7. Посткласична антична філософія у Стародавньому Римі
а) Римський епікуреїзм
Греція, її культура та філософія, мала величезний вплив на становлення римської державності, культури, філософії. Початкові етапи розвитку римської філософії були пов'язані з перекладами з грецької. Неможливість однозначного перекладу призвела до посилення образності мови, втрати чіткої логічності. Недаремно філософські погляди Лукреція Кара викладено в поетичній формі, а римські неоплатоніки вважали неможливим побудувати філософську систему, яка спирається тільки на чіткі, визначені поняття. Еклектизм у Стародавньому Римі стає не тільки характерною рисою більшості вчень, а й претендує на роль самостійного філософського вчення.
Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епікурейство.
Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально розробляє атомістична концепцію.
б) Стоїцизм у Стародавньому Римі
Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його еллінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Арістотеля. Провідну роль у цьому відігравав Пане цій. Різнобічно освічена людина, він немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму від відвертого схимництва.
У Панеція людина — гармонійна істота, навіть божественний Логос діє на неї не ззовні, а проникаючи всередину, зливаючись з нею, "проростає в душі". Визнаючи провідну роль долі ("фатуму"), він приділяє увагу і самостійності особи. Окрім верховенства обов'язку, визнається роль насолоди в житті людини. Насолода поділяються на природні та надприродні. Справжній стоїк не цурається ні тих, ні інших. Тому етичні погляди Панеція близькі до утилітаризму. Діяльність Панеція дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякі учні, наприклад Ціцерон, сягнули дуже значних висот у політичному житті, створили свої власні системи, трансформуючи стоїцизм настільки, що їх учення відносять до напрямів еклектичної філософії.
Найбільш відомим стоїком був Люцій Анней Сенека. Життя Сенеки сповнене суперечностей. Він закликав до бідності та смиренності, проте сам жив хабарами, накопичивши великі скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, після викриття Нероном, був змушений покінчити життя самогубством.
Суперечливість його філософських поглядів та реального життя знайшла відображення і у його вченні. Космогонічні погляди Сенеки були дуже близькими до попередніх вчень. Як один з учнів Посідонія, він засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцію розподілу душі. Душа має тілесність і духовність, постійно переживає внутрішню боротьбу протилежних тенденцій: прагне до спокою і боротьби, до добра і зла тощо. Протилежність ряду тверджень Сенека не пояснює, а лише фіксує.
Аналогічний підхід він здійснив і до роз'яснення поняття "Бога", який виступає як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). Водночас Бог не владний над матерією, проте коли світ дійде до стан\ істинного буття, то він стане божественним, а коли світ відходить від істини, то Бог знищує його у світовій пожежі.
Людська природа (у своєму виникненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в'язницею душі. Душа, необтяжена тілом, — вільна, тому істинна насолода душі можлива лише поза тілом. Усі люди рівні, їх душі здатні до звільнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по-суті, а будь-яку працю, де затрачуються фізичні сили, — принизливою для вільної людини. Така праця підкоряє душу тілові.
Філософія Сенеки є своєрідним підсумком розвитку елліністичної філософії, хоча і не завершує її. Дане вчення увібрало в себе безліч суперечливих тверджень про світ, констатуючи кризу античного типу філософствування. Теоретично цей крок до подолання кризи філософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства.
в) Римський еклектизм
Процес розповсюдження філософських знань у Стародавньому Римі характеризується могутніми процесами зближення філософських вчень та шкіл. Вони почалися ще у Греції приблизно в II ст. до н.е. Теоретичною підвалиною цього явища став скептицизм, який проголосив, що всі філософські школи мають рівне право на існування, тому що всі вони неправильні. Скептики на цей час були домінуючою течією у Академії, мали значний вплив на свідомість співвітчизників. Саме в умовах Риму, коли різні течії, які виникали історично в різний час, але прийшли одночасно як рівні між собою, почався процес зближення та взаємопроникнення різних напрямів філософії. Цьому сприяло те, що римляни самі не належали до родоначальників тієї чи іншої школи і мали змогу споглядати суперечності різних напрямів неначе збоку. Недаремно більшість тих, хто сповідував еклектицизм, були не філософами, а державними діячами, ораторами, діячами мистецтва.
Найбільш відомим римським еклектиком був Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н.е.), славетний оратор та політичний діяч, який здобув філософську освіту. В Греції він відвідував диспути провідних філософів різних напрямів. Пізніше Цицерон написав ряд філософських праць, в яких намагався зробити популярний навчальний посібник для римських громадян, котрі вивчали основи різних філософій. Йому належить заслуга створення філософської термінології латиною.
У питаннях пізнання та вченні про буття Цицерон був близький до скептицизму. Політичні погляди досить консервативні. Влада, за визначенням Цицерона, є надбанням шляхетних народів, шляхетної верхівки народу, а простому людові досить і видимості свободи. Ймовірно тому однією з головних цілей філософії він вважав утішання людини.
г) Неоплатонізм
Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відбилося і на філософії III-IV ст. н.е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.
Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки.
Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) "Єдине" як остання підстава жування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. І в цьому розумінні "Єдине" шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює "розум", потім "душу", "Космос", "матерію" (під якою розуміється, як і у Платона, небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини не речовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя та на філософію доби Відродження і Нового Часу.
Філософія Середньовіччя
Загальний огляд, періодизація.
Для західноєвропейської філософії середніх віків характерне поєднання християнства з філософією. Тому головною її темою було співвідношення віри і знання. Але це не означає, що середньовічне мислення було виключно догматичним. Суперечки між філософськими напрямками, засудження деяких положень церковними авторитетами свідчить, що мислення розвивалося самостійними і розбіжними шляхами.
У філософії середньовіччя можна виділити кілька етапів:
1. Патристика (2-7 ст.). Хронологічно збігається з кінцем античності. Позначена зусиллями отців церкви розробити за допомогою античної філософії християнське вчення, зміцнити його, захистити від язичництва і гностицизму. Найвидатніший представник патристики – Аврелій Августин, його праці, зазнавши впливу неоплатонізму, стали одним з найголовніших джерел середньовічного мислення.
Після закінчення античності (символічною датою є закриття імператором Юстиніаном у 529 р. платонівської академії) філософська традиція протягом кількох століть зберігалася і передавалася тільки в монастирях, філософське мислення втрачало свою самобутність.
2. Схоластика починається з 9 ст. і сама має 3 періоди розвитку (рання, висока, пізня). Термін «схоластик» означає того, хто займається наукою в навчальних закладах. Крім того, схоластикою називають метод раціонального дослідження з доказами за і проти й доведенням їх до єдиного рішення.
Характерні ознаки схоластики:
Звернення до традицій
Критичний розгляд традиційних знань
Передача знань у ході навчання.
В цей час університети, що почали виникати з 12 ст. стали справжніми осередками духовної культури, навчання відбувалося на 4-х факультетах: філософському, богословському, юридичному та медичному. Диспути, обов’язкові в ході навчання, проводилися відповідно до суворої схеми схоластичного методу. Згодом вони виродились у формалізм і стали приводом для критики схоластики в цілому представниками епохи відродження.
Джерела, якими живилася схоластика – Августин, неоплатонізм, Боецій (арістотелівська логіка, згодом всі твори Арістотеля).
Рання схоластика (11-12 ст.) розпочинається розробка схоластичного методу; спалахує суперечка про універсалії навколо питання, чи існують загальні поняття незалежно від мислення чи тільки в мисленні.
Для подальшого розвитку філософії велике значення мав вплив арабського світу, який у 800-1200 рр. забезпечив передачу Заходу спадщину грецької філософії та науки (твори греків потрапили на Захід в арабських перекладах: усі твори Арістотеля).
Висока схоластика (12-13 ст.) характеризується новим сприйняттям Арістотеля. Фома Аквінський здійснив спробу поєднання арістотелізму та християнської філософії. Несумісність теорій Арістотеля з християнськими догматами приводила час від часу до заборон окремих його творів.
В особі Майстера Екхарта сягає вершини традиція середньовічної містики, головне для якої – духовний шлях до внутрішнього споглядання та єднання з божественним началом.
Пізня схоластика (14 ст.) розпочинається діяльністю Вільяма Оккама, що критикував метафізичні системи стародавньої школи. Новий шлях (номіналізм) веде до розквіту природничих наук (Ніколай Кузанський, Жан Бурідан)
Ієрархія буття (Псевдо-Діонісій Ареопагіт
Онтологія Августина
Аналіз часу Августина
Іоанн Скот Еріугена. Поділ природи.
Суперечка про універсалії
Томас Аквінський. Онтологія
Томас Аквінський . Процесс пізнання
Філософія Нового часу і просвітництва.
1. Огляд.
Історична епоха 17-18 ст. з погляду духовного змісту дістала назву Новий час і Просвітництво. Для неї характерні:
розум,
самостійне мислення індивіда,
дистанціювання від традиції та авторитету,
повага до свободи,
позитивне ставлення до здатності раціонально розв’язувати всі питання.
Основи цієї епохи закладалися в основному у 2-х напрямках: раціоналізм та емпіризм.
Раціоналізм (передусім у Франції та Німеччини).
Його головні представники стверджували, що дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Оскільки світ влаштовано логічно, то можливим є його пізнання дедуктивним шляхом. Зразком є математика (висновки на основі нечисленних достовірних аксіом). Представники – Декарт, Спіноза, Лейбніц.
В основі буття для раціоналістів – розумне начало. У цьому раціоналізм близький до ідеалізму, але не тотожний, оскільки суть раціоналізму не в первинності ідей по відношенню до матерії, а в розумності буття.
Емпіризм (насамперед, Велика Британія, потім Франція).
Від Френсіса Бекона складається традиція, продовжена Гоббсом, Локком, Берклі та Юмом, яка основою пізнання вважає чуттєвий досвід. Насправді існують лише одиничні предмети і події, правильне застосування розуму може впорядкувати їх і вивести з них індуктивні висновки. Цей напрям тісно пов’язаний з виникненням природознавства.
Багато філософів цього часу досягли значних успіхів у математиці, фізиці, політиці та дипломатії.
Скепсис щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом намагається виділити з неї забобонність, замінивши її більш раціональним благочестям.
Особливим завданням було встановлення відносин віротерпимості між общинами.
Застосування математики і метод спостереження спричинили прорив у природознавстві. Найяскравіший приклад Ньютон – його механіка – всеохопне квантитативне пояснення природи, що ґрунтується на принципі чіткої причинності і відкидає зайві гіпотези.
На цю епоху припадає багато наукових відкриттів. Поступ в оволодінні природою викликає віру в прогрес.
Із соціального погляду для цієї епохи швидкого розвитку економіки характерне піднесення буржуазії. Цей процес супроводжується лібералізмом. Вимагається свобода ремесла і торгівлі. Його гасло: «Laissez faire, laissez passer» (нехай робиться, нехай діється).
До цього додається філософське обґрунтування прав індивіда на противагу державі.
Вагомим результатом у сфері філософії права стали формулювання природного права і прав людини, наприклад, Віргінський білль про права (США, 1776): «Усі люди від природи вільні… і мають вроджені права, а саме: право на життя і свободу, а крім того, можливість купувати і зберігати власність, прагнути до щастя і безпеки і досягати їх».
Ідеї Нового часу і Просвітництва мали важливі наслідки для практики державного будівництва. Були сформульовані такі принципи:
Теорія договору: здійснення влади розглядається як договір між урядом і народом;
Суверенітет народу: влада в державі належить народу;
Розподіл влади, щоб виключити зловживання, влада мусить бути поділена між різними взаємно контрольованими органами;
Вимога демократичної участі в управлінні всіх громадян.
Впровадження цих принципів відбувалося по-різному. В Англії складається конституційна монархія. У Франції спроба втілення цих ідей – революція 1789 р.
Раціоналізм
Декарт. Онтологія
Бенедикт (Барух) Спіноза. Онтологія
Емпіризм
Френсіс Бекон. Суть основної філософської ідеї Бекона – емпіризму – в основі пізнання виключно досвід. Чим більше досвіду (теорет. і практ.) накопичує людство, тим ближче воно до істини. Істинне знання не може бути самоціллю, його призначення – допомогти людині досягати практичних результатів у її діяльності, сприяти новим винаходам, розвиткові економіки, пануванню людини в природі.
Філософське кредо Бекона (знання – сила).
Бекон висунув новаторську ідею, згідно з якою головним методом пізнання повинна стати індукція. Під індукцією він розуміє узагальнення множини окремих явищ і одержання загальних висновків. Метод індукції Бекон протиставляє дедуктивному методу Декарта. Індукція напротивагу дедукції розширює можливості та інтенсифікує процес пізнання. Недолік – її імовірнісний характер, необхідність перевірки кожного конкретного випадку.
Шляхом подолання цього недоліку є накопичення людством найбільшого досвіду в усіх сферах знання.
Бекон виділяє 3 шляхи, якими може проходити процес пізнання:
Шлях павука – одержання знання раціоналістично із чистого розуму. Цей шлях ігнорує конкретні факти, практичний досвід. Раціоналісти відірвані від дійсності, догматичні «вони плетуть павутину думок з власного розуму».
Шлях мурахи – збір фактів, аргументів. Чистий емпіризм. Так можна отримати зовнішню картину, але не можна зрозуміти внутрішню сутність речей.
Шлях бджоли – ідеальний спосіб пізнання. Використовуючи його філософ-дослідник бере все позитивні моменти попередніх шляхів, водночас звільняючись від їхніх недоліків. Йдучи шляхом бджоли, слід зібрати всю сукупність фактів, узагальнити їх, і використовуючи розум, проникнути у внутрішню сутність речей.
Ідеал – емпіризм, заснований на дедукції, + раціоналістичні прийоми розуміння сутності.
Бекон виділяє також 4 причини, які заважають людству одержати істинне знання. Він називає їх ідолами (примарами, привидами):
Примари роду. Вони властиві людській природі, бо людські відчуття і розум осягають дійсність лише людськими мірками. Розум – це викривлене дзеркало, схильне змішувати власну природу з природою речей, а значить, спотворювати її.
Примари печери – особистість конкретної людини (забобони, звички, виховання, схильності – упередження індивіда (печера)) відбиваються на результаті пізнання.
Примари площі (ринку) – Сама мова призводить до помилок, неправильне використання значень слів, дефініцій. Слова посіли місце речей. Звідси нескінченні суперечки про імена.
Примари театру – вплив на пізнання різних філософських шкіл, що існували та існують. Стара філософія заважає новаторському підходу, спрямовує пізнання не туди (як схоластика у середні віки).
Бекон також обґрунтовує власну класифікацію наук, засновану на поділі людських здібностей: пам’ять – історичні науки, фантазія (уява) – поезія, розум – філософія. Найвища з наук prima philosophia перша філософія – її предмет - загальні основи всіх наук.
Німецька класична філософія. Марксистська філософія
1. Теорія пізнання і моральна філософія Канта
Німецькою класичною філософією називають творчість низки німецьких філософів другої половини XVIIІ – ХІХ ст. Німецька класична філософія продовжувала традиції попередньої філософії, в певному сенсі була синтезом і завершенням ідей античної філософії. філософії середньовіччя, XVII ст., Просвітництва. З іншого боку, ця філософія стала основою, на яку спирається – або приймаючи, або критикуючи і долаючи – сучасна світова філософія.
Першим філософом, якого відносять до німецької класичної філософії, був Імануїл Кант (1724-1804). Починаючи з 70-х років XVIIІ ст. він розробляє принципово нову, як він вважав. філософію – критичну. Він вважав, що здійснив «коперниканський переворот» у філософії, зробивши метафізику (вчення про найзагальніші особливості сущого) точною наукою. Результати цієї діяльності відбились у низці праць, з яких найголовнішими є три кантівські «критики»: «Критика чистого розуму» (1781, 1787), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здібності судження» (1790).
Головною частиною філософії Канта є теорія пізнання. Найбільш систематично вона викладена в «Критиці чистого розуму». Для того, щоб зробити метафізику точною наукою, Кант визначає точні межі можливостей людського розуму, відкидаючи все. про що, на його думку, розум не може мати точного знання. Наше пізнання пов’язане з нашим досвідом, ми сприймаємо предмети, які дійсно існують і діють на нас. Але, по-перше, ми сприймаємо не все в предметах. Те, що ми сприймаємо, Кант називає явищами або речами для нас. Те, що залишається поза нашим сприйняттям у дійсному світі, Кант позначає терміном речі в собі. Речі в собі назавжди залишаються за межами нашого досвіду. Сприйняття явищ – це весь досвід людини. По-друге, хоча пізнання і пов’язане з досвідом, воно починається не з досвіду. У свідомості до будь-якого досвіду вже існують певні знання, на які накладається досвід людини. Такі попередні знання Кант назвав апріорними (що означає, в перекладі з латини – до досвідні). Ці знання випливають з будови самої свідомості, з того, як ми здатні сприймати світ. Всі природничі науки, а більше за все, математика, на думку Канта, виходять з апріорних положень. Апріорні знання – це форми, в які вкладаються (оформлюються) всі наші сприйняття у досвіді. Ці форми притаманні не речам, а лише нашій свідомості. Кант розрізняє чуттєві апріорні форми і апріорні форми мислення. До перших він відносить простір і час. З точки зору Канта поза нашою свідомістю простору і часу немає (принаймні, в тому вигляді, в якому вони існують для нас). Апріорними формами мислення є, за Кантом, логічні категорії: кількість, якість. відношення. можливість. необхідність та ін.
Апріорні знання дають досвіду необхідність і загальність, яких досвід, сам по собі, не має. Одночасно, апріорні знання спрямовані на досвід, вони стосуються лише предметів, які ми чуттєво сприймаємо. Але розум намагається вийти за межі досвіду і розв’язати найзагальніші, метафізичні питання – про світ в цілому, про Бога, про сутність людської души. Тут розум впадає у неминучі помилки. Про одне й те саме він висловлює протилежні але однаково обґрунтовані і, начебто, вірні судження, які Кант називає антиноміями. Кант наводить чотири антиномії чистого розуму: про обмеженість або необмеженість світу; про подільність всіх речей або існування чогось абсолютно простого; про причинність за законами природи або вільну причинність; про існування або не існування абсолютно необхідної сутності.
Важливою частиною філософії Канта є його етична концепція. викладена в «Критиці практичного розуму». В моралі і взагалі у вчинках людина керується практичним розумом (так само як у пізнанні – чистим розумом). В основі практичного розуму знаходиться апріорний моральний закон – вічний, незмінний, начебто вмурований у свідомість кожної людини. Всі люди носять в собі моральний закон (хоча не всі йому слідують). Моральні закони Кант називає імперативами (тому, що вони завжди чогось вимагають від людини). Імперативи поділяються ним на гіпотетичні та категоричні. Виконання гіпотетичних імперативів залежить від певних умов. Категоричні імперативи обов’язкові за будь-яких умов, незалежні від обставин. Власне, існує, на думку Канта лише один категоричний імператив, який і є ядром всієї етичної концепції Канта. Філософ наводить декілька формулювань цього основного морального закону. Головне формулювання таке: Вчиняй так, щоб правило твоєї волі могло в той же час мати силу принципу загального законодавства. Категоричний імператив визначає форму вчинків і нічого не каже про їх зміст, але, можливо, саме звідси – його дієвість, прийнятність для всіх ситуацій і всіх особистостей.
2. Абсолютний ідеалізм Гегеля
У 90-ті роки XVIII ст. з критикою Канта і спробами розвитку його філософії виступає низка філософів. З них найзначнішими, представниками німецької класичної філософії вважаються Йоган Готліб Фіхте (1762-1814) та Фрідріх Вільгельм Шелінг (1775-1854). Але найбільшу популярність у першій половині ХІХ ст. і найбільше значення для подальшого розвитку філософії має творчість Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831). Знаменитим Гегель став після публікації своєї першої великої праці «Феноменологія духу» (1807). Після неї вийшли найзначніші твори Гегеля – «Наука логіки» (1812, 1816), «Енциклопедія філософських наук» (1817), «Філософія права» (1826). В них він виклав свою цілісну, завершену, детально розроблену філософську систему. Можна стверджувати, що такої всеохоплюючої системи, яка б моделювала світ в цілому, за два століття після Гегеля нікому більше не вдалось розробити.
Гегель називав свою філософію абсолютним ідеалізмом. Абсолютним у Гегеля є мислення. Треба розуміти, що те, що мав на увазі Гегель, це не мислення окремої людини, не чиєсь мислення, а мислення саме по собі, мислення як світовий процес. мислення – це послідовність понять. які самі покладають себе і ведуть себе до інших понять. Поступово вони конкретизуються, переходять зі стану абстракцій у стан конкретних речей. Таким уявляв собі процес мислення Гегель. Людина не створює, а лише відтворює цей процес мислення. Весь світ є для Гегеля розгорнутим мисленням, рухом логічних форм. В цьому полягає принцип панлогізму. другий головний принцип філософії Гегеля позначається терміном діалектика. Діалектика – це вчення про розвиток та його рушійні сили. Діалектика –основний метод філософії Гегеля і цей метод полягає в тому, що все розглядається у розвитку, змінах і перетворені. Філософія Гегеля – це система понять, з яких попередні породжують наступні. Джерелом розвитку є тотожність протилежностей. Кожне поняття (тезис) породжує свою протилежність (антитезис), якою воно стає, заперечуючи свій первинний стан. Але процес на цьому не завершується, взаємне заперечення протилежностей призводить до того, що тезис і антитезис «знімаються» у синтезі – новому, вищому понятті, яке вміщує попередні в собі і, таким чином, є більш складним, змістовним, а це означає – і більш конкретним. Потім цей цикл повторюється і так здійснюється розвиток – перехід до все нових і все більш конкретних понять.
Основою мислення є те, що мислиться, якась найзагальніша думка, яка проявляє себе у всіх більш конкретних поняттях. Її Гегель називає абсолютною ідеєю. Весь світ і розуміється Гегелем як саморозвиток абсолютної ідеї. У своєму саморозвитку абсолютна ідея проходить три стадії. Перша стадія: ідея в собі і для себе – ідея у сфері чистого мислення, чистих логічних форм, понять як таких. Цій стадії у структурі філософії Гегеля відповідає наука логіки. Друга стадія: ідея в її інобутті – ідея, яка заперечує сама себе або відчужує себе (стає чужою, іншою для себе), стає перед собою у вигляді зовнішніх речей тобто природи. цій стадії у структурі філософії Гегеля відповідає філософія природи. Третя стадія: ідея, яка повертається до себе зі свого інобуття – ідея повертається до себе за допомогою людини, стає свідомістю, мисленням, духом людини. Цій стадії відповідає у Гегеля філософія духу. Наука логіки починається з найабстрактнішого визначення абсолютної ідеї і це – чисте буття. Його протилежністю є ніщо, а синтезом їх обох – наявне буття (буття речей). Далі Гегель послідовно розглядає низку понять: якість. кількість. міру, явище, сутність і доходить до абсолютної ідеї – поки що у лише у чистій логічній формі поняття. Філософія природи Гегеля має три розділи: механіка, фізика, органка. Цей поділ показує, як Гегель бачив розвиток природи. Від механічних просторових рухів тіл він переходить до більш складних фізичних явищ (теплових, магнітних, електричних) і потім до живих організмів. Філософія духу починається з розгляду суб’єктивного духу тобто людської психології. Потім розглядається об’єктивний дух – сфера суспільних інститутів, держави і права. Нарешті, в абсолютному дусі ідея знаходить своє найповніше втілення і таким втіленням, з точки зору Гегеля, є мистецтво, релігія, а більше за все – філософія. Очевидно, що саме власну філософію Гегель вважав найвищою і найповнішою реалізацією абсолютної ідеї.
3. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха
Один з недоліків філософії Гегеля полягає в тому, що вона визначає не лише початок, але і кінець будь-якого розвитку. Наприклад, саме філософія Гегеля мала бути кінцем всього розвитку філософії у світі. З цим не могли погодитись наступні філософи. У 30-40 рр. ХІХ ст., коли авторитет Гегеля в цілому ще був незаперечним, з’являються і його критики. Одним з них був Людвіг Фейєрбах (1804-1872), якого також відносять до класиків німецької філософії. Фейєрбах виступив з критикою абсолютного ідеалізму Гегеля, відкинувши його раціоналізм і діалектику. Свої погляди Фейєрбах виразив в роботах «сутність християнства», «Основні положення філософії майбутнього», «Лекції про сутність релігії». Згідно з Фейєрбахом єдиними реальностями є природа і людина. Основою філософії, її вихідним пунктом має бути людина, а не абсолютна ідея. Людина не протистоїть природі, а є частиною природи. Природа є матеріальною, чуттєвою, тобто такою, що сприймається почуттями. Матерія вічна, ніким не створена, вона є причиною самої себе. Вихідним пунктом пізнання є наші відчуття. Отже, філософію Фейєрбаха можна назвати матеріалістичною, антропологічною і сенсуалістичною (сенсуалізм – відання переваги у пізнанні почуттям перед розумом).
Особливе значення для Фейєрбаха мало визначення сутності релігії, оскільки Фейєрбах протиставляє свою філософію релігії. Джерелом релігії він вважав страх і безсилля людини перед природою. Але релігія – це не просто хибні погляди, вона відображує, хоча і у викривленій формі, умови життя людини. Релігія – це перенесене на небо, у потойбічну дійсність зображення дійсних людських якостей і стосунків. Бог – це образ, який відбиває власну сутність людини. Це уявлення про ідеальну людину, позбавлену індивідуальних рис. Втім, з цього випливає, що людина за своєю сутністю і є справжній Бог. Філософія Фейєрбаха намагається повернути на своє місце те, що було перекручене релігією. На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини. «Людина людині Бог», - проголошує він. Любов стає основою належних відношень між людьми і людини зі світом. Фейербах намагався замінити християнську релігію своєю філософією любові, яка б спрямовувала людське прагнення до щастя з неба на землю. Мабуть, ця спроба мала в собі якісь вади, бо вона, як всім зрозуміло, не вдалась.
4. Філософські погляди засновників марксизму
Марксизм виник у 40-х роках ХІХ ст. у працях німецьких філософів Карла Маркса (1818-1883) і Фрідріха Енгельса (1820-1895). Марксизм більше відомий як політична ідеологія, яка викликала і продовжує викликати дуже суперечливі оцінки і, зрештою, не витримала перевірки на практиці. Але це вчення включає і філософсько-світоглядний компонент, який вписується в контекст німецької класичної філософії. Основні філософські ідеї викладені Марксом і Енгельсом у ранніх спільних роботах «Свята родина», «Німецька ідеологія», а також у пізніших роботах Енгельса «Діалектика природи», «Анти-Дюринг». Філософію марксизму називають діалектичним матеріалізмом. Маркс і Енгельс намагались подолати недоліки попередніх філософських теорій і використати їх, як вони думали, сильні сторони. Їх приваблював матеріалізм Фейєрбаха і діалектика Гегеля і вони здійснили поєднання цих двох принципів. Водночас засновників марксизму не влаштовував ідеалістичний характер філософії Гегеля. Щодо Фейєрбаха, то його вони критикували за споглядальність його філософії. У «Тезах про Фейєрбаха» Маркс писав: «Філософи тільки різним чином пояснювали світ, але справа в тому, щоб його змінити». Таке завдання можна вважати вихідним пунктом філософії марксизму. Треба сказати, що це, на перший погляд, ефектне твердження є, насправді, небезпечним для філософії. Філософія, як і будь-яка теоретична діяльність, є процесом, в якому ми ніколи не доходимо остаточної істини. Коли ж філософи починають виконувати невластиву їм функцію зміни світу, філософія перетворюється на інструкцію до дії. В такому статусі певне філософське вчення вже не може обговорюватись, треба діяти. Філософські погляди стають абсолютною істиною, яка не допускає критики, не терпить навколо себе інших точок зору, бо вони заважають перетворювати світ. Саме так відбулось з марксизмом, який починав як наукова теорія, а потім перетворився на своєрідне віровчення, яке, практично не розвивалось і, зрештою, фатально відстало від життя.
Основне питання філософії Енгельс формулює як питання про відношення між мисленням і буттям, по-іншому кажучи, між свідомістю і матерією, між суб’єктивною та об’єктивною реальностями. Марксизм розв’язує це питання матеріалістично: матерія передує свідомості і породжує її. На відміну від попередніх матеріалістів марксизм розширив поняття матерії, включивши в нього не лише природу але і суспільні відносини людей, що складаються об’єктивно, за межами свідомості. Крім того, своїм досягненням засновники марксизму вважали поєднання матеріалізму з діалектикою. Матерія, згідно з їх поглядами, має в собі джерело власного розвитку, в ній здійснюється боротьба і єдність протилежностей, яка штовхає матерію до прогресивних змін. Ця сторона марксизму викликала гостру критику з боку багатьох філософів. Справа в тому, що у Гегеля діалектика є формою логіки, властивістю мислення як світового процесу. Навіть коли Гегель говорить про діалектику в природі, він має на увазі не матеріальні, а логічні зв’язки між природними явищами. Маркс і Енгельс прямо виводять діалектику з матерії і це виглядає досить дивно. Важко зрозуміти, чому матерія підкоряється законам, притаманним мисленню, якщо вона первинна і існує без мислення.
Матеріалістична суспільна філософія марксизму втілена в теорії базису і надбудови. Базис – це сукупність виробничих відносин (відносин між людьми, що складаються у виробництві матеріальних благ), які утворюють економічну структуру суспільства. Надбудова – це сукупність ідей та установ, які втілюють ці ідеї – держава, політичні партії, різноманітні організації. Розвиток базису відбувається самостійно і тягне за собою розвиток надбудови, яка час від часу починає відставати. Ця суперечність між базисом і надбудовою розв’язується через боротьбу суспільних класів (наприклад, робітників і буржуазії в сучасному суспільстві) і політичні революції, що приводять до влади передовий клас, який і здійснює перехід надбудови у стан відповідності до базису. Матеріалістичне розуміння суспільства також часто піддавалось критиці за абсолютизацію матеріального чинника. В суспільстві діє багато факторів, як матеріальних. так і духовних, в кожній ситуації має місце своя система причин і наслідків. Ще Кант помітив, що людина здатна виключатись з природного ланцюга причинності і починати своєю вільною дією новий причинний ланцюг. В марксизмі ж люди постають лише як виконавці невблаганних законів розвитку матеріального виробництва, існують не для себе, а для діалектичного розвитку, запрограмованого в матерії. Це призводить – і реально призвело в марксизмі – до того, що з історії зникає людина, залишаються лише безособові суспільні сили та інтереси. Зневага до людини, теоретичний антигуманізм були відзначені в марксизмі західною філософією ХХ ст. Але вони проявились і практично – в ході побудови комуністичного суспільства.
Філософські ідеї в культурі Київської Русі.
Разом з поширенням християнства на Русь з Візантії потрапила і значна кількість богословських та інших книг, з перекладами яких могли знайомитись освічені люди. Були перекладені Новий і частково Старий завіти, твори, в основному, візантійських «батьків церкви», а також історичні, географічні твори, витяги з текстів античних філософів (найбільше – Платона і Аристотеля). Відомі збірки перекладів ХІ ст. – «Бджола», «Ізборники» 1073, 1076 рр. Створювалась і оригінальна література з філософським змістом. Це, насамперед, твори діячів церкви, києворуських богословів – «Слово про закон і благодать» Київського митрополита Іларіона, «Слова» Кирила Туровського, «Послання» Климента Смолятича. Крім творів релігійної тематики філософський зміст є в історичних та біографічних творах цього часу – першому Київському літописі «Повісті временних літ», «Повчанні» князя Володимира Мономаха, «Молінні» Данила Заточеника.
Філософія осмислювалась книжниками Київської Русі як любов до мудрості. Мудрість же пов’язана з істинним словом, яке іде від Бога і яке можна знайти в мудрих книжках. Отже. філософія сприймалась як діяльність спрямована на розуміння і тлумачення текстів. Весь світ в цілому сприймався як велика книга. Речі і явища це знаки, послані Богом, їх треба витлумачити. збагнути. Сенс пізнавальної діяльності не в одержанні нових істин, а в тлумаченні богонатхненних текстів і символів. Велику роль в цьому відіграє розум, але мають значення і почуття і воля людини. Єдність розуму і почуттів здійснює серце людини, отже, серце (як орган віри) відіграє особливу роль у пізнанні. Світ у християнському світогляді розділений на протилежні частини – духовну і тілесну, причому це протиставлення має ціннісний смисл: духовне ототожнюється з добром, а тілесне – зі злом. Звідси – негативне ставлення київських книжників до природи, до «тварного (створеного, несамостійного) світу». Але, всупереч цьому, можна знайти в літературі Київської Русі і захоплення розмаїттям, красою, чудовою гармонією світу. Такі пориви виправдовувались причетністю світу до Бога. Людина в цьому світі знаходиться всередині між його протилежностями: добром і злом, Богом і дияволом, духом і матерією. Це протистояння проходить і через людину, роблячи її життя постійною напруженою боротьбою. Людина може або піднятись до Бога, або впасти у зло, піддатись дияволу. Мудрість (філософія) і потрібна людині, щоб не піддаватись злу.
Українська філософія XVII-XVIII ст. Григорій Сковорода
1. Філософія у Києво-Могилянській академії
В становленні професійної української філософії видатну роль відіграла Києво-Могилянська академія. Це перший вищий навчальний заклад в Україні був заснований у 1632 р. Київським митрополитом Петром Могилою. Академія давала широку освіту. Тут вивчали латинську, грецьку, польську. німецьку, французьку мови, арифметику, геометрію, риторику, поетику. Курс філософії складався з трьох частин. Першою частиною була логіка, зміст якої складали закони і форми людського мислення. Друга частина – фізика або натурфілософія, вчення про природу, до якого приєднувалось і вчення про людину, про її природні і душевні властивості. третя частина курсу філософії мала назву метафізика, це було вчення про перші начала світу. Вперше тут філософія розглядалась як самостійна сфера знань, створювалась загальноприйнята філософська термінологія, виявлялось постійне коло проблем. При цьому враховувались здобутки всієї попередньої філософії. В Києво-Могилянській Академії працювали видатні українські філософи XVII-XVIII ст. – І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Кониський, Г.Щербацький.
Дослідники виділяють два етапи в діяльності Києво-Могилянської академії XVII-XVIIІ ст. Перший етап – до кінця XVII ст. Він позначається початком розмежування філософії та богослов’я. Відбувається поступова переорієнтація з богопізнання на пізнання природи і людини. У своїх курсах філософії викладачі Академії спираються, головним чином, на досягнення античної філософії, патристики і середньовічної схоластики. Другий етап – перша полоаина XVIII ст.. відбувається зародження типу мислення. що наближається до тогочасної європейської філософії. На перший план виходить теорія пізнання. Значна увага приділяється проблемам людини і держави. Викладачі Академії звертаються до творів сучасних філософів, представників раціоналізму (перш за все, Декарта) та емпіризму. У зміст курсів філософії в цей період проникає механістичний світогляд Нового часу, ідеї Просвітництва.
2. Феофан Прокопович
З викладачів Києво-Могилянської академії кінця XVII – початку XVIII ст. слід виділити Феофана Прокоповича (1677-1736). Його погляди виразно відобразили духовну атмосферу в Академії і суспільстві того часу. Прокопович був ректором Академії на початку XVIII ст. Його вважають видатним представником просвітницької філософії. Прокопович – автор навчальних посібників, історичних праць, промов, проповідей. В його поглядах поєднуються релігійні засади осягнення світу і вплив новітньої філософії – Бекона, Декарта, Спінози, Локка. Його розв’язання питання про відношення Бога і світу можна трактувати як близьке до деїзму. З одного боку, Прокопович визнає Бога творцем всього, що існує. З іншого боку, він стверджує, що матерію, яка існує, не можна «ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити». Філософськи осягаючи природу, Прокопович застосовує аристотелівські поняття форми і матерії, при цьому вважає матерію активною, розуміє її як протяжність (у відповідності до концепції Декарта). Прокопович високо ставив науку, відстоював її самостійність щодо релігійної віри, наприклад у визнанні геліоцентричної системи Коперніка.
Важливе місце у поглядах Прокоповича займає людина та її відносини з суспільством. Людину Прокопович сприймав раціоналістично, сутністю людини вважав розум. Немає нічого великого на Землі, стверджував він, крім людини, а в людині нічого крім розуму. Так само раціонально має бути побудоване і суспільство. Прокопович був прибічником освіченого абсолютизму. Будучи церковним діячем, він виступав за підпорядкування церковної влади світській. Верховна монархічна влада є наслідком суспільного договору, але виражена таким чином воля народу породжена волею Божою. Тому відібрати владу у монарха народ не може. Монарх же, зі свого боку, має правити згідно з законами розуму.
3. Основи філософського вчення Григорія Сковороди
Філософія Г.Сковороди демонструє цілісний погляд на світ. Його філософська система ґрунтується на вченні про дві натури і три світи. За Сковородою все у світі і сам світ складається з двох натур – видимої і невидимої. Видима натура – це зовнішність речей, невидима – це їх основа, якою є Бог. Невидима натура, за словами Сковороди, просякає і підтримує видиму. Бог розуміється філософом як духовне начало світу. не обмежене ні часом, ні місцем. Це начебто розлитий у світі космічний розум, добро і краса. Видима натура минуща, тому не істинна, вона обманює нас, приховуючи невидиму натуру. Але невидима натура існує лише у видимій. Вони нерозривно пов’язані як, за висловом Сковороди, яблуня і тінь її. «Поки є яблуня, доти з нею і тінь її». Звідси, видима натура є такою самою вічною, як і невидима, це вічне відображення божественного буття. Бог, таким чином, присутній і у видимій натурі, і поза нею, не зливаючись з нею остаточно.
Вчення про дві натури поєднується із вченням про три світи. Сковорода розрізняє три реальності: макрокосм, мікрокосм і символічний світ Біблії. Кожний світ має свою видиму і невидиму натуру. Макрокосм – це великий світ. світ природи, матерії. На думку сковороди він складається з нескінченної кількості світів, «наче вінок з віночків». Але він є лише тінню невидимого світу. Невидимий світ (божественна основа речей) вічний і незмінний, видимий – мінливий і рухливий. Мікрокосмом, малим світом Сковорода називає людину. Людина також складається з двох натур, в ній є тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, вічне. Смерть – це лише зникнення видимого тіла. Внутрішній, духовний світ залишається навіки. Внутрішня, істинна натура людини сполучає її з Богом. Тому. пізнаючи себе, людина пізнає Бога. «Пізнай себе, - писав Сковорода, - пізнай Бога в собі і поважай в другому істинну людину як Бога». Самостійною реальністю, з точки зору Сковороди, є символічний світ Біблії. В ньому є свої дві натури: видма (предметна образність символу) і невидима (смисл символу). Треба побачити за словесним знаком таємничий, прихований зміст (іноді протилежний до буквального). Треба, закликає Сковорода, відійти від буквального розуміння Біблії. У Біблії, писав він, «в цій брехні як у лушпинні закрилося сім’я істини».
5. Етичні і соціальні погляди Григорія Сковороди
Метою філософії для Сковороди були пошуки щастя (не випадково він шанував Епікура). Пошуки щастя пов’язані із самопізнанням людини, поверненням до глибинних основ її існування. Філософія Сковороди спрямована не на зміну світу, а на перетворення самої людини. Повернутись до себе означає – зрозуміти для чого людина живе. Людина, на думку сковороди, має виконувати ту роль, яку їй призначив Бог. Це призначення, здатність людини до певних видів діяльності Сковорода позначає терміном спорідненість. Кожна людина покликана не до всього. а лише до певних видів діяльності. Вони є спорідненими для цієї людини. Принцип спорідненості проявляється у нахилі людини до певного виду праці. Сковорода говорить про спорідненість до землеробства, воїнства, богослов’я тощо. Це і є виявом в людині «іскри Божої.» «споріднена праця» здійснюється легко і приносить задоволення і душевний спокій. Навпаки, те. до чого людина не має природного нахилу, дається важко, викликає страх, нудьгу, сум. Жадоба багатства. влади, слави змушує людей вдаватись до неспорідненої для них діяльності. І тоді «правління перетворюється на мучительство, суддівство – на крадіжку, воїнство – на пограбування, науки – на знаряддя злості».
Людині, був впевнений Сковорода, треба відділити у житті потрібне від непотрібного. Потрібне – це не те, що важко, а те, що легко дістати, без чого неможливо або без чого людина страждає. Треба обмежитись потрібним і це легко зробити, бо чим потрібніша річ, тим легше її дістати. Результатом такого способу життя і є щастя. Щастя – стан незалежності і душевного спокою, звільнення від тиску навколишнього світу. Це подолання власних пристрастей і злої волі всередині себе. Щастя виявляється у почуттях веселості. вдячності, любові, дружби.
Сковорода критично ставився до наявної соціальної дійсності, вона цілком не відповідала його явленням про належне людське життя. Разом з тим. він не прагнув змінити цю дійсність безпосереднім втручанням у неї. Покращення людського життя можна досягнути через заглиблення людини у себе, до найпотаємніших глибин власного Я, де людина зустрічається з Богом.
Українська філософія ХІХ-ХХ ст.
1. Світогляд Т.Г.Шевченка, його ставлення до релігії
Українське суспільство ХІХ ст. знаходилось у процесі формування нового рівня національної самосвідомості. З цим було пов’язане і філософське осмислення сучасного становища і перспектив на майбутнє України, особливостей українського національного світогляду, специфічного ставлення до загальних проблем людського буття на ґрунті національної культури. В такому філософському осмисленні брали участь не лише професійні філософи але й громадські діячі, письменники. Особлива роль випала на долю Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861). У своїй поетичній творчості він виразив світоглядні ідеї, які стали основою української духовної культури. Головною рисою світогляду Шевченка дослідники вважають антропоцентризм: сприйняття природи, історії і культури через переживання, бажання, потреби людини. Для Шевченка Україна є особливим світом, не просто країною, а особливою реальністю. певним станом буття. Світ України утворюють для Шевченка два головні компоненти: світ українського села і світ козаччини. Світ козаччини репрезентує українське минуле. Світ села позачасовий як і органічно пов’язаний з ним світ природи. Світ України у Шевченка іноді постає як «тихий», «вільний», «широкий», як ідеал гармонійного буття. Але часто він виявляється в поезіях Шевченка повним контрастів, конфліктів, суперечностей і жорстокої боротьби.
Особливою стороною світогляду Шевченка є ставлення до Бога і релігії. Висловлювання на цю тему у шевченківських творах досить суперечливі, що дало змогу дослідникам трактувати це ставлення дуже по-різному. Одне можна сказати напевно: Шевченко не був атеїстом, мав щиру хоча і своєрідну віру в Бога. Бог Шевченка іноді постає в його творах як найвища цінність в людському житті – як сама правда (тобто справедливість, добро, людяність). Іноді його Бог – це ідеальна людина, Ісус Христос, втілення в конкретній особистості найкращих людських якостей. Іноді у творах Шевченка з’являється Бог офіційної церкви, далекий від земних справ, глухий до страждань простих людей.
2. Світогляд М.Гоголя, М.Костомарова, П.Куліша
Перша половина і середина ХІХ ст. – епоха панування у світогляді освічених європейців, в тому числі і українців, ідей романтизму – широкого культурного руху, який захопив мистецтво, літературу, філософію, гуманітарні науки. Для романтизму характерна критика просвітницького раціоналізму, звернення до глибинних, ірраціональних шарів людської души. Романтиками за світоглядом були видатні українські діячі культури: письменник Микола Васильович Гоголь (1809-1852), історик Микола Іванович Костомаров (1817-1885), письменник і публіцист Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897).
Гоголь у своїх літературних творах створив цілісний образ України та її народу, виразив істотні якості українського національного характеру. Своєю творчістю він стверджував повагу, співчуття і любов до конкретної людини в її неповторному життєвому світі. Творчі пошуки Гоголя спрямовані на вдосконалення і просвітлення людської души, моральне переродження людини. В цьому людина має спиратися на Бога, який є творцем всього прекрасного у світі.
Значення Костомарова для української культури полягає, перш за все, в тому, що він був автором програми Кирило-Мефодіївського братства (1845-1847) – одної з перших організацій українців на засадах національної самосвідомості. В цій програмі, «Книгах буття українського народу» стверджується обраність Богом українського народу на велику місію – стати зразком вільного суспільства для всього людства. Ця місія обґрунтовується історично особливо тісними зв’язками українського народу з Богом. Лише один український народ не любив ніколи ні царів, ні панів, а сформував «істеє братство» - козацтво. Для козацтва, а отже, і для всього українського народу єдиним царем і паном завжди був лише Бог – Ісус Христос. У своїх історичних творах Костомаров виражав переконання, що головний зміст і спрямування історичного процесу визначає народ. Народне життя – головна тема Костомарова. Історія розглядається як вияв духу народу.
Публіцистичні, літературні і наукові праці Куліша виражають характерний для української духовної культури погляд на подвійну сутність людини і світу, протистояння внутрішнього. сутнісного і зовнішнього. Людина – осереддя постійної боротьби внутрішньої людини, її душевної глибини і зовнішнього, поверхового в людині. Таку суперечливість демонстрував і Куліш у своєму світогляді. Він поєднував відданість ідеям романтизму і симпатії до позитивізму, ідеали православ’я і думку про єдину для всіх релігію. У баченні ним України протиставляються минуле і сучасність, народна мова і мова штучна, село і місто, Україна і Захід.
3. Світогляд М.Драгоманова
У суспільній думці другої половини ХІХ ст. визначну роль відіграв історик, літературознавець, економіст, філософ Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). З численних робіт Драгоманова, присвячених соціальним питанням слід виділити статті «Шевченко, українофіли й соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу». Світогляд Драгоманова еволюціонував від романтизму до позитивізму. Драгоманов визнає детермінізм, причинну зумовленість явищ як єдино науковий спосіб пояснення. Разом з тим, він зберігає етичну орієнтацію філософії. Найвищою цінністю для нього є людина. а найвищим критерієм між людських та міжнаціональних відносин – ідея справедливості. Драгоманов критично ставився до релігії, протиставляючи їй віру в дію об’єктивних природних законів.
Головною соціальною ідеєю Драгоманова є ідея прогресу як розширення свободи особистості і обмеження влади держави. Драгоманов негативно ставився до централізованих держав. Його суспільний ідеал анархічний – суспільство як федерація вільних громад. Отже, анархізм Драгоманова – це не безвладдя, а, швидше, перевага місцевого самоврядування над центральною владою. З цих засад виходив Драгоманов і обстоюючи національну самобутність українців. Вільне суспільство має відкрити простір для вільного національного розвитку всіх народів. Але (у відповідності зі своєю зневагою до централізованої держави) Драгоманов не ставив питання про політичну самостійність України, лише про її національну автономію у складі федерації слов’янських народів.
4. Суспільно-політичні погляди І.Франка і Лесі Українки
Істотне місце в історії української філософської думки займає Іван Якович Франко (1856-1916) – письменник, поет, публіцист, науковець. Франко поділяв позитивістські погляди. поширені серед освічених людей того часу на природу та історію людства. Історію він розглядав як процес. що спирається на загальні закони еволюції в органічній природі. Головною рушійною силою історичного процесу є поділ праці між людьми, але він веде до загострення нерівності. Критерієм прогресу має бути емансипація тобто звільнення особистості, розширення її можливостей. Вільний розвиток індивіда неможливий поза національними рамками. проблема національності для нього є проблемою етичною, проблемою морального вибору. Франко вірив у майбутню вільну і незалежну Україну. Ідеалом Франка був соціалістичний лад. він в цілому прихильно ставився до соціалістичних вчень. зокрема до марксизму. Але не міг прийняти однобічного марксистського матеріалізму. Ще більше він розходився з марксизмом, коли виступав за гуманний, людяний, демократичний соціалізм.
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) (1871-1913) – видатна українська письменниця, поетеса, творчість якої вплинула на духовну культуру України. її світогляд сформувався під впливом ідей західного, російського та українського революційного демократизму. Характерною рисою її філософських поглядів був матеріалізм з діалектичним підходом до трактування природних і соціальних явищ. метою історії є визволення людства, яке вона пов’язує з робітничим класом. Боротьба цього класу, на її думку, забезпечить соціальний, культурний і національний прогрес. Леся Українка мріє про найвільнішу державу. Де всі люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені у світі. Героїчний пафос боротьби за свободу, відчуття громадського обов’язку проймають всю творчість Лесі Українки. Її світовідчуття можна назвати неоромантизмом. Письменниця звертається до історичних постатей, алегоричних образів і міфів, з допомогою яких закликає до дії. до боротьби.
Академічна філософія ХІХ ст. Філософія Памфіла Юркевича
В Україні ХІХ ст. розвивається професійна філософія, яку ще можна назвати академічною – її створюють, в основному, викладачі вищих навчальних закладів. У першій половині ХІХ ст.. в Україні відкриваються три університети (у Харкові, Києві, Одесі), ліцеї, Київська духовна академія. Зростає кількість професійних філософів і якість їх творів. Характерної рисою академічної філософії в Україні першої половини ХІХ ст. є поширення ідей німецької класичної філософії. Першим професором Київського університету був Орест Маркович Новицький (1806-1884), гегельянець за переконаннями. Філософія. на його думку, є розвитком того, що покладено в надрах людського розуму. Послідовником Гегеля був і викладач Київського університету та духовної академії Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1889). Гогоцький є автором першої в Росії філософської енциклопедії – «Філософського лексикону». В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. складається т.зв. Київська школа філософії. Її представниками були професори Київського університету Олексій Микитович Гіляров (1855-1938), Георгій Іванович Челпанов (1862-1936) та ін. Центральна ідея філософії Гілярова – всезагальна єдність всього у світі – духовного і матеріального. Філософське вчення Челпанова має назву ідеал-реалізм, воно виходить з принципу дуалізму рівнозначності матеріального і духовного.
Найвидатнішим українським філософом ХІХ ст. безперечно є Памфіл Данилович Юркевич (1827-1874). Він був викладачем Київської духовною академії, а згодом очолив кафедру філософії Московського університету. Філософські погляди Юркевича формувались під впливом філософії Платона, Канта і Гегеля, причому він віддавав перевагу Платону. Філософію Юркевича можна осягнути через два ключові поняття: поняття ідеї і серця. Поняття ідеї пронизує всю творчість Юркевича. Філософ розглядає ідею, з одного боку, як одну з форм нашого пізнання, а з іншого боку, як основу, закон і норму явищ. Ідеї, отже, мають об’єктивний характер, не є лише породженнями нашої свідомості. Разом з тим, ідеї не є тим самим, що всі предмети у світі. Буття ідей ідеальне, воно є лише прообразом реальності, втіленим в реальні предмети. Ідея є тим, чим повинні бути предмети. В ідеї ототожнюються мислення та буття. Між ідеями та явищами стоїть творча воля Бога і людини.
Охопити все буття, тобто і явища, і ідеї лише розумом неможливо. Юркевич критично ставився до раціоналістичних спроб звести весь духовний світ людини до мислення. Розум є сферою загального, він не здатний охопити особисте, індивідуальне. Це здатне зробити те, що Юркевич називає серцем людини. Серце – це діяльність людської души поза межами розуму. Серце, стверджує Юркевич – скарбник і носій всіх тілесних сил людини, центр душевного і духовного життя, моральності, в ньому з”єднаються всі моральні стани людини, воно є вихідним пунктом всього доброго і злого в думках і вчинках людини. Людині, вважав Юркевич, притаманний етико-естетичний погляд на світ. Людина знаходить у світі не лише певні явища але й їх моральний сенс, гармонію і красу. Такий світ існує і відкривається передусім для серця людини, а вже звідси – для її мислення.
6. Філософія в Україні ХХ ст.
Українська філософія ХХ ст.. розвивалась у двох відмінних напрямах. Одна філософія створювалась в Радянській Україні, інша – за її межами, в основному, серед української еміграції або, як кажуть – в діаспорі. Філософія радянської України існувала в рамках вчення марксизму. Вже у 20-ті роки марксизм-ленінізм стає єдино допустимою в суспільно-гуманітарній (і, звичайно – філософській) сфері партійно-державною точкою зору. Втім, у 20-ті роки ще існувала можливість прояву творчої індивідуальності. В цей період з’являється низка яскравих постатей в українській філософії. Це Семен Семковський – знавець історії філософії, філософських проблем теорії відносності; Петро Демчук, який вивчав ірраціоналістичну тенденцію у західній філософії; Володимир Юринець, відомий своїми працями з історії філософії і сучасної філософії. На початку 30-х років більшість оригінально мислячих філософів було репресовано (в тому числі Семковського, Демчика і Кюринця).
Але українська філософська думка проявлялась не лише у фаховій філософії але і сеед науковців більш широкого напряму. Одним з найвидатніших мислителів України ХХ ст.. був Володимир Іванович Вернадський (1863-1948), біохімік за фахом. Він висловлював думки, які виходили за межі конкретної науки, створив своєрідне цілісне антропокосмічне філософське вчення. Основа вчення Вернадського – концепція ноосфери. Ноосфера – це сфера розуму, яку створює людина у біосфері Землі. Розум виступає як доповнення системи природи, як космічна сила, що утворює навколо Землі особливу «мислячу» оболонку. Концепція ноосфери має етичний зміст. Згідно з ним людина має усвідомлювати власну відповідальність за збереження життя на Землі. Зародившись на Землі, ноосфера має тенденцію до постійного розширення, перетворення на структурний елемент космосу.
Філософія 30-50-х років ХХ ст. в Україні позначена творчим застоєм. Характерні для 20-х рр. творчі дискусії припинились. Видана в середині 30-х рр. праця І.В.Сталіна «про діалектичний та історичний матеріалізм» була оголошена вершиною філософської думки і будь-який відступ від неї не допускався. Водночас, і в цей період філософія в Україні організаційно розвивалась. У 1944 р. відкрито філософський факультет Київського університету, у 1946 р. створено Інститут філософії АН України. З 60-х рр. починається пожвавлення філософської думки України. Утворюється певний напрям, який іноді називають Київською філософською школою, основною її тематикою є проблеми філософського гуманізму. Увага філософів концентрується на людському бутті, на проблемах, пов’язаних з діяльністю людини. Значний внесок зробили українські філософи у філософію науки, у розробку питань наукового пізнання, логіки, теорії категорій. З кінця 80-х – початку 90-х рр. виникають нові умови суспільного розвитку, які відкрили нові перспективи і перед українською філософією.
7. Філософія в українській діаспорі
На відміну від радянської філософії, філософська думка в українській діаспорі ХХ ст. характеризується значною різноманітністю підходів. У працях представників української діаспори можна знайти як продовження академічного філософствування. так і розвиток національної ідеї. Серед багатьох українських мислителів, які змушені були емігрувати і продовжували творчу діяльність за межами України, слід відзначити Володимира Винниченка, В’ячеслава Липинського, Дмитра Донцова, Дмитра Чижевського. Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951) – письменник, публіцист, громадський діяч. Емігрував з України у 1919 р. Філософські погляди Вінниченка відображені в його романах, публіцистиці та тритомнику «Відродження нації». Він був прибічником соціалізму і водночас – національної незалежності України. Поступово Вінніченко розчарувався в соціалістичній ідеї, спостерігаючи за радянським варіантом її реалізації. Критично ставився він і до західного капіталізму, відстоюючи зближення (конвергенцію) різних суспільних систем. Незмінними залишались його національні переконання. Філософсько-етичні погляди Вінниченка виразились у його концепції конкордизму. Конкордизм (згода) – це принцип, за яким людина повинна жит у згоді з собою, з природою, з людьми, з нацією, насамперед, бути чесною перед собою.
В’ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931) – історик, соціолог, політик і публіцист. З 1918 р. жив за межами України. Липинський був політичним мислителем, його творчість присвячена проблемам національного державотворення. Найвідоміший його твір – «Листи до братів-хліборобів». В політичних переконаннях Липинський пройшов шлях від демократа до монархіста. У розумінні нації він віддавав перевагу політичному чиннику перед етнічним. Нація повинна народжуватись від держави, від єдності територіально-політичної, а не навпаки. Державність сприяє становленню нації, яка є духовною єдністю людей. Українська державність має ґрунтуватись на вірі у високе призначення українського народу. Такий духовний порив повинен спрямовуватись активним началом державотворення, яким, за Липинським є монарх, а також аристократична меншість суспільства. Липинський був прибічником української спадкової монархії на чолі з гетьманом.
Дмитро Іванович Донцов (1883-1979) – ідеолог українського націоналізму. Серед його головних праць – «Історія розвитку української державної ідеї», «Націоналізм», «Дух нашої давнини» та ін. Його світоглядна позиція близька до ідей німецького філософа Ф.Ніцше. Воля до влади, за переконанням Донцова, є основою життя нації. Нація для Донцова є самодостатньою цінністю. На противагу Липинському, Донцов вважав, що нація творить державу, а не навпаки, хоча, як і Липинський, віддавав керівну роль в цьому процесі активній меншості, еліті нації. Нація – єдиний суб’єкт історії та культури. Життя окремої людини має бути цілком підпорядковане життю нації. Відношенням між націями є боротьба, в якій не може бути ніяких компромісів. Боротьба за національну ідею стоїть вище загальнолюдських норм моралі. Політичне вчення Донцова відоме під назвою інтегральний (тобто цілісний, послідовний) націоналізм.
Дмитро Іванович Чижевський (1894-1977) – культуролог, історик української філософії та літератури, славіст. Він продовжував в еміграції, куди потрапив у 1921 р., традиції академічної філософії України. Чижевський є автором першого загального дослідження філософської думки в Україні – «Нарисів з історії філософії на Україні» (1931). Він також досліджував культуру слов’янських народів, особливо періоду бароко і романтизму, аналізував творчість Г.Сковороди, М.Гоголя, Т.Шевченка, вплив німецької філософії на слов’янську культуру.
Основні течії і напрями світової філософії ХІХ-ХХ ст.
1. Історичні передумови сучасної філософії
Філософія розвивається історично, проходить певні етапи розвитку. Розвиток філософії має свою логіку, наступний етап спирається на попередній, є відповіддю на поставлені перед тим питання. Але значною мірою зміст і спрямованість філософії залежить і від суспільних умов, типу культури. ХІХ-ХХ ст. для Європи і все більше для світу – це епоха індустріального суспільства. Промислова техніка – машини, системи машин, автомати – стає основним засобом виробництва. На цій основі виникає масове виробництво промислової продукції і одночасно – масове споживання однорідних продуктів. Принципово змінюється роль пізнавальної діяльності, перш за все, науки. Наука стає технологічною, вона, з одного боку, розвивається на промисловій базі, з іншого, переходить від задоволення лише пізнавальних потреб до безпосереднього розв’язання технічних і соціальних завдань. Наука стає основою суспільного (насамперед, технічного) прогресу, одержує найвищий статус в суспільстві. В економіці ХІХ-ХХ ст. перемагають ринкові принципи. Комуністичний експеримент в Радянському Союзі та деяких інших країнах довів необхідність для сучасного людства саме ринкових форм економічної організації. В політичній сфері поширюються принципи ліберальної демократії, нормою суспільного життя стає політична і правова рівність всіх людей, гарантія прав і свобод особистості. Все це призводить до певного життєвого комфорту для значної частини сучасного людства, до певного соціального порядку.
Разом з тим, суспільний розвиток у ХІХ-ХХ ст. відзначається суперечливістю і навіть драматизмом. Розвиток техніки викликає проблеми у відношенні людини з її природним оточенням; вперше в історії виникає можливість самознищення людства. Наука демонструє безмежні можливості, але водночас породжує важкі проблеми (екологічні, загроза ядерної війни, неконтрольоване втручання в генетичну основу життя). Розвиток демократії супроводжується зростанням можливостей маніпулювати масами людей з боку владних структур. Разом з демократичними в суспільстві проявляються і антидемократичні тенденції. Крайні прояви останніх – тоталітарні режими ХХ ст. з повною несвободою людини перед державним апаратом. Втім, навіть в демократичних країнах виникає феномен масового суспільства, в якому окрема людина все більше втрачає себе. Людина відчуває себе не особистістю, а функцією, придатком техніки, безликим учасником процесу масового споживання. Навіть у сфері культури (в науці і мистецтві) людина починає втрачати свою особистість, з творця перетворюється на виконавця.
У зв’язку з цим можна говорити про кризу свідомості сучасної людини. Її параметри – це одночасне панування людини над природою і все більша залежність від неї, перетворення світу і неможливість перетворити, удосконалити себе. Стан освіченої людини ХІХ-ХХ ст. – це стан сумніву у традиційних цінностях. Філософія ж є засобом впорядкування людської свідомості. Саме філософія останніх двох століть намагається подолати кризу свідомості, гармонізувати відносини людини зі світом.
2. Антиметафізична спрямованість, антропологічний і лінгвістичний поворот у філософії
Часом переходу від класичної до сучасної філософії можна (досить умовно) вважати 30-40 рр. ХІХ ст. Останньою великою системою класичної філософії було вчення Г.В.Ф.Гегеля. У 30-40 рр. ХІХ ст. (після смерті Гегеля) починається критика його і взагалі класичної філософії, в ідейних пошуках філософів з’являються риси, які характерні для всієї філософії другої половини ХІХ і ХХ ст. Попередню філософію називають класичною, бо вона відзначається завершеністю і є певним еталоном для наступної. Класичній філософії притаманна єдність загальних принципів і методів філософствування. Філософи займались пошуками перших начал світу або вихідних принципів пізнання і вірили в те, що виходячи з них, можна все пояснити. Вони вірили в розум, який має силу відкрити світові таємниці. З середини ХІХ ст. філософію супроводжує постійний сумнів щодо тогою, чим вона займається. Починається час нескінченних пошуків себе, наслідком чого є розмаїття поглядів і способів філософствування. Напрями сучасної філософії часто настільки відрізняються один від одного, що їх важко віднести до одної дисципліни. Не зважаючи на це, можна виділити декілька рис, які найбільш виразно характеризують сучасну світову філософію.
Філософії ХІХ-ХХ ст. притаманна в цілому антиметафізична спрямованість. Метафізикою в цьому контексті називають пошуки світових основ, перших сутностей, якими займалась попередня філософія від перших античних філософів і Аристотеля до Гегеля. Багатьма філософами ХІХ-ХХ ст. метафізика проголошується хибним вченням, що базується на вигаданих поняттях. Метафізиці протиставляється наукова картина світу, яка є узагальненням досліджень реальних речей і явищ. Разом з тим, треба відзначити, що в останні десятиріччя в західній філософії відбувається певне повернення до метафізики, визнання неминучості метафізичних припущень у пізнанні світу.
Для філософії ХІХ-ХХ ст. характерний також антропологічний поворот. Людина стає найважливішим, а в багатьох випадках і єдиним предметом філософії. Визначальним положенням при цьому є визнання особливої, унікальної людської реальності, людського буття. Це буття потребує особливих способів його дослідження, особливих, нових понять для його опису. В дослідженні людини сучасна філософія спирається не лише на наукові дані але і на досвід релігії, містичних вчень, східної філософії.
Ще одна принципова риса сучасної філософії – те, що називають лінгвістичним поворотом. Цей поворот означає, що в дослідженні філософських проблем увага переходить з процесу і змісту мислення на засоби, якими воно здійснюється. Такими засобами є мова та інші знакові системи – саме вони тепер цікавлять філософів. Загальноприйнятою стає думка, що саме мова формує наш образ світу. Межі мови є межами світу. Тому завданням філософії стає аналіз мови науки та мови звичайного, повсякденного спілкування. Деякі філософи навіть доходять думки. що єдиним завданням філософії є очищення висловлювань і текстів від неясності, плутанини і безглуздя.
3. Раціоналістичні напрями сучасної філософії
Зміст сучасної філософії значною мірою залежить від того, як вона ставиться до науки і до розуму, до раціональних форм пізнання, визнає їх чи відкидає. Через відношення до науки сучасні філософські вчення можна поділити на саєнтистські і антисаєнтистські, відношення до раціональних засобів пізнання виражає поділ на раціоналістичні та ірраціоналістичні напрями. Історія взаємин філософії з наукою починається у давнині. Але завжди в минулому філософія домінувала над конкретними науками. У ХІХ-ХХ ст. положення принципово змінюється. Бурхливий розвиток спеціальних наук виявив претензії науки на головну роль у пізнанні і навіть на пізнання всього. Виникла необхідність для філософії визнати або відкинути ці претензії. Перш за все, це питання постало перед раціоналістичною філософією. Деякі філософи визнали за краще повернутись до раціональних принципів старої класичної філософії. Так у другій половині ХІХ ст. виникають т.зв. неокласичні напрями – неокантіанство і неогегельянство – які відроджують деякі ідеї Канта і Гегеля. Саєнтистська раціоналістична філософія визнала науку найвищим типом пізнання, намагалась застосовувати наукові методи у філософських дослідженнях, а своє завдання вбачала у допомозі наукам в їх дослідженні світу.
Головним напрямом саєнтистської раціоналістичної філософії є позитивізм, для якого ідеалом пізнання є природничі науки. Розвиток позитивізму пройшов декілька етапів. Так званий перший позитивізм виник у 30-40-х рр. ХІХ ст. і був поширений, головним чином у Франції та Англії. Другий позитивізм проявився в кінці ХІХ на початку ХХ ст. в роботах низки німецьких, австрійських та англійських філософів. Наступним етапом став логічний позитивізм або неопозитивізм 30-50 рр. ХХ ст. Він перейшов у 60-70 рр. до стадії постпозитивізму. Близькою до позитивізму є лінгвістична або семантична філософія, яка склалась у 50-ті рр. в Англії та США. Різновидом саєнтистського раціоналізму можна вважати також американський прагматизм (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.). Особливим напрямом саєнтистської філософії є феноменологія, яка склалась на початку ХХ ст. в Німеччині. Слід відзначити і напрями філософії, які користуються хоча і науковими методами, але не природничих, а гуманітарних наук. Особливий напрям філософії ХХ ст. виник на основі психологічної теорії психоаналізу, за прізвищем засновника цього напряму З.Фройда його називають часто фройдизмом. Розробка структурних методів у деяких гуманітарних науках: лінгвістиці, етнографії, мистецтвознавстві, призвела до філософських узагальнень в межах структуралізму.
4. Ірраціоналістичні напрями сучасної філософії
Сучасна ірраціоналістична філософія, яка відкидає розум як головне знаряддя філософського пізнання, почала формуватись в першій половині ХІХ ст. Ця філософія виступає з антисаєнтистських позицій, показує обмеженість наукового пізнання і протиставляє себе науці як особливий тип пізнання. Це пізнання не об’єктивної реальності, а світу людини або людини як світу, що принципово недосяжне для раціонального мислення і для науки. Ірраціоналістична філософія спирається у своїх прозріннях на інтуїцію, внутрішній досвід, підсвідомість, безпосереднє бачення істини. Провідним напрямом ірраціоналістичної філософії для ХІХ і початку ХХ ст. слід визнати філософію життя (поширену, здебільшого, в Німеччині). До філософії життя близька також філософія інтуїтивізму (Франція, Росія). Основним ірраціоналістичним напрямом філософії ХХ ст. є екзистенціалізм. Деякі важливі ідеї екзистенціалізму було висловлено ще в середині ХІХ ст., але бурхливий розвиток його почався з 20-х рр. ХХ ст. і відбувався до 60-х рр. Найбільш виразно екзистенціалізм проявився у Франції та Німеччині, але був поширений в Італії, Іспанії та інших європейських країнах. До ірраціоналістичних напрямів, безперечно, слід зарахувати і релігійну філософію ХІХ-ХХ ст., наприклад, офіційну філософію католицької церкви неотомізм, який активно проявив себе в сучасній світовій філософії. Нарешті, сучасна ірраціоналістична форма філософствування, яка домінує в останні 30-40 років в Європі (у філософії англомовних країн ірраціоналізм не дуже поширений), одержала назву постмодернізму. Словом постмодернізм часто називають і всю найновітнішу західну культуру.
Позитивізм, неопозитивізм, пост позитивізм
Позитивізм ХІХ ст.: О.Конт, Г.Спенсер
Позитивізм виник у 30-ті рр. ХІХ ст. у працях французького філософа Огюста Конта (1798-1857). основою ідеєю позитивізму є розрізнення позитивного знання, яке одержують спеціальні науки (перш за все природничі) і метафізичного знання про перші начала існуючого, до якого прагнула попередня філософія. Метафізичне знання, на думку Конта, треба відкинути, бо воно. по-перше. недосяжне. по-друге, непотрібне для практичних цілей. Філософію треба перетворити на наукову дисципліну, зробити її позитивною. Ця позитивна філософія не повинна вивчати щось інше за спеціальні науки. Вона має виконувати два завдання. Її перша мета – привести принципи і закони різних наук до системи так званої «однорідної науки». Це означає – описати всі галузі знань однаковою науковою мовою, однаковими поняттями, виявити спільні закономірності в фізиці, біології, астрономії, історії, психології і т.д. Друга мета – вивчення логічних законів наукового мислення, логічних засад наукового пізнання. Основні принципи позитивізму О.Конт виклав у своїй праці «Курс позитивної філософії» (6 томів, 1830-1846). Вчення Конта спирається на два сформульованих ним закони. Закон трьох стадій поділяє розумовий розвиток людства на три стадії: теологічну (коли все пояснюється втручанням надприродних сил), метафізичну (коли все пояснюється якимись вигаданими першими сутностями) і позитивну (коли люди відмовляються від пошуків перших причин всього). На позитивній стадії вступає в силу закон підпорядкування уявлення спостереженню. Спостереження стає універсальним методом пізнання. Завданням науки є спостерігати і описувати явища та їх зв’язки, а не пояснювати їх невідомою основою. Наука, був переконаний Конт, має відповідати на питання як?, а не чому?
Найвідомішим позитивістом ХІХ ст. після Конта був англієць Герберт Спенсер (1820-1903). Основний твір Спенсера – 10-томна «Синтетична філософія», де він спробував звести до єдиної системи всі галузі знань тогочасного людства. Викладення своєї філософської системи Спенсер починає з непізнаваного. Він не заперечує існування якоїсь абсолютної реальності в основі світу, але відмовляє людям в здатності її пізнати. Те, що пізнає наука – це явища та їх постійні й стійкі зв’язки, які можна спостерігати, тобто закони. Основний закон, притаманний всім явищам, – закон еволюції. Він дозволяє зрозуміти і природу, і суспільство, і людську психіку. Лише вивчаючи предмет в процесі його виникнення, формування і зникнення, ми можемо його правильно пізнати. В еволюції Спенсер виявляє три моменти: 1) інтеграцію, тобто перехід від незв’язності до зв’язку; 2) диференціацію – перехід від однорідного до різноманітного; 3) збільшення порядку або впорядкованості, перехід від невизначеності до визначеності.
Неопозитивізм
Позитивізм першої половини ХХ ст. зберіг антиметафізичну спрямованість, орієнтацію на методи пізнання точних і природничих наук. Разом з тим, він зазнав впливу з боку формальної логіки і методологічних досліджень в конкретних науках, що бурхливо розвивались в цей час. У становленні нового позитивізму значну роль відіграла творчість англійського філософа, логіка і математика Бертрана Рассела (1872-1970) і австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889-1951). У 20-рр в низці творів Рассел розробив концепцію логічного атомізму. Схожі погляди розвивав і Вітгенштейн у своєму знаменитому «Логіко-філософському трактаті» (1918). З точки зору цих філософів, світ є сукупність не речей, а подій тобто фактів. Ці факти відбиваються не словами або іменами (які не мають сенсу самі по собі), а логічно правильно сконструйованими елементарними реченнями. Речення, які відбивають дійсні (а такими є лише емпіричні) факти, мають смисл, тобто можуть бути або істинними, або хибними. Речення, які виражають етичні, естетичні і метафізичні ідеї, позбавлені смислу, ми не можемо сказати, чи є вони істинним або хибними.
Ці принципи були сприйняті як вихідна позиція наступними філософам, які склали одну з найвпливовіших у 30-40 рр. ХХ ст. течій західної філософії неопозитивізм (або логічний позитивізм). Основні ідеї неопозитивізму сформульовано в діяльності філософів і вчених з так званого Віденського гуртка (його керівник австрійський філософ Моріц Шлік, інші видатні представники – Р.Карнап, О.Нейрат, Г.Райхенбах, А.Айер). Протиставляючи науку філософії, представники неопозитивізму вважали, що єдино можливим знанням є лише спеціальне наукове знання. Традиційні філософські питання проголошувались безглуздою метафізикою, бо вони не піддаються перевірці. Філософія зводилась до логічного аналізу мови науки. Було поставлено завдання цілком формалізувати мову науки, звести мову науки до логічно бездоганних форм. наукова мова поділялась на протокольні речення і теоретичні речення. Протокольні речення – це речення. які фіксують чуттєвий досвід дослідника, його чуттєві сприйняття, те, що він чує, бачить, відчуває. Звідси, ці речення є абсолютно безсумнівними. З них за допомогою формально-логічних перетворень мають виводитись теоретичні речення, тобто речення, які узагальнюють факти. На основі узагальнення протокольних речень теорії конкретних областей науки можуть також узагальнюватись аж до того моменту, коли всі теорії зіллються в єдину уніфіковану науку. На жаль, реалізувати цей амбіційний проект неопозитивістам не вдалось. Виявилось, що цілком формалізувати мову науки неможливо. В будь-якій науковій теорії присутні метафізичні висловлювання, які не можна перевірити, тобто звести до протокольних речень. Без цих метафізичних висловлювань наукова теорія просто розсипається.
Лінгвістична філософія
Певною альтернативою логічному позитивізму є лінгвістична філософія, яка розвинулась переважно в Англії у 50-60 рр. ХХ ст. Її основні представники Дж.Остін, Г.Райл, Дж.Уіздом, П.Стросон. Якщо неопозитивісти зосереджувались на мові науки, то лінгвістичні філософи намагались розв’язувати філософські проблеми, звернувшись до мови взагалі, до природної мови, якою користуються всі люди. Пошуки цих філософів спирались на ідеї, висловлені у пізніх роботах Л.Вітгенштейна. В цих роботах мова сприймається як своєрідна гра, вводиться поняття мовних ігор. Лише використання слів у певних ситуаціях і за певними правилами надає цим словам значення. Отже, значення слова і висловлювання – це не об’єкт, який ними позначається, не образ у нашій свідомості, а використання за певними правилами, прийнятими у мовній грі. Виходячи з цих положень, лінгвістична філософія проголошує метою філософського дослідження прояснення мовних виразів. Прояснити їх – означає знайти правильне використання. як і всі позитивісти лінгвістичні філософи виступають проти метафізичних заблуджень філософії. Але, на відміну від логічного позитивізму, уникнення заблуджень тут досягається через описання способів природного використання слів. завданням філософа є описувати мовні ігри. На цій основі лінгвістичні філософи здійснювали аналіз мовної комунікації. Розроблялась теорія глибинної граматики, яка породжує поверхові структури мовлення і є причиною мовних парадоксів. Слід назвати також теорію мовленнєвих актів Дж. Остіна, яка класифікує способи мовлення за діями, які через них здійснює людина. У 70-80 рр. ХХ ст. лінгвістична філософія зближується з деякими напрямами сучасної лінгвістики, зокрема, з т. зв. когнітивною лінгвістикою, яка досліджує мовні структури пізнавальних процесів в людині. Треба додати, що, аналізуючи буденну, звичайну мову, представники цього напряму часто відходили від принципів саєнтистської філософії, в цілому характерних для позитивізму.
Постпозитивізм
У 50-60 рр ХХ ст. філософи-неопозитивісти відходять від жорстких логічних систем і переходять до аналізу реального історичного розвитку науки. Це новий напрям, який сформувався на основі загальної позитивістської традиції але, значною мірою, відходив від неї, стали називати постпозитивізмом (що означає – після позитивізму). Автори постпозитивістських концепцій (Т.Кун, К.Поппер, І Лакатос, С.Тулмін) розробляють, власне, філософію науки як суспільно-історичного явища. Вони досліджують, як виникають, розвиваються і сходять нанівець наукові теорії. Постпозитивісти не протиставляють емпіричне знання (протокольні речення) теоретичному, факти теоріям, а розглядають їх як взаємозалежні. Разом з тим, вони визнають осмисленість філософських положень, тобто вводять до науки метафізичні твердження, які не можна ні довести, ні спростувати емпірично.
Одна з найбільш популярних пост позитивістських теорій – концепція наукових революцій американського філософа Томаса Куна. Її він виклав у книзі «Структура наукових революцій», яка вийшла у 1962 р. Найважливіше поняття концепції Куна – це поняття наукової парадигми. Парадигма є сукупністю наукових положень, які у певний період визнаються всім науковим співтовариством. парадигмою можна назвати одну або декілька фундаментальних теорій, які одержали загальне визнання (прикладами таких теорій можуть бути фізика Аристотеля, механіка Ньютона, електродинаміка Максвела, теорія відносності Ейнштейна). Науку, яка розвивається в рамках загальновизнаної парадигми, Кун називає нормальною. У стані нормальної науки вчені майже ніколи не сумніваються в істинності основоположень своїх теорій і не ставлять питання про їх перевірку. Але удосконалення приладів, підвищення точності спостережень веде до встановлення розбіжностей між фактами і тим, що передбачається парадигмою. довіра до парадигми падає, виникає криза. Наукове співтовариство розпадається на декілька груп: одні продовжують вірити у парадигму, інші висувають альтернативні гіпотези. Криза завершується тоді, коли одна з гіпотез стає новою парадигмою. Таку зміну парадигм Кун називає науковою революцією.
Екзистенціалізм
1. Основні принципи екзистенціалізму
Екзистенціалізм можна назвати провідним ірраціоналістчиним напрямом західної філософії ХХ ст. В центрі уваги екзистенціалізму не загальні проблеми буття і пізнання, а конкретна людина з її повсякденними проблемами і переживаннями. Позиція філософів минулого щодо людини – це позиція сторонніх спостерігачів, які оцінюють людину з точки зору світового порядку. Екзистенціалізм є спробою підійти до людини «зсередини», з точки зору її власного буття. Вихідні ідеї екзистенціалізму взято з праць датського філософа ХІХ ст. Серена К’єркегора (1813-1855). Як самостійний напрям екзистенціалізм виник на початку ХХ ст., а у 20-30 рр. став одним з провідних напрямів західної філософії. Найвиразніше екзистенціалізм проявився в Німеччині та Франції. Отже, і найвидатніші представники екзистенціалізму це німецькі філософи Мартін Хайдеггер (1889-1976) та Карл Ясперс (1883-1969), французькі філософи Жан Поль Сартр (1905-1970) та Альбер Камю 1913-1960).
Інтерес філософів-екзистенціалістів спрямований на проблеми. які випливають з самого факту існування людини. Вихідне поняття екзистенціалізму – поняття буття. Шлях до буття проходить через наше власне існування як вид буття добре нам знайомий. Буття взагалі не осягається за допомогою раціонального пізнання. Його можна лише пережити і описати таким, яким воно відкривається нам у переживанні. Отже, філософію екзистенціалізму цікавить, насамперед, переживання людиною власного існування. Людське існування позначається поняттям екзистенції, яке є одним з головних понять екзистенціалізму. Екзистенція – це не існування людини взагалі, це унікальне, найконкретніше існування даної неповторної людини в даний час і в даному місці – тут і зараз. Це те, що не можна відірвати, абстрагувати від особистості, не можна об’єктивувати, зробити відокремленим від нас об’єктом споглядання. Екзистенцію можна осягнути лише інтуїтивно як безпосередню єдність людини та її буття.
2. Буття людини і час у філософії М.Хайдеггера
М.Хайдеггер вважається одним з найвидатніших філософів ХХ ст. Його основна праця «Буття і час» з’явилась у 1927 р. Вона визнається одним з поворотних пунктів у світовій філософії. книгою, яка змінила шлях європейської філософської думки. Центральне питання філософії для М.Хайдеггера – питання про сенс буття. Для цього необхідно провести аналіз людського буття, яке Хайдеггер позначає терміном присутність (Dasein). Присутність означає відкритість людського буття, яке є буттям у світі. Людина завжди знаходить себе у світі вона закинута у світ. Присутність є фундаментальною властивістю екзистенції, з якої випливає низка інших модусів (властивостей) людського буття, серед яких Хайдеггер виділяє турботу, страх, провину, неспокій, рішучість. Турбота виражає нашу зумовленість зовнішньою реальністю. Людина завжди чимось стурбована, при цьому вона зорієнтована назовні. Занурюючись у світ турботи, людина втрачає власну особистість, стає «як всі». Щоб вийти з цього сану людина має осягнути власну екзистенцію. При цьому важливе значення має модус страху. Екзистенціальний страх характеризує найглибші переживання людини, пов’язані з зіставленням існування та ніщо. Лише відчуваючи присутність смерті, людина здатна оцінити кожну мить життя в її значущості.
Таким чином, екзистенція характеризується відкритістю і скінченністю, через що їй властива часовість. Роздумуючи про час як властивість людського буття, а не як фізичну послідовність подій і процесів, Хайдеггер констатує прив’язаність людини до певного часового моменту. При цьому він виділяє три часових модуси теперішнього часу: теперішнє минулого, теперішнє теперішнього і теперішнє майбутнього. Теперішнє минулого розуміється як результати минулих подій, залишки матеріального середовища, яке оточувало в минулому людину, культурна спадщина. Теперішнє теперішнього здається безпосередньо даним, але й присутність в ньому людини потребує певних зусиль, не здійснюється автоматично. Під теперішнім майбутнього розуміється здатність людини визначати цілі своєї діяльності, прагнути до певних ідеалів.
3. Проблема свободи та відповідальності у філософії Ж.-П.Сартра
Одним є найвидатніших філософів Франції ХХ ст. є Ж.П.Сартр. Він відомий не лише як філософ але й як майстерний письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури. Його основна філософська робота «Буття і ніщо» вийшла у 1943 р. Для Сартра буття розпадається на дві форми: буття в собі та буття для себе. Перша форма охоплює світ речей – неоформлений, грубий, хаотичний, інертний. цей світ незалежний від людини, «непроникний» для свідомості і для самого себе. Друга форма – це власне людська реальність. Вона внутрішньо суперечлива. Її сутністю є свідомість, яка сама себе утворює і безперервно себе заперечує: в цьому і є її суперечливість. Основу ж цього заперечення утворює ніщо, яке корениться у свідомості, є єдиним способом існування свідомості. Свідомість, таким чином, протистоїть буттю, намагається вийти за його межі. У цьому контексті виникає проблема свободи людини. У Сартра індивід, окрема людина не має ніякої визначеності заздалегідь, готової конструкції, він повинен сам постійно конструювати себе. В цьому полягає неминучість особистого вибору. Людина приречена на вибір, вибір у будь-якій ситуації, завжди, і в цьому плані людина, за Сартром, є абсолютно вільною. Свобода людини полягає у пошуках самої себе, у виборі себе, власного предметного світу. При цьому людина виявляється і абсолютно відповідальною за світ і за себе. Ніякі зовнішні обставини не можуть позбавити людину цієї відповідальності. Можна сказати, що, згідно з Сартром, людина відповідальна за все, що вона робить і чого вона не робить, і навіть за те, що діється без неї. Відповідальність – екзистенціальний стан людини, пов’язаний не з її вчинками, а з її буттям. Раз людина присутня в цьому світі, вона має відповідати за нього. Беручи на себе відповідальність, людина стає здатною бути самою собою, бути вірною собі. А це і є дійсне існування людини. Дійсне існування передбачає також визнання свободи іншої людини поряд з власною. Втім, таке існування – це завжди важкий тягар.
4. Філософія абсурду А.Камю
Інший видатний французький філософ – екзистенціаліст А.Камю також відомий і як письменник. Він був інтелектуальним лідером французької інтелігенції 50-х рр. Погоджуючись з багатьма положеннями Сартра, він по-іншому визначає дійсне людське існування. У книзі «Бунтівник» (1952) Камю виражає думку про те, що дійсне існування передбачає бунтарську позицію людини. Така людина заперечує пристосовництво, незгодна зі всім позитивним, не приймає все, що існує, визнаючи лише справедливість. З точки зору Камю, бунт, заперечення всього є єдиним виходом для людини, якщо вона хоче надати власному життю якийсь сенс. Світ, переконаний Камю, абсурдний, в ньому немає ніякого сенсу, він «безглуздо мовчазний». У світі, в історії даремно шукати відповіді на питання про призначення людини, про сенс її життя. В цьому світі все іде своїм ходом, без нашої участі, в ньому немає місця, призначеного для людини. Тому людське життя безглузде. В ньому немає ніякої логіки, що підкреслюється недосконалістю і скінченністю життя. Звідси, єдиною людською (і філософською) проблемою Камю назвав проблему самогубства. У всіх формах спілкування людей він бачить ханжество і несправедливість, так само як і в традиційній релігії та моралі. Єдиний спосіб дійсного спілкування, який визнає Камю, це єднання індивідів у бунті проти абсурдного світу. Дійсне життя, писав Камю, заховане в центрі душевного надриву, безрозсудної пристрасті до справедливості. Лише в такому стані в абсурдному самому по собі світі для людини з’являється певний сенс.
Фройдизм і неофройдизм. Прагматизм
1. Вчення Зігмунда Фройда
Фройдизм або психоаналіз – одне з найбільш популярних, «модних» вчень про людину ХХ ст. Зародившись в надрах психіатрії, воно незабаром постало як загально-психологічна теорія для пояснення не лише психічних захворювань, але психіки в цілому, і досить швидко перейшло до розв’язання філософських проблем про сутність людини, про природу духовних явищ, про місце людини у світі. Фройдизм вплинув не лише на філософію ХХ ст. але на всю духовну культуру: на мистецтво, політику, науку. Засновник цього вчення – віденський психіатр і психолог – Зігмунд Фройд (1856-1939). В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. він розробив нову методику лікування психічних хвороб, яку назвав психоаналізом. Втім, виявилося, що в основі цієї методики лежать певні філософські уявлення про природу людини, про структуру її внутрішнього світу, які докорінно змінювали традиційний погляд на людину.
Якщо вся попередня філософія зверталась до свідомості людини, то Фройд основою людської особистості вважав підсвідомість. Людську психіку Фройд поділяє на три частини, які називає Воно, Я і Над-Я. Воно включає неусвідомлені людиною бажання, інстинкти, потяги, побоювання, зайву інформацію, неприйнятні відчуття і образи, виштовхнуті зі свідомості але не зниклі, а збережені в глибинах психіки. Над-Я – це сукупність соціальних і моральних вимог, які приймає людина, це своєрідний суддя, який співвідносить думки та емоції людини з нормами і заборонами, що існують. Я – свідомість, яка намагається узгодити імпульси та енергію Воно з вимогами Над-Я. Підсвідомість (Воно) підпорядкована принципу задоволення, безумовне і негайне задоволення будь-яких бажань, не зважаючи на реальність, є законом для Воно. Соціальне Над-Я, навпаки, підпорядковано принципу реальності: можна робити лише те, що дозволено, що не викликає конфліктів і небезпечних проблем для людини. Звідси – неминуче зіткнення Воно і Над-Я в людині. Це зіткнення, ця боротьба Воно і Над-Я в психіці людини проявляється у неврозах і психозах, у неконтрольованих вчинках, у випадкових діях, словах, у сновидіннях. В результаті втручання свідомості, підсвідомі імпульси, які прориваються назовні, можуть бути розряджені в якійсь дії. Або вони придушуються і витісняються назад до сфери несвідомого. Ще один можливий варіант – сублімація, тобто переключення енергії підсвідомості з небажаних потягів або страхів на інші сфери діяльності людини – мистецтво, мораль, релігію, політику. З останнього Фройд робить, можливо, надто загальний висновок про те, що вся людська культура створена на основі перетворення підсвідомих інстинктів людини на сублімовані форми діяльності. Аналізуючи європейську культуру, Фройд доходить висновку, що вона є культурою заборон щодо підсвідомих імпульсів і тому вона веде до підвищення невротичних реакцій її носіїв. Звідси неважко у фройдистському дусі пояснити і всі соціальні та політичні конфлікти: війни, революції і т.д.
2. Вчення Карла Юнга
Карл Юнг (1875-1961) – швейцарський лікар, психолог і філософ, був послідовником і учнем З.Фройда. Він зробив і свій внесок в розвиток психоаналітичної теорії. Якщо Фройд зводив всі підсвідомі імпульси до сексуальних, то Юнг розглядав їх ширше. Підсвідомість, за Юнгом, це прояв життєвої енергії, яка реалізує себе у спільних для багатьох людей символах-образах. Ці символи відображають не індивідуальне, а колективне несвідоме, спільне у людей певної культури. такі колективні образи-символи, що формують колективне несвідоме, Юнг називає архетипами. Архетипи колективного несвідомого є залишками свідомості первісних людей у психіці наших сучасників. Вони залежать також від специфіки культурного розвитку різних частин людства. Зокрема, Юнг протиставляв архетипи східної і західної культур. Схід абсолютизує колективне несвідоме, принижуючи особистісне начало в людині. Західна культура позначається домінуванням раціональності, практицизму, науковості, індивідуалізму, які обмежують колективне несвідоме. Юнг вважав, що необхідна інтеграція свідомого і несвідомого начал в людині. лише тоді формується дійсна людська особистість. Це особистість, яка добре уявляє собі особливості архетипових основ своєї культури і має чітке уявлення про специфіку власної психіки. Одним з видів діяльності, який зцілює людину від конфліктів свідомого і несвідомого, Юнг вважав мистецтво. Мистецтво реалізує і одухотворяє архетипи, пластично оформлює їх і тим звільняє людину.
3. Постфройдизм
У другій половині ХХ ст. на основі фройдизму розробляються нові концепції, які в цілому називають постфройдизмом. Один з найяскравіших представників постфройдизму – німецький психолог і філософ Еріх Фромм (1900-1980). В основу своєї концепції особистості він кладе підсвідомі потяги, які під впливом дійсності трансформуються у принципи, стійкі позиції людей. В залежності від адаптованості цих принципів до суспільства у людини формується нормальний або невротичний характер. Суспільна зумовленість характеру людини здійснюється через родину і виховання, які виражають психічну структуру суспільства. Можна говорити про характер самого суспільства, який включає, на думку Фромма, сублімовані риси характеру його членів. Звідси Фромм робить важливий висновок: будь-які реформи і революції, які ігнорують характер суспільства, приречені на поразку. Бо вони не змінюють головного – глибинних якостей людини. Фромм розробляє також класифікацію суспільних характерів, серед яких виділяє такі їх типи: 1) пасивна орієнтація (на зовнішнє джерело благ); 2) експлуататорська орієнтація (відібрати блага у іншого); 3) накопичувальна орієнтація (головне – володіти і не віддавати); 4) ринкова орієнтація (головне – здатність продавати). Всі чотири орієнтації – непродуктивні для суспільства. Продуктивною орієнтацією Фромм вважає біофілію, любов до життя і до зростання у всіх сферах життєдіяльності. В здоровому суспільстві жодна людина не повинна бути засобом для інших, вона завжди повинна бути самоціллю. Ніхто не повинен використовуватись або використовувати себе заради цілей, які не суд жать розвитку його власних сил. У центрі суспільства і всього економічного і політичного життя має бути людина, її розвиток. Отже, Фромм розвиває гуманістичний варіант фройдизму.
4. Прагматизм
Прагматизм називають оригінальною і самобутньою американською філософією. Можна стверджувати, що прагматизм найбільшою мірою відповідає американському менталітету, підприємливості, практичності і діловому спрямуванню американців. Основи філософії прагматизму було закладено у 70-ті рр. ХІХ ст. американським філософом, логіком і математиком Чарльзом Пірсом (1839-1914). Грецьке слово прагма означає справу, практичну дію. Вихідне положення Пірса таке: наші уявлення про певний об’єкт зводяться до того, які практичні наслідки цей об’єкт має для нас. Мислення, з точки зору Пірса, спрямоване не на поняттєве відображення навколишнього світу, а на пристосування до нього, на вироблення оптимальних реакцій людини, які стають звичками. Будучи усвідомленими. ці звички стають вірою, тобто готовністю діяти певним чином. Якщо дії не досягають мети, віра змінюється на сумнів. Віра і сумнів, а не знання і незнання – дві сторони пізнання у прагматизмі. Метою мислення є подолання сумнівів і досягнення стану віри. Звідси, істина – це успішність дії, яка ґрунтується на певному віруванні, це корисність, працездатність ідеї або думки. Корисність стає найвищою цінністю прагматизму.
Найвидатнішим з послідовників Пірса вважають Вільяма Джеймса (1842-1910). У своїх філософських роздумах він виходив з досвіду людини. Досвід пристосовує людину до дійсності. Сама дійсність є пластичною, має розмаїття форм. Вільна творчість людини створює плюралістичну (багатоманітну) картину світу. Кожний сам творить свій світ. Істина – це те, що найкраще керує людиною в її досвіді, істина потрібна для практичної діяльності. Метою людського існування є індивідуальний успіх людини, досягнення індивідуального щастя. Поведінка людини у світі подібна до будь-якої живої істоти: поступово, через проби і помилки у людини виробляються правильні, ефективні стереотипи поведінки. Особливим питанням для Джеймса було місце релігії в житті людини. Він сформулював принцип волі до віри або права на віру. Оскільки немає раціональних засад для релігійної віри, то, на думку Джеймса, людина може здійснити вибір на користь віри, виходячи з власної емоційної природи. Якщо віра веде до кращого емоційного стану людини, то її слід прийняти.
Третій відомий представник прагматизму Джон Д’юї (1859-1952). Його варіант прагматизму має назву інструменталізм. Філософія, на думку Д’юї, має розв’язувати реальні проблеми людей, а не найзагальніші питання буття. Поняття, думки, ідеї, теорії, засоби пізнання слід розглядати як інструменти для розв’язання конкретних завдань. Ідеї – це не формулювання того, що існує або існувало, а формулювання дій, які мають бути виконані. Наукова теорія – це «правила дій». а не знання про навколишній світ. Так само, як специфічний інструмент, що забезпечує життя суспільства, розглядається і мораль. Загальних уявлень про добро і зло, з цієї точки зору, не може бути, бо кожна моральна ситуація вимагає унікальних рішень. Моральним визнається все, що приносить користь у певній ситуації.
Релігійна філософія у ХХ ст.
1. Неотомізм
У ХХ ст. продовжує бути одним із впливових напрямів філософської думки релігійна філософія. Кожна з поширених у світі конфесій, як християнських (католицизм, протестантизм. православ’я), так і інших (іслам, буддизм), має своє філософське обґрунтування. У Західній та Центральній Європі і Америці значну увагу привернула у ХХ ст. офіційна філософія католицької церкви – неотомізм. Неотомізм базується на вченні католицького філософа і богослова ХІІІ ст. Фоми Аквінського. Поряд із збереженням основ філософії Фоми Аквінського неотомізм намагається оновити її, переосмислити у термінах сучасної філософії. Провідні представники неотомізму – французи Ет’єн Жильсон (1884-1978) та Жак Марітен (1882-1973), австрієць Емеріх Корет (нар.1919) та інші.
Одною з центральних проблем релігійної філософії залишається співвідношення Бога і світу як його творіння. В сучасній релігійній філософії існують дві принципових позиції щодо цієї проблеми: теїстична (теїзм), яка проголошує радикальну протилежність творця і його творіння; і пантеїстична (пантеїзм), яка стверджує тотожність Бога і світу. Неотомісти послідовно відстоюють позицію теїзму. Стверджується. що в основі всього, що існує, лижи чисте божественне буття. божественне буття не виражається розумовими категоріями, а лише над категоріальними визначеннями, т.зв. трансценденталіями. До них належать основні «обличчя» Бога – єдність, істина, краса, благо. Бог, створюючи світ з нічого, вливає в нього повноту власного існування. Кожна конкретна річ складається з пасивної матерії і активної духовної форми. Все у світі упорядковане ієрархічно. Найважливішими ступенями світової ієрархії є: першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство чистих духів – ангелів. Неотомісти проголошують аналогію між Богом та його створінням. Творець протилежний світові, але його створіння дозволяють певною мірою судити про нього.
У вченні про людину неотомізм слідує за Фомою Аквінським. Людина – складна субстанція, яка складається з двох прости – души і тіла. Душа робить людину особистістю. Її остаточною метою є споглядання Бога, але для цього особистість має набути сукупності інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот. Неотомісти пов’язують це самовдосконалення особистості з творенням культури людства.
2. Вчення Тейяра де Шардена
Своєрідною альтернативою неотомізму у поглядах на зв’язок бога і світу є еволюційна теорія католицького філософа П’єра Тейяра де Шардена (1881-1955). Цю теорію відносять до пантеїстичного напряму релігійної філософії. Тейяр де Шарден намагався синтезувати дані науки і релігійного досвіду. Бог розчинений у матеріальному світі, матерія не має ні початку, ні кінця. присутність Бога наділяє світ радіальною енергією, яка веде до зростання складності явищ. В процесі космогенезу постійно зростає концентрація радіальної, тобто, психічної енергії. процес еволюції світу і творення Богом світу, на думку, Тейяра де Шардена, це одне й те саме. Еволюція має початок, який філософ називає точкою Альфа, і веде до точки Омега. Альфу і Омегу Тейяр де Шарден ототожнює з Богом, причому, точка Омега, остаточна мета світу, символізує собою Христа. Точка Омега – це буття трансцендентне (потойбічне), духовне, яке притягує до себе все, що існує. Еволюція Всесвіту проходить певні стадії, а саме: переджиття, життя, думка, наджиття. На етапі думки з’являчється людина, яка є згущенням психічної енергії. До людини основною рисою світу є диференціювання (урізноманітнення). З появою людини еволюція входить до етапу ноосфери, сфери думки, яку творить людина. Це означає звертання світу, концентрацію існуючого. Наступний ступінь еволюції наджиття настане після завершення історії і буде являти собою постійне єднання душ всіх людей.
Зі своєї еволюційної теорії Тейяр де Шарден зробив важливі моральні висновки. Добрий християнин не той, хто уходить від земного життя. Добрий християнин той, хто бере участь у процесі творення світу, своєю активною діяльністю продовжує цей процес. Праця – це не кара за гріхи, а моральна необхідність. Зло ототожнюється Тейяром де Шарденом з пасивністю, добро – з активністю.
3. Персоналізм
Одним з різновидів релігійної філософії ХХ ст. є персоналізм. Визнання особистості 9персони) первинною творчою реальністю і найвищою цінністю – фундаментальний принцип персоналізму. разом з тим персоналісти визнають створення світу Богом як верховною особистістю. Ідеї персоналізму висловлювала низка американських та французьких філософів. Найяскравіший представник персоналізму – француз Еманюель Мун’є (1905-1950), його головна робота має назву «Персоналізм». Особистість для персоналістів є найважливішою онтологічною категорією, само проявом буття. особистість характеризується трьома основними параметрами: екстеріоризацією, інтеріоризацією, трансценденцією. Екстеріоризація – це само здійснення людини у зовнішньому світі. Інтеріоризація – це заглиблення у себе. аналіз особистістю свого внутрішнього світу. Трансценденція – це вихід за межі того, що дає пізнання до того, що дає віра, споглядання вищих божественних цінностей – істини, добра, краси. З точки зору Мун’є, особистість не може сприйматись ні як душа, ні як тіло. Її неможна досліджувати ззовні, неможна визначити, вона є тим, що створює себе, вивчити її можна лише створюючи її. Наш світ є світом особистостей, він протистоїть деперсоналізованому світу. Людина не повинна замикатись в собі, вона має постійно себе перевершувати, не ставитись до себе як до чогось завершеного і обмеженого. Персоналізм підтримує активне і відповідальне самоствердження людини у світі. Він покладає надію на нову соціальну спільність, на створення персоналістської цивілізації.
Герменевтика. Соціально-філософські теорії ХХ ст.
1. Походження герменевтики. Філософська герменевтика у ХІХ-ХХ ст.
Термін герменевтика означає мистецтво і теорію інтерпретації текстів. Герменевтична практика з’явилась одночасно з текстами. Вже античні філософи займались тлумаченням міфів, філософських текстів і афоризмів. Середньовічні християнські філософи тлумачили Біблію і це було одним з найважливіших занять філософа у той час. В епоху Відродження значну увагу гуманісти приділяли інтерпретуванню пам’яток античності. З розвитком гуманітарних наук, особливо філології, формується герменевтика як науковий метод. Для розуміння смислу тексту не підходять методи об’єктивного аналізу, що використовуються в природничих та соціальних науках. Текст потребує осягнення «зсередини», потребує особливих дослідницьких процедур, спрямованих не на пояснення, а на особливий душевний стан розуміння.
Як філософська проблема герменевтика була взята до уваги німецьким філософом Фрідріхом Шлейермахером (1768-1834). Займаючись проблемами мистецтва та релігії, він намагався створити філософську теорію творчості і творчої індивідуальності, для чого була потрібна розробка методів інтерпретації текстів. Подальший розвиток філософська герменевтика одержала у творах іншого німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833-1911). Він поставив цю філософську дисципліну на більш широку основу, трактуючи її як основний метод наук про дух на відміну від природничих наук. Дільтей висунув положення: природу ми пояснюємо, а людину розуміємо. Розуміння – це безпосереднє інтуїтивне осягнення певного духовного явища на основі «вжиття» дослідника в душевно-духовне життя певної епохи, поставлення себе на місце автора тексту, що досліджується. Наступний крок у розвитку герменевтики зробив М.Хайдеггер, який онтологізував герменевтику, зробив її вченням про буття. Для Хайдеггера герменевтичні проблеми виникають не в процесі тлумачення текстів, а в самому бутті людини. Питання про смисл пізнаного рівноважне питанню про смисл існування. Розуміння тут постає як вихідна форма людського життя, як фундаментальний спосіб завдяки якому людина забезпечує своє існування.
2. Герменевтичні ідеї Г.-Г.Гадамера. Проблема герменевтичного кола
Найвидатнішим представником сучасної герменевтики вважають учня М.Хайдегнгера німецького філософа Ганса Георга Гадамера (1900-2002). У своєму основному творі «Істина і метод» (1960) він виклав основи філософської герменевтики, розуміючи її (згідно з Хайдеггером) як вчення про буття. Гадамер розробив поняттєву структуру герменевтики. До основного поняття розуміння він додає поняття передрозуміння, передсудження, традиції, горизонту розуміння. Згідно з гада мером, розуміння задане традицією, в рамках якої можна жити і мислити. розуміння виникає не одразу, йому передує передрозуміння, яке можна виправити, але від якого не можна звільнитись, бо воно є передумовою розуміння. важливу роль у процесі інтерпретації відіграє перед судження, тобто судження висловлене до остаточної перевірки всіх фактично визначальних моментів. Сукупність передсуджень, зумовлених традицією, Гадамер називає горизонтом розуміння. Передсудження не слід ототожнювати з забобонами, хоча серед них є і такі. Носієм традиції Гадамер визнає мову. Традиція, певною мірою, визначається мовою, в якій ми живемо, яка є світом, що нас оточує. Розуміння ж є невд’ємною функцією мови поряд з повідомленням.
Особливою проблемою герменевтики, до якої звертається Гадамер (як і інші філософи), є проблема так званого герменевтичного кола. Складність інтерпретації, розуміння тексту випливає, значною мірою, з їх суперечливості, яка має циклічний характер (свого роду «замкненого кола»). В загальній формі ця проблема формулюється таким чином: для того, щоб дещо інтерпретувати, треба це розуміти, але для розуміння треба інтерпретувати те, що ми хочемо зрозуміти. І навпаки. Ця ж проблема формулюється і по-іншому. Наприклад: для розуміння цілого треба розуміти його частини, а для розуміння частин треба розуміти ціле (Ф.Шлейермахер); або – для розуміння автора треба розуміти епоху, а для розуміння епохи треба розуміти авторів її пам’яток (В.Дільтей). Гадамер розв’язує цю проблему, виходячи з взаємної зумовленості тлумачення буття і тлумачення людиною себе. Завдання не втому, щоб вийти з герменевтичного кола, а в тому, щоб увійти до нього. Людина має зрозуміти те, всередині чого вона вже знаходиться.
3. Теорія цивілізацій А.Тойнбі
Одним з центральних питань соціальної філософії ХХ ст. стало питання характеру історичного прогресу. За відповідями на це питання соціальних філософів можна поділити на прибічників лінійного і циклічного розвитку суспільства. Теорії циклічного розвитку відомі з античності. У ХХ ст. найбільший резонанс одержали концепції історичного коловороту німецького філософа Освальда Шпенглера (1880-1936) і англійського історика і соціолога Арнольда Тойнбі (1889-1975). Своє бачення історії людства Тойнбі виклав в багатотомній роботі «Осягнення історії». Головним поділом в історії і у Шпенглера, і у Тойнбі є не історичні епохи, а цивілізації. Цивілізація – локальне суспільство, яке займає певну частину світу і відрізняється від всіх інших цивілізацій системою домінуючих соціальних і моральних цінностей, звичаями і традиціями, стереотипами мислення і почуттів. Цивілізації ніщо не поєднує, вони є замкненими утвореннями і не сприймають одні одних як попередників або наступників. Основу духовної єдності цивілізації Тойнбі вбачає в характері релігійних вірувань. Він показує, що кожна розвинута конфесія створює свій унікальний спосіб життя і стає передумовою окремої цивілізації. Тойнбі виділяє в різних частинах своєї роботи різну кількість цивілізацій, максимально – 21. Деякі з них є основними, інші – другорядними або недорозвиненими. Незважаючи на несумісність, цивілізації проходять одні й ті самі етапи розвитку, один і той самий цикл – від зародження до зростання, надлому і потім – загибелі.
Рушійною силою розвитку цивілізацій Тойнбі вважав взаємодію викликів і відповідей. Кожній цивілізації неминуче треба відповідати на різноманітні виклики природного і соціального середовища. На ці виклики відповідає, перш за все, творча еліта цивілізації. Виклики породжують пориви видатних людей, геніїв, «пориви росту цивілізації». Завдяки цим поривам творчих особистостей відбувається розвиток суспільства, зростає його влада над природою і соціальним оточенням. Поки еліта, творча меншина, яка керує розвитком цивілізації здатна давати задовільні відповіді на зовнішні виклики, цивілізація зміцнюється і розквітає. Але щойно еліта виявляється безсилою перед черговим викликом, відбувається непоправний надлом. відбуваються вертикальні і горизонтальні розколи суспільства: вертикальні – на окремі дрібні суспільства і держави, горизонтальні – на класи і суспільні шари, між якими починається запекла боротьба. Ще страшніший розкол в людських душах, який дезорганізує поведінку, почуття, все життя людей. Соціальне життя стає неконтрольованим, втрачаються життєві пориви. Колишня творча меншина перетворюється на панівну меншину, маса населення – на «внутрішній пролетаріат», який своїми силами або разом із «зовнішнім пролетаріатом» (чужинцями) приводить цивілізацію до занепаду і загибелі. Втім цивілізація може не зникнути цілком, вона породжує універсальну церкву, яка може стати основою нової цивілізації.
4. Теорії постіндустріального суспільства
Теорії постіндустріального суспільства репрезентують іншу, порівняно з циклічною, точку зору на історичний прогрес. Прогрес розуміється як лінійний розвиток, основою якого є вдосконалення техніки, покращення способів технологічного зв’язку людини з природою. Як правило, за такого розуміння виділяють три стадії розвитку доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну. Концепції постіндустріального суспільства набули особливої актуальності у другій половині ХХ ст., коли риси такого суспільства стали відчутно проявлятись в розвинених країнах Північної Америки, Європи та Далекого Сходу.
Одна з перших загальну увагу привернула концепція американського економіста і соціолога Вільяма Ростоу (нар.1916), яка одержала назву концепції «стадій економічного зростання». Вона була викладена в однойменній книзі у 1960 р. Ростоу виділяє п’ять стадій економічного розвитку суспільства. Перша – традиційна, з домінуванням сільського господарста. Друга стадія – проміжна між традиційним і сучасним суспільством. Вона створює передумови для підйому виробництва. Третя стадія – період підйому, коли тенденція економічного зростання перемагаю всюди. Четверта стадія – швидкого дозрівання. коли починається ефективне використання передових технологій. П’ята – період високого масового споживання.
Термін постіндустріальне суспільство був введений американським соціологом Деніелом Беллом (нар.1919) в роботі «Прихід постіндустріального суспільства» (1973). Белл виділяє п’ять основних специфічних рис нового суспільства. По-перше, відбувається перехід від виробництва товарів до виробництва послуг. По-друге, в суспільстві домінують не власники підприємств, а клас професійних фахівців і техніків. По-третє, провідну роль в суспільстві починає відігравати теоретичне знання як джерело нововведень у виробництві і в політиці. По-четверте, здійснюється контроль над технологічними оцінками діяльності. По-п’яте, створюються нові інтелектуальні технології, які ґрунтуються на розвитку комп’ютерної техніки. Постіндустріальне суспільство дозволяє досягти нового рівня і якості життя. В такому суспільстві класовий поділ поступово замінюється на поділ за професіями. Це не виключає соціальних конфліктів, але вони, згідно х Беллом, відбуваються тут внаслідок зіткнення науки, знань з некомпетентністю.
У 80-ті рр. одною з найпопулярніших на Заході стає своєрідний варіант концепції постіндустріального суспільства ще одного американського соціолога Олвіна Тофлера (нар. 1928), викладений в книгах «Футуро-шок», «Третя хвиля» та ін. Технологічні перевороти в суспільстві Тофлер називає «хвилями цивілізації». Перехід до постіндустріального суспільства – третя хвиля в історії людства (після виникнення аграрної та індустріальної цивілізацій). Цю хвилю викликають поширення комп’ютерів, лазерної техніки, біотехнології, телекомунікацій, нової енергетики. На зміну робітнику індустріальної епохи, який був придатком машини, приходить інтелектуальний робітник, який працює з інформацією. Зміст праці не вимагає великого скупчення людей на виробництві, формою зайнятості стає так звана телепраця, робота з комп’ютером на дому. Головним засобом економічного прогресу стає не трансформація техніки, а трансформація людини-робітника. Тому все більший капітал вкладається в освіту, переучування, культурну адаптацію. Масове суспільство індустріальної епохи індивідуалізується, урізноманітнюються товари і послуги, інформація.
Марксизм у ХХ ст. Франкфуртська школа. Неомарксизм
1. Радянський марксизм
Основною, а потім єдиною філософією в Радянському Союзі був марксизм, доповнений положеннями засновника радянської держави В.І.Леніна – так званий марксизм-ленінізм. У 20-ті рр. крім марксистів ще мали можливість творити представники інших філософських напрямів. І в самій марксистській філософії в той час існували різні погляди. Наприклад, у другій половині 20-х рр. відбувалась дискусія двох напрямів радянської філософії – механістів і діалектиків. Механісти обмежували наукове знання законами механіки і картиною світу на основі класичної механіки, звинувачуючи діалектиків в ідеалізмі. Діалектики намагались проінтерпретувати досягнення природничих наук початку ХХ ст. в термінах діалектики Гегеля. Але вже на початку 30-х рр. всі дискусії в радянській філософії було штучно припинено, розбіжності у поглядах надалі не допускались. В ці роки формується культ особи вождя партії більшовиків Сталіна та ідеологія сталінізму. Всі, хто відхилявся від положень, висловлених або схвалених Сталіним, піддавались політичним обвинуваченням і репресувались. Радянська філософія була зведена практично до нарису Сталіна «Про діалектичний та історичний матеріалізм», вміщеного в курсі історії ВКП(б), де були максимально спрощено і догматично викладені відомі положення марксизму. Робота філософів в цей час (30-ті – середина 50-х рр.) полягала в коментуванні праць та ідей Сталіна, а вірніше, в їх нескінченному цитуванні, що зумовило повний застій у радянській філософії.
З другої половини 50-х рр. духовна атмосфера в Радянському Союзі дещо покращилась, принаймні, з’явились можливості для обговорення теоретичних проблем, для певних (хоча і обмежених) дискусій. При цьому марксизм залишався офіційною філософією, обов’язковою для всіх філософів. Втім, стало можливим, не торкаючись основних положень, висловлених Марксом, Енгельсом і Леніним, займатись розробкою конкретних проблем, пов’язаних з сучасною епохою. У 60-80-ті рр. в радянській філософії інтенсивно досліджувались окремі галузі філософських знань. Можна говорити про певні досягнення в теорії пізнання, зокрема, в питаннях соціальних умов пізнання, ролі практики у пізнанні. Ще більший розвиток мало філософське дослідження питань природознавства – фізики, біології, космології. У 60-ті рр. відбувається також «антропологічний поворот» радянської філософії, вона звертається до людини, до людської проблематики. Виходить багато робіт, присвячених співвідношенню особистості і суспільства, аналізу ідей гуманізму. Досить інтенсивно в радянській філософії 60-80-х рр. розроблялись проблеми філософії культури, етики, естетки, історії філософії.
2. Західні інтерпретації марксизму
Марксистська філософія існувала у ХХ ст. не лише в Радянському Союзі але і на Заході. Тут вона постала у вигляді неомарксизму. Неомарксизм протиставляв себе марксизму-ленінізму, виступав і проти західного капіталізму, і проти радянського комунізму. Перші спроби переглянути модернізувати погляди Маркса і Енгельса відбулись ще в кінці ХІХ і на початку ХХ ст. у працях діячів міжнародної соціалістичної організації – ІІ Інтернаціоналу. У 20-ті роки зі своїми ідеями виступили філософи, яких вважають засновниками неомарксизму. До них відносять італійця Антоніо Грамші (1891-1937) та угорця Д’єрдя Лукача (1885-1971). Керівник італійських комуністів А.Грамші став відомим як мислитель після публікації його основної праці «Тюремні зошити». Грамші запропонував переосмислити марксистську філософію, щоб подолати однобічний економічний детермінізм. Діалектика, взята у відриві від суспільства, перетворюється, стверджував Грамі, на схоластику. Діалектика повинна з’єднати те, що окремі науки роз’єднують – економіку, політику, культуру, ідеологію. Треба реабілітувати свідомість і волю окремої людини як необхідні складові суспільного процесу. З критикою інтерпретацій марксизму в дусі економічного детермінізму виступив і Д.Лукач. для того. щоб зрозуміти суспільство. його треба осмислити як цілісність; окремі факти і процеси самі по собі непізнавані. Але як осягнути ціле, знаходячись всередині нього? Необхідно за відношеннями речей побачити людські відношення. Підхід з точки зору взаємодії і взаємо переходів суб’єктивного і об’єктивного, людського і речового – це і є, за Лукачем, діалектика. Така діалектика притаманна лише суспільству, її немає у природі, Лукач відкидав діалектику природи Енгельса.
У 50-60-ті рр. в неомарксизмі сформувалось дві течії. Одна орієнтувалась на раннього Маркса і зосереджувалась на проблемах людини як суб’єкта і об’єкта у марксизмі. Її можна назвати гуманістичною течією у західному марксизмі. Друга течія орієнтувалась на пізнього Маркса – автора написаної в строго науковому стилі праці «Капітал». Цей напрям можна назвати саєнтистським, він намагався протистояти зниженню ефективності марксизму як наукової теорії по мірі його догматизації.
3. Соціальна філософія Франкфуртської школи
До гуманістичного напряму неомарксизму відноситься так звана Франкфуртська школа. Вона склалась ще у 20-ті роки навколо Інституту соціальних досліджень у німецькому місті Франкфурт-на-Майні. Особливо популярною вона стала після другої світової війни, коли були видані основні роботи її представників. Найвидатніші з них: Макс Хоркхаймер (1885-1973), Теодор Адорно (1903-1969), Герберт Маркузе (1898-1979). Філософи Франкфуртської школи намагались відповісти на питання, чому людство, замість того, щоб прийти до істинно людського стану, занурюється у новий тип варварства. Мались на увазі дві світових війни, фашизм, деградація культури і самої людини у масовому суспільстві. На відміну від класичного марксизму, в центрі уваги цих філософів – не проблема експлуатації людиною людини, а проблема панування. Поняття панування розуміється досить широко. Починаючи з епохи Просвітництва, буржуазії притаманне рокове прагнення до панування – панування над природою та іншими людьми. Ці два види панування взаємопов’язані і, зрештою, саме вони перетворили розум на нерозумність, свободу на пригноблення.
Філософи Франкфуртської школи вважали за необхідне радикальне перетворення існуючого суспільства. Їх критика спрямована проти технократизму (панування фахівців, які всі проблеми думають розв’язувати за допомогою техніки) і саєнтизму, проти суспільства, в якому відчужена від себе «одномірна людина» (вислів Г.Маркузе) підпорядкована речам і речовим відношенням. Втім, на відміну від засновників неомарксизму, представники Франкфуртської школи не сподівались на класову боротьбу пролетаріату (класу робітників) проти буржуазії. Пролетаріат, на їх думку, цілком інтегрувався в буржуазне суспільство і сподіватись можна лише на «аутсайдерів» – безробітних, національні меншини, лівих інтелектуалів. Ідеологічним знаряддям для них має стати концепція негативної діалектики, яку розробив Т.Адорно. Адорно відкидає прагнення попередньої філософії до Абсолюту, тотожності, системи, вважаючи це прагнення підтримкою тоталітарної тенденції в суспільстві. Заперечення заперечення Гегеля, тобто повернення до минулої стадії на новому рівні, є, на думку Адорно, прихованою формою виправдання існуючого. Заперечення має бути постійним і повним, треба заперечувати все, що веде до системи, до усталеності, до підкорення будь-чому.