V. Підсумки заняття:

Починаючи з ІХ ст. на території України виникає держава, яка отримала назву Київська Русь. Вона проіснувала до середини ХІІ ст. і розпалася на удільні княжіння. Але за період свого існування в Київській Русі були створені державні інститути влади, здійснювалася внутрішня та зовнішня політика в інтересах даної спільноти. Цьому сприяли і київські князі, якім вдалося об'єднати, а потім зберегти і централізувати владу у своїх руках. Велике значення в державотворенні відіграло у Х ст. прийняття християнства (988 р.), що сприяло розвитку внутрішньої, а найбільше – зовнішньої політики з країнами Європи; сприяло створенню самобутньої культури і розвитку духовності.

VІ. Домашнє завдання: опрацюйте сторінки підручника: 1, стр. 40-84

Тема заняття 3: Галицько-Волинська держава.

Загальна характеристика земель. Галицька і Волинська землі ще за часів Володимира Великого входили до складу Київської держави. Першими в Галичині правили Ростисла-вичі – нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади доступилися Мстиславичі, які вели свій рід від Володимира Мономаха, теж онука Ярослава Мудрого.

Якщо Галичина на своїх західних і північних кордонах мусила боротися проти агресив-них мадярів і поляків, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових напад-ників зі степів. Волинь та Галичина були густонаселеними землями, а їхні міста стояли на важливих торговельних шляхах із Заходом. Крім того, в Галичині містилися великі родо-вища солі – товару, від продажу якого збагачувалася Русь.

Після смерті Ярослава Мудрого у другій половині ХІ ст. Галицьке князівство відокремилося від Києва.

Особливістю політичного життя Галицького князівства був великий вплив на управління князівством багатих та могутніх бояр. На відміну від бояр в інших князівствах, де вони походили з княжої дружини, галицьке боярство розвинулося із місцевої родопле-мінної знаті. Свої маєтки вони дістали не від київського князя, а завдяки захопленню громадських земель. Тому їхня влада в Галицькому князівстві була дуже впливовою.

Бояри Волинського князівства, на відміну від галицьких, за походженням, станови-щем і політикою були такими ж, як бояри основної частини Київської держави. Більшість із них прийшли на ці землі у складі дружин своїх князів, які часто змінювалися великим князем київським. Ці бояри отримували земельні володіння за службу князеві. Волинська знать залежала від щедрості князя і тому виявляла йому більшу відданість та підтримку. Власне, з цієї причини саме волинські князі, а не галицькі, змогли об'єднати обидва князівства в єдину державу.

Діяльність Романа Мстиславича. По смерті останнього Ростиславича у 1199 р., Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частину боярства та міщанства, які були невдоволені могутністю та свавіллям бояр, захопили Галич. Саме Роману Мстисла-вичу вдалося об'єднати Галицьке і Волинське князівства в єдину Галицько-Волинську державу.

Утворення Галицько-Волинської держави мало велике історичне значення. Це був створений сильний політичний центр, який став спадкоємцем Київської Русі, яка занепала.

У своїй об'єднаній державі князеві довелося вести дуже рішучу боротьбу проти галиць-кого боярства, яке не бажало посилення княжої влади. Князь Роман здійснив два успішні походи проти половців (1201-1202 і 1203-1204 рр.). Його війська розбили ворога і визволили багатьох бранців, що ще більше збільшило авторитет князя.

У 1203 р. Роман здобув Київ, приєднав до своїх володінь Переяславщину і Київщину. Під його владою опинилася майже вся територія Південно-Західної Русі.

Діяльність Данила Галицького. Спадкоємцем Романа Мстиславича був його син Да-нило Галицький, який був проголошений князем після смерті батька. В час свого проголо-шення князем, він та його брат Василько і їхня мати були то в Польщі, то в Угорщині. Це пояснюється міжусобними війнами та нестабільністю в державі. Князювати Данило почав на Волині (1221 р.). А в 1238 р. остаточно здобув Галицьке князівство. У 1239 р. поширив свою владу на Київ. Його воєвода Дмитро очолив оборону міста від орд хана Батия у грудні 1240 р.

Данило був мудрим князем і дальновидним політиком, який прагнув посилити свою дер-жаву. З цією метою він розбудовував міста, закладав нові – Львів, Холм; дбав про розвиток православної церкви; сприяв розвитку культури. Але його реформаторська діяльність була перервана монголо-татарською навалою на Південно-Західну Русь. Вперше його дружина і сам князь зіткнулися у битві на р.Калці 1223 р. Сил для боротьби з ворогом в Русі на той час не було, тому ворог захопив міста Галич, Володимир та багато ін.

Декілька років князь Данило не визнавав влади хана, але у 1246 р. на вимогу Батия зму-шений був прибути до його столиці у м.Сарай, де й отримав ярлик (право) на князювання. Але визнання таке було тільки на деякий час. Повернувшись додому, Данило почав підго-товку до боротьби проти Золотої Орди. Він уклав військові союзи з польськими князямі та угорським королем; папа римський Іннокентій ІУ запропонував йому титул короля в разі здійснення походу проти монголо-татар. Першого разу Данило відмовився від цієї пропо-зиції з політичних міркувань, але потім у 1253 р. у Дорогочині папський посланець коронував Данила Галицького.

Європейські монархи залишилися осторонь проблем русичів. Вже 1252 р. до Галичини вторглися кочів'я Куремси, але військо сина Данила – Льва розгромило ординців і витіснило їх за Дністер. З кінця 1254 р. Данило перейшов до рішучих дій проти Куремси і завдав йому ряд поразок протягом 1256-1257 рр. Це були перші перемоги русичів над монголо-татарами. Для приборкання дій Данила у 1258 р. із Золотої Орди було направлене військо на чолі з Бурундаєм – досвідченим полководцем. Монархи Європи відмовилися допомогти Данилові, тому він змушений був пристати на вимоги Бурундая. Ворог зруйнував найбільші фортеці князівства: Львів, Володимир, Луцьк та ін. Лише Холм залишився недоторканим.

Але за своє життя Данилу так і не вдалося здійснити найголовніший свій намір – визволити Південно-Західну Русь з-під золотоординського ярма. Проте держава, яку він створив, була на стільки сильною, що ханські орди не змогли її знищити. Подолавши могутність бояр, він підніс соціально-економічний і культурний рівень своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі і не даремно отримав королівський титул.

Отже, протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності. У цій ролі Галичина і Волинь перейняли велику частину спадщини та запобігали загарбанню західноукраїнських земель Польщею. Цим у перелом-ний момент історії вони зберегли русичів (українців), їх культуру, політичні надбання.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу

1. Охарактеризуйте природнє положення Галичини та Волині. В чому були переваги розташування цих земель?

2. Які особливості в управлінні мали Галицькі та Волинські землі?

3. Що сприяло піднесенню та розквіту цих володінь?

4. Охарактеризуйте діяльність одного із князів Галицько-Волинської держави (на вибір).

5. Яку внутрішню та зовнішню політику проводили галицько-волинські князі?

6. Що вказує на те, що Галицько-Волинська держава була правонаступницею Київської Русі?

7. Проти яких ворогів доводилося боротися Галицько-Волинським князям?

V. Підсумки заняття. Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське кня-зівство було опорою української державності. У цій ролі Галичина і Волинь перейняли ве-лику частину спадщини та запобігали загарбанню західноукраїнських земель Польщею. Цим у переломний момент історії вони зберегли русичів (українців), їх культуру, політичні надбання.

VІ. Домашнє завдання. Опрацюйте сторінки підручника: 1, стр. 88-95

Тема заняття 4: Українські землі під владою Литви та Польщі

( ХІV- першої половина ХVІІ ст.).

Особливості політичного становища укр. земель у складі Литви та Польщі. Початок литовської доби в українських землях покладено 1340 р., коли сину Гедиміна Любарту дістався княжий престол Волині і Галичини. Саме Волинь стала першим надбан-ням Литви, землі ж Галичини після 40-річної боротьби відійшли до Польщі. Протягом на-ступних 10-20 років під контроль Литви потрапили землі Київщини, Сіверщини і Поділля. Саме це сприяло територіальному зростанню Литовського князівства. Населення Велико-го князівства Литовського складалося майже на 90% з русинів: білорусів та українців. Руська мова тому стала мовою офіційних урядових органів та великокнязівського двору, руські традиції побуту та основні інститути влади утвердилися як державні.

До кінця ХІV століття Литовське князівство лишалося федерацією земель-князівств, в тому числі українських земель – Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського, Поділь-ського. Кожною землею правив удільний князь з литовської династії – Гедиміновичів, які стали формальними сюзеренами Волинської землі з містами Луцьком, Володимиром, Кременцем та ін. Галичина і частина Західної Волині (Холмщина і Белзька земля) опинилися під владою Польщі.

Особливістю їх княжіння було те, що населення українських земель не сприймало цю династію як чужинців-завойовників. Цьому сприяло те, що представники цієї династії були охрещені за руським обрядом, одружені з руськими княжнами, привчені до традицій місцевого побуту; добре порозумілися з місцевою знаттю і не чинили їм утисків. Місцева знать підтримувала своїх правителів, які вважали себе незалежними від Вільна (столиця Литовського князівства). Деякі джерела того часу називають державу Великим князівст-вом Литовським, Руським і Жмойтським. Саме Україна того часу зберігала назву Русь.

Крім того, Велике Литовське князівство забезпечувало захист території від Золотої Орди.

На Волині за Любарта Гедиміновича та його сина Федора пожвавилася економіка, буду-валися міста, фортеці, церкви. Князі вживали заходів проти зазіхань Польщі. Повільніше розвивалася Чернігово-Сіверська земля,яка була спустошена монгольською ордою. На цих землях утворилось декілька удільних князівств: Чернігівське (Костянтин Ольгердович), Стародубське (Патрикій Наримунтович), Трубецьке (Дмитро Ольгердович), Новгород-Сіверське(Корибут-Дмитро Ольгердович).

Отже, в період Литовського князювання укр. землі являли удільні князівства Литовської держави.

Адміністративний устрій.

Всі землі вважалися власністю Великого Литовського князів-ства династії Гедиміновичів, представниками яких були удільні князі. Саме передача їм влади на місцях сприяла усуненню місцевої аристократії від влади, так як Ольгерд побою-вався виступу князів за незалежність. Удільний князь розпоряджався державними земля-ми. При ньому діяла рада, що складалася з місцевих феодалів та урядовців і вирішувала питання законодавства, управління, роздання земель тощо. Головною військовою силою удільних князів було феодальне ополчення з бояр (шляхта). Удільні князі повинні були надавати військову допомогу в разі потреби та сплачувати щорічну данину – підданщину. Удільні князі мали право брати участь у великокнязівській раді, яка вирішувала проблеми зовнішньої та внутрішньої політики.

Кожне удільне князівство складалося з дрібних уділів, а також боярських вотчин та дер-жавних земель, що перебували у користування селянських общин. Князівство поділялися на волості, а в кінці ХІV ст. на Київщині та Поділлі з'явилися повіти. Удільний князь призначав намісників у волості та повіти з місцевих феодалів чи слуг дворянського походження.

Отже, на українських землях було встановлено адміністративну владу, структура якої була подібна до литовської, але з залученням української еліти.

Боротьба за владу та створення Речі Посполитої.

В кінці ХІV ст. загострилася боротьба за владу між литовськими князями, в яку було втягнено Польщу, Тевтонський орден і частково Московське князівство, яке 8 вересня 1380 р. отримало перемогу у Куликовській битві і тим самим стало центром східнослов'янських земель. Ягайло Ольгердович у 1382 р. вбив свого брата, син якого Вітовт очолив опозицію проти свого дядька і звернувся за допомогою до Тевтонського ордену. Ягайлові брати – Андрій Поло-цький і Дмитро Брянський перейшли на бік Москви. Литва опинилася у скрутному положенні: з одного боку їй загрожувала Угорщина, а з іншого – Польща. Тому укладення унії (договору) з Польщею для Литви і особисто Ягайла було виходом із ситуації.

Польща також потребувала підтримки Литви, оскільки її положення також погіршилося: загрожувала втрата корони через можливу унію з Угорщиною. Для вирішення проблем держав вирішено було одружити доньку короля Угорщини і Польщі Людовика І Угорсь-кого Ядвігу з Ягайлом. Польща сподівалася за підтримки Литви зупинити експансію Тевтонського ордену, відвоювати Балтійське Помор'я, повернути захоплену Угорщиною Галичину і примножити свої володіння за рахунок українських і білоруських земель.

Унія була підписана у замку Крево 14 серпня 1385 р. В наслідок цього обидві держави об'єдналися в одну. Ягайло мусив передати Польщі всі володіння та повернути землі, відібрані сусідами. Сам він змушений прийняти католицьку віру і мав перевести в неї своїх братів, «бояр», «народ». За цією унією отримували привілеї феодали та бояри-католики. Також запроваджувалися польські порядки державного устрою, розміщувалися польські залоги, на посади призначалися польські магнати.

Кревська унія викликала невдоволення литовської знаті, тому і виник рух проти реаліза-ції унії, яку очолив князь Вітовт (1382-1430). Для припинення дій цього руху Ягайло зму-шений був підписати 5 серпня 1392 р. у м. Острові угоду, за якою Вітовту були повернені батьківські землі і визнано довічним правителем ВКЛ за васальної залежності від короля.

У 90-х рр. ХІV ст. Вітовт здійснив ряд заходів, спрямованих на об'єднання країни і цент-ралізації влади: були ліквідовані удільні княжіння, але самі уділи як адміністративно-територіальні одиниці продовжували існувати. Від влади були усунені удільні князі: Федір Любартович Волинський, Володимир Ольгердович Київський, Дмитро-Корибут Ольгерлович Сіверський, Федір Коріатович Подільський. На їх місце були посаджені намісники (як у Луцьку), або близькі до Вітовта князі-державці (як у Києві).

Ослаблення позицій Вітовта відбулося після розгрому 1399 р. на р. Ворсклі, що змусило підписати у 1401 р. Віленську угоду, яка відновлювала унію з Польщею.

Городельська унія та її значення.

Зміцнення Литви закріпила Городельська унія 1413 р., яка проголошувала збереження великокнязівського столу в Литві. Городельська унія закріплювала за покатоличеною литовською знаттю панівне становище, які отримували не тільки вотчинні, але і пожалувані землі. Це зрівнювало литовське боярство з польськими магнатами та шляхтою. Закріпита цей стан мала коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. Але Вітовт невдовзі раптово помер (жовтень 1430 р.).

Його наступником був Свидригайло (1430-1432), діяльність якого була направлена на здобуття незалежності Литви. З цією метою проводилися воєнні дії з Польщею. Боротьба закінчилася підписанням дворічного перемир'я у серпні 1431 р., за яким Західне Поділля залишалося за Польщею, а Волинь – за Литвою. У своїй боротьбі Свидригайло спирався на українських та білоруських православних князів і бояр, що викликало невдоволення литовських феодалів. У 1432 р. вони проголосили великим князем Сигізмунда (1432-1440). Політична ситуація в державі привела до розколу її на дві: литовське князівство з частиною білоруських земель під владою Сигізмунда, якого підтримувала Польща, і Велике князівство Руське (Волинь, Брацлавщина, Київщина, Новгород-Сіверщина), де визнавалася влада Свидригайла. Для пославлення позицій Свидригайла, Ягайло і Сигізмунд зрівняли православних князів та бояр у майнових та особистих правах із литовськими феодалами-католиками. Позиції Свидригайла послабилися і йому вдалося утримати за собою Київщину і Новгород-Сіверщину. Свидригайло продовжував боротьбу з Литвою і здійснив декілька воєнних акцій, спрямованих проти Сигізмунда. До 1438 р. він підтримував стосунки з луцькими князями, поки вони не покорилися Сигізмунду. Так закінчилися «Свидригайлові війни», які мали характер боротьби за відновлення державності українсько-руських земель.

Надалі і Сигізмунд намагався позбутися залежності від Польщі, апле це йому не вдалося здійснити із-за смерті 20 березня 1440 р. Литовський престол перейшов до 13-річного Казимира Ягайловича (1440-1492), який з 1447 р. одночасно став і польським королем. Політика Казимира характеризувалася послідовність і направлена на централізацію управ-ління литовськими і польськими землями. На ккраїнських землях частково було відновле-но удільні князівства – Київське і Волинське, яке було перетворене на воєводство (1452).

Київське удільне князівство у 1440 р. відновлене під владою Олелька Володимировича – онука Ольгерда. Затим успадкував його син – Семен. Після смерті Семена в 1471 р. було створено воєводство. Створення воєводств на всій території привело до повної ліквідації удільних князівств. Воєводства поділялися на повіти, очолені старостами. У 1492 р. збільшилися привілеї українських та білоруських феодалів, що ще більше наблизило їх до становища литовської еліти і тим самим прискорило державну інтеграцію (об'єднання) Великого Королівства Литовського та Польщі Саме це і відбулося підписанням Люблінської унії в 1569 р. Саме ця дата вважається створенням Речі Посполитої як федеративного державного устрою.

Соціально-економічне становище українських земель ХІV - ХVІ ст.

В ХІV ст. еконо-мічний розвиток та соціальне становище в Україні змінилися під впливом наслідків татаро-монгольської навали, так як було багато зруйновано, пограбовано або повністю знищено багато сіл і міст - осередків ремесла, торгівлі та культури, знищено велику кількість насе-лення. Панування Золотої Орди поглибило феодальну роздробленість, що спричинило до панування на українських землях сусідніх держав. Протягом ХV ст. Україна зазнавала спустошливих набігів ординців, чому сприяло створення Кримського ханства. Значне руйнування відбувалося і в південно-східних районах України за рахунок сутичок ВКЛ з Московським князівством. Такий стан привів до того, що на деякий час населення було звільнене від сплати полатків, отримувало митні пільги тощо.

Економічний розвиток українські землі отримали з ХVІ ст. , чому сприяли товарно-грошові відносини. Саме це привело до появи фільваркової системи господарювання, яка була спря-мована на посилення феодальної залежності селянства, а пізніще – його закріпачення. Такий стан спостерігався західноукраїнських земель та центральних районів правобережної Київ-щини. На півдні і на сході ці процеси були уповільнені, панщинна система тільки започат-ковувалася.

Основаною галуззю залишалося с/г. Землеробство набуло інтенсивного розвитку за раху-нок впровадження більш досконалих засобів праці, впроваджувалося трипілля, використову-валися добрива. Зросла частка вирощування пшениці, розширилися посівні ячменю та хме-лю. Культивувалися технічні та городні рослини, садівництво. Поряд з бортництвом розви-валося пасічне бджільництво. Розвивалося тваринництво, особливо – табунне конярство. Продовжували розвиватися традиційні промисли: мисливство, рибальство, збиральництво, бортництво. Населення сплачувало данину «медом і скорою» (шкурками хутрових звірів). Здійснювалося виробництво селітри, набувало поширення солеваріння. Важливою галуззю стало млинарство – монополія феодалів. Водяні млини на 1-2, а то й на 11 водяних коліс були ледь не в кожному господарстві.

Протягом ХІV - ХVІ ст. розширюється феодальне землеволодіння, що привело до кон-центрації великої земельної власності в руках окремих магнатів: Замойських, Жолкевсь-ких, Калиновських, Потоцьких, Вишневецьких, Острозьких. Особливо цей процес поси-лився після прийняття Люблінської унії 1569 р. Напри клад, Я.Вишневецькому в кінці ХVІ ст. належало 7445 димів (близько 50 тис. підданих) на Київщині та 1170 димів на Волині; князю Владиславу-Домініку Заславському – 25178 димів в різних районах; Ю.Збаразькому – 24382 димів.

Паралельно зростало і розширювалося церковне землеволодіння (монастирське). У ХVІ ст. Києво-Печерському монастирю належало 30 сіл Київського, Любецького, Остерського та Чорнобильського повітів; Пустинно-Микільському монастирю належало понад 30 сіл – Княжичі, Борщовиця, Дарниця на Дніпрі, Шепеличі на Прип'яті та ін. Великими землевласниками були Золотоверхий, Межигірський, Красносільський, Спаський та інші монастирі. У власності Луцько-Острозької та Володимиро-Берестейської єпіскопій перебувало 60 сіл і 4 містечка; на Волині монастирям належало 70 сіл.

Такаж існувало землеволодіння громади. У ХІV - ХVІІ ст. до її структури належали: цент-ри волостей(місто, містечко, велике село), приватні села, великокнязівські (державні) села, згуртовані дворища. Частиною волостей також були «служби», а на Київщині відомі «поту-ги» і «тягла». Найбільш поширеною структурною одиницею сільської громади був «дим» -господарство селянської сім'ї, яка включала 2-3 покоління родичів. Волосна громада мала свою територію, яка складалася з наділів орних земель та угідь, а також земель, що додатко-во розподілялася між дворами, пропорційно до їх розмірів. Жителі волості могли корис-туватися цими землями, але вона ніколи не могла перейти до них у спадкове володіння.

До ХVІ ст. волості утримували у своєму складі і селян, і бояр, які спільно вирішували проблеми громади (сплата податків, розподіл волосних коштів, розмежування земель, черговість відбування сторожової служби) на загальних зібраннях – вічах. Віча розглядали спірні питання, розслідували кримінальні справи, чинили суд у присутності державної ад-міністрації (водних). Очолювалися громади сільськими старостами. Особливістю Галичини було те, що поряд із сільськими громадами на руському праві були села на німецькому та волоському праві, де урядували війти, князі та крайники.

У ХV - ХVІ ст. відбувається руйнація волосних громад. Волощани поступово почали вихо-дити зі складу громади разом із своїми алодами (землями), що привело до порушення ціліс-ності території, економічних та соціальних відносин у її структурі. Цей процес поглибився також із відокремленням центрального містечка або міста від громади.

Реформа. До певного часу королівська та великокнязівська влада була зацікавлена в тому, щоб землі не пустували і з них своєчасно надходила натуральна чи грошова рента. З кінця ХVІ ст. умови селянського землекористування різко змінилися (так як зросла вартість землі). В зв'язку з цим була проведена реформа (1568-1560 рр.), за якою землі перемірювалися і ділилися на окремі ділянки – волоки, з яких нараховувалися податки. Земля, що залишалася після наділення селян, відходила під фільварок. Крім того збільшувалися норми відробітко-вої та грошової ренти. На Волині у другій половині ХVІ ст. відробітки становили 3-4 дні на тиждень, а грошова рента – від 31 до 60 грошів з однієї волоки. Така реформа була проведена в Україні в межах Берестейщини, Пінщини, Кобринського повіту і Кременецького староства на Волині, а після Люблінської унії – і на інших землях Речі Посполитої.

Ця система посилила особисту залежність селян від феодалів. Селяни сплачували різні данини, а при фільварковій системі, яка базується на праці залежних селян, утверджувалася панщина. Зростання фільварків приводило до обезземелення селян і збільшення панщини, посиленням і юридичним оформленням кріпацтва.

Ремесла розвивалися у ХІV - ХVІ ст. під впливом негативних чинників, які уповільнили економічний розвиток українських земель на декілька століть. Багато майстрів загинуло або було забрано до Золотої Орди, якась частина переселилася у більш безпечні місця. Але поступово , з поглибленням суспільного поділу праці, збільшувалися обсяги реміс-ничого виробництва, підвищувалася його якість, виникали нові ремісничі професії. За даними з історичних джерел в українських містах наприкінці 60-х рр. ХVІ ст. існувало 130 ремісничих спеціальностей. Понад 20 їх припадало на ковальсько-слюсарне і ювелірне виробництво, зброярство. Серед них виділялися: замочники, золотарі, котельники, ковалі-універсали, зброярі, мідники, шабельники, сагайдачники, стільники та ін. Масовими стали спеціальності, пов'язані з виробництвом продуктів харчування, одягу, взуття. Ремісники в основному селилися у містах, що привело до концентрації міст, зміцнювалися зв'язки ремесла з ринком, розвивалися товарні відносини. Особливістю розвитку ремесла було те, що існувала цехова система організації ремісників за західноєвропейським зразком. Метою цехів було збереження монополії в ремеслі та ліквідації конкуренції з боку нецехових ремісників. Перші цехові корпорації виникли у ХІV ст. у Львові, Перемишлі, а в ХVІ ст. вони існували у більшості міст. Цехи очолювали цех майстри – ст. аршини, яких обирали з числа найбільш впливових майстрів, що входили до цехового братства. Майстри тримали підмайстрів та учнів. Діяльність цехів регламентувалася спеціальними статутами, які охоплювали виробничі та моральні аспекти життя ремісників. Окрім цехових майстрів були і позацехові – партачі, які перебували у гірших умовах і не мали привілеїв. У Києві ремісники сплачували воєводі по 2 гроші кожен; лучники давали йому по «луку доброму», шевці – «по парі ботов»; ковалі – по сокирі; стрільники – по 10 стріл, а римарі, кравці та кушніри робили йому «даром», що скаже. Різники давали від кожної «яловиці» по грошу.

Поряд з ремеслами розвивалися і промисли, які становили окремі галузі феодального господарства. Найбільш розвинутими промислами були виробництва: поташу, заліза, селітри, скла, горілки, солі, деревного вугілля, борошна, цегли та ін. Поступово таке просте товарне виробництво переростало у мануфактурне. Такими були ливарні: виробляли гармати і дзвони (Львів, Черкаси, Біла Церква), гути, особливо з виготовлення художнього скла, папірні, монетні двори.

Торгівля в цей період уповільнилася. Експорт ремісничих товарів майже припинився. При цьому в західноєвропейських країнах збільшився попит на продукцію с/г, що сприяло появі землевласників-купців. Зростання попиту стимулювало вивезення з України худоби, зерна, меду, воску, прядива, вовни, шкіри. Особливо багато вивозилося зерна. Багато експортувалося ванчосу – дубових колод та клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо.

В свою чергу зріс попит місцевих феодалів на промислові вироби, прикраси, речі особистого вжитку західноєвропейського та східного ґатунку. Центром міжнародної торгівлі залишався Київ. Документи ХV ст. свідчать, що за величиною митних зборів Київ займав одне з перших міст у ВКЛ. З ХІV ст. роль посередника у торгівлі з країнами Західної Європи відігравав Гданськ. Центром торгівлі з Італією став Львів, саме тому це місто одне із перших отримало Магдебурське право.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу:

1. Розкрийте причини входження українських земель до складу Литви в ХІV ст.

2. Які землі першими увійшли до складу ВКЛ?

3. Як змінився адміністративний устрій в Україні в ХІV ст.?

4. Які особливі риси економічного розвитку ви можете виділити?

5. З якою метою укладалися унії? Назвіть їх.

6. Які види землеволодіння існували в Україні? Охарактеризуйте їх.

7. Що сприяло розвитку ремесла та торгівлі?