19.Києво-Могилянська академія як осередок розвитку філософії в Україні.

Видатну роль у духовному відродженні українського народу за часів Російської імперії відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольнила освітні потреби Росії та Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу з працями грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалася 2-3 роки, при чому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислітелів, як античності,середньовіччя ,так і Нового часу. Серед діячів академії 17-18 ст. провідне місце у розвитку філософської думки посідали І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Бужинський та ін. За короткий час Києво-Могилянська академія стала навчальним закладом європейського типу, міжнародним освітнім центром. Не лише молодь України, а й зарубіжних країн йшла в Київ “по науку”. Своїм важливим завданням вчені Академії вважали якомога більше молоді залучити до навчання, бо освіта є запорукою розкріпачення особистості й суспільного прогресу.

20.Проблема людини у філософських роздумах Сковороди.

Сковорода «логічно записує» життя, як вона відкривається людиною й для людини в її загальності, необхідності й волі. Таким чином, російська філософія вже в самих своїх джерелах заявляє про себе в антропологічній парадигмі філософського мислення. Вчення Сковороди про людину опирається на поняття «внутрішньої людини», що у навчаннях східних батьків церкви говорить про людину як єднанні серця й розуму , а також на поняття «спорідненості», що пізніше одержало розвиток у слов'янофілів і характеризувало цілісне відношення людини до світу. В аналізі людини Сковорода висвітлює дві сторони проблеми його буття. З одного боку, він розглядає людину в контексті структури буття, повідомляє його одним з світів з мікрокосмом. Але, взявши людини як мікрокосм, філософ приходить до необхідності розглянути зв'язок цього мікросвіту й макросвітом. Для Сковороди це зв'язок містична, тому вона дається або як одкровення Бога людині, або як устремління людини до Бога на дорозі самопізнання. З іншого боку, таємний характер цього зв'язку вводить у філософствування Сковороди, як би ми тепер сказали, экзистенціал надії. Таким чином, положення людини у світі, по Сковороді, має два вираження: об'єктивне – у структурі миру, і суб'єктивне – для себе.

21.Проблема звільнення людини і нації у філософії Кирило-Мефодійського братсва.

Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в програмних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Кирило-Мифодіївського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетського інтелігенцію. До його складу входили професори, студенти та співробітники Київського університету, серед них: М. Костомаров, В. Бєлозерській, П. Куліш, Т. Шевченко та інші. Ідейним натхненням товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях «Закон Божий (Книга буття українського народу)» (1846), «Риси народної південно-руської історії» (1861), «Руїна» (1879) вперше зроблено спробу окреслити національний український характер, оглянути історичний шлях українського народу, доти нарис такого суспільного устрою, який відповідав би національним прагненням українців. Потужний влив на сучасників справив соратник М.Костомолова та Т.Шевченка Пантелеймон Куліш (1819-1897). За вихідними світоглядними спрямуваннями П.Куліш був людиною глибокою релігійною. У поглядах на Україну він романтизував її минуле, звинувачував урбанізацію у руйнуванні первісної моральності народу, розвивав так звану «хуторянську філософію», закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.

Діяльність Кирило-Мифодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т.Шевченка – заслання в солдати на 12 років у казахські степи із суворою забороною писати й малювати.