18) Право та законодавство Київської Русі.

Найважливішим елементом будь-якої культури, найвищим показником рівня будь-якої цивілізації є її правова система. Повного мірою це стосується і давньоруського суспільства. Незважаючи на те, що вже понад два з половиною століття у світових і вітчизняних наукових колах точаться суперечки щодо витоків і характеру становлення держави і права Київської Русі, вийшли десятки монографічних праць і сотні статей на цю тему, у зазначеній проблемі все ще лишається чимало "білих плям". Ситуація ускладнюється ще й тим, що протягом майже шести десятиліть у межах колишнього СРСР насаджувався стереотип, згідно з яким категорія "українське право" оголошувалася вимислом західних фальсифікаторів і націоналістів.

Першовитоки національної правової культури княжої доби дійшли до нас завдяки праці літописців і археографічним пошукам XVIII—XX ст. Йдеться насамперед про джерела правової культури Київської Русі, викладені Нестором, Сильвестром та іншими літописцями на початку XII ст. і збережені у Лаврентіївському, Іпатіївському та інших списках. Починаючи з XVIII ст. неодноразово видавалися й перевидавалися як складова частина текстів літописів 1, і у окремих публікаціях, у підготовці яких провідна роль належала юристам М. Владимирському-Буданову та С. Юшкову 2. Слід віддати належне історикам Б. Татищеву, M. Карамзіну, В. Крестиніну, М. Колачову, І. Болтіну, які першими відкрили і ввели до наукового обігу тексти "Руської Правди".

На межі XIX—XX ст. нові документи були виявлені П. Мрочеком-Дроздовським, В. Сергєєвичем, Б. Бенешевичем і деякими іншими дослідниками 3. Та все ж видання пам'яток правової культури Київської Русі М. Владимирським-Будановим (особливо договір з Візантією) та С Юшковим (особливо текстів "Руської Правди") виявилися найповнішими та найдосконалішими і стали взірцем для публікацій цих документів 4. До того ж вказані вище тексти "Руської Правди", підготовлені С. Юшковим, були не лише найповнішими за станом на 1935 р., а й першим їх відтворенням на сучасній українській мові.

Дослідженню пам'яток правової культури Київської держави присвячені численні праці російських і західних вчених. Великий внесок у концептуальну скарбницю досліджень найдавніших памяток києво-руської правової культури зробили українські історики права і юристи. Вони не лише ввели до обігу науково обґрунтовані тексти пам'яток, а й розв'язали ряд важливих спеціальних питань з української правової культури.

Слід зазначити, що понад 250 років з часу появи у науковому обігу найдавніших пам яток української правової культури нагромаджено величезний обсяг матеріалу. Проте головні питання, скажімо, про витоки правових норм, залишаються відкритими. В Україні, якщо враховувати, що С. Юшков постійно в ній не жив, протягом останніх 65 років, тобто цілого покоління, не з'явилося жодного фахівця-правознавця, який зосередився б саме на давньоруському праві, а істориків-юристів взагалі у сучасній незалежній державі майже не залишилося. "Білими плямами" арґументовано можна вважати не лише проблеми походження норм розглядуваних пам'яток правової культури Київської Русі, а й питання про "варязько-візантійсько-монголо-слов'янське" юридичне спадкоємство в українських, польських, литовських, грецьких, болгарських, російських та інших системах права взагалі, про їх найглибший порівняльний аналіз, про нагромадження документального і концептуального (філософського, юридичного та історичного) потенціалу з історії вітчизняного права, про дійсно наукову періодизацію його еволюції, про характер взаємовпливу монархічних, аристократичних і демократичних елементів у праві Київської Русі, про форми і методи законодавчого процесу, про причинний взаємозв'язок законодавства русів та суму тих суспільних явищ, за яких воно започатковувалось, про самобутність українського права, про верв, собори, снеми, віча та їх генезис, про роль судових рішень у складанні перших пам'яток права Київської Русі, про суспільний устрій східних слов'ян та їхню державність до появи Київської Русі, про характер військової демократії на Наддніпрянщині і стрибок від первісності до феодалізму, про роль звичаєвого права у законодавстві Київської держави, про функції княжого владування та механізм княжого законодавства, про суть категорій "напівдержава", "дофеодальний період", "дофеодальна держава", "патріархально-феодальні стосунки", "напівпатріархально-напівфеодальні відносини", "передфеодальний період", "докласова держава" та інше, про слов'янізацію варягів та норманізацію слов'ян, про історичне "старшинство" давньоруського права порівняно з Київською державою тощо.

Навколо деяких із перелічених і багатьох інших проблем точилася гостра наукова дискусія, особливо у XIX — першій третині XX ст. Та вузькі межі параграфу, на жаль, не дають змоги хоча б побіжно проаналізувати навіть поширені точки зору. Нам залишається, спираючись переважно на тексти пам'яток, тобто на першоджерела українського права, та на інтелектуальну скарбницю думок попередніх дослідників, лише у найзагальнїших рисах дати характеристику першовитоків вітчизняної правової культури, що дійшли до сучасника, і які можна штучно поділити на три групи: 1) договори Русі з Візантією; 2) "Руська Правда"; 3) княжі устави та уставні грамоти.

Східна Римська імперія виникла у IV ст. і розвинулась на Балканському півострові, у Малій Азії та південно-східній частині Середземномор'я. Тут мешкали не лише греки, а й сирійці, копти, вірмени та інші народи. Це була економічно розвинена рабовласницька держава з великою кількістю ремісничих і торговельних центрів, централізованим державним апаратом, досконалою податковою системою, високою правовою культурою, що ґрунтувалася на римському праві. Ця культура досить добре віддзеркалюється в завершеному у VI ст. при імператорі Юстиніані і кодексі церковного, кримінального, фінансового, цивільного права, який разом з інституціями та дігестами відомий в історії як кодифікація Юстиніана.

Однак до цього слов'яни вже неодноразово робили набіги на південних сусідів, а незадовго до смерті Юстиніана вони п'ять разів намагалися оволодіти Царгородом. Саме тоді й розпочалися перші дипломатичні контакти Кия з Візантією, тобто започаткувалась дипломатична практика українських пращурів. Справу Кия продовжили у другій половині IX ст. Аскольд і Дір, які двічі поверталися з переможних походів на Візантію з багатою здобиччю. У цей час імператор Василь І змушений був відбиватися не лише від слов'ян, а й арабів, лангобардів та інших завойовників, а Візантійська імперія дедалі більше знесилювалась. Саме тому є всі підстави погодитися з твердженням, що посольство русів у Царгороді з'явилося ще у 838-839 рр.

На сьогодні в науковому обігу існують чотири тексти договорів Київської держави з Візантією X ст. (907, 911, 944 та 971 рр.), які дійшли до нас не в ориґіналах, які, мабуть, писалися у двох примірниках (на грецькій і давньоруській мові), а у складі "Повісті минулих літ", тобто копій, знятих літописцем з грецького ориґіналу. Найдосконалішими вважаються тексти договорів, вміщених у Радзивилівському (друга половина XV ст.) та Лаврентіївському (1377 р.) літописах. Для їх реставрації В. Владимирський-Буданов та інші дослідники використовували також Троїцький, Іпа-тіївський (початок XV ст.), Московсько-Академічний (друга половина XV ст.), Хлєбниковський (середина XVI ст.) та інші списки. У візантійських джерелах тексти договорів не збереглися зовсім, що й дало підставу для численних суперечок щодо їх походження і достеменності.

Так, одні дослідники вважають, що договору 907 р. взагалі не було, інші визнають його окремішність, а наступну угоду 911 р. — доповненням і розвитком попередньої ухвали. Заслуговує на увагу і припущення щодо підписання багатьох актів додержавної Русі з Візантією протягом V—VIII ст. під час походів. Переважно це локальні договори про перемир'я, про долю полонених, про військову здобич, про торговельні стосунки 5, тексти яких до нас не дійшли, але більшість їхніх положень відтворено саме у наступних договорах, особливо датованих 907 і 911 рр., тобто "здобутими у боях" Олегом.

Головна риса договорів — це юридичне закріплення в стосунках Києва і Царгорода панування сили, тобто мілітарне мислення, що було на той час цілком природним. Виходячи з того, що у 907 р. відбувся переможний похід Олега на Царгород, саме тоді, напевно, і був підписаний прелемінарний мирний договір, достеменний текст якого для нащадків втрачено, але деякі його положення повторені в угоді 911 р.

Зміст "Олегових" угод свідчить про сталий державний устрій Київської Русі, очолюваної великим князем, який здійснював право зовнішніх стосунків, спираючись на верхівку з "світлих бояр", про прагнення Русі і Візантії до тривалих мирних взаємовідносин, про розмежування суспільства на багатих і бідних та їхнє різне правове становище, про високу оцінку візантійськими колами хоробрості й майстерності руських дружинників, які протягом IX—X ст. досить часто виступають на боці Царгорода у його війнах з Критом, лангобардами та іншими завойовниками, про досить високий рівень права успадкування на Київщині, що знало вже тоді не лише успадкування за звичаєм, а й за заповітом. Положення щодо доведення факту здійснення злочину (ст. 3 договору 911 р.), покарання за удар мечем або застосування іншої зброї (ст. 5), вбивство злодія на місці злочину та заборони такого вбивства після того, як злодій опинився в руках постраждалого (ст. 6), недопущення самоуправства (ст. 7), повернення збіглої челяді (ст. 12) та утікачів-злочинців (ст. 14) відтворені у Короткій та Розширеній Правді, що свідчить про їх давньоруське походження.

Високий рівень правової культури і гуманізм укладачів розглядуваного документа віддзеркалюється, зокрема, у ст. 8, яка відкидала пануюче у Європі на той час "берегове право", тобто право на майно з розбитого чужоземного корабля, і встановлювала взаємні обов'язки русІв та греків щодо надання допомоги постраждалим, — засвідчувала, що обидві сторони прагнули до безпеки міжнародних торговельних шляхів. Ст. 13 про гарантування отримання майна нащадками померлого іноземця, які проживали на його батьківщині, та заборону привласнювати це майно місцевій владі, взагалі "обігнала" західноєвропейське право майже на тисячу років і є найдавнішою нормою міжнародного приватного права.

Деякі автори, аналізуючи договори 907 і 911 рр., занадто прагнуть підкреслити, що зобов'язання греків перед Києвом були набагато вищими, ніж зворотні. Справа в тому, що до нас дійшов лише той текст, який вміщував саме такі зобов'язання, а ще один примірник, де віддзеркалювалися зобов'язання Русі щодо Візантії, залишився в Царгороді і втрачений, мабуть, назавжди. Тому проаналізувати їх, довести їх вірогідну ідентичність або можливу розбіжність, природньо, немає можливості.

Мирний договір діяв майже 30 років. Сталося так, що київський князь Ігор, як і його попередник Олег, вирушив з походом на Візантію за чотири роки до своєї смерті, тобто у 941 р. Про причини чергової війни ні давньоруські літописці, ні грецькі історики нічого не повідомляють. Можливо, це сталося після спроб Царгорода скасувати або порушити умови 911 р. Як би там не було, але руси зазнали поразки, і Ігор майже три роки готувався до нового походу. Однак воювати не довелося. Імператор Роман з дітьми Константином і Стефаном вислали назустріч Ігоревій дружині, яка влітку 944 р. вирушила на Царгород, грецьке посольство з вигідними для неї пропозиціями та даниною, після чого Ігор зі славою повернувся до Києва. Наприкінці того ж самого року був укладений черговий русько-візантійський мирний договір.У його перших трьох статтях наголошується на непохитності миру Русі з Візантією, "поки сяє сонце і існує сам мир", на суворій карі щодо його порушників, на праві русів надсилати до Візантії будь-яку кількість кораблів з послами і купцями, на обов'язкові грецького уряду утримувати на свій кошт руських послів у Царгороді та постачати руських купців всім необхідним протягом шести місяців їх перебування у Візантії. Мабуть, у зв'язку з останнім ставали більш жорсткими, порівняно з 911 р., правила в'їзду до Візантії: раніше для цього вистачало однієї печатки, а тепер руси повинні були мати з собою спеціальну княжу грамоту, в якій поіменно перераховувалися всі гості. Без такого дозволу вони затримувалися, а в разі опору їх дозволялося навіть вбивати. Ст. 2 обмежувала обсяг торговельних операцій та свободу пересування руських послів і купців: жити вони могли лише у передмістях Царгорода, а у столицю заходили лише без зброї, не більше як 50 осіб і тільки у супроводі імператорського чиновника. Зимувати руським купцям у Візантії заборонялося. Цілком можливо, що такі заходи були викликані не досить чемним ставленням русіс до грецького населення, з вчиненням з їх боку кривди і бешкетів.

Стаття з договору 944 р. відтворювала відповідальність грецької сторони за приховування втікача-челядина з русів, а ст. 4 встановлювала нові норми у вигляді винагороди за повернення втікача-челядина з греків і вкраденого ним хазяйського майна. Ціна викупу полонених теж падала вдвічі, причому стосовно греків вона встановлювалася диференційовано (від п'яти до десяти золотників), а русів — єдина, та ще й найвища (десять золотників). Напевне, це пояснюється тим, що візантійці не нападали на територію Київської Русі, а могли захоплювати з числа русів лише полонених "найвищого гатунку" — купців або княжих дружинників.

Обопільна дипломатична гнучкість сторін у договорі виявлялася ще й у тому, що Київщина відмовлялася від зазіхань на Херсонес, а Візантія зобов'язувалась надавати князю військову допомогу в приборканні херсонеситів (ст. 8). Про те, що греки боялися нових походів русів, є у ст. 10 договору, яка забороняла останнім під приводом захисту інтересів рибалок-херсонеситів зимувати у гирлі Дніпра та на узбережжі Дніпровського лиману. З іншого боку, вони розраховували на допомогу Русі у захисті своїх кримських володінь від нападу болгар, що є у ст. 11 і 15. Однак ці сподівання, як показала подальша практика, виявилися марними.

Розглядуваний документ, як і договір 911 р., вміщує правові норми щодо корабельних аварій (ст. 9), вбивства християнина або русина (ст. 13), завдання тілесних пошкоджень (ст. 14), але віднині самосуд над греками заборонявся (ст. 12).

Договір 944 р. вміщує чимало посилань як на руські, так і на грецькі звичаї, що вибиває ґрунт у прихильників його тлумачення як документа суто візантійського походження. Та найцікавішим є те, що ст. 6 договору згадує не лише про звичаї, а й про Устав, тобто писаний Закон руський, що діяв, на думку окремих дослідників, не лише у X, а й у IX, VIII і навіть у VII ст. 6

Як і угода 911 р., договір 944 р. зберігав силу майже 30 років, незважаючи на те, що через рік після їх укладання руські князі доступалися троном своїм наступникам. Під час князювання Ольги русько-візаптійські стосунки виявились найтеплішими, і лише за доби її сина Святослава та приходу до влади у Царгороді імператора Іоанна і Цимісхія спалахнула русько-візантійська війна, яка точилась переважно на території Болгарії. У квітні 971 р. 30-тисячне військо Святослава було оточене у ДоростолІ загонами ЦимісхІя, що набагато переважали його за кількістю. За такої несприятливої для "тавроскіфів" 7 ситуації 23 липня цього самого року з'явився черговий договір, за яким Святослав присягнув "мати мир і міцну дружбу з Іоанном до кінця світу" (ст. 1), ніколи не йти з війною ні на греків, ні на Корсунь, ні на болгар (ст. 2), завжди виступати союзником Візантії (ст. 3) і не порушувати досягнутої угоди (ст. 4).Відверто кажучи, це була капітуляція русів, що пом'якшувалась можливістю безперешкодного повернення Святослава до Києва, але придунайськІ землі для давньоруської держави втрачались надовго. Розглядуваний документ складається лише з чотирьох невеличких статей 8, не вміщує юридичних норм, які б збагачували ті чи інші правові інституції, і тому з точки зору юриспруденції набагато бідніший, ніж його попередники — 911 і 944 рр.