V. Підсумок заняття:

Таким чином, протягом 1914-1917 рр. територія України та населення опинилися у вирі Першої світової війни, що вкрай негативно вплинуло на економічний, соціальний рівень життя населення. В той же час війна привела до революційних подій і тому Україна отримала змогу відстоювати свої політичні, економічні та соціальні права; заявити про себе як державну одиницю. Протягом 1917-1921 рр. український народ боровся за свою незалежність та право на самос-тійне існування власної держави, але різні чинники не дозволили здійснити те, що стало можливе в даних історичних умовах. Будь-яка влада швидко змінювалася і мала недостатньо часу для здійснення своїх намірів. Тому уже в 1921 р. на більшій території України влада перейшла до рук більшовиків, а в західноукраїнських землях встановлювалася влада різних європейських країн – Польщі, Румунії і Чехословаччини. 1917-1921 рр. стали роками розвитку української культури, відбулося становлення та формування радянської культури. Відбувалося утвердження нової ідеології в різних напрямках суспільного життя. Особливістю було те, що церква була відокремлена від держави, а значить і від усіх її установ.

VІ. Домашнє завдання: опрацюйте сторінки підручника: 1, 308-312; 2, с. 177-183; 1, с. 316-368; 1, с.368-380; 4, 142-152.

Тема заняття 10: Українська СРР і західноукраїнські землі в 1921-1939 рр.

Радянська влада в Україні.

Після перемоги більшовиків в країні відроджувалася радян-ська влада: усувалися всі партії, крім КП(б)У, що перетворилася на складову частину дер-жавного апарату. Радянська влада в Україні створювалася РНК РСФРР через Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У. Самі ради існували в губернських центрах, а в невеликих містах і волос-тях діяли військово-революційні комітети – ревкоми. Ревкоми і комнезами отримали практично необмежені права.

28 грудня 1920р. представники РСФРР Ленін і Чичерін та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про військовий і господарський союз між Рос. Федерацією і Україною, за яким визнавалась “незалежність і суверенність” кожної зі сторін. Цей договір тісно пов'язував УСРР і РСФРР і економічно, і політично. Державний статус УСРР у 1921-1922р. визначався договором про військовий, господарський союз між УСРР і РСФРР від 28 грудня 1920 р. Влада почала здійснювати колективізацію сільського господарства. Використовувалися при цьому репресії проти заможних селян – куркулів і незадоволених новою владою. В країні створювалася диктатура пролетаріату. Така політика привела до політичної і економічної кризи і антирадянських повстань. Повс-танські формування нараховували близько 40 тис. чол. Невдоволення наростало не тільки в селах, але й серед робітників промислових центрів республіки. Страйки і акції протесту відбулися в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Донецькому басейні. У лютому березні 1921 р. відбулося антибільшовицьке повстання моряків Балтійського флоту в Кронштадті. Таким чином, період з 1917 по 1921 рр. був важким і складним періодом формування державності в Україні. Але хоч її територія в цей час була єдиною, своєї незалежності в цей період населення не відстояло. Тому в країні була створена більшовицька влади на базі диктатури пролетаріату.

Україна у складі СРСР (1922-1928 рр.)

В 1922р. постало питання про створення єдиного союзу з республіками. Для цього розроблено було декелька проектів, які розглядали відно-сини між республіками. Сталінський проект передбачав входження незалежних радянських Республік до Російської Федерації на правах автономії. Цей проект викликав протест з боку України та Грузії. Ленін також виступив проти “автономізації”, що ліквідувала права респуб-лік. Він запропонував план добровільного об'єднання всіх радянських республік на рівних правах з РСФРР у новій федерації – багатонаціональному союзі.

10 грудня 1922 р. у Харкові (столиця УСРР) УІІ Всеукраїнський з'їзд рад схвалив створен-ня такого союзу. 30 грудня 1922 р. у Москві І Всесоюзний з'їзд рад затвердив Декларацію про створення Союзу РСР і союзний договір. До складу СРСР ввійшли 4 республіки: РСФСР, Закавказька Федерація, Українська СРР і Білоруська СРР. Але новий союз зберігав принцип централізації основних наркоматів. Намагання Х.Раковського відійти від централізації, виступи проти методів керівництва викликали невдоволення Й.Сталіна. Х.Раковський був усунений із посади глави уряду УСРР.

Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на ІІ з'їзді рад СРСР у січні 1924 р. На ньому була прийнята перша союзна Конституція. За Конституцією УСРР мала право на вільний вихід із Союзу. Але провідні напрямки життєдіяльності країни – військово-морські, закордонні справи, зовнішня торгівля, залізничний транспорт – входили до компетенції тільки союзного уряду. Союзно-республіканським наркоматам підпорядковувалися фінансо-ва система, питання праці, продовольства, промисловості. Статус самостійних ланок у республіках зберегли 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. У травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з'їзд рад затвердив новий текст Конституції УСРР. Таким чином, з середини 20-хрр. Україна і інші національні республіки втратили залишки суверенітету.

Економіка країни.

На підставі рішення Х з'їзду РКП(б) і березні 1921 р. замість політики “воєнного комунізму” вводиться нова економічна політика (НЕП), заснована на ринкових відносинах, різних формах власності й економічних методах управління народним господар-ством. В Україні НЕП був запроваджений в 1922 р. За НЕПу були досягнуті високі темпи розвитку країни. У найкоротший термін було відбудоване господарство країни, різко виріс життєвий рівень населення. Однак, НЕП не міг бути довговічним, так як базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, а в політиці – адміністративно-командна система, яка прагнула підпорядкувати економіку своїм цілям.

Голод 1921-1923 рр.

В 1921-1923 рр. в Україні спостерігається голод. В наслідок посухи 1920 р. скоротилися посіви зернових, що привело до скорочення і поголів'я худоби на 40%. Посуха продовжувалася у 1921р. і охоплювала все більше районів. Від посухи більш за все постраждали Запорізька, Катеринославська, Донецька, Одеська, Миколаївська і Харківська губернії. Частково – Полтавська і Кременчуцька губернії. Голод був масовим і супроводжу-вався великою смертністю. Але і за таких умов зерно з України вивозилося у формі продпо-датку для допомоги Поволжю, де також був голод. Наслідки голоду остаточно вдалося ліквідувати тільки в 1923 році.

“Українізація” (коренізація).

ХІІ з'їзд РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. проголосив курс на “коренізацію” партійного, радянського, профспілкового і комсомольського апаратів на місцях. Коренізацію проводили для того, щоб формувати керівників влади з місцевого населення, забезпечити розвиток рідної мови у всіх державних органах і у всіх установах, запровадженні діловодства національною мовою, розвитку національної преси, театру, культурних та освітянських установ. В Україні така політика отримала назву українізації. У результаті такої політики частка українців у складі керівних кадрів усіх галузей народного господарства на початок 30-х рр. складала понад 50%. Українською мовою у 1927 р. володіли 60% робітників України. Було українізоване діловодство. Тираж укр. газет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. укра-їнськими були 90% шкіл, переважна більшість театрів. У вузах навчання укр. мовою велося майже на 40%. Але в кінці 20-х - початку 30-х рр. ця політика була згорнута. Діяльність нац. шкіл і культурно-освітніх установ обмежувалася. Відомі діячі укр. культури – Хвильовий, Волобуєв, Шумський, були звинувачені в націоналізмі і репресовані, інші виїхали закордон. В цей же період відбувалася ліквідація не писемності населення. З цією метою створена республіканська комісія на чолі з Г.Петровським і товариство “Геть неписьменність”. В резу-льтаті прийнятих заходів до 1927 р. у республіці навчилися читати і писати 2 млн людей. Кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43% дорослого населення. Успішно розвивалася освіта та її заклади. У 1925 р. в УСРР нараховувалося близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 робітфаків. Головним науковим центром у республіці стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН), де існувало три відділення: історико-філологічне, математичне, соціально-економічне. У 1924 р. М.Грушевський повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929р. – академік АН СРСР). В період українізації розвиток набувають література і мистецтво. В літературі діяли різні напрямки та організації. Найвідомішими із них були “Плуг” і “Гарт”, де літератори віддава-ли перевагу пролетарській культурі. Неокласиками були М.Зеров, М.Рильський; символіс-тами – П.Тичина, Ю.Меженко; футуристи – М.Семенко. У 1925 р. виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), що складалася із 22 письменників і поетів. Серед них П.Тичина, В.Сосюра, Ю.Смолич, М.Бажан, Ю.Яновський, О.Довженко, Л.Курбас та ін. Керівником ВАПЛІТЕ був М.Хвильовий (Фітільов), а першим президентом М. Яловий. В галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М.Бойчук, Ф.Кричевський, Г.Нар-бут, А.Петрицький, М.Жук, О.Мурашко та ін. У музичному мистецтві виділялися Г.Вірьов-ка, М.Вериковський, Б.Лятошинський, А.Ревуцький. Здобули визнання театральні колективи “Березиль” на чолі з Л.Курбасом, ім. І.Франка під керівництвом Г.Юри. Поширювалося кіно. Популярними були стрічки “Броненосець Потьомкін”, “Земля”, “Арсенал”, пізніше – “Щорс” та ін. Світове визнання отримали фільми О.Довженка.

Релігійне життя. Після революції 1917 р. держава відокремилася від церкви. В Україні дія-ло в 20 –30-х рр. кілька православних конфесій – УПЦ, РПЦ і Українська автокефальна (незалежна) православна церква (УАПЦ), яка критично ставилася до радянської влади, підт-римувала українізацію. В умовах “атеїстичної пропаганди” була ліквідована в 1930р. Також діяли інші церкви протестантського напряму, але їх учасники згодом також були репресова-ні, а діяльність таких церков заборонялася і миряни змушені були або відійти від своїх віру-вань, або збиратися таємно, ризикуючи життям. Таким чином, українізація позитивно вплинула на розвиток не тільки політичної системи, а й на розвиток культури в Україні, хоча поступово релігійне життя в країні почало занепада-ти. Цю сферу радянська влада намагалася також взяти під свій контроль.

Закріплення радянської влади в Україні (1929-1938)

Політика індустріалізації. В 1925 р. на ХІУ з'їзді ВКП(б) був узятий курс на проведення індустріалізації – політика, яка спрямована на створення великого машинного виробниц-тва. Метою індустріалізації було технічне переозброєння економіки і перетворення СРСР з аграрно відсталої країни на високорозвинену промислову країну. Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. Перша п'ятирічка (1927/28-1932/33 рр.) повинна була збільшити приріст промислової продукції понад 20%. Але в 1929 р. і ці показники були завищені. Такий стан отримав назву форсованої індустріаліза ції або “великого стрибка” чи “надіндустріаліза-ції”. За три роки темпи зростання промислового виробництва повинні досягти 38%. Така індустріалізація не була забезпечена фінансово і матеріально промисловим будівництвом, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляцією, примусовою продрозкладкою одноосібних селянських господарств. Це викликало опір у верхівках влади – М.Бухаріна, О.Рикова, М.Томського – членів політбюро ЦК ВКП(б). Цей виступ привів до чистки партії у 1929 р.

Результатами перших п'ятирічок було те, що було створено 35 заводів-гігантів. В Україні з них розміщувалося 12 об'єктів – 7 новобудов і 5 реконструйованих підприємств. До новобудов відносилися 3 металургійні заводи – “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”; Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, ХТЗ. Серед реконструйованих виділялись Луганський паровозобудівний завод, 4 металургійних заводи - в Макіївці, Дніпродзержинську Дніпропетровську, Комунарську. За планом ГОЕЛРО збільшено будівництво електростанцій, будувалися ДРЕС. Великі електростанції були споруджені в Києві, Харкові, Дніпродзержинську, Запоріжжі та інших містах. Запорізький завод “Комунар” став найбільшим у світі підприємством із виробництва зер-нових комбайнів, а київський завод “Ленінська кузня” – найбільшим в країні підприємством річкового суднобудування. Харківський завод “Серп і молот” почав випускати молотарки в кількості, що забезпечувала потреби сільського господарства всієї країни. Створення азотно-тукових заводів із виробництва азотних добрив розтяглося в часі, так як програма була скорочена. Тому Горлівський завод був налагоджений наприкінці другої п'ятирічки, а Дніпродзержинський – у третій. У харчовій промисловості з'явилися нові галузі – маргаринова, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Було побудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 великих м'ясокомбінатів; відкритий Херсонський консервний завод. До Другої світової війни було побудовано 3 нових цукрових заводів. В країні створювалася легка промисловість. У Києві, Харкові, Дніпропет-ровську побудовані великі взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом, в Одесі, Харкові і Києві – трикотажні фабрики. Але незважаючи на досягнення, завищені плани не були до кінця виконані, хоча за звітами план першої п'ятирічки був виконаний за 4 роки і 3 місяця. У 1937 р. за обсягами промислового виробництва СРСР вийшов на друге місце в світі після США. Припинилося завезення з-за кордону кольорових металів, рейкопрокатних станів, екскаваторів, турбін, паровозів та ін. Україна стала індустріально розвиненою республікою. Стосовно сільського господарства, то ситуація була дещо іншою. Політика індустріалізації потребувала коштів, які уряд хотів отримати від селян. Для цього їм продавали продукцію промисловості за завищеними цінами, що привело до скорочення обсягів закупівель. Були занижені ціни на хліб державними закупівельними організаціями. Це привело до хлібозаго-тівельної кризи. В цих умовах почалося знову насильницьке вилучення зерна із селянських господарств. Фактично це було кінцем нової економічної політики.

Прискорена колективізація. Суцільна колективізація передбачала усуспільнення всієї землі, свійської худоби і птиці, а також засобів виробництва. Колективізація в Україні повинна була пройти за два роки. Форсування темпів колективіза-ції (створення колективних господарств) вело до насильницького залучення селян у колгос-пи. Було вирішено знищити куркулів (заможне та середнє селянство) як клас. Це викликало опір селянства. Уряд визнав свої помилки і парторганізаціям запропоновано відмовитися від адміністративного тиску на селян і зосередити увагу зміцненні колективних господарств.

У роки першої п'ятирічки Україна повинна була закінчити колективізацію до весни 1932 р. Було розкуркулено 200 тис. селянських господарств. До кінця першої п'ятирічки в Україні було “колективізоване” 70% селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933-1937 рр.) колективізація була завершена. Колгоспи отрима-ли матеріально-технічну базу у вигляді машино-тракторних станцій (МТС); в колгоспах і радгоспах створені політвідділи. Створенню колгоспів і радгоспів в Україні сприяло те, що в 1932-1933 рр. радянський уряд створив штучний голодомор. Голод почався наприкінці 1931 р. Масового розмаху набув протягом 1932р. і узимку і навесні 1933 р. Голодувало сільське населення Харківської, Київ-ської, Дніпропетровської, Одеської, Чернігівської, Вінницької, Полтавської областей. Голодомор 1932-1933 рр. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. Селяни змушені були їсти собак, кішок, пацюків, трупи коней, листя і кору дерев, траплялися випадки канібалізму. В цей же час голоду в містах не було. Для охорони міст від голодуючого населення використовувалися спеціальні загороджуваль-ні загони. Така політика отримала назву Геноциду українського народу, що зафіксовано у «Законі про голодомор 1932-1933 рр.», прийнятий у наші часи. Остаточних цифр жертв голо-ду в Україні немає. Але за переписом 1939 р. населення скоротилося понад 3 млн. чоловік. Президент України В.Ющенко у виступі перед Конгресом США назвав цифру у 10 млн. загиблих українців. Створивши колгоспи, селяни були позбавлені земельної власності і перетворилися на низь-кооплачувану найману робочу силу, експлуатовану державою. Але проведення колективіза-ції забезпечило постачання міст дешевим продовольством; усунено базу для селянських виступів; держава отримала кошти для проведення індустріалізації. В зв'язку зі змінами в суспільстві та прийняттям нової Конституції СРСР в 1936 р., 30 січня 1937 р. Надзвичайний з'їзд рад України прийняв нову Конституцію УРСР. Відповідно до неї основу країни складали ради депутатів трудящих міста і села. Вибори до рад ставали загальними, прямими і рівними при таємному голосуванні. Проголошувалася особиста недоторканість громадян, таємниця листування, свобода преси, слова, зборів. Законодавчо закріплювалося право України на вихід зі складу СРСР. Україна отримала нову назву – УРСР. З 25 червня 1934 р. столиця УРСР була перенесена з Харкова до Києва. Але нова Конституція УРСР та СРСР 91936 р.) були лише декларацією. В умовах тоталі-тарної системи (створена з 1929 р.) права порушувалися, так як почалися масові репресії в різних сферах діяльності. В результаті домовленостей та військових дій в 1939 р. територія Східної Галичини та Бес-сарабії були приєднані до УРСР в серпні 1940 р. На цій території розпочалося здійснення політики радянізації цієї частини України. Отже, напередодні вітчизняної війни територія України була об'єднана в межах однієї дер-жави. В Україні спостерігались як позитивні, так і негативні зрушення. В країні створена матеріально-технічна база для розвитку різних галузей економіки, виникли нові галузі, створені колективні господарства в селах; за рахунок голодомору, репресій усунені виступи населення проти влади. Як і на території СРСР, так і в Україні стали панівними терор і насильство.

Західноукраїнські землі в 1921-1939 роках.

Загальна характеристика. Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинилися у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Сх. Галичини та Зах. Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території «Підкарпатської Русі», що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців. Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, проводила на цій території свою політику і не враховувала права самих українців. Для всіх українських територій, які опинилися в окупації різних країн, можна виділити спільні риси політики Польщі, Румунії, Чехословаччини:

• насильницька асиміляція;

• стримування економічного розвитку, його колоніальний характер;

• репресії проти діячів національно-визвольного руху;

• національний гніт;

• відмова від надання автономних прав українцям згідно міжнародних зобов'язань.

Форми здійснення такої політики були різними – від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. Українські землі у складі Польщі. У Польщі, де проживало найбільше українців, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи власні стратегічні цілі, корегував свій курс. У період 1919-1939 рр. чітко вирізняються три етапи політики польських правлячих кіл щодо українських земель. У 1919-1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громадськості довести свої права на українські землі, а також те, що Польща забезпечує права національних меншин на цій території. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні у початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав право на самоврядування Сх. Галичині (трьом воєводствам – Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Сх. Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися тільки на папері. У 1923-1926 рр. Польща проводила політику, спрямовану на асиміляцію поневолених українців та інших народів. Українські землі стали «Польщею Б» - територією сировинних ресурсів для «Польщі А» та ринком збуту. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалася державною. Почалося закриття українських шкіл, заборо-нялося вивчати українську мову, історію, географію рідного краю у Львівському універ-ситеті. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі переселялися польські колоністи (військові із сім'ями), яким виділялися кращі землі. За 1921-1929 рр. переселилося 77 тис. поляків. Третій етап починається з політичної кризи в Польщі – 1926-1937 рр., що привело до нового повороту в політиці стосовно українців. В Польщі був встановлений режим «санації» (оновлення) на чолі з Ю.Пілсудським. Суть цього курсу полягав в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. В цей період була здійснена спроба перетворити Волинь на «колиску польсько-українського порозуміння». Було збільшено державні інвестиції для розвитку Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну (обмежену) українізацію православної церкви. Така політика проводилася з метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками досягнення порозуміння з Польщею.

Політичне життя. У Польщі в 1925 р. існувало 12 українських партій: Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), яке виступало за конституційну демократію і незалежність України. Підтримку отримала серед української інтелігенції; Українська соціал-радикальна партія (УСРП) - соціалістичного напрямку, яку підтримували селяни і сільська інтелігенція; Комуністична партія Сх. Галичини (з 1923 р. – КПЗУ) і увійшла до Компартії Польщі. Перетворення в УСРР сприяли зростанню її впливу, але подальша колективізація, голодо-мор і репресії викликали критику з боку членів КПЗУ. Українські партії максимально намагалися використати легальні можливості впливу на формування внутрішньої політики. Із цією метою боролися за місця у польському парламенті: якщо в 1927 р. представництво українців у сеймі складалося із 25 послів і 6 сенаторів, то в липні 1930 р. – із 50 послів і 14 сенаторів. У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Її лідер В.Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в'язні концтабору в Березі-Картузькій. Але починаючи від 1937 р. польській уряд знову змінив курс. Почалися репресії української інтелігенції та політичних лідерів.

Українські землі у складі Чехословаччини. У політиці чеського уряду також можна виділити кілька етапів. На початку 1920-х рр. чеський уряд намагався створити враження країни, уряд якої сумлінно виконує міжнародні зобов'язання щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Але уряд зволікав надати ці права, пояснюючи це непідготовленістю населення краю до самостійного життя через низький рівень освіти і відсутність підготовлених кадрів. У другій половині 1920 – 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забез-печити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Але до кінця ці реформи не були здійснені, тому з 1935 р. на Закарпатті виникає нова хвиля боротьби населення за автономію. Під тиском Німеччини уряд ЧСР змушений був в жовтні 1938 р. надати краю автономію. В розвиток економіки краю уряд вкладав незначні кошти, але при цьому не забороняв розвивати підприємництво за власні кошти. Українська мова, історія, література могли вивчатися та розвиватися тільки на підставі приватного капіталу.

Політичне життя. У закарпатті політичне життя було особливо складним. Української партії, яка б діяла самостійно, тут не було. Нечисельні політичні групи були зв'язані з чехо словацькими партіями. Усі найвпливовіші партії ЧСР мали свої організації в Закарпатті. Але все ж таки найвпливовішими течіями були русинство і народовство. Русинський напрям користувався найбільшою підтримкою населення. Саме представники цього напряму вимагали від уряду автономії краю. Народовство відстоювало і зберігало національно-культурні традиції населення краю і виступало за автономію, але послідовно.

Як і Польща, уряд ЧСР мало піклувалися про розвиток краю.

Українські землі у складі Румунії. Румунія від самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. Для розвитку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Північна Буковина та Бессарабія потерпали найбільше від безробіття, малоземелля, хижацьким використанням природних ресурсів. Румунська влада проводила політику тотальної румунізації, жорстокого тиску на місцеве населення. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини зберігався воєнний стан. Українців не визнавали окремою нацією, оголосивши їх «українськими румунами». До 1927 р. всі українські школи були закриті або румунізовано, українська преса була заборонена. Вживалися заходи румунізувати православну церкву. Влада змушувала змінювати українські прізвища за румунським зразком. Спроба захистити свої права викликала жорстокі каральні заходи. Так, були придушені Хотинське повстання 1919 р. і Татар-бунарське в 1924 р. Ці виступи змусили Бухарест піти на деяку лібералізацію режиму відносно українців. Лібералізація в 1928-1938 рр. привела до легалізації політичних партій, які схилялися до компромісу з владою. У 1927 р. була створена Українська національна партія (УНП) під керівництвом В.Залозецького, який намагався захистити права українців, лояльно ставлячись до влади Румунії. Також виникли партії лівих та правих радикалів. Ліві ради-кали створили партію комуністів і відстоювали ідею приєднання до радянської України. На початку 30-х рр. на Буковині розгорнувся націоналістичний рух на чолі з І.Григоро-вичем, А.Забачинським, Д.Квитковським. Радикальна партія вала великий вплив серед студентства, спортивних, молодіжних організаціях і використовувала принципи та мето-ди підпільної боротьби оунівців Сх. Галичини. У 1938 р. король Кароль ІІ установив в Румунії військову диктатуру, що призвело до репресій на території України, яка належала Румунії.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу:

1. Коли було прийнято рішення про перехід до індустріалізації?

2. Що ця політика передбачала?

3. Які методи використовувалися при проведенні цієї політики?

4. Чрму поряд з індустріалізацією проводиться колективізація?

5. Визначте особливості розвитку українських земель під владою Польщі?

6. Що являла собою Польща «А» і Польща «Б»?

7. Назвіть особливості розвитку Бессарабії та Буковини?

8. Охарактеризуйте розвиток Закарпаття у складі Чехословаччини?

9. Які події привели до проголошення незалежності Карпатської України?

V. Підсумки заняття:

Західноукраїнські землі в 1920-1939 рр. перебували у складі різних країн: Польщі, Чехословаччини та Румунії. Ці держави проводили колоніальну політику щодо українських земель та населення. Найбільш жорстку політику проводила Румунія. На всіх цих частинах українських земель розгорнувся національно-визвольний рух, який набув різних форм. Але тільки в Закарпатті в кінці 30-тих років цей рух привів до позитивного результату – було проголошено українську державу – Карпатську Україну.

VІ. Домашнє завдання. 1, стр. 368-441

Тема заняття 11: Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.).

Україна в перші повоєнні роки (1945-1950-х рр.).

Поняття, терміни, назви: депортація

Дати: 23 серпня 1939 р. – підписання мирного договору та таємної угоди в Москві між СРСР та Німеччиною;

Другу світову війну на Україні можна поділити на 2 етапи: 1 – з 1 вересня 1939 р. – 22 червня 1941 р.; з 22 червня 1941 р. – до 2 вересня 1945 р. Договори 1939 р. 23.08.39 р. між СРСР і Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Молотова-Ріббентропа, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі мав домовленість про ненапад на 10 р. Секретними протоколами визначалось: поділ Польщі на сфери впливу та територіальні приєднання до Німеччини та СРСР; згода СРСР ввести свої війська після початку німецької окупації Польщі на землі Східної Галичини; про невтручання Німеччини в долю Прибалтійських держав та свободу дій СРСР та ін. Радянська окупація східних територій Польщі передбачалась вздовж лінії Нарва-Вісла – Сан. Таємна угода між Німеччиною СРСР яскраво відображає суть обох держав, ігнорування їхнім керівництвом загальноприйнятих в цілому світі міжнародних відносин та інтересів самих народів. 1.09.39 – почалася Друга Світова війна нападом Німеччини на Польщу. Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Гітлерівці швидко просувалися вглиб Польщі, бо Польська армія не могла організувати опору переважаючим силам нім. вермахту. 17.09.39 р. окупацію польської території розпочали частини Ч.А. Діючи за таємним прото-колом Молотова-Ріббінтропа, СРСР офіційно виправдовував свою агресію як необхідність надати допомогу зах. українцям і зах. білорусам перед навислою загрозою. В Зх. Україні наступали війська Українського фронту (ком. С.Тимошенко): 54 стрілкові і 13 кав. дивізій, 18 танкових бригад, 11 арт. полків. На двох фронтах (укр. і білор.) нараховувалось бл. 600 тис.чол.; 4 тис. танків, 5,5 тис.гармат, 2 тис. літаків. А в поляків – 25 батальйонів. 22 вере-сня радянські війська увійшли у Львів, через деякий час вся територія Зх. України опини-лася під контролем Червоної Армії. Зазнали арештів і репресій польські військовослуж-бовці (квітень 1940 р., 15 тис. офіцерів в Котинигсому лісі були розстріляні). 28 вересня 1939 р. вся Польща була захоплена німцями (взяли Варшаву). Підписано ще один договір в Москві про дружбу і співробітництво між СРСР та Німеччиною. В результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4% території з 37% населенням (12 млн.). Населення Зх. України до серпня 1991 р. потрапило в залежність від Москви.

Радянізація західних земель України. З початку своєї окупації радянський режим усіляко намагався заволодіти”серцями і думками” населення. Більшовики оголосили, що прийшли як“прапороносці високих гуманістичних принципів”.

Новий режим намагався набрати демократичного вигляду. У жовтні 1939 р. на території Зх. України було організовано проведення виборів до Народних Зборів. Проводились в умовах військової присутності, під загрозою депортації та розкуркулювання, під моральним тиском (22.11.39) Участь у виборах взяли 92,8% виборців, які голосували по одномандатних округах за кандидатів прорадянської орієнтації, альтернативність на виборах була відсутня. 27 жовтня 1939 р. Народні Збори прийняли декларацію про проголошення радянської влади та прохання про возз’єднання з УРСР. П’ята сесія Верховної Ради СРСР в листопаді 1939 р. задовольнила їх прохання. На території Зх. України було створено 6 областей. У новостворених областях негайно почалися соціально-економічні та політичні, адмініст-ративні заходи по радянізації краю. Ліквідовувалась стара система управління: на місце колишніх чиновників-поляків призначалися або члени КПЗУ, або відряджені зі Сх. України партійні працівникі, які навіть не знали укр. мови і звичаїв місцевого населення. Відповідно до радянсько-німецьких договорів вирішувалась і проблема Бессарабії. В че-рвні 1940 р. Радянський Союз ультимативно заявив уряду Румунії про передачу йому те-риторії Бессарабії та Буковини. 28.06.1940 р. південна група військ Червоної Армії під командуванням генерала Г.Жукова перейшла Дністер, вступивши на території Буковини і Бессарабії. В результаті цих дій за рішенням VІІ сесії Верховної Ради СРСР 2.08.1940 р. було утворено Молдавську РСР, а Пн. Буковина організована в Чернівецьку обл. і переда-на УРСР. До складу УРСР увійшли також Хотинський, Аккерманський і Ізмаїльський р-ни.Отже, в результаті цих дій в 1939-1940 рр. українськіземлі об’єдналися в одне ціле. Позитивне. Багато зроблено для українізації і зміцнення системи освіти. На 1940 р. – було 6,9 тис. шкіл, з них 6 тис. – українських. Перейменовано Львівський університет на честь І.Франка. Покращилося медичне обслуговування, особливо в сільській місцевості. Націоналізовано промислові та торгові підприємства, що раніше контролюватися пере-важно поляками чи євреями. Експропрійовано землю у польських землевласників і обіцяно роздати селянам. Але з часом у краї розгорнулася колективізація, яка позбавляла селян не тільки землі, але лишила їх будь-яких прав на самовизначення. В Зх. Україні впроваджується репресивна політика проти “куркулів”, національної інтелігенції. Негативне.Забороняється діяльність усіх укр. партій і організацій, в т.ч. популярних серед населення “Просвіт”, закриваються культурні, наукові, промислові та кооперативні товариства. До початку радянсько-німецької війни було репресовано 10% населення (бл. 1,2 млн. чол.). Масова депортація супроводжувалась справжніми геноцидом проти населення (смертність серед депортованих складала 16%).

Україна напередодні трагічних воєнних подій. В передвоєнні роки радянське керівництво велику увагу стало приділяти зміцненню обороноздатності країни. Важливе місце в цьому плані відводилося воєнно-промисловому комплексу УРСР, де швидкими темпами розвивались галузі економіки, пов’язані з обороною: металургійна, металобудів-на, нафтохімічна та ін. Протягом 1937-1940 рр. видобуток вугілля в республіці зріс на 23 млн.т.; в 1,7 зросла продукція машинобудування, винайде нові види озброєнь.

Величезною перешкодою і зміцненні обороноздатності країни була політика репресій щодо наукових та інженерно-технічних кадрів.Репресії проти військових значно послабили Червону Армію в бойовому і моральному плані. В УРСР було репресовано 15 тис. вищих офіцерських кадрів. У військах КОВО та ХВО 26% командирів мали досвід бойових операцій; 37 %не мали навіть середньої освіти. На початку 1941 р. Жукова змінили на недосить підготовленого і безініціативного М. Кирпоноса, що мало потім негативні наслідки. Агентурна розвідка передавала Сталіну відомості про підготовку Німеччини до війни проти СРСР, але він беззастережно вірив у ефективний договір 1939 р., а з тими, хто стави під сумнів цей договір, розмова була простою – табір або розстріл.

В СРСР було заборонено вести антифашистську пропаганду. Радянські газети писали про доброзичливі відношення з Німеччиною. Т.ч. політика репресій проти військових та науково-технічних кадрів, запізнілі заходи по зміцненню армії та обороноздатності країни, прорахунки в строках початку війни, сумніви щодо планів агресора призвела до того, що на початок війни в значній мірі країна прийшла знесиленою.

Напад фашистської Німеччини на СРСР. 22.06.41 р. гітлерівська Німеч-чина без оголошення війни напала на Радянський Союз – розпочалася радянсько-німецька війна. На Україну була спрямована група армій“Південь” (фельдмаршал Рундштерт). Вона нараховувала 57 дивізій, в т.ч. 9 танкових та моторизованих дивізій, бл. 1000 літаків. Її завдання – знищення радянських військ на Правобережній Україні, вихід на р. Дніпро, захопити плацдарми в районі Києва і підготувати переправи для подальшого наступу на Донбас, Крим, Сталінград. (підручник, с. 291). На території УРСР було утворено Півд.-Західний та Південний фронт під командуванням ген. Кирпоноса та Тюленева. На території КОВО перевага сил була на стороні Ч.А. (в жив. силі – в 1,2 Р., в танках – в 5р., в літаках в 2,5 р.), але вона не зможе відбити ворожого удару. Чому? Непідготовленість. Сталінське керівництво дезорієнтувало населення країни і армію, переконую-чи, що в майбутній війні радянські війська вестимуть воєнні дії “на ворожій території” “малою кров’ю”.

Вже в перший день на аеродромах було знищено 12000 літаків. Війська втратили прикрит-тя з повітря. 28 червня німці захопили Мінськ і продовжували наступ на Москву. В Украї-ні головного удару зазнали війська КОВО. 23-29 червня відбулася найбільша танкова бит-ва початкового періоду війни (2 тис. танків). До 30 червня німецькі війська просунулися до 200 км, захопивши Дрогобич, Львів, Луцьк, Рівне, Ковель, Здолбунів. В перший боях виявили виняткову мужність та героїзм бійці прикордонних застав: Рава-Руська загін, Володимир-Волинський (Лонатін, Герой РС). Перемилоський загін. На південних кордонах (Коломия, Станіслав, Тернопіль) наступали угорські частини, одночасно форсували р. Прут румунські армії, на 60 км до Могильова-Подільського. 30.06.1941 р., коли німецькі війська зайняли Львів, ОУН(б) проголосила відновити Української державності та про формування Тимчасового уряду на чолі з Я.Стецько. Для німців це було несподіванкою. Партизанський рух на початку війни. Партизанська боротьба в тилу німецьких військ набула масового, всенародного характеру. Навіть ті, у кого віра в ідеали радянської влади була підірвана репресивною політикою сталінської тоталітарної системи, прагнули помсти гітлерівцям. У німецько-му тилу розгорнувся рух опору, форми якого були різноманітними: збройна боротьба у партизанських загонах, підпільна боротьба, саботаж і диверсії на підприємствах та на транспорті тощо. Радянські патріоти керувалися директивою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 26 червня 1941 р. партійним і радянським організаціям прифронтових областей та постановою ЦК ВКП (б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби у тилу німецьких військ». На початку окупації дев'ять із десяти членів підпільних міськкомів та райкомів компартії не приступили до роботи, лише двадцята частина підпільних організацій змогла розгорнути свою діяльність. Головною причиною цього було те, що гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації. На початку війни не кращим було становище і з партизанським рухом в Україні. Колишній заступник начальника Українського штабу партизанського руху, полковник І. Старинов згадував, що в перший рік війни на окуповану територію республіки було перекинуто майже 350 партизанських загонів і диверсійних груп. У червні 1942 р. Український партизанський штаб знав про наявність тільки 22 діючих загонів. Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрап-ляли в руки гітлерівців і більшість із них була страчена. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні. Партизанський рух в Україні зазнав величезних втрат через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Керівники загонів часто керувалися непродуманими наказами. Наприклад, у липні 1941 р. Сталін звернувся до партизанів із безглуздим закликом підпалювати ліси. Але цю вказівку партизани не виконали, бо це означало знищення і самих себе, і місцевих жителів, які часто переховувалися в лісах. Розгортання руху Опору. З метою перетворення партизанського руху в Україні на всенарод-ний рух проти німецьких загарбників політбюро ЦК КП(б)У сформувало нелегальний ЦК КП(б)У, який разом з УШПР сприяв розвитку народної боротьби, надав їй організованого, планомірного характеру, дав змогу проводити бойові операції. З метою посилення взаємо-дії підпілля з партизанськими формуваннями та зміцнення оперативного керівництва бойовими діями партизанів було створено обласні штаби партизанського руху. Поступово зростала вправність партизанів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими. В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників. Учасники підпільної організації «Партизанська іскра» у селі Кримки на Миколаївщині нападали на поліцаїв, вчиняли диверсії на залізниці, визволяли з таборів військовополонених. Героїчну бороть-бу у ворожому тилу вели підпільні антифашистські організації «Молода гвардія» (м. Краснодон), «Спартак» (Кіровоградська обл.), «Вуйко» (м. Тернопіль), «Народна гвардія ім. І. Франка» (м. Львів). Відомі своєю активною боротьбою підпільні організації в м. Сталіно (тепер Донецьк), Ніжині. Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійснювали підпільники під час на-ступу Червоної армії. З наближенням радянських військ партизани, підпільники переходи-ли до відкритої збройної боротьби, здійснювали збройні напади на ворожі колони, автома-шини, штаби, обози, порушували зв'язок, викликали паніку серед гітлерівців. Протягом війни на тимчасово окупованій території України у складі партизанських формувань воювали до 90 000 бійців і командирів. У складі підпільних організацій і груп нараховува-лося до 100 000 підпільників. Ними було звільнено до приходу радянських військ майже 140 населених пунктів України. Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань. Напочатку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова, здійснивши багато бойових операцій, за 65 днів пройшло територіями Курсь-кої, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомир-ської областей. Закінчило рейд у Білорусі. В першій половині березня у рейд на Правобе-режжя вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Федорова. Цей рейд з'єднання завершило в червні на півночі Волинської області. Партизани знищили 700 німецьких ешелонів, підірвали десятки залізничних мостів. Улітку 1943 р. розпочав великий рейд до Карпат С. Ковпак. Партизанське з'єднання не зуміло виконати основного воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті. Більша частина з'єднання через непродуманість операції загинула. Але рейд справив значне психологічне враження, продемонстрував нездатність німців забезпечити свої тили. За деякими даними, партизани та підпільники України за час окупації знищили і порани-ли десятки тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 4959 ешелонів з військами і бойовою технікою про-тивника, підірвали 1566 танків і бронемашин, знищили 211 літаків і багато іншої техніки, захопили численні трофеї, спалили або висадили в повітря 461 воєнне підприємство, 915 складів з військовим майном, 248 вузлів зв'язку, 44 залізничні вузли, 607 залізничних мос-тів, пошкодили до 2 тис. кілометрів телефонно-телеграфного зв'язку. За самовіддану боро-тьбу проти фашистських загарбників партизани і підпільники одержали понад 57,5 тис. державних нагород, 95 осіб удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Двом командирам партизанських з'єднань - С. Ковпаку і О. Федорову - це звання було присвоєно двічі. Отже, діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Попри те що українське населення надзвичайно постраждало в передвоєнні роки від сталінських репресій, голодомору, фашистський «новий порядок» не сприймався абсолютною більшістю людей. Боротьба проти нього була всенародною. Діяльність ОУН-УПА в 1941-1945 pp. Роль «третьої сили» в німецько-радянській війні намагалася виконати Організація українських націоналістів (ОУН). Навесні 1940 року вона розкололася на ОУН (революційну, яку очолив Степан Бандера - ОУН(б) - та мельниківську, очолювану Андрієм Мельником - ОУН(м). Обидві фракції продовжували, хоч і по-різному, орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини. Не випадково Гітлер 25 вересня 1940 р. наказав безперешкодно пропускати на польську територію лише німців і українських націоналістів. Лідери ОУН керувалися формулою Д. Донцова: Україна визволиться в тіні німецького походу; вважали німців 1918 та кінця 30-х років ідентичними за світосприйняттям та культурою суспільної поведінки. Так, в листі до Гітлера від 14 квітня 1941 р. А. Мельник просив створити після перемоги над СРСР Українську державу під протекцією Німеччини від Дунаю до Карпат, Каспійського моря й гір Кавказу, включивши до неї Крим, Бессарабію, південь Воронезь-кої й Курської областей, частину Бєлгородської. На Волзі, як він вважав, Україна повинна мати спільний кордон з Казахстаном, а на території Зеленого Клину (Далекий Схід) після від'їзду звідти українців пропонував поселити японців. З обіцянками надати допомогу вермахту в боротьбі з більшовизмом звертався до фюрера й С. Бандера. 25—27 червня 1941 р. у Львові частини Червоної армії придушили виступ бандерівців. Однак бандерівці оволоділи 30 червня радіостанцією і за підтримки українського батальйону «Нахтігаль» («Соловейко»), який увійшов до міста на сім годин раніше від австрійської дивізії вермахту, передали звістку про створення уряду Української держави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Реакція Гітлера була негайною: 5 липня, в день, коли було остаточно сформовано уряд Стецька, в Кракові арештовано С. Бандеру, через чотири дні — Я. Стецька, а також 300 активістів ОУН, багатьох з яких розстріляли. Територія Галичини й Волині була передана під юрисдикцію німецького командування, в напрямку Проскурова вислано батальйон «Нахтігаль», місцевим органам влади з українців наказали ні в якому разі не вирішувати політичних питань. Невдача спіткала ОУН і в Чернівцях, де з 29 червня точилися бої оунівців з відступаючими частинами Червоної армії. Після відходу цих військ 1 липня 1941 р. було створено Українську національну раду на чолі з І. Карбулицьким, та вже через дев'ять днів Північну Буковину контролювали румуни. 6 липня 1941 р. А. Мельник знову звернувся до німецького керівництва з проханням дозволити українцям брати участь у поході проти «більшовицького варварства» (найімо-вірніше, він мав на увазі розстріл органами НКВС на початку війни кількох тисяч в'язнів на території Західної України) разом з легіонами Європи в союзі з вермахтом. Листа підписали шість колишніх старшин армії УНР і німецький полковник А. Бізанц. Через 10 діб з аналогічним проханням до Гітлера звернувся і колишній гетьман України П. Скоро-падський. Але у фюрера плани були дещо інші: панувати, керувати, експлуатувати. Заступник державного секретаря Німеччини У. Кундт заявив у Берліні С. Бандері: «Ми не ваші союзники, а завойовники російсько-радянської території». Та ОУН до літа 1942 р. продовжувала вважати, що Німеччина не має нічого спільного з ворогами України. Скоріше ними вважала поляків, з якими за 1939 р. ОУН мала стільки сутичок, скільки за 14—15 років до цього, та більшовиків. Північна група ОУН влітку 1941 р. параледьно з німецькими військами просувалася на Київ, маючи у своєму складі 2500 бойовиків. Південна група (1000 осіб) прямувала до Одеси й Донбасу, а 1500 оунівців середньої групи йшли в напрямі Харкова. Спершу в цих групах були переважно члени ОУН (м), потім до них приєднались і бандерівці. Поєднати та ефективно виконати обидві настанови виявилося не під силу, доводилося віддавати перевагу чомусь одному, залежно від ситуації на фронтах. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив на Поліссі представник екзильного уряду УНР Т. Боровець (псевдо — Байда, потім Бульба), перекинутий на українську територію ще в липні 1940 р. За сприяння німецького командування, яке побоювалося флангового удару радянських дивізій, оточених у районі Пінських боліт, він до літа 1941 р. сформував поліцейські підрозділи «УПА—Поліська Січ», які до листопада налічували майже 6 тисяч бійців. Ці загони переслідували відступаючі частини Червоної армії, намагалися завадити німцям вивозити до рейху сировину та продовольство. Тоді влада 16 листопада 1941 р. розформувала УПА Т. Боровця. Відтак з дозволу німців її формування виникли знову, а 23.11. 1942 р. було підписано угоду між нім. командуванням і «УПА — Поліська Січ». У той же час протягом 1942 р. під егідою лідерів ОУН(м) та ОУН(б) виникали збройні загони, які намагалися протистояти німецьким карателям, польським націоналістам, радянським партизанам, бандитським групам з числа дизертирів. До квітня 1942 р. вони налічували до 10—12 тис. вояків. Починаючи з 9 квітня, представники ОУН(б) вели переговори з Т. Боровцем, вимагаючи від нього визнання політичної платформи бандерівців як єдино правильної, очищення території від польського населення, з чим той не погоджувався. Але з цього часу загони ОУН (б) стали називатись теж «Українською повстанською армією» (командувач К. Савур-Клячківський). Із середини серпня 1942 р. бойовики та Служба безпеки ОУН (б) почали роззброювати бійців Т. Боровця й А. Мельника, розстрілюючи при цьому тих, хто не бажав об'єднання повстанських сил в єдину УПА під прапором С. Бандери. Після вбивства службою СБ дружини Т. Боровця та окремих членів його спецштабу він перейшов до німців, які направили його до концтабору Заксенхаузен. З 20 липня 1943 р. залишки загонів Т. Боровця діяли під новою назвою «Українська народно-революційна армія». Восени 1943 р. внаслідок масової мобілізації УПА мала понад 40 тисяч бійців, не враховуючи озброєного підпілля. У жовтні-листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв місцевого значення з німецькими частинами (втрати вермахту становили до 3 тисяч вбитими й пораненими), відбулися 54 сутички з радянськими партизанами (лише на Волині загинуло в боях з УПА понад 500 партизанів). У 1943-1944 pp. тривала й неоголошена польсько-українська війна. Починаючи з весни 1943 p., загони УПА проводили кампанію витіснення польського населення за межі українських етнічних кордонів - за Буг і Сян. Переговори ОУН(б) з поляками були зірвані. Після цього кривава різанина спалахнула з подвоєною силою. Лише за 11-12 липня 1943 р. було спалено 60 польських населених пунктів, а більшість жителів - знищено. Польська Армія Крайова (АК) з допомогою поліції на Холмщині знищила кілька десятків сіл, при цьому до 5 тисяч українських жителів було вбито. Подібні акції проводили обидві сторони, хоч розв'язати складну проблему українсько-польських відносин таким чином було неможливо. У жовтні 1943 р. В. Кубійович - Голова Українського Центрального комітету з гіркотою говорив: «Якщо ОУН(б) - УПА будуть водночас воювати проти шести ворогів, то зведуть Україну до могили.» Як вважають сучасні дослідники, у цій братовбивчій війні загинули по 40—50 тис. осіб з обох боків. Лише 29 квітня 1945 р. делегації УПА й Армії Крайової домовилися не воювати одна проти одної, а зосередити сили проти Червоної армії. У вересні цього ж року об'єднані загони УПА й АК атакували радянські гарнізони в Ковелі та селі Бірча під Перемишлем. Однак тривалого співробітництва досягти їм так і не вдалося. З травня 1943 р. голова іноземного відділу ОУН (б) М. Лебідь поставив завдання структурам УПА вступити в контакт з представниками Румунії, Польщі, Угорщини, США та Великобританії. Внаслідок переговорів з делегацією угорської армії восени було підписано перемир'я, якого загалом дотримувалися. Переговори з румунами не досягли мети через неприйнятність умов, висунутих як УПА, так й іншою стороною. Що ж до контактів в Англією та СІЛА, то встановити їх на офіційному рівні так і не вдалося. Однак серед активістів ОУН (б) існувала думка, що саме Захід забезпечить Україні ту модель самоуправління, яку одержали Філіппіни під владою Японії. На початку 1943 p., після невдач німецьких армій на Східному фронті, німецьке командування почало залучати до збройної боротьби з більшовиками народи Східної Європи і формувати з них окремі військові одиниці в межах частин СС. Після створення двох латиських, однієї естонської дивізій, російської визвольної армії (РОА під команду-ванням генерала Власова) та військових формувань інших народів (у складі СС було 29 чужонаціональних дивізій) настала черга українців у Галичині. Ініціатором цієї ідеї був губернатор Галичини Отто Вехтер, який за допомогою української дивізії хотів залучити українців до тіснішої співпраці з німцями. Ініціативу Вехтера підтримав професор В. Кубійович 28 квітня 1943 р. створено дивізію «Галичина» з українських громадян. Оскільки німці до українського питання ставилися негативно, було прийнято рішення, що дивізія не може бути загальноукраїнською, а лише регіонально-галицькою, підлягаючи СС. Набір до дивізії мав бути добровільним і здійс-нюватися УЦК. Офіцерський корпус дивізії мав бути змішаний: німецький і український. 28 квітня 1943 р. двома маніфестами було проголошено про створення дивізії. У них зазначалося про формування СС – Стрілецької Дивізії «Галичина» за принципом добровільності для боротьби з більшовика-ми. До створення дивізії негативно поставилося керівництво ОУН та УПА. Створюючи дивізію, кожна із сторін — німецька та українська — переслідувала свій національний інтерес. А на практиці вийшло інакше. Для тих, хто спричинив її створення (як німців, так і українців), та для тисяч українських вояків це була українська дивізія з німецьким керівництвом. Для загалу німецьких офіцерів — звичайна німецька дивізія, сформована з українців. 28 червня 1944 р. дивізію відправили на фронт. Її було підпорядковано 8-му армійському корпусові 4 танкової армії групи армії «Північна Україна» й дано завдання розбудувати й зайняти відтинок другої фронтової лінії в районі Бродів (100 км на схід від Львова). Внаслідок успішного проведення Львівсько-Сандомирської операції на першому етапі (13—17 липня) війська 1-го Українського фронту оточили й знищили бродівське, розгро-мили львівське і рава-руське угруповання німецьких військ, а серед них і дивізію «Гали-чина». На початку вересня рештки дивізії переїхали до Найгаммера. 15 вересня почалося нове формування дивізії. У жовтні 1944 р. її направили в Словаччину на придушення пов-стання проти німецької адміністрації та для охорони військових об'єктів, де вона перебу-вала до 31 січня 1945 р. Наприкінці лютого (28) 1945 р. дивізію за наказом німецького ко-мандування було розміщено по обидва боки кордону між Австрією та Югославією. Зав-данням її була боротьба проти югославських партизан. Наприкінці березня 1945 р. надій-шов наказ Гіммлера розформувати дивізію, а зброю і весь обоз передати німецьким військам. Розуміючи, що війна програна, німецьке командування дало згоду на переформування дивізії на українську. Наприкінці квітня 1945 р. до Дивізії прибув генерал П. Шандрук –голова Українського Національного Комітету і головнокомандувач усіх українських з'єд-нань, який привів вояків до української присяги. В тексті присяги йшлося: «...присягаю ... скрізь і повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну, як вояк Українського Національного Війська». 8 травня 1945 р. Німеччина капітулювала. Щоб не потрапити в полон радянським війсь-кам, дивізія здалася англійським збройним силам в Австрії. Англійська адміністрація протягом 3,5 років утримувала полонених у концтаборі Ріміні (Італія). Спеціальна комісія на чолі з генералом Мілером протягом 2 місяців вивчала справу вояків дивізії. Було встановлено, що дивізія участі в бойових діях майже не брала і злочину проти свого народу і проти англійців не скоїла. СРСР вимагав видачі дивізії, однак англійці не погодились, спираючись на положення міжнародного права - право опції (вибору). Вони виходили з того, що основна частина вояцтва дивізії - уродженці західних земель України, були в свій час громадянами Польщі, тепер тієї Польщі не стало. По праву опції вояки могли зберегти польське громадянство, прийняти радянське або відмовитися від обох. Ставши бездержавними, вони не підлягали видачі. Тому комісія вирішила рекомендувати англійському урядові поселити дивізійників на Британських островах. Так закінчився бойовий шлях дивізії «Галичина». З появою в західноукраїнських землях радянських органів влади польові військкомати почали мобілізацію місцевої молоді, але вона зусиллями ОУН всіляко зривалася. Так, у Рівненській області 15 березня - 20 квітня з 66 110 призовників на збірні пункти з'явилися лише 2620, у Дрогобицькій - з 88 979 прибули всього 3867. Але чимало тих, хто ухилили-ся від призову, не пішли в лави УПА, а поповнили зграї мародерів, бандитів. Тому в липні 1945 р. на спільній зустрічі делегацій УПА й польського підпілля, обговорювалося питан-ня про ліквідацію польських та українських банд, котрі своїми діями дискредитували національно-визвольний рух. Після того як група Енея (П.Олійника) 29 лютого 1944 р. смертельно поранила із засідки командувача 1-го Українського фронту генерала армії Ватутіна, тиск на повстанців поси-лився. Щоб підірвати соціальну базу УПА, органи НКВС вдавалися до терору, провокацій проти місцевого населення, спалювали села, широко використовували практику взяття заручників та їх розстріл. Виконуючи вказівки Й.Сталіна про ліквідацію ОУН - УПА у 1944-1945 pp., уряд УРСР залучив наприкінці 1944 р. до боротьби проти повстанців майже 200 тис. солдатів і офіцерів внутрішніх військ, велику кількість партизанських і винищувальних загонів. З грудня 1944 р. до червня 1945 р. було проведено три величезні каральні операції проти головних угруповань УПА силами кількох дивізій за підтримки танків, артилерії. Однак загони УПА, втрачаючи значну частину свого складу, маневрували, переходили в інші райони, за підтримки місцевого населення знову поповнювали свої лави і продовжували боротись. У січні 1945 р. у Західній Україні побував секретар ЦК КП(б)У і голова уряду М. Хрущов. Він вимагав рішучих заходів: прилюдно вішати полонених повстанців, репре-сувати їхні сім'ї, запровадити систему заручників та ін. Радянський терор посилювався. Збільшувалася кількість убитих і арештованих повстанців, мирних жителів. Розгорнулась масова депортація сімей повстанців, а часто і жителів сіл, які оголошувались бандерівсь-кими, але ніякої участі в діяльності ОУН не брали. У звіті Наркомату внутрішніх справ УРСР зазначалося, що протягом 1944-1945 рр. проведено 40 тис. операцій, в яких було вбито 103 тис, затримано 125 тис. повстанців. Оскільки кількісний склад УПА не переви-щував 80 тис, значну частину вбитих і арештованих становило мирне населення. Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців з пропозицією скласти зброю, обіцяючи амністію. Його представники з мандатом М.Хрущова 23 лютого 1945 р. провели переговори на Тернопільщині з делегацією командування УПА. Уряд УРСР вимагав капітуляції в обмін на амністію. Делегація УПА відхилила ці пропозиції, бо вони не містили якихось змін національної політики Москви в Україні. Однак безперервні звернення уряду УРСР з пропозицією скласти зброю в обмін на амністію своєї мети частково досягли. До 40 тис. повстанців здалися і їх здебільшого відпустили по домівках. Закінчення німецько-радянської війни, перемога над фашистською Німеччиною і мілітаристською Японією не принесли миру, заспокоєння на українську землю. Без надії розгромити могутній тоталітарний Радянський Союз провід ОУН (б) підняв на боротьбу значну частину населення Західної України, але тоді то була марна боротьба. В історичних умовах зростання сили та міжнародного авторитету СРСР, ідей соціалістичних революцій в Європі стратегія і тактика ОУН виявилися неефективними, хоч повстанці виявляли неабияку мужність. В умовах звірячої розправи над західноукраїнським населенням меркло і те добре, що робилося радянською владою для західних областей. Адже, як і в 1939-1941 pp., цей край був визнаний пріоритетним у республіці, йому виділялися величезні кошти для відбудови та індустріалізації, культурно-побутового будівництва, ліквідації неписьменності, утвердження українства.

Україна в перші повоєнні роки (1945-початок 50-х років).

Відбудова народного господарства в Україні. У 1943 р. з визволенням територій роз-починалася одночасно відбудова народного господарства України. Необхідно відмітити, що за роки ведення війни Україна найбільше постраждала і зазнала найбільше матеріаль-них і соціальних втрат. Сума збитків, яких зазнали господарство і населення України, ся-гало 1200 млрд. крб. Але в цих умовах економіка України була повністю підпорядкована фронту. У складних умовах до кінця війни було відбудовано 44% довоєнних потужностей ма-шинобудівної і 30% легкої промисловості, введено в дію 123 великі і 506 дрібних шахт Донбасу. Проводилися роботи по відновленню залізниць, житлового фонду, шкіл, вузів, медичних закладів тощо. Прикладом цього може бути те, що в 1944 р. Міністерство прийняло наказ про створення Київського індустріального технікуму (65 років нашому коледжу). Відбудовані підприємства, залізниці, колгоспи працювали на забезпечення потреб Червоної армії. Країна відбудовувалася завдяки героїчній і самовідданій праці населення, в основному жінки, діти, люди похилого віку, інваліди, які повернулися з фронтів і могли працювати. Після війни відбудовний процес відбувався прискореними темпами. У цьому були за-цікавлені як влада, намагаючись посилити свої позиції у «холодній війні», що розгорну-лася між двома світовими системами у 1946 р., так і українське суспільство, плекаючи надію на краще життя. У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 pp. Основні завдання четвертої п'ятирічки поляга-ли у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства і навіть його перевищенні. Виснажені війною робітники зму-шені були тяжко працювати. Партійно-радянська влада використала звичні для неї мето-ди мобілізацій, застосування примусової праці ув'язнених та військовополонених, прак-тично безплатної роботи колгоспників і дітей. І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої результати. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті єв-ропейські країни. Промислове виробництво у 1950 р. на 15% перевищувало довоєнний рівень. Об'єднання території України. Наприкінці війни відбулися події, які мали для України історичне значення. Розпочався процес юридичного оформлення західних кордонів України, у результаті якого більшість українських земель були об'єднані в межах однієї держави. На Ялтинській (Кримській) конференції лідерів СРСР, США, Великобританії (1945р.) було визнано приєднання західноукраїнських земель до СРСР. Домовленість була реалізована у двосторонніх договорах з Польщею та Чехо-Словаччиною; пізніше – з Румунією. В результаті цього процесу землі Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття та Південної Бессарабії увійшли до складу України і отримали юридичне визнання інших країн. В кінці воєнних дій УРСР у друге стала суб'єктом міжнародних відносин. У березні 1944 р. було створено Народний комісаріат закордонних справ УРСР. Українська деле-гація взяла участь в установчій конференції ООН; стала повноправним членом цієї організації. Голод 1945—1947 pp. В післявоєнний період населення України не мало достатньо продуктів харчування, тому на всій території спостерігався голод. В республіці існувала карткова система розподілу продуктів харчування та інших товарів першої необхідності. Ситуація продовжувала загострюватися. На початку 1946 р. у сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала докорінних змін у аграрній політиці та негайної допомоги з боку керівництва СРСР. Але цього не сталось. Під тиском сталінської верхівки уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували на 1946 р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівель. Голод 1946-1947 рр. і його наслідки. Ситуація загострилася до краю навесні 1946 р. Ма-лосніжна зима змінилася найбільш посушливими за останні 50 років весною і літом. Зи-мові та ярі культури майже цілком загинули. Керівництво кількох областей наполегливо зверталося до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Виконуючи вказівки Москви, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не тільки підтверджувало нереальні плани, а й вимагало від колгоспів повернути борги за минулі роки. Було вжито надзвичайних заходів для того, щоб будь-якою ціною отримати від кол-госпів заплановану кількість хліба. Події розгорталися за сценарієм трагічного 1933 р. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки й областей, суду і про-куратури. Відновивши діяльність «Закону про п'ять колосків» початку 30-х років, судові органи республіки тільки у листопаді 1946 р. жорстоко покарали 2313 селян. Але, незва-жаючи на суворі каральні заходи, у колгоспах не виконувалася повною мірою заготівля зерна. У той час, коли за межі України сотнями ешелонів вивозився пограбований хліб, на всій її території, крім західних областей, вибухнув страшний голод. За неповними даними 1946—1947 pp. у 16 східних областях померли від голоду майже 800 тис. людей. Закуповувати українським колгоспам і радгоспам за власні кошти хліб на Кубані Москва не дозволяла. Водночас у період голоду з Радянського Союзу було вивезено 1,7 млн пудів хліба як безплатну допомогу країнам «народної демократії» — Польщі, Чехо-Словаччині, Болгарії та ін. Опинившись у загрозливій ситуації, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим намагалося знизити рівень катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово звер-талося по допомогу особисто до Сталіна, інформувало його про тяжку ситуацію в Украї-ні. Реакція Москви була типовою — замість, за висловом Сталіна, «м'якотілого» М. Хру-щова у березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено більш «твердого» Л. Ка-гановича. Проте мінімальну допомогу насінням і фуражним зерном все ж було надано. На посівну кампанію 1947 р. УРСР отримала позичку в розмірі 35 млн пудів. Офіційна пропаганда усіляко замовчувала масштаби трагедії, звинувативши у труднощах «сабо-тажників», а спроби врятувати людей від голодної смерті кваліфікувала як злісне порушення радянських законів. Отже, третій голод в Україні був спричинений, насамперед сталінським керівництвом, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

ІУ. Закріплення вивченого матеріалу:

1. Поміркуйте, чому територія України була швидко окупована німцями. Доведіть думку.

2. Яке значення займала Україна в планах окупантів?

3. Що викликало рух опору на окупованих територіях?

4. Охарактеризуйте роль ОУН – УПА в русі опору?

5. Коли розпочалася відбудова народного господарства на території України?

6. Що нового відбулося в Україні у відбудовчий період?

7. Визначіть, хто був головною силою у відбудовчому процесі в 1944-1948 рр. Поясніть,

чому це було саме так.

8. Визначте причини голоду в Україні 1945-1947 рр.

У. Підсумки заняття:

Напад Німеччини на СРСР привів до зміни характеру Другої світової війни для СРСР – вона стала справедливою і вітчизняною війною проти агресорів. Територія агресорів поступово була окупована німцями до 1942 р. Внаслідок цього її територія була розділена німцями на різні частини. Сировина, ресурси, всі матеріальні та духовні цінності, частина населення стали використовуватися окупантами для своїх цілей. Але така політика привела до Руху Опору в країні. Визволення території України почалося уже в 1943 р. і продовжувалося по 28 жовтня 1944 р., коли були визволені західноукраїнські землі від окупантів. Протягом всього цього періоду солдати Червоної армії при підтримці населення та руху опору визволяли землю України від ворога. За цей період полягло багато бійців різних національностей та мирного населення. Тому сьогодні, згадуючи ті сторінки історії, з повагою згадуємо відомі та невідомі імена людей, які лежать на території нашої країни.

УІ. Домашнє завдання: опрацювати сторінки підручника: 1, стр. 442-511

1, с. 487-498.

Тема заняття 18: Україна в умовах політичної та економічної лібералізації суспільства (1953-1964 рр.)

Початок лібералізації суспільства. 5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих та неоднозначних спроб трансформації тоталітарної системи.

Суть кардинальних змін, які відбувалися в державі, полягала в лібералізації всього суспільного життя. Цей період, особливо після ХХ з'їзду КПРС (лютий 1956 р.),

називається періодом десталінізації. Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953-1955 рр. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Малюнкова було поставлено питання про необхідність “припинення політики культу особи”.

В країні вперше було створено так зване колективне керівництво – компромісний союз на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння (був арештованим, а пізніше – страчений).

Характерними рисами цього періоду стали припинення компанії проти націо-налізму, уповільнення процесу русифікації, зростала роль національного чин-ника в різних сферах суспільного життя. Помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л.Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано О.Кириченка, після чого на керівні посади висувалися представники республіки.

З 1953 р. почався процес реабілітації політв'язнів, які були засуджені в 20-30 роках. В цей період реабілітували тільки деяких партійних лідерів того часу. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей. Масова реабілітація почалася тільки після ХХ з'їзду партії, на якому було засуджено культ особи Сталіна (таємне засідання і виступ М.Хрущова).

19 лютого 1954 р., відзначаючи 300-річчя возз'єднання України з Росією, Президія Верхо-вної Ради СРСР прийняла указ про передачу Кримської області (на той час)до складу УРСР

Але всі ці зміни не зачепали суті командно-адміністративної системи, не викривали її соціальної природи і, в той же час це був сміливий крок на шляху десталінізації і свідчив про реальну перспективу демократизації суспільства.

Зміни у різних сферах. Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. В республіканське підпорядкування перейшли сотні підприємств та організацій, що сприяло зростанню бюджету республік. Так. Бюджет України зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік – вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права рес-публік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.

В республіках розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях протягом 1955-1956 рр. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ; скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-уп-равлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на суспільне життя в країні. Але централізація залишалася, хоча і зазнала трансформації.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, тому в 1957 р. група на чолі з Малюнковим, Кагановичем, Молотовим спробували усу-нути секретаря з його посади. Хрущову вдалося уникнути цього і він укріпив свої позиції. Влада остаточно перемістилася в партійні структури. М.Хрущов стає в 1958 р. Голово. Ради Міністрів СРСР.

У 1961 р. на ХХІІ з'їзді КПРС прийнято третю програму партії – програму побудови комунізму. Це розгорнуло в країні масове соціалістичне змагання, численні трудові почини.

Період з 1953 до 1964 рр. називається періодом “відлиги”, так як відбулося пом'якшення політики тоталітарної системи, виникла опозиція.

Виступи населення проти влади. Але крім такої активності населення спостерігалася і інша. Так у жовтні 1959 р. спалахнуло і було придушене півтора тисячне повстання робітників “Казахської Магнітки”; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. З'явилися перші паростки інакомислення і серед інтелігенції.

З'являються “шістидесятники” як в РРФСР, так і в УРСР та інших республіках.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Було припинено кампанію проти націоналізму; уповільнився процес русифікації республік; часткова реабілітація жертв сталінських репресій; розширення прав республік в економічній, фінансовій та юридичній сферах.

Пам'яткою хрущовського періоду в наші дні залишаються житлові будинки – “Хрущовки”, за рахунок яких була вирішена проблема будівництва більшої кількості житла для населення; згадка старшого покоління про “кукурудзяні поля” тощо.

На початку 60-х років нестабільність в суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.

ІУ. Закріплення вивченого матеріалу

1. Чому в СРСР після смерті Сталіна відбувалася боротьба за владу? Між якими колами це відбувалося?

2. Які реформи були здійснені за М.Хрущова?

3. Що таке «десталінізація»?

4. Як ви розумієте «культ особи»?

У. Підсумок заняття.

Після ХХ з'їзду партії (1956 р.) в країні почався процес лібералізації соціалістичної системи, який передбачав зміни в політичному, економічному та соціальному житті. Цей процес позитивно вплинув на розвиток країни. В СРСР вперше за багато років люди отримали можливість висловлювати свою думку, почався процес реабілітації засуджених, припинено кампанію проти націоналізму; до України було приєднано територію Криму і т.д.

УІ. Домашнє завдання. Опрацюйте сторінки підручника: 1, с. 512-526.

Тема заняття 19: Україна в період загострення кризи радянської системи (середина 60-х – початок 80-х років ХХ ст.)

1.Усунення від влади М.Хрущова. Ставши одноосібним лідером, Хрущов не зумів утримати під контролем усю систему влади. Партійний апарат не міг пробачити йому критики, в результаті якої знижувався авторитет партії. Чиновники в центрі згадали йому обмеження влади, коли створювалися раднаргоспи. Каральні органи не забули викриття вчинених ними злочинів. Селяни, пам'ятаючи про те, що він повернув їм паспорти, висловлювали крайнє невдоволення заходами по обмеженню і забороні присадибних ділянок. Робітники обурювалися з приводу підвищення цін на продукти харчування в 1962 p., продовольчої кризи 1963 р. (багато в чому штучно інспірованої супротивниками Хрущова). Найбільш активну роль у підготовці усунення відіграли Л.Брежнєв, якого Хрущов вважав найбільш ймовірним своїм спадкоємцем, М. Суслов, Г. Шелепін, О. Косигін, В. Семичастний та ін.

У жовтні 1964 р. Хрущова, який перебував на короткочасному відпочинку в Піцунді, настійно попросили прибути в Москву для вирішення невідкладних питань по сільському господарству. А на 14 жовтня в Кремлі вже збиралися члени ЦК КПРС на терміново скликаний пленум. На засіданні президії ЦК КПРС Хрущову довелося вислухати пред'яв-лені йому обвинувачення. У провину йому ставили розвал сільського господарства, полі-тичну неграмотність, ослаблення оборонної сили країни, часту змінюваність кадрів, роздування культу своєї особи тощо. На цьому засіданні слово взяв Хрущов. Він сказав: «Мені вже 70 років, я старий і втомився... Головне я зробив... Зник страх і розмова йде на рівних. У цьому моя заслуга. Я піду, і боротися не буду... Прошу написати заяву про мою відставку, я підпишу...».

Першим секретарем ЦК КПРС на пленумі був обраний Л.Брежнєв. Трохи пізніше

головою Ради Міністрів СРСР затвердили О.Косигіна.