Тема 7. Буття суспільства (соціальна філософія)

1. Поняття суспільства.

Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Тому поняття “суспільство”, “суспільне”, “соціальне”, “соціум” широко розповсюджені, але вони багатозначні й нечіткі. Ще й на сьогодні поняття “суспільство” вживається у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:

• суспільство як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі, є “соціальним організмом”.

• конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття “європейське суспільство”).

• суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).

• сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.

Натуралістичні концепції були розповсюдженими у філософії Нового часу

вони пояснювали суспільні явища виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.)

У ХХ ст. продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході пояснення суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної активності (точки зору А.Чижевського, Л.Гумільова), або особливостями природно-кліматичного середовища (Л.Мечніков), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія). Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не найвдаліше творіння природи, а людина – як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля. Ідеалістичні концепції занадто одухотворюють людину, відривають її від природи, перетворюють духовну сферу суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів (звідси принцип “Ідеї правлять світом”). Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного устрою, в основі яких – ідеї божественної напередвизначеності суспільного життя.

Марксистська філософія стверджує, що людей у соціальний організм пов’язує не спільна ідея чи спільний Бог, а матеріальне виробництво – продуктивні сили й виробничі відносини

В цілому всі названі, як і чисельні неназвані теорії суспільства не можуть претендувати на повну істину, оскільки вони відображають лише певні сторони тієї найскладнішої реальності, яка визначається поняттям “суспільство”.

Досить умовно можна дати таке визначення суспільства:

Суспільство – це система життя і діяльності людей, що поєднані територією проживання, епохою, традиціями та культурою.

2. Основні сфери життя суспільства .

Економічна сфера є базовою, визначальною в житті суспільства. Вона об’єднує у собі:

виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних благ.

Економічна сфера існує у таких формах:

• економічний простір – той, у якому відбувається господарське життя;

• діяльність інститутів управління економікою;

• спосіб виробництва матеріальних благ.

Спосіб виробництва матеріальних благ має 2 складові:

- виробничі сили;

• виробничі відносини.

Виробничі сили – люди з їх знаннями, уміннями, трудовими навичками, а також засоби виробництва.

Засоби виробництва містять у собі все, за допомогою чого здійснюється виробництво.

Виробничі відносини – відносини між людьми у процесі виробництва. До них належать:

• відносини власності, особливо на засоби виробництва. Це визначальний момент виробничих відносин, оскільки той, хто володіє засобами виробництва насправді є господарем економіки і диктує умови, тоді як усі інші, що не є власниками засобів виробництва змушені пропонувати свої трудові послуги власникам за заробітну платню.

• відносини обміну діяльністю на основі розподілу праці;

• відносини з приводу розподілу матеріальних благ.

Значення економічної сфери життя суспільства (матеріального виробництва):

1. створює матеріальну базу існування суспільства;

2. сприяє вирішенню проблем, що виникають у суспільстві;

3. безпосередньо впливає на соціальну структуру;

4. впливає на політичні процеси;

5. впливає на духовну сферу – безпосередньо (на зміст), опосередковано (на інфраструктуру, носія духовної сфери – школи, бібліотеки, театри, книги).

Соціальна сфера – система внутрішнього устрою суспільства (соціальні групи, нації, народності), що базується на розподілі праці, власності на засоби виробництва та національному факторі.

По відношенню до соціальної сфери суспільного життя існує 2 основних підходи:

• класовий, згідно з яким все суспільство розподілене на великі групи – класи (як правило, власників та невласників, часто антагоністичні, між якими відбувається так звана класова боротьба); поширений у марксистській філософії

• стратифікаційний, згідно з яким суспільство складається із багатоманіття невеликих соціальних груп – професійних, демографічних, що взаємообумовлюють одна одну та впливають одна на одну; поширений у західній філософії.

Особливе значення у суспільстві має соціальна мобільність – можливість переходу із однієї соціальної групи в іншу (наприклад, селянина до робітників, робітника – у коло інтелігенції, інтелігента – у коло підприємців)

Найвищим рівнем об’єднання соціальних груп є громадянське суспільство – суспільство, члени якого вважають себе громадянами єдиного цілого, усвідомлюють спільні задачі, поважають закони, моральні традиції.

Політична сфера суспільного життя – сукупність установ та організацій, які виражають інтереси соціальних груп, здійснюють керівництво суспільством.

Всі елементи політичної системи мають власні функції, але водночас взаємопов’язані. Головним елементом політичної системи є держава – система органів, що здійснює державну владу.

Головне питання політичної сфери життя суспільства – це проблема влади.

Духовна сфера суспільного життя.

Структура духовного життя суспільства:

• духовна діяльність

• духовні цінності

• духовні потреби людей

• духовне споживання

• індивідуальна свідомість

• суспільна свідомість

Духовна діяльність – діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігію тощо. Вони втілюються в моральних принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних обрядах, ритуалах і т.п. Особливим видом духовної діяльності є розповсюдження духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості культури. Тому важко переоцінити діяльність, пов’язану з функціонуванням багатьох установ науки і культури, де б і як вони не здійснювалися: у сім’ї, школі, вузі чи в трудовому колективі. Підсумком такої діяльності є формування духовного світу людей і, відповідно, – збагачення духовного життя суспільства.

Духовні цінності виникають в результаті духовної діяльності, це – моральні релігійні настанови, наукові теорії, художні твори. В ході духовної діяльності духовні цінності поширюються і споживаються (сприймаються, засвоюються людьми) у відповідності до їхніх духовних потреб.

Духовні потреби є основною рушійною силою духовної діяльності, вони - внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування. Вони об’єктивні за своїм змістом, обумовлені обставинами людського життя і відображають об’єктивну необхідність духовного освоєння оточуючого природного і соціального світу. Водночас духовні потреби суб’єктивні за своєю формою, оскільки є виявом внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості та самосвідомості.

Духовне споживання – споживання духовних цінностей. Споживання цих цінностей спрямовано на задоволення духовних потреб людей. Предмети духовного споживання (твори мистецтва, моральні, релігійні цінності тощо) формують відповідні потреби, отже, багатство речей і явищ духовної культури суспільства є важливою передумовою формування різноманітних духовних потреб людини. Духовне споживання може бути стихійним, коли воно ніким не спрямовується й людина сама обирає ті чи інші духовні цінності, залучається до них самостійно. Воно може й нав’язуватися людям рекламою, засобами масової інформації, масової культури тощо. У такому випадку відбувається маніпулювання свідомістю людей, що призводить до усереднення й стандартизації потреб та смаків багатьох людей.

Спілкування між людьми, взаємообмін духовними цінностями називається духовними відносинами, вони є перш за все відносинами розуму і почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і, відповідно, - до всієї дійсності.

3. Суспільна та індивідуальна свідомість.

Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їхньої виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності. Адже в процесі спільної практичної діяльності люди осмислюють оточуючий світ з метою його використання у своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах та поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності людей.

Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання ними різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій. Вони ж породжують особливості їх дій та поведінки. І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і суспільна свідомість – це дві сторони життя суспільства, котрі знаходяться між собою у певному зв’язку і взаємодії. Суспільне буття – це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних, національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких знаходиться виробництво матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми в процесі цього виробництва. Суспільна свідомість – це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі відображають суспільне буття і визначаються ним.

Структура суспільної свідомості :

• буденна та теоретична свідомість

• суспільна ідеологія та психологія

• форми суспільної свідомості.

Буденна і теоретична свідомість – це, по суті, два рівня суспільної свідомості, які можна назвати нижчим та вищим. Вони розрізняються за глибиною осмислення суспільних явищ та процесів, рівнем їх розуміння.

Буденна свідомість означає емпіричне, теоретично не узагальнене відображення життя суспільства, людини, яке охоплює досвід і спостереження у тісному зв’язку з практичною діяльністю. Складовими буденної свідомості є: життєвий досвід мас, який включає в себе як власний, індивідуальний досвід, так і соціальний досвід попередніх поколінь – трудовий, побутовий тощо; різні форми народної художньої творчості – прислів’я, приказки та ін. Буденна свідомість притаманна всім людям. Вона формується у процесі їх щоденної практичної діяльності на основі їх емпіричного досвіду.

Теоретична свідомість є усвідомленням явищ суспільного життя через розуміння їх сутності та об’єктивних законів розвитку. Це стосується економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя суспільства, тому теоретична свідомість – це більш високий порівняно з буденним рівень суспільної свідомості. Суб’єктами теоретичної свідомості є далеко не всі люди, ними можуть бути вчені, фахівці, теоретики різних сфер знань, тобто люди, здатні науково аналізувати відповідні явища суспільного життя. Буденна і теоретична свідомість взаємодіють, наслідком чого є розвиток того й іншого.

Суспільна психологія та ідеологія

Суспільна психологія є сукупністю емоційних станів соціальних груп, їх переживань і світовідчуттів, їх радощів і турбот, ритуалів та традицій. Ідеологія – система поглядів та установок, теоретичне відображення соціально-політичного ладу суспільства, його соціальної структури, потреб і інтересів різних соціальних сил. У ній може чітко відображатися відношення тих чи інших груп, політичних партій і рухів до існуючої політичної системи суспільства, державного устрою, до окремих політичних інститутів.

Форми суспільної свідомості. До них відносяться форми духовно-практичного освоєння буття суспільства: моральна, політична, правова, історична, економічна, наукова, філософська, естетична, екологічна та релігійна свідомість.

В політичній свідомості найповніше відображається політичне життя суспільства; у правовій – різні моменти правового життя, пов’язані з розробленням та практичним застосуванням тих чи інших правових норм і законодавчих актів та їх оцінкою; моральна свідомість відображає існуючі в суспільстві моральні відносини; естетична – естетичне відношення людей до оточуючого світу (“за законами краси”).

Форми суспільної свідомості розмежовуються за способом відображення (наука відображає світ у вигляді понять, концепцій, гіпотез, теорій, різноманітних вчень; мистецтво як вияв естетичної свідомості – у формі художніх образів; моральна свідомість – у формі моральних переживань та поглядів, які знаходять свій вираз у моральних нормах та принципах поведінки, а також у традиціях, звичаях тощо; своєрідно відображається суспільне життя у політичних та релігійних поглядах.

Філософія античності

1. Виникнення.

Колиска західної філософії – грецькі колонії на узбережжі Середземного моря в Іонії (Мала Азія) та в Південній Італії.

Періодизація.

Досократики: натурфілософія Мілетської школи, піфагорійці елеати, Геракліт, атомісти. Софістів також відносять до досократиків, хоча їхній інтерес спрямовано на людину та суспільство. Їх діяльність витісняла міфологічні моделі, її називають грецьким просвітництвом.

Класичний період: діяльність Сократа, Платона і Арістотеля, що відповідно перебувають у стосунках учитель – учень. Центром філософії стають Афіни.

Сократ, вчення якого виникло на тлі софістики, вважається засновником автономної етики. (Цицерон про Сократа: спустив філософію з неба на землю).

Платон продовжує займатися проблемами Сократа й досократиків і розв’язує їх у межах метафізичної концепції свого вчення про ідеї та душу.

Арістотеля вважають засновником системної і науково обґрунтованої філософії, що намагається охопити всі сфери людського досвіду.

Елліністична філософія: на ґрунті історичних та соціально-революційних змін (поява і розпад імперії Олександра; піднесення Риму як світової держави) виникають найважливіші вчення еллінізму:

Стоїчне (3 періоди: давня (Зенон, Хрісіпп), середня (Панецій, Посидоній), пізня (Сенека, Епіктет, імператор Марк Аврелій)

Епікурейське (Епікур),

Що характеризуються перенесенням інтересу у сферу етики.

Скептицизм (Піррон піддає радикальному сумніву всю філософську систему)

Еклектизм (поєднує різні філософські вчення Цицерон)

.У неоплатонізмі (Плотін) – новий розквіт античної філософії.

Боецій –узагальнення античної традиції, перехід до Середньовіччя.

Формування західного мислення відбувалося завдяки грекам. Духовна історія відображає вироблені ними постановки проблем і моделі мислення.