положення; це метод теоретичного дослідження, спосіб побудови наукових теорій з логічним переходом від загальних істинних уявлень до конкретних змістовних опрацювань. В регіональних природничих дослідженнях дедукції відповідає прийом "районування зверху". В процесі пізнання дедукція фактично застосовується в діалектичній єдності з індукцією, а тому районування проводять і "знизу", і "зверху": воно завжди двоєдине, саме таким його треба усвідомлювати.

Вимірювання - пізнавальна дія емпіричного рівня наукового дослідження, знаходження відношення між двома однорідними величинами - вимірюваною та умовною одиницею вимірювання; це засіб кількісного наукового пізнання навколишнього світу з використанням вимірювальних приладів, який є основним джерелом кількісної емпіричної інформації в природничій географії.

Дослід - спостереження або науковий експеримент, форма пізнання дійсності; спосіб чуттєво-предметної діяльності в науці, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що сприяють дослідженню властивостей об'єкта безпосереднього вивчення. У природничо-географічних науках дослід застосовують як один з основних способів емпіричного з'ясування природних і набутих, антропогенних властивостей об'єктів.

Ідеалізація - мислена дія, пов'язана з утворенням деяких абстрактних об'єктів, не наявних у досліді чи принципово не можливих у дійсності. Ідеалізацією також називають уявлення про об'єкт як про досконаліший, ніж він є насправді. Ідеалізовані об'єкти є граничними випадками реальних об'єктів і служать засобами їх наукового аналізу, основою для побудови теорії цихтів. У загальному землезнавстві, наприклад, наслідком ідеалізації форми Землі є уявлення про неї як про еліпсоїд обертання.

Експеримент (лат. ехрегітепіит - проба, дослід) - дослідження явищ шляхом активної дії на них через створення нових умов, що відповідають меті дослідження, або через зміну протікання процесу в потрібному напрямі. У природничій географії експеримент є частиною досліду, активною формою наукового пізнання складних земних явищ, які мають місце в ландшафтному просторі-часі; експериментом перевіряють істинність наукових гіпотез і теорій.

Уявний експеримент - форма теоретичного моделювання процесів чи об'єктних систем, із якихось причин не реальних на момент дослідження. Уявний експеримент широко застосовується в природничих науках, коли обсяги чи просторова або часова роззосередженість об'єктів дослідження унеможливлюють безпосередній вплив на них суб'єкта-дослідника.

Спостереження - цілеспрямоване й організоване сприйняття дійсності, що дає первинний емпіричний матеріал для наукового дослідження. Як і експеримент, спостереження становить складову частину досліду. На відміну від експерименту, в ході спостереження відсутній активний вплив суб'єкта на об'єкт дослідження. У природничій географії це основне джерело емпіричної інформації.

Систематизація -~ процес зведення розрізнених знань про явища об'єктивної дійсності в єдину науково впорядковану систему, встановлення єдності знань на основі даних про суттєві зв'язки, притаманні досліджуваним явищам. Систематизація спирається на класифікацію, аналіз і синтез знань про істотні властивості об'єктів дослідження, здійснюється на основі ідеї, реалізується у формі гіпотези, теорії, аксіоми. Утворення, що є об'єктами природничої географії, систематизують у багатомірних координатах ландшафтної оболонки. їх систематизації будують щодо властивих їм просторово-часових, субстантивних, інформаційних, природно-антропогенних рис різних рангів, якостей та проявів.

Аксіоматизація - спосіб систематизації наукових знань, здебільшого про головні об'єкти досліджень, відповідно до якого окремі теоретичні твердження приймаються без доведень за вихідні як аксіоми (грец. сс^іош - вважаю гідним), а всі інші положення теорії виводять із них шляхом логічних міркувань -доведень. Аксіоматизація органічна для зрілих наукових теорій; нею підсумовують певний етап розвитку науки і започатковують новий. Аксіомами багаті науки про Землю.

Метод гіпотез (грец. ояотєсп^- основа, припущення) - спосіб пізнавальної діяльності, побудова вірогідного, проблематичного знання, що потребує підтвердження, доведення. Підтверджена гіпотеза стає частиною наукової теорії. Згідно з положеннями наукового цілепокладання, гіпотеза формулюється в розвиток ідеї щодо розв'язання наукової проблеми.

Гіпотетико-дедуктивний метод - спосіб наукового теоретичного дослідження, який полягає у висуванні взаємопов'язаних гіпотез про причини та сутність досліджуваних явищ і виведенні висновків із гіпотез шляхом дедукції. Якщо одержані наслідки відповідають усім фактам, що використані в певній гіпотезі, то цю гіпотезу вважають підтвердженою. Гіпотетико-дедуктивний метод дає змогу перевірити будь-яку наукову гіпотезу в складі гіпотетико-дедуктивної теорії. Цей метод у природничій географії мало вживаний, але перспективний.

Важливе загальнонаукове значення мають змістовні методологічні принципи, пов'язані з просторово-часовою організацією складних досліджуваних явищ - характерних об'єктів постнекласичної науки. Це принципи ергодичності, самоорганізації та синергізму.

Принцип ергодичності ґрунтується на знанні про ергодичність як одну з форм прояву просторово-часових відношень у геосистемах. Існує ергодична теорема, "у якій доводиться рівність середніх часових і просторових змін при стаціонарних ймовірнісних процесах" [Боков В.А,, 1983, с. 48]. Принцип ергодичності фіксує просторово-часове узгодження певних множинних природних явищ і можливість пізнання недоступних об'єктних складових часового ряду за їхніми нинішніми відповідниками, роззосередженими у просторі, а недоступних безпосередньому вивченню об'єктних складових просторового ряду - за обгрунтованими аналогіями відомих часових минулих чи майбутніх станів добре вивчених просторово доступних об'єктів. Принцип ергодичності застосовують у геоморфології, ландшафтознавстві й біогеографії (дослідження еволюційних чи сукцесійних рядів об'єктів), у палеогеографії та планетології. Наприклад, нинішня балка колись була яром, і ергодичною моделлю того минулого її стану може бути нинішнй яр, сусідній об'єктній балці; Марс і Земля - ергодично зіставні планети: сучасний Марс - деяка модель майбутнього стану Землі; сучасна Земля - деяка модель минулого стану Марса.

Принцип самоорганізації наголошує на спонтанності, самочинності, не зумовленості зовнішніми факторами процесів, що стосуються організованості мінливих складових земних реалій. Зокрема, йдеться про стабілізацію, відтворення чи вдосконалення організованості таких реалій. Процеси самоорганізації, наприклад, характерні для біоти антропогенно змінених ландшафтних комплексів - складних нестійких систем, які раніше були виведені людиною з рівноваги.

Принцип синергізму розвиває, конкретизує і узагальнює методологічні наголоси принципу самоорганізації. Синергізм - об'єктивне явище, відображене У синергетиці, вченні про це явище (грец. аиуєруо^ - діючий разом). Принцип синергізму орієнтує дослідника на поєднане врахування недетермінованостей (всього того, що не зумовлене видимими причинами) і випадковостей - як таких, що заслуговують уваги й теоретичного осмислення. Докладніше про методологічний зміст цього принципу йтиметься далі в цій монографії, при розгляді постнекласичного синергетичного дослідницького підходу.

Значення важливого загальнонаукового принципу рефлексивного змісту набула друга теорема Ґьоделя про неповноту, що належить математичній логіці. Австрійський математик К. Ґьодель довів її у 1931 р. В ній вказана певна формула О теорії 5, що змістовно виражає несуперечливість теорії 5, і стверджується, що якщо 5 несуперечлива, то С в ній недоказова. Зміст відповідного наукознавчо-рефлексивного принципу такий: складні завдання певної пізнавальної теорії чи галузі знань неможливо вирішити в межах і засобами лише цієї теорії чи галузі.

Співвідношення принципів і дослідницьких підходів, В основі наукового пояснення фактів, а тому і в основі наукової теорії, лежать принципи. За сутністю вони багатогранні, перелік їхніх граней може бути таким: філософські, світоглядні, методологічні, різні загальнонаукові, зокрема логічні, а також конкретно-наукові. Відносно теорії принцип є вимогою до розгортання наукових знань у систему, де всі теоретичні положення логічно пов'язані між собою і витікають одне з іншого. Будь-яка теорія грунтується на багатьох взаємопов'язаних принципах.

Найзагальніші принципи побудови наукових теорій формулює філософія. Це принципи розвитку, співпадіння першопочатку і самого принципу, сходження від абстрактного до конкретного, єдності протилежностей та інші. Принцип - це нормативно-методологічне переформулювання загальнонаукового або конкретно-наукового закону чи іншого достовірного теоретичного положення. Він показує, як слід розуміти якесь явище, як слід підходити до його наукового вивчення, грунтуючись на змісті закону чи положення.

До принципів за методологічним змістом близькі дослідницькі підходи. Співвідношення принципів і дослідницьких підходів не є тотожністю. Підходи та принципи відрізняються тим, що саме в них методологізовано - переведено в інформативно-функціональний стан, прийнятний і зручний для спрямовуючого і керівного, тобто методологічного використання. В підходах методологізовано наукові напрями досліджень, а в принципах - теорію наукових напрямів.

Таке співвідношення особливо показове для однойменних підходів і принципів, незалежно від їхнього дослідницького рангу. Використання ландшафтознавчого підходу, наприклад, означає застосування науково-дослідного апарату ландшафтознавства у самій науці про ландшафти - і поза нею, не ландшафтознавцями. А йдеться про методологічний апарат, спрямований на вивчення різноманітних ландшафтних утворень та їхніх складових.

Використання ландшафтознавчого принципу значно конкретизує інформацію, пов'язану з цим підходом: реалізація однойменного принципу зобов'язує застосовувати теоретичні знання про комплексність ландшафтних утворень з їхніми всебічними рівноцінними зв'язками.

Методологічний рівень ландшафтознавчих досліджень - майже загальнонауковий (точніше, він міждисциплінарний). Такого ж методологічного значення останнім часом набувають ще загальніший за змістом географічний підхід і географічний дослідницький принцип.

Всебічний розгляд дослідницьких підходів, зокрема нових, які мають значення для ландшафтознавчих досліджень, є головним завданням цієї науково-пошукової розвідки. Таким підходам - загально-науковим - тут присвячено окремі підрозділи. Головна визначальна ознака підходу як міждисциплінарної складової методологічного арсеналу науки - застосування його потенціалу поза своєю наукою.

Загальнонауковому рівневі методології, крім згаданих пізнавальних складових, належать іще ті міждисциплінарні дослідницькі підходи та відповідні їм принципи, що є провідниками найвищих - всезагальних методологічних принципів. Розмежування окремих підходів часто умовне -вони взаємодоповнюючі. Такими є групи підходів: історичний, генетичний, еволюційний підхід; системний, кібернетичний, моделювання, конструктивістський; екологічний, глобалістський, гуманістичний, соціологічний; інформаційний, семантичний, семіотичний тощо.

Підходам властива відносна рівність методологічного значення. Вона більше підтверджується не так дослідницькою рівноцінністю підходів, як однаковими перспективами для кожного з них побувати в ролі головного при вирішенні наукових проблем "своєї" спрямованості. Загальна закономірність застосування методологічних підходів цього рангу в конкретно-наукових дослідженнях - інтегративне взаємозбагачення взаємодіючих знань і формування міждисциплінарних наукових галузей. Такі галузі інтегрують у собі багату методологічну спроможність поєднаних знань, що належать загальнонауковому підходу й глибоко опрацьованій теорії конкретно-наукового вчення.

Загальнонаукові дослідницькі підходи склалися не відразу, їм властива чітка історична приуроченість. Серед них можна виділити традиційні підходи, властиві класичній науці, - їх ще можна назвати класичними (порівняльний, історичний, генетичний, еволюційний підходи), а також підходи, властиві некласичній науці (математичний, моделювання, структуралістський, конструктивістський, системний, наукознавчий, екологічний, кібернетичний, інформаційний, семантичний, семіотичний, соціологічний, гуманістичний, глобалістський), і підходи, характерні постнекласичній науці (синергетичний, фрактальний, екоеволюційний, ноосферологічний, пасіонарний). Розгляду трьох найактуальніших неютасичних і чотирьох постнекласичних підходів далі тут присвячено ряд підрозділів.

Конкретно-науковий рівень методології науки

Цьому рівневі методології належать методи, принципи і процедури досліджень, що безпосередньо застосовуються в окремих галузях наукових знань, в окремих наукових дисциплінах.

Система методів кожної науки безперервно вдосконалюється і розвивається. Не можна скласти "остаточну" суперсистему методів, яка була б придатною в усіх випадках і на всі часи. Тому будь-яка класифікація наукових методів завжди залишається відкритою, готовою до подальшого доповнення чи вдосконалення.

Наведемо класифікацію конкретно-наукових методів, що їх застосовують у природничо-географічних дослідженнях. Всі розглянуті методи згруповані за чотирма головними взаємодоповнюючими відношеннями, з представленням багатьох груп методів нижчих рангів,

Класифікація методів, які використовуються у природничій географії

За місцем методів у системі етапів пізнання і рівнів знання: емпіричні (методи опису): спостереження (вимірювання) і складання протоколів спостережень; систематизація фактів, знаходження емпіричних залежностей;

теоретичні (методи пояснення, передбачення і рекомендації): емпіричні узагальнення; виведення емпіричних закономірностей, формалізація їх; передбачення стану (поведінки) об'єкта; виявлення та обгрунтування теоретичних проблем; опрацювання наукових ідей; висування гіпотез; проведення експерименту чи здійснення умоглядних логічних побудов; теоретичні узагальнення: формулювання наукових аксіом і постулатів; формулювання та доказ наукових законів і закономірностей; розгортання сформульованої теорії в рамках концепцій та парадигм; наукове прогнозування; методологічні (діалектичні прийоми конкретно-наукової рефлексії в природничій географії): дослідження атрибутів науки - розвиток уявлень і понять про об'єкти, предмети, методологію та методи науки, суб'єкта-дослідника і його функції, наукову емпірію, теорію та практику; конкретно-наукова діалектизація і ширша адекватна філософізація природничо-географічних наук з метою їхнього вдосконалення і розвитку.

За співвідношенням дослідника чи приладів і об'єктів дослідження: польові:контактні й дистанційні; серед контактних - наземні, наземно-водні, наводні, підводні (територіальні, територіально-аквальні й акваторіальні); серед наземних - експедиційні, напівстаціонарні, стаціонарні; експедиційні: рекогносцирувальні, маршрутні (профілювання), ключові

(вибіркове знімання в поєднанні з профілюванням), площинні (суцільне знімання); дистанційні: наземні, наводні, підводні, повітряні, космічні;

камеральні: опосередковані спостереження (дешифрування рис земних утворень за аеро- та космозображеннями - фотографічними, телевізійними, теплометричними та ін.); аналіз карт і числових даних, що характеризують природні й антропогенізовані явища і процеси в ландшафтах; відображення результатів спостереження та аналізування в текстовій (словесно-описовій), графічній, зокрема картографічній формі.

За станом досліджуваного об'єкта:

пасивні: спостереження (візуальні та інструментальні), виміри (без порушення стану об'єкта і з його порушенням);

активні: експерименти з реальними об'єктами, навмисні й ненавмисні; моделювання (експериментальне, логічне, математичне та інше).

За відношенням до конкретних географічних і негеографічних наук:

власне природничо-географічні: емпіричні, зокрема польові (контактні наземні, наводні) й камеральні; теоретичні;

інтегративні фізико-географічні: комплексні районування (фізико-географічне, ландшафтознавче, палеоландшафтознавче, ландшафтознавчо-геофізичне, ландшафтознавчо-геохімічне, ландшафтознавчо-екологічне);

галузеві природничо-географічні: геоморфологічні, кліматологічні, гідрологічні, грунтознавчо-географічні, біогеографічні та інші;

загальногеографічні: картографічні, геоінформаційні;

негеографічні: планетологічні, геологічні, фізичні, хімічні, біологічні; історичні, зокрема археологічні; логічні, математичні.

Наведений методологічний і методичний апарат належить природничо-географічним наукам, використовується в кожній із них. Він представлений за різними незалежними зрізами і групами методів, які є відкритими. Відкритість цієї класифікації методів полягає в можливому збільшенні кількості зрізів, за якими розглядаються методи, а також у можливості доповнювати переліки методів стосовно кожного класифікаційного зрізу.