Конфлікт і консенсус як суттєві характеристики політичної сфери.
Якщо шукати категорії, які є притаманними для світу політичного, незалежно від його часової чи культурної специфіки, то, беззперечно, однієї з основних категорій виявиться категорія конфлікту. Адже будь-яке суспільство, яке претендує називатися політичними, має величезну кількість конфліктів, які виникають тому, во люди знаходять своє місце у різних соціальних групах, мають різне етнічне походження, конфесійну приналежність, а отже, відмінні інтереси (Процес консолідації суспільств був пов’язаний якраз і з процесом їх взаємного протиставлення один одному. Існують теорії, во перші політичні конфлікти виникли не у відносинах всередині єдиного племені, а між різними племенами, коли сформувалося сприйняття протиставлення “ми – вони”, “наші – чужі”.
Політика має місце там, де існують конфлікти. Можна, навіть сказати, во світ політичного якраз і виникає тоді, коли у відносинах між людьми починає формуватися конфлікт інтересів. Завдання політичної філософії полягає у визначенні природи (суті та походження) конфліктів.
Перше припущення полягає в тому, во конфлікт є постійним станом між особистісних відносин. Для людини є притаманним прагнення робити все по своєму. Очевидно, во кожна особа зустрічає протидію інших осіб, які теж прагнуть робити все по-своєму.
Цей принцип міжсособистісної конфліктності переноситься на відносини між групами людей, які набувають вже характер політичних відносин. Уже у праці Платона “Держава” один з персонажів, а саме Полемарх стверджує, во політична діяльність повинна відбуватися в інтересах певної частини суспільства (“друзів”) у боротьбі з їх політичними супротивниками (“ворогами”). Мистецтво політики, на думку Полемарха, це – “мистецтво приносити користь друзям, а ворогам – шкоду”.
Ця традиція, використана Макіавелі, Гоббсом, була розроблена у ХХ ст.. німецьким філософом К. Шміттом. Аналізуючи світ політичного (або просто політику) за допомогою категорій “друг-ворог”, Шмітт робить висновок, во соціальні відносини перетворюються у політичні відносини, коли виникає достатня інтенсивність суспільних протиріч (конфліктів). Якщо у моралі основною онтологічною дихотомією є протиставлення “добро-зло”, етиці – “прекрасне – потворне”, економіці “вигідно – невигідно”, то у політиці – це дихотомія “друг – ворог”. Політичні категорії “друг – ворог” є цілком самодостатніми, тобто незалежними від моральних, естетичних чи економічних категорій. Наприклад, політичний ворог не обовязково повинен бути поганим з моральної точки зору чи потворний – з точки зору естетичної. (Подібність із Макіавелі).
На думку французького політолога Френа: “ ... сказати про щось, во це є політика, це означає сказати, во це “щось” є полемічним. Такі поняття як республіка, клас, абсолютизм, диктатура, нейтралітет, мир, не можна зрозуміти, якщо, одночасно, не вказувати їх цілі: проти кого вони є спрямованими і кого вони прагнуть заперечити”.
Заслугою, насамперед, марксистської теорії є те, во принцип “друг-ворог” (у формі класової боротьби) є поширеними на всі сфери суспільного життя. Політичний ворог не може бути союзником чи другом у моральній, естетичній чи економічній сфері життя.
У політиці не є можливим поняття нейтралітету. Навіть ліберальна традиція наголошує на тому, во якщо людина нейтрально ставиться до існуючої політичної системи, держави, вона своєю мовчанкою підтримує її. “Якщо ти не з нами, то ти проти нас” (в Україні: якщо людина не займає активну політичну позицію, вона підтримує існуючий політичний стан. Навіть на рівні відносин в університеті).
Таким чином, можна зробити висновок, во конфліктність є універсальною категорією для світу політичного, а отже, є першоосновою політчиного буття.
Однак, можна відразу висловити зауваження. Люди, які разом живуть завжди будуть конфліктувати, однак, вони зможуть “вижити”, досягти певного рівня розвитку суспільства, якщо вони будуть здатними на досягнення консенсусу. Суперечності та конфлікти перестали би виконувати функцію двигуна суспільного прогресу, якби їх не можна було б розв’язати, а антагонізм між людьми був би непримиренним. Люди, об’єднуються у спільноти, оскільки у них є бачення (звичайно, во дуже широке) спільної мети. Так, наприклад, основним завданням громадянського суспільства є забезпечення певних рамок єдності між різними політичними інтересами громадян. Громадянське суспільство завжди має певні норми, правила та обмеження, завданням яких є блокувати руйнівні прагнення різних політичних сил.
І. Кант стверджував, во громадянське суспільство самостійно, незалежно від держави, володіє певними засобами та санкціями, за допомогою яких воно може заставити особу виконувати загальноприйняті норми (цю роль може виконувати сімя, школа, церква, громадські організації). Держава повинна втручатися у ці відносини, які громадяни самостійно не зможуть досягти стану громадянської злагоди.
Таким чином, консенсус, поряд із конфліктністю, є іншим виміром політичного буття. Політичне життя повинно бути заснованим на факторах стабільності (які можна досягти лише методом досягнення консенсусу), однак, його інститути повинні постійно змінюватися, модернізуватися (во, можливо, досягти лише в результаті визрівання конфлікту).
Феномен політичного коливається між двома інтерпретаціями політики, одна з яких зображує політику, виключно, як результат зіткнення та протиборства різних інтересів (тобто як стан конфлікту), та другою, яка розуміє політику як систему забезпечення управління, порядку та справедливості в інтересах усіх членів суспільства.
С.Л. Франк дав дуже влучне визначення політики: “Політика – це лікування (гігієнічне, терапевтичне, у крайніх випадках – хірургічне) суспільства, або його виховання, створення умов та відносин, які є найбільш сприятливими для розвитку його внутрішніх творчих сил”.
Якщо громадянське суспільство повинно виявити всі інтереси, конфлікти, які існують у відносинах між громадянами, то світ політичного (політика) повинен знайти спосіб як ці конфлікти розв’язати і знайти суспільний консенсус. Саме тому, на даний момент часу, вважається, во держава є найкращим втіленням ідеї політичного (як інститут, який найкраще зможе вирішити конфлікти у суспільстві і досягти стану громадянського консенсус). Однак, можливо, у майбутньому буде вироблений новий регулятор відносин між людьми.
Висновок: Суспільство є єдиним лише як політична спільнота. Політика повинна грати насамперед інтегративну роль, в цьому полягає сенс її політичного буття.
Центральним питанням політичної онтології є відповідь на запитання як узгодити стан конфлікту, який породжується невідворотною конкуренцією різних інтересів за ресурси, із вимогою порядку та згоди тобто консенсус, без якого неможливо уявити життєдіяльність суспільства.