4.Економічна думка Стародавнього Сходу(Стародавні:Єгипет,Вавилон,Індія, Китай).

Джерела економічної науки слід шу­кати в учених мислителів Стародав­нього Світу, передусім Стародавнього Сходу — колисці світової цивілізації. Економічна наука має глибокі історичні корені. Зачатки знань про те, як улаштоване господарське життя людей з'явилися ще в Стародавньому Світі з появою перших державних утворень і становленням державних форм управління економікою.

Широка участь держави у господарському житті, чим відзначалося східне рабство, яке виникло у IV ст. до н.е., як відомо, сприяла формуван­ню специфічного, так званого азіатського способу виробництва. Тут, на Сході, вже в той період відбувалось наростання ринкових елементів в над­рах натурального господарства, що і зумовило виникнення проблем, по­в'язаних з осмисленням меж, співвідношення державної, общинної і осо­бистої власності, трактуванням суті економічних категорій і законів. Розпочинається оформлення економічної думки в економічну теорію, яка сприймається суспільством як скеровуючий фактор у здійсненні госпо­дарської політики.

Із пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу, які дійшли до нас, найдавнішою вважається "Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара" (Стародавній Єгипет, XXII ст. до н.е.). В ньому мова йде про "правила" мистецтва державного керівництва господарювання. Критична оцінка стихійного, некерованого росту масштабів боргово­го рабства і лихварства, завдяки чому навіть "простолюдини" змогли ста­ти багатими, а в країні розпочалася громадянська війна, очевидна ще в одній пам'ятці економічної думки Стародавнього Єгипту початку XVIII ст. до н.е. — "Речення Іпусера".

Та найбільш відомим із ранніх пам'яток старосхідної економічної думки є збірник законів, названий істориками на честь його автора "Кодексом Хаммурапі". У XVIII ст. до н. е. для Вавилонського царства, розташо­ваного у межиріччі Тигра і Євфрата, виникла реальна загроза руйнування підвалин його цілісності і, можливо, незалежності. Трапилося так, що швидкий розвиток товарно-грошових відносин почав супроводжуватись різким скороченням надходжень податків у державну казну, а відповід­но до цього — послабленням ефективності діяльності державних структур і особливо армії. Хаммурапі (1792 — 1750 рр. до н.е.) не міг відбирати у селян землю, знову створювати великі царські господарства, збирати ре­місників у царські майстерні. Такі дії призвели б до швидкого занепаду країни, адже люди вже встигли звикнути до самостійності, до відносної волі, до прибутків від ринкової торгівлі. Мудрість Хаммурапі в тому, що він перший із правителів стародавнього світу зрівняв силу царя з силою закону і визнав за підлеглими право самим турбуватися про своє життя. В його законах знайшли відображення розвиток товарно-грошових відно­син, заходи, які сприяли розширенню торговельних угод.

Консолідуючи суспільство і економічне життя старовавилонської держави, кодекс Хаммурапі на перший погляд був націлений на те, щоб сильний не утискав слабкого. Насправді ж закріплені в ньому правові норми жорстко регламентували натурально-господарські основи, пов'язавши їх не тільки з майновою відповідальністю. Царська влада турбувалася про захист інтересів общини і дрібних товаровиробників.

Так, за зазіхання на особисту власність мірою покарання могло бути рабство чи смертна кара. Намагання звільнити чужого раба чи сприяння його втечі також каралося смертю. Крадіжка майна у мушкена (особа, близька до царя) каралася суворіше, ніж аналогічний злочин, але скоєний проти селянина.

Своєрідні вимоги держава узаконила у плані "зниження" тяжкості кабали і рабства за борги, а також лихварства. Раніше селяни платили податки здебільшого зерном, олією, шерстю. Хаммурапі почав стягати податки сріблом. Проте аж ніяк не всі селяни продавали продукти на ринку. Багато хто з них був змушений брати срібло в борг за додаткову плату, і ті, хто був не в змозі розплатитися з боргами, були вимушені продавати у рабство кого-небудь із родичів. Однак новий закон давав тепер можливість царським воїнам та іншим громадянам-вавилонянам не втрачати свої земельні наділи за борги. Тому, хто віддавав (чи прода­вав) за борги в рабство своїх дружину чи дітей, закон гарантував, що після трьох років рабства членів його сім'ї звільнять з одночасним ану­люванням боргу. Масштаби лихварства були "впорядковані" так, що межа грошової позики не перебільшувала 20%, а натуральної позики — 35% від первинної суми. Більше того, Хаммурапі декілька разів скасо­вував усі нагромаджені у країні борги.

До числа пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Схо­ду слід віднести розробки цілісних систем державного регулювання натурального господарства, оформлені у VI — III ст. до н. е. у Стародавньому Китаї і в IV — III ст. до н.е. у Стародавній Індії.

Центральною постаттю старокитайської еко­номічної суспільної і філософської думки є Конфуцій. У його господарських поглядах при­вертає увагу обгрунтування необхідності дер­жавного захисту благополуччя родової знаті всіх "вищестоящих". Важли­во також відзначити, що, на думку цього мислителя, праця примножує ба­гатство народу і того, хто ним володіє. Конфуцій вважає природно виправданим існування різних форм власності: великої спільноти (колек­тивної власності селянських общин), особистого володіння родової арис­тократії і неродовитих рабовласників. Пов'язуючи всі існуючі протиріч­чя в імперії з особистою власністю, він все ж таки надає їй перевагу.

Соціально-економічна концепція конфуціанства. Держава, на думку Конфуція, повністю копіює сім'ю: керівник — це "батько народу", підлеглі — "його діти". Він виховує їх, піклується про те, щоб у них були одяг і їжа. В "сім'ї" в результаті вільних "дій" керівни­ка більш рівномірний розподіл багатства, збалансованість доходів і витрат завдяки "власній" поміркованості.

Конфуцій твердить, що багатство правителя залежить від багатства народу.

За Конфуцієм, суспільство розподілено на стани Богом і природою, але при цьому він закликає до морального удосконалення, до осягнення природних правил про повагу до старших і про синівську шанобливість і друж­бу між братами.

Таким чином, відповідно до вчення Конфуція, "у народу буде достаток", якщо уміло господарювати при регламентованих патріархальних відносинах. Порядок, достаток залежать від багатьох факторів, але особ­ливу увагу серед них Конфуцій приділяє "мистецтву керувати народом". "Керувати — це діяти правильно. Якщо зумієш правильно керувати, то хто ж посміє вчинити неправильно?" Вчення Конфуція націлене на забез­печення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторите­ту держави, широке використання з цією метою традиційних форм і об­рядів. Він закликав до зміцнення влади верховного керівника Китаю.

Конфуціанство знайшло свій розвиток у поглядах Мен Цзи, який пов'язав соціальну нерівність з "небесною волею", виправдовував протилежність між розумовою і фізичною працею. Разом з тим, Мен Цзи був проти посилення рабовласницького гніту, закликав до відновлення общинного землекористування, виступав на захист общини, економічних інтересів селян. Протиріччя, характерні для соціально-економічної кон­цепції конфуціанства, значно ускладнилися у поглядах Мен Цзи.

З критикою конфуціанства виступили Мо Цзи і його прихильники (моїсти). Вони проповідували природну рівність людей, заперечували становість і привілеї знаті. Моїсти обгрунтували необхідність підтримки розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення, всезагальну участь людей у фізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

"Гуань-Цзи" про джерела багатства держави. В IV — III ст. до н.е. у Китаї набули широкого розповсюдження ідеї колективного економічного трактату "Гуань-Цзи". Ідеї його містять в собі деякі протиріччя, але окремі з них заслуговують на ува­гу і сьогодні. Наприклад, золото і перли не розглядаються в трактаті як виключне багатство; такими визнаються передусім матеріальні блага (то­вари). При цьому, з одного боку, золоту відводиться роль грошей (правда, таких, що забезпечують обмін, від якого все ж "вигоди у одних" бувають "більші, ніж у інших"), а з іншого — золото оголошується товаром, якщо ним вимірюються ресурси держави. Праця проголошується джерелом ба­гатства держави.

У трактаті чітко проводиться думка про необхідність стабільного розвитку економіки, а також твердиться, що тільки там "в поселеннях царює спокій", де ціни на хліб регулюються. Для регулювання економіки в ціло­му автори трактату проповідують створення в державі запасів хліба, вве­дення пільгових кредитів землеробам, заміну податків безпосередньо на залізо і сіль посередніми, тобто розповсюдити податки на товари, що ви­робляються з їх використанням.

Неважко помітити утопічність ідеї авторів "зробити державу багатою і народ задоволеним" шляхом більш рівномірного розподілу національного багатства без "збагачення" купців і особливо лихварів. Місце в суспільстві Богом обраних "вельможних" із вищих станів у "Гуань-Цзи" визначено однозначно: не було б "знатних" — країна б залишилась без прибутків, але стати "знатними" усім — неможливо, бо "нікому буде працювати".

Таким чином, автори трактату "Гуань-Цзи" виявляли турботу про селян, пропонували обмежити їх обов'язкову трудову повинність, захисти­ти їх від спекулянтів і лихварів. Турботу щодо поліпшення добробуту на­роду вони покладали на державу, якій належало активно втручатися в економічні справи.

Економічна думка Стародавньої Індії. Староіндійську економічну думку IV — III ст. до н.е. узагальнено у трактаті "Артхашастра", автором якого є Каутілья — радник царя Чандрагупти І (кін. V ст. до н.е.). Сама назва цього твору розкриває його зміст. Вона походить від слів "артха" (користь, вигода, прибуток) і "шастра" (наука, науковий твір, вчення). У творі особливо підкреслюється роль керівника держави (короля, царя) у розробці і реалізації "правильної" економічної політики. Державотворець мав регулювати ціни на товари, створюючи товарні фонди, і зберігати активним баланс державного бюд­жету — "збільшувати доходи і зменшувати витрати".

Рабство визнається природним явищем для "нагромадження багат­ства" і досягнення суспільної користі, тому що тільки "для аріїв не повин­но бути рабства". Розділити долю нижчого стану суспільства (рабів) тим­часово чи на все життя повинні, згідно з трактатом, і ті, хто не сплачує борги та належні податки за одержану в користування землю.

Автор трактату заявляє, що державне багатство складається з результатів праці населення, і тому винагорода за неї має бути збіжною із загаль­нодержавними потребами — будівництво і охорона іригаційних споруд, пільгове землекористування, освоєння джерел руди, будівництво шляхів, боротьба з купцями-лихварями та ін.

В "Артхашастрі" знаходить своє відображення і проблема "вартості речей"; величина вартості визначається кількістю "днів роботи", а вина­города має знаходитись у строгій відповідності до результатів праці. У зв'язку з цим Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості, зазначаючи, що "конкуруючий продавець збільшує ціну на товар, роблячи її вищою від дійсної вартості". Але щоб обгрунтувати регламентоване присвоєння при­бутку купцями, торговцями, Каутілья виходить з того, що оскільки ціна товару на ринку складається не тільки з витрат на виробництво, а й з тор­говельних витрат, то перш слід установити частку прибутку торговця в ціні товару в розмірі 5% ціни на місцеві товари і 10% — на привізні.