7. Вимірювання міграцій населення

Кількісний аналіз міграцій починається з визначення її розмірів. Розмір міграцій можна розглядати з двох точок зору. По-перше, для будь-якого відкритого населення можна визначити показники, що характеризують його міграційну взаємодію з іншим відкритим населенням. З точки зору кожного такого населення (країни, району, населеного пункту) міграції поділяють на сукупність прибуттів з-за меж території його розселення та сукупність вибуттів за її межі. Різницю між кількістю вибуттів та кількістю прибуттів за певний період називають чистою міграцією, а у низці літературних джерел використовують рівнозначні терміни нетто-міграція або сальдо міграції. Отже, тією мірою, якою розмір міграцій виражає міграційну взаємодію конкретного населення з усіма іншими, його характеризують чотири показники: кількість прибуттів, кількість вибуттів, величина чистої міграції та розміри валової міграції. Остання являє собою суму кількостей прибуттів та вибуттів.

По-друге, для кожного населення, як відкритого, так і закритого, можна визначити показник, який відображає загальний рівень рухливості цього населення. Такий показник називають рухливістю. Для закритого населення (239) рухливість збігається з прибуттям або вибуттям, які теоретично дорівнюють одне одному. Для відкритого населення рухливість дорівнює кількості всіх вибуттів плюс кількість всіх прибуттів з-за меж його території або, що те саме кількості всіх прибуттів плюс кількість вибуттів поза межі території.

Розміри міграцій залежать від вибору територіальних одиниць, стосовно яких вивчають обмін населенням. Тому при визначенні розмірів міграцій необхідно зазначати, про міграції між якими територіями йдеться: зовнішні чи внутрішні, міжреспубліканські, міжобласні, між окремими регіонами, між містом та селом, між окремими містами.

При аналізі міграційних процесів часто виникає необхідність в їх розчленуванні й порівняльному аналізі отриманих частин. У цьому разі можуть бути використані різні ознаки. Зокрема, широко розповсюджені класифікації, що ґрунтуються на демографічних, соціальних, професійних характеристиках мігрантів. Так, наприклад, можна виокремити міграції чоловіків та жінок різних вікових груп, міських та сільських мешканців, за національною приналежністю тощо. Важливе значення для аналізу має поділ загального обсягу міграцій на окремі міграційні потоки, тобто сукупності мігрантів (або міграцій), які мають спільні території вибуття та прибуття. Не менш продуктивним з точки зору демографічного аналізу є поділ загального обсягу міграції за тривалий період на міграційні когорти – сукупності мігрантів, об'єднувані спільним періодом міграцій, а також виокремлення міграцій за порядком (перша, друга тощо) та напрямком (пряма й зворотна).

Проте абсолютні розміри міграцій мають обмежені аналітичні можливості. Вони завжди пов'язані із загальною чисельністю населення, з якого виходять або до якого ввіходять мігранти, але ці зв'язки саме й не знаходять відображення в абсолютних показниках. Тому наступним етапом аналізу є обчислення відносних величин – показників інтенсивності міграцій. Коефіцієнтами інтенсивності міграцій називають показники, що характеризують відношення розмірів міграцій до загальної чисельності населень розглядуваних територій. Як і коефіцієнти природного руху населення, коефіцієнти міграцій обчислюють у проміле – з розрахунку на 1000 чоловік середньорічного населення. Вони дозволяють оцінити інтенсивність міграційних процесів для окремих територій і є мірилом, придатним для часових і просторових зіставлень.

Загальний коефіцієнт рухливості населення, на відміну від усіх інших показників інтенсивності міграцій, використовують для характеристики міграцій незалежно від напрямку потоків; він є відносною мірою загальної кількості міграційних переміщень, що відбуваються у певному населенні. Його називають ще коефіцієнтом інтенсивності міграційного обігу й обчислюють як відношення валової міграції до чисельності населення певної території.

До загальних коефіцієнтів міграції належать коефіцієнт інтенсивності прибуттів – відношення кількості прибулих мігрантів до населення певної території; коефіцієнт інтенсивності вибуттів – відношення кількості (240) вибулих мігрантів до населення певної території; коефіцієнт інтенсивності чистої міграції (сальдо міграції) – відношення чистої міграції до чисельності населення певної території. Останній показник є характеристикою результативності міграції

При обчисленнях спеціальних (часткових) коефіцієнтів інтенсивності міграції аналізують тільки мігрантів (міграції) з характеристиками, які цікавлять дослідника, – стать, вік, фах тощо. Базою порівняння є чисельність населення з цими самими характеристиками. Так, наприклад, частковий коефіцієнт вікової рухливості населення є частка від ділення чисельності мігрантів певного віку на кількість осіб цього самого віку в населенні.

Мірилом ефективності міжрайонного обміну мігрантами є коефіцієнт ефективності міграцій. Його обчислюють як відношення різниці між прибулими на певну територію та вибулими з неї до їхньої суми з розрахунку на 1000 чоловік населення.

Хоча коефіцієнти інтенсивності міграції зовні й нагадують показники природного руху населення, проте між ними існують важливі відмінності. Якщо смерті, народження та інші демографічні події відбуваються завжди всередині певної сукупності населення, стосовно якої й змінюється їхня інтенсивність, то міграційні потоки пов'язують між собою принаймні дві сукупності населення.

При вивченні диференційної міграції використання часткових коефіцієнтів мало придатне для часових і просторових зіставлень, позаяк вони відображають не тільки групові, але й загальні відмінності в інтенсивності міграції. Тому в демографічному аналізі міграцій використовують індекс відносної інтенсивності міграцій, який являє собою відношення часткового коефіцієнта інтенсивності для певної групи до загального коефіцієнта інтенсивності міграції. Індекс відносної інтенсивності дозволяє значною мірою елімінувати вплив відмінностей у загальній інтенсивності міграцій і виявити специфіку міграційної поведінки певної групи у порівнянні з усіма іншими. Індекси відносної інтенсивності міграцій значно меншою мірою, ніж часткові коефіцієнти, зазнають випадкових коливань, яких може зазнавати загальна інтенсивність міграції рік у рік, завдяки чому вони дозволяють виявити тенденцію у зміні міграційної поведінки певної групи.

Проте й індекс відносної інтенсивності міграцій не можна розглядати як бездоганний показник, позаяк він зазнає певного впливу структури населення. Зміна співвідношення часток груп населення з різною рухливістю змінює й загальну рухливість, від якої, у свою чергу, залежать значення індексів відносної інтенсивності. Один із способів пом'якшити це ускладнення – обчислення стандартизованих індексів, які, у свою чергу, не вільні від певних недоліків стандартизованих показників.

Поглиблення демографічного аналізу міграцій передбачає використання часткових повікових коефіцієнтів рухливості населення. Поряд з ними можуть бути обчислені й повікові ймовірності міграції, які являють собою відношення (241) кількості мігрантів певного віку до загальної чисельності осіб цього віку на початку певного періоду часу. Знання повікових ймовірностей першої міграції дає можливість простежити, як певна вихідна сукупність тих, хто ніколи не мігрував, з віком поступово залучається до процесу міграції. Систематичне описання цього процесу дає таблиця рухливості, яку будують за тим самим принципом, що й усі демометричні таблиці. Така таблиця містить рубрику кількостей тих, хто ніколи не мігрував, які зменшуються під впливом ймовірності міграції у певному віці (X), рубрику ймовірностей та рубрику кількостей мігрантів того чи того віку.

Чиста таблиця рухливості не враховує того, що кількість тих, хто ніколи не мігрував, може зменшуватися не тільки під впливом міграцій, але й у результаті смертності. Тому більш точно залучення до міграційного процесу відображає комбінована таблиця рухливості, яка враховує ще й вплив смертності й яку будують так само, як комбіновану таблицю шлюбності. Аналогія з таблицею шлюбності полягає ще й у тому, що таблиця рухливості враховує лише перші міграції, так само як таблиці шлюбності – перші шлюби; наступні ж міграції не знаходять у ній відображення. Між тим повторні міграції становлять значну частку міграційних переміщень узагалі.

Повікові ймовірності повторних міграцій зменшуються з підвищенням порядку міграції. Тому для адекватного відображення міграційної рухливості певного населення необхідно побудувати таблицю, диференційовану за порядком міграцій, – за аналогією з таблицею народжуваності, диференційованою за порядком народжувань. У такій таблиці при переході до міграції n-го порядку як вихідну розглядають сукупність тих, хто вже здійснив міграцію (n-1)-го порядку, наприклад, розглядають зменшення кількості тих, хто мігрував лише двічі, у результаті третьої міграції.

Таблиця рухливості, диференційована за порядком міграцій, так само як і таблиця перших міграцій, може бути і чистою, і комбінованою, її можна складати як для умовної, так і для реальної генерації. Розробка таблиць рухливості – трудомісткий процес, який вимагає для побудови вихідних даних, що вони нині можуть бути отримані лише за допомоги спеціальних вибіркових обстежень населення. А проте жодна інша система показників не дозволяє з такою повнотою судити про головні тенденції у змінах рухливості населення, про зв'язки рухливості з віком, про інтервал між двома послідовними міграціями різних порядків та про шерег інших важливих характеристик.

Міграції в Україні (інформація 1995 року)

Освоєння колись неозорих просторів Російської імперії супроводжувалося масовими переселеннями українців за межі України. Наприкінці XIX сторіччя, від 1891 по 1900 рік, переселенці з України становили 36% усіх внутрішніх мігрантів імперії, у 1901–1910 роках їхня частка зросла до 49% і досягла 60% у роки, що передували першій світовій війні. За період з 1896 по 1914 рік з дев'яти українських губерній переселилися за Урал 1,6 млн чоловік. З них 23% виїхали з Полтавщини, 17% – з Чернігівщини, 12% – з (242) Київщини, 9% – з Херсонщини, 7% – з Таврії, 4,5% – з Поділля, 4% – з Волині. У цей самий період почалась активна еміграція населення із західноукраїнських земель за океан, яка становила з 1895 по 1913 рік 413 тис. чоловік.

Особливо значних розмірів набула внутрішня українська міграція за років радянської влади. Насильницька колективізація 1929–1930 років супроводжувалася виселенням за межі України близько мільйона чоловік; близько двох мільйонів чоловік були евакуйовані за роки війни до східних регіонів СРСР. У повоєнний період великого розмаху набули переселення з України до Середньої Азії та Сибіру. Обмін населенням між Україною та іншими республіками колишнього СРСР, за винятком кількох останніх років, характеризувався усталеністю міграційних потоків і постійністю географії міграційних зв'язків. Головним партнером України щодо міграційного обміну всі ці роки була Росія, у першу чергу – Уральський, Центрально-Чорноземний, Північнокавказький, Північно-Західний та Східносибірський регіони. Українська молодь брала активну участь в освоєнні цілини в Казахстані, виїжджала за комсомольськими закликами на гідроенергетичне будівництво в Сибіру, спорудження Байкало-Амурської магістралі, промислові новобудови в країнах Прибалтики. Водночас Україна приймала переселенців з інших республік СРСР. Частка міжреспубліканської міграції в прирості її населення впродовж трьох десятиріч утримувалася на рівні 25%.

Упродовж тривалого часу типи міграційних процесів, їх динаміка й структура потоків в Україні підтримувалися економічною політикою, зорієнтованою на екстенсивний тип господарювання; відсутністю вільного ринку житла, інституцією прописки, неможливістю виїзду за межі країни. Домінантою міграційних процесів в Україні у цей період був відплив сільських жителів, переважно молоді, у міста республіки та за її межі. Загалом у 1961–1990 роки сільське населення України зменшилося за рахунок міграції на 6,7 млн чоловік, або в середньому на 225 тис. чоловік щороку. Проте у 1986–1990 роки щорічний міграційний відплив сільських жителів почав послідовно знижуватися: 1989 року він становив 124,0 тис. чоловік, 1990 року – 70,7 тис, 1991 року – 36,4 тис. чоловік. А від 1992 року вперше за повоєнні роки відплив населення із сільської місцевості змінюється на його приплив: позитивне сальдо міграції досягає цього року в українському селі 78,7 тис. чоловік, а 1993 року, дещо зменшившися, все-таки зберігає позитивне значення – 41,7 тис. чоловік. 1994 року тенденція до зменшення позитивного сальдо міграції в сільській місцевості триває, а його розмір досягає лише 0,5 тис. чоловік.

Багаторічний відплив сільської молоді в міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів в її сільській місцевості. Позаяк село залишали переважно молоді та працездатні контингенти, цей процес супроводжували збільшення частки осіб пенсійного віку, зростання смертності сільського населення, скорочення його народжуваності, зниження (243) питомої ваги дітей і підлітків. Нерегульована міграція із села призвела до істотних деформацій не тільки вікової, але й статевої структури сільського населення в Україні. Відбулося поглиблення диспропорцій статей у низці вікових груп, що істотно погіршило ситуацію на сільському шлюбному ринку: у вікових групах від 16 до 40 років на 1000 чоловік 1989 року припадало від 833 до 957 жінок відповідних вікових груп.

І якщо в сільській місцевості відзначений брак жінок, то у місті, яке поглинало майже весь внутрішньореспубліканський приріст, відзначений їх надлишок практично в усіх вікових групах. Диспропорції статей у населенні репродуктивного віку створюють труднощі щодо укладання шлюбів і супроводжуються достатньо високою позашлюбною народжуваністю. Вона зросла від 7,9% 1985 року до 13,1% 1993 року загальної кількості тих, хто народився в місті, й відповідно з 9,2% до 12,8% – у сільській місцевості.

Небувалий вихід селянства з українського села, який почався ще у 20-ті роки й тривав до нещодавнього часу, визначив деформацію всіх демографічних структур у сільській місцевості України. Зменшилися абсолютні та відносні розміри населення працездатного віку, воно становить сьогодні менше половини сільських жителів (48,9%), в його структурі відбулося зрушення на користь старших вікових груп. У сільській місцевості постала регресивна вікова структура населення, яка не забезпечує його розширене відтворення: без припливу ззовні чисельність мешканців села неухильно знижувалася. Демографічна ситуація в сільській місцевості почала відтворюватися, неухильно погіршуючися. За 1959–1993 роки частка осіб пенсійного віку в сільській місцевості України збільшилася в 1,9 рази. І якщо на 1000 сільських жителів працездатного віку 1959 року припадало 276 пенсіонерів, то 1993 року – вже 594. Це співвідношення зросло у 2,2 рази!

Безпосереднім підсумком перерозподілу жителів із сільської місцевості у міста України є радикальна зміна характеру їх розселення в її межах. У країні сформувалася система регіонів, відзначених високою концентрацією міського та сільського населення. Вони приурочені до найскладніших і найдинамічніших виробничих, урбаністичних та транспортних структур України. З точки зору забезпечення ядерної безпеки країни (мається на увазі як загроза ядерної експансії ззовні, так і екологічної катастрофи, подібної до чорнобильської) настільки висока концентрація населення в районах індустріального розвитку та зосередження транспортної інфраструктури вкрай небажана. Не менш небажане формування в межах України обсягових слабозаселених регіонів, в яких виведені з господарчого обороту значні за площею землі. Безпосередні й побічні втрати врожаю зростають з кожним роком, що за умов економічної кризи неприпустимо.

Наприкінці 1980-х років окреслилася нова тенденція у динаміці, структурі й напрямках міграційних потоків в Україні. Радикальні збурення у системі політичних, економічних, соціальних та національних інтересів, характерні для (244) перехідних суспільних станів, потрясають сьогодні всі країни – колишні республіки Радянського Союзу. їх супроводжують соціальна дезорганізація, міжнаціональні конфлікти та масові міграції. Розвиток кровопролитних громадянських війн на Північному Кавказі, у Закавказзі та Середній Азії обернувся на масову обвальну міграцію із цих регіонів слов'яномовного населення, в тому числі українців.

Упродовж тривалого часу українці становили істотну частку міграційного приросту міського населення у цих регіонах, утворюючи разом з росіянами та бєларусами групу з найвищими показниками міграційної рухливості та приживаності у місцях вселення. Наприкінці 1980-х років розміри прибулих в інші республіки з України зменшуються, зростає потік мігрантів-українців у зворотному напрямку, й 1990 року починається зниження абсолютних та відносних розмірів українського населення в усіх республіках, за винятком України, Російської Федерації, Бєларусі. Головна маса українців повертається в Україну: їхня частка у міграційному прирості міського населення досягає 1990 року 76,9% (або 150,8 тис. чоловік). У містах Росії 1990 року осіли 26,9 тис. українців, що переселилися сюди з інших республік. Постійними мешканцями Бєларусі стали 2,4 тис. українців.

За даними Міністерства статистики України, яке досліджувало наприкінці 1991 року причини міграції населення в Україні, 70,8% тих, хто переселився в її межі, прибули з Росії, 6,4% – з Молдови, 2,2% – із країн Балтії, 3,6% – з Грузії, 3,4% – з Азербайджану, 1,6% – з Вірменії, 3,3% – з Казахстану, 4,0% – з Бєларусі, 4,7% – з країн Середньої Азії. Головна частина мігрантів, що переселилися в Україну (49,6%), мотивує свій переїзд сімейними обставинами, 18,8% – зміною місця роботи, 12,6% – загостренням міжнаціональних відносин, 12,4% – необлаштованістю побуту, 9,1% – необхідністю зміни клімату в зв'язку зі станом здоров'я. Такі параметри характеризують міграційний процес наприкінці 1991 року. На початок літа 1992 року розпалюється збройний конфлікт у Придністров'ї, і в Україні з'являються біженці, на кінець липня 1994 року їхня кількість зросла до 60 тис. чоловік.

1989 року починається повернення кримських татар із Середньої Азії, куди вони були депортовані 1944 року. На початок 1995 року до Криму повернулося вже 238 тис. кримських татар і 12 тис. депортованих разом з ними вірмен, греків, болгар і німців. У місцях депортацій, переважно в Узбекистані, чекають на повернення ще 220 тис. кримських татар і близько 100 тис. вірмен, болгар, греків і німців. Водночас розширюється еміграція населення з України, яка має переважно етнічне забарвлення: виїжджають євреї, німці, греки, вірмени. 1980 року назавжди виїхало з України 6,8 тис. чоловік, 1988 року – 17,7 тис, 1989 року – 50,0 тис, а 1990 року – вже 95,4 тис. чоловік. Але всі ці роки приплив населення в Україну перевищував його відплив.

У першому півріччі 1994 року в Україні вперше за останні 10 років зареєстроване негативне сальдо міграції, яке становило 69,7 тис чоловік. (245)

Переважна частина мігрантів (68%) виїхала в інші країни СНД і Балтії, решта ж вирушила у далеке зарубіжжя. З вибулих у країни СНД більшість (83,7%, або 139,3 тис. чоловік) становили мігранти, котрі виїхали до Росії. їхня кількість у 2,1 рази перевищила розміри тих, хто переселився з Росії в Україну. Частка мігрантів, котрі переїхали з України до Молдови та Бєларусі, незначна, вона становила лише по 3,3% до кожної з цих країн. У міграційному обміні з іншими країнами СНД та Балтії потік тих, хто переселився в Україну з цих країн, перевищував розміри міграційного потоку з України. Обсяг чистої міграції становив 16,5 тис. чоловік, з яких 25% переїхали в Україну з Узбекистану, 17% – з Казахстану, 16% – з Грузії, 14% – з Вірменії.

Серед вибулих до країн СНД і Балтії переважали росіяни (76 тис. чоловік, або 55%), відтак українці (41 тис, або 29%) і бєларуси (3 тис, або 2,2%). Росіяни та українці вирушали переважно до Росії – відповідно 95% і 89%, бєларуси – до Бєларусі (60%), молдовани – до Молдови (75%). Серед загалу прибулих в Україну переважали українці – 36 тис. чоловік (39%), частка росіян була ненабагато менша – 32 тис (35%), кримські татари становили 4 тис. (4,6%), а вірмени – 3 тис. (3,4%). Серед прибулих українців 73% переселилися з Росії, 6% – з Казахстану, 5% – з Молдови. Росіяни переїхали переважно з Росії, кримські татари – з Узбекистану, вірмени – з Вірменії. 90% мігрантів, котрі прибули з країн Балтії, становили росіяни та українці.

Як і в попередні роки, більша частина тих, хто емігрував до країн далекого зарубіжжя, виїхала в Ізраїль (26,5 тис чоловік, або 36%), майже стільки ж колишніх мешканців України виїхало в США (31%), а 16% вирушили до Німеччини. Серед вибулих до країн далекого зарубіжжя найбільшою є питома вага євреїв (51%), частка українців досягла 20%, росіян – 14%, німців – 3,5%, угорців – 1%. З 13,5 тис. вибулих євреїв майже половина (46%) вибрала місцем майбутнього замешкання Ізраїль, 36% – США, 12% – Німеччину. Із 5,4 тис. вибулих за кордон українців 38% вирушили в США, 28% – в Ізраїль, 16% – до Німеччини, 3,4% – у Канаду, 2% – у Польщу.

Серед тих, хто переселився у далеке зарубіжжя, як правило, переважали мігранти корінних національностей країн вселення. Разом з тим із 4,3 тис вибулих до Німеччини 40% становили євреї й тільки 19% – німці. Із 183 мігрантів, вибулих у Польщу, 56% репрезентовані українцями й лише 22% – поляками. Із 124 чоловік, котрі обрали місцем майбутнього замешкання Словакію, тільки 4,8% були словаками, натомість 79% тих, хто переселився в цю країну, – українці. Із 4,6 тис. прибулих до України з країн далекого зарубіжжя більшість (1,7 тис, або 37%) приїхала з Німеччини. Понад половину з них (65%) – українці, що повернулися в складі контингенту військовослужбовців, та члени їхніх сімей. Міграція за межі України тривала цілий 1994 рік. За цей період часу населення країни зменшилося за рахунок від'ємного балансу прибуттів і вибуттів на 143,2 тис. чоловік, більшість з яких переселилася в Російську Федерацію (246). Еміграція в США і Канаду цього року досягла 18,1 тис. колишніх громадян України, до Ізраїлю виїхали 21,7 тис, Німеччини – 9,3 тис, Австралії – 0,8 тис. чоловік. Серед емігрантів переважали євреї, росіяни, українці, німці. В Російську Федерацію з України 1994 року виїхали 147,6 тис. росіян і 77,0 тис українців, до історичної Батьківщини, в Німеччину, вирушили 1,7 тис. німців, шукати щастя в далеких США помандрували 9,2 тис. євреїв, 4,8 тис. українців та 2,5 тис. росіян.

Тенденція до еміграції з України збереглася й у першому півріччі 1995 року, впродовж якого чисельність жителів України скоротилася за рахунок еміграції на 40,8 тис. чоловік, в тому числі в міських поселеннях – на 29,3 тис, а в сільській місцевості – на 11,5 тис. чоловік.

Чотири п'ятих (80,0%) вибулих за межі України обрали як нове місце замешкання країни ближнього зарубіжжя й передусім Росію, яка поглинула 89,0% еміграції з України та країн ближнього зарубіжжя. До країн дального зарубіжжя еміграція з України становила у першому півріччі 1995 року 23,6 тис. чоловік. Головна частка вибулих (68,7%) – особи працездатного віку. Серед прибулих переважали іммігранти з ближнього зарубіжжя, їхня частка досягла 96,0%. Головним партнером України з міграційного обміну, як і колись, залишається Росія, яка дала нашій країні у першому півріччі 1995 року 66,0% усієї імміграції з СНД та Балтії. Громадянами України стали 79,7 тис. переселенців з цих країн.

Чи збережеться відзначена тенденція, чи продовжуватиметься відплив населення з України, чи зросте еміграція до країн далекого зарубіжжя, покаже час. Тільки тоді можна буде зробити висновок про характер міграційного тренду. Загалом же дедалі більша еміграція населення з України – тривожний симптом, який відображає не стільки зростання національної самосвідомості емігрантів, скільки погіршення і економічної, і екологічної, і соціально-політичної обстановки в СНД загалом і в Україні зокрема. Ті, хто виїздить з України, як правило, молоді й добре освічені. їх від'їзд істотно знижує якість трудового, демографічного та інтелектуального потенціалу України. Еміграція творчої, наукової, гуманітарної та інженерно-технічної інтелігенції за межі України, досягнувши на певному етапі критичної маси, створює серйозні перешкоди для національного відродження країни. Україна як велика європейська держава потребує зміцнення своєї національної еліти: без неї неможливі ні розвиток національної культури, ні перебудова науково-промислового потенціалу, ні створення дієздатних збройних сил, ні забезпечення здоров'я та відтворення генофонду нації. (247)