2. Тектонічна структура і рельєф дна Світового океану

Земна кора під материками і улоговинами океанів побудована неоднаково. Земна кора, що характерна для материків, називається материковою корою. Її потужність дорівнює 35 км і вона складається з трьох шарів: осадового, гранітного і базальтового. Земна кора під улоговинами океанів називається океанічною корою. Її потужність менше потужності материкової кори в середньому в 5 разів, тобто дорівнює приблизно 7 км, причому верхній, осадовий шар, має товщину біля 1 км. Океанічна кора складається з двох шарів: осадового і базальтового.

Особливі типи земної кори властиві перехідним зонам і серединно-океанічним хребтам. У перехідних зонах формуються перехідні типи земної кори: субокеанічний, що має більшу в 2-3 рази від океанічного товщу осадової оболонки – 15-25 км, і субконтинентальний, який, на відміну від океанічного, має крім осадового і базальтового ще і гранітний шар, але потужність останнього незначна. Для серединно-океанічних хребтів характерний рифтогенний тип земної кори, який відрізняється підвищеною щільністю порівняно з океанічною..

В рельєфі дна Світового океану виділяють чотири складових частини: 1) мегарельєф підводних окраїн материків; 2) мегарельєф перехідних зон; 3) мегарельєф ложа океану; 4) мегарельєф серединно-океанічних хребтів.

3. Солоність вод Світового океану

Солоність вод характеризується кількістю розчинених солей, вираженою в грамах на кілограм морської води. Цю величину називають проміле (від лат. рromille – на тисячу). Середня солоність вод Світового океану становить 34,7 ‰.

В розподілі солоності вод спостерігаються певні закономірності. В екваторіальних широтах вона дещо понижена внаслідок випадання атмосферних опадів, у субтропічних і тропічних широтах – підвищена внаслідок переважання випаровування над опадами. Найменша солоність спостерігається у полярних широтах, де випаровування незначне. До того ж солоність там зменшується внаслідок танення льоду. Ще більше вона зменшується в місцях притоку прісної води з суші – там, де в океан впадають річки. У Північному Льодовитому океані солоність складає 30,7 ‰. Зональний розподіл солоності на поверхні океану часто порушується морськими течіями. Це особливо помітно в північній частині Атлантичного океану, де теплі води Гольфстріму мають значно більшу солоність, ніж зустрічні холодні води Лабрадорської течії.

Солоність морів, які глибоко врізаються у суходіл, значно відрізняється від солоності океанів. Найбільшу солоність мають Середземне (39 ‰)та Червоне (42 ‰) моря. У Чорному морі солоність вод не перевищує 23 ‰, що пояснюється значним впливом річкового стоку. З глибиною солоність вод збільшується, але це відбувається лише до глибини 400-500 м. Нижче цього горизонту коливання солоності незначні.

4. Температура вод Світового океану

Води океану, як і суходіл, нагріваються від притоку сонячного тепла на його поверхню. Температура поверхневих вод різних районів океану неоднакова і розподіляється в залежності від географічної широти, тобто підлягає законові широтної зональності. Найбільш висока температура води на поверхні Світового океану спостерігається в екваторіальних широтах – середня за рік +27...+28⁰С. У полюсів температура води знижується до –1,0...–1,8⁰С.

Зональний розподіл температури вод порушується впливом материків, пануючих вітрів і течій. Прикладом впливу материків є температура води у Перській затоці (+35,6⁰С), яка є максимальною на поверхні Світового океану. Пояснюється це її розміщенням в тропічних широтах і, безумовно, його внутрішньоматериковим положенням, відокремленістю від Індійського океану. Іншим прикладом впливу материків є вплив річок на формування температури вод океанів, в які вони впадають. Сибірські та північноамериканські річки несуть тепло, оскільки течуть вони з півдня на північ і підвищують температуру води верхніх шарів Північного Льодовитого океану. А ось річки Альп несуть холодні води і знижують температуру прибережних вод Середземного моря.

Вплив пануючих вітрів проявляється в тому, що здуваючи теплі води з поверхневих шарів океану, вітер сприяє спливанню холодних глибинних вод на поверхню. Спливання глибинних вод до поверхні океану – дуже поширене явище в Світовому океані. Воно називається апвелінгом. Райони апвелінга існують біля західних берегів материків: Перуансько-Чилійський – біля Південної Америки, Каліфорнійський – біля Північної Америки, Бенгельський – біля Південно-Західної Африки, Канарський – біля Північної-Західної Африки.

Вплив течій проявляється також і в тому, що теплі течії несуть теплі води з тропічних широт у високі широти, створюючи там теплі аномалії, як це має місце у берегів Шпіцбергена; а холодні течії створюють холодні аномалії в тропічних широтах, наприклад, біля північно-західних і південно-західних берегів Африки, де панують відповідно Канарська і Бенгельська течії. Східні райони океанів в тропічних широтах холодніше західних, що пояснюється наявністю там холодних течій. Найтеплішим є Тихий океан (+19,4⁰С), оскільки більша частина його розташована в екваторіальних і тропічних широтах. Найхолоднішим є Північний Льодовитий океан (+0,75⁰С). Індійський океан має середню температуру +17,1⁰С, Атлантичний +16,4⁰С.

З глибиною температура води, як правило, знижується. Тому глибинні води Світового океану мають більш низьку температуру, ніж поверхневі. Зміна температури води з глибиною називається температурною стратифікацією. Досить теплим є лише тонкий поверхневий шар, звичайно не більше 200-400 м. Нижче виразно виділяється шар “стрибка” температури (10 і більше градусів), який називається головним термоклином. В цьому шарі градієнт температури складає 0,1⁰ на 1 м глибини. Нижче головного термоклину температура води нижче +7⁰С, але знижується дуже повільно і досягає в придонних шарах +1...+2,5⁰С. В приарктичних і арктичних водах придонні температури від’ємні: від –0,2 до –1,3⁰С.

В розподілі температур вод з глибиною є і аномалії. Так, нещодавно на дні Тихого океану поблизу Галапагоських островів та поблизу північно-західного узбережжя США виявлено потужні підводні гейзери, які б’ють з глибини 2400-2650 м з температурою води біля +400⁰С.