13. Особливості розвитку феодального господарства в Англії.

Головна особливість економіки феодальної Англії полягає в більшій, ніж у Франції, централізації управління. Причиною цьо­го було завоювання (1066 р.) країни французькими феодалами під керівництвом герцога Нормандії, який посів англійський пре­стол. Завойовники провели загальний перепис («Книга страшно­го суду»), який показує, що до того часу створення феодальних маєтків (манорів), які обслуговувалися працею залежних селян, у країні вже завершилося. Але на відміну від континентальних фе­одалів власники англійських маєтків були васалами не великих феодалів, а безпосередньо короля. Інакше було організоване й го­сподарство феодала. Тут процвітало вівчарство та вироблялась велика кількість вовни-сирцю. Вовна не лише покращувала побут англійських селян, але й була важливою промисловою сирови­ною. Найбільший попит на вовну-сирець був у містах Фландрії - головного центру виробництва вовняних тканин у середньовічній Європі. Саме через це королі Англії всіляко заважали королям Франції розповсюдити свою владу на Фландрію, що й стало одні­єю з причин Сторічної війни.

Торгівля вовною, яку вели не лише феодали, але й селяни, підривала кріпосне господарство: до кінця XIII ст. панщина та натуральні повинності все більше замінюються грошовим обро­ком, а праця кріпаків - найманою працею. Середні та дрібні фе­одали (на відміну від континентальних лицарів) стали перетво­рюватися на великих сільських господарів, центр інтересів яких був не у війні, а у вивозі вовни. Цей процес дещо затримала фео­дальна реакція в середині XIV ст.: після пошесті чуми, що забра­ла не менше третини населення Англії, власники манорів (лорди), бажаючи закріпити за собою робочі руки, стали повертатися до панщини, що викликало широке невдоволення народних мас і вилилося в одне з найбільших повстань, очолюване Уотом Тайлером (1381 р.). Після повстання в англійському селі наступає майже повна комутація, а потім і викуп селянами феодальних повинностей. В XV ст. практично всі англійські селяни стали осо­бисто вільними — копігольдерами, такими, що зобов'язані за свої земельні наділи сплачувати грошову ренту, або фрігольдерами, які були повністю вільними утримувачами землі.

В XV ст. виникає нове дворянство - джентрі, - що застосо­вує у своєму господарстві виключно найману працю. І хоча для англійського селянина феодальна залежність уже була позаду, залишалася небезпека, що в разі зростання попиту на вовну джентрі заявлять свої права на землі копігольдерів, необхідні власникам для розширення пасовищ. Це й сталося в XVI ст.

14.Розвиток феодального господарства та його форми і основні риси.

Середина І тис. н. е. стала початком становлення феодального (серед- ньовічного) господарства на українських землях, що було органічною час- тиною загальноєвропейського процесу. Немає єдиного погляду щодо заве- ршення його формування. Переважає думка, що основні риси феодального господарства сформувалися за часів роздроблення Київської Русі (із сере- дини XII ст.). Дехто стверджує, що збірники законів України-Русі «Руська Правда» і «Правда Ярославичів» (друга половина XI ст.) свідчать про завер- шення його формування. Утвердження феодальних відносин в Україні пов'язують також з початком польсько-литовської доби (із середини XIV ст.). Феодальне господарство (від лат. fеоdum — маєток) у країнах Західної Європи періоду середньовіччя означав спадкове земельне володіння, а іноді посаду або прибутки, надані сеньйором своєму васалові за умови виконання ним певних обов'язків: військової служби, допомоги в управлінні маєтком сеньйора тощо) характеризується передусім пануванням приватної власнос- ті на землю. Основний дохід, а отже, і можливість вижити люди мали від землі, яка вважалася головним багатством. Особи, які нею володіли, зазви- чай панували в суспільстві. Ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на васальних зв'язках, призводила до суперечностей між вели- кою власністю на землю і дрібним селянським володінням, яке зберігалося. Селяни перебували в особистій, земельній, судово-адміністративній та вій- ськово-політичній залежності від землевласників. Домінувало натуральне господарство. Обмін відігравав другорядну роль. Майже всі багатства сус- пільства створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітивними. Енергію вітру й рік, вугілля і деревини почали використовувати лише в піз- ньому середньовіччі і спочатку дуже обмежено. Місце людини в суспільстві визначалося не її особистими якостями чи заслугами, а переважно походженням: син сеньйора (від лат. sеnіоr — старший в середньовічній Європі великий землевласник, феодал, який мав усю повноту влади на території, що йому належала; вищий феодал щодо нижчого — васала) ставав сеньйором, син селянина — селянином, син ремі- сника — ремісником. Отже, в основі середньовічного господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників — закріпачених селян. Селя- ни наділялися землею і мали своє господарство. Користуючись землею фео- дала як наділом, вони зобов'язані були за це обробити панську землю свої- ми знаряддями або віддати йому додатковий продукт своєї праці — ренту (від лат. rеddо — повертаю, сплачую). Відомі три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошо- вий оброк). Головними формами господарської діяльності були: феодальна вотчина, ремісничий цех, торгова гільдія. Загалом економіка була аграрно-ремісни- чою, що єднає її з господарством давніх цивілізацій і дає підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільст- во — традиційним.

Феодальне суспільство як у Західній, так і в Східній Європі, а також і в країнах інших континентів пройшло в своєму розвитку три основні стадії, або періоди, — раннього, розвинутого та пізнього феодалізму. Проте, питання про періодизацію доби середньовіччя на загальносвітовому рівні залишається до нинішнього часу досить складним, адже перехід до феодалізму в різних країнах Європи та Азії не був одночасним. Раніше за інших країн феодальні відносини, на думку багатьох дослідників, склались у Китаї; в Європі їх формування датується V—VІІ ст. н. е. Різними є для різних країн і хронологічні рубежі, що відділяють період раннього середньовіччя від періоду його розквіту та входження у завершальну стадію. Етапи феодалізму в цілому для країн Західної Європи визначаються з V до середини XVII ст., від падіння Західної Римської імперії до англійської буржуазної революції. При цьому доба раннього феодалізму тривала з V до Х ст. включно; розквіту феодалізму — з XI по XV ст.; завершальна стадія, розклад феодального суспільства — з XV ст. до середини XVII ст.

Якщо в Італії та Франції феодалізм складався на основі синтезу римських та германських соціально-економічних інституцій, то в Німеччині, Англії, східноєвропейських країнах перехід до феодалізму відбувся через розпад родоплемінного ладу, обминаючи рабовласницьку формацію.

На першому етапі найбільш важливим процесом у соціально-економічній сфері було становлення феодальних відносин, стрижнем яких є формування феодальної власності на землю. Цей процес відбувався двома шляхами. Перший — через селянську громаду. Наділ землі, яким володіла селянська родина, переходив у спадок від батька до сина (а з VІ ст. — і до дочки) і був їх власністю. Так поступово формувався аллод — земельна власність, що вільно відчужується. Аллод прискорив майнове розшарування серед вільних селян: землі почали концентруватися в руках громадської верхівки, яка вже виступає як частина класу феодалів. Таким чином, це був шлях формування вотчинно-аллоідаль­ної форми феодальної власності на землю, особливо характерної для германських племен.

Другий шлях формування феодальної земельної власності і, отже, усієї феодальної системи — практика земельних пожалувань королем або іншими великими землевласниками-феодалами своїм наближеним. Спочатку ділянка землі (бенефіций) надавався васалу лише за умови несення служби та на час його служби, а сеньйор зберігав верховне право на бенефіций. Поступово права васалів на землі, що були пожалувані, розширювалися, адже сини багатьох васалів продовжували служити сеньйору свого батька. Крім того, важливими були й чисто психологічні причини: характер стосунків, що склались між васалом та сеньйором. Як свідчать сучасники, васали, як правило, були вірними та відданими свому сеньйору.

Відданість цінилась дорого, і бенефіций все частіше ставав майже повною власністю васала, переходячи від батька до сина. Земля, яка передавалася у спадок, отримала назву лен або феод, а її власник — феодал, звідки і назва суспільно-економічної системи — феодальна. Але феод, як і бенефіций, залишався умовною формою землеволодіння і передбачав обов’язкове несення служби відносно сюзерена. Отже, можна дати такі визначення форм феодального землеволодіння, що сформувалися в Західній Європі:

Аллод — повністю незалежне спадкове землеволодіння; земля, що вільно відчужується.

Бенефіций — умовна, неспадкова форма землеволодіння, що передбачає несення певної служби, найчастіше військової;

Феод — умовна, спадкова форма землеволодіння, що передбачає прийняття васальної присяги сюзерену — феодалу, який надав землю. Присяга зобов’язувала васала воювати під командою сюзерена та за необхідності викупати останнього з полону.

Господарство феодала носило багатогалузевий характер, що пояснюється необхідністю в умовах панування натуральних відносин забезпечувати всі потреби феодала. Орні землі феодального маєтку ділились на дві частини: панські (домен) та селянські.

Розвиток феодальних відносин призводить не лише до зростання феодального землеволодіння, що супроводжується розвитком системи селянських повинностей, але й подальшою регламентацією особистої свободи селян, тобто їх покріпаченням. У той же час з точки зору підвищення продуктивності праці у селянина з’явилася деяка матеріальна заінтересованість до праці порівняно з повністю позбавленим власності та безправним рабом. Селянин мав власне господарство, власні знаряддя праці, був членом громади, яка захищала не лише його, але і його майнові права.