5. Міграція як просторова самоорганізація населення

Переміщення населення у просторі можливостей, або стимулів, є самоорганізований процес суспільної поведінки індивідів, скеровуваний системою вподобань. Просторова самоорганізація населення дістає вираження у вибірковому ставленні жителів До території їхнього замешкання: їх концентрації в одних районах та розосередження в інших у результаті переміщення населення в просторі. Розміри чисельності населення (або його густота, або його динаміка) – інтегральний показник, який відображає вплив багатьох чинників, що реально притягають людей у той чи той регіон. І тому чисельність населення (235) (або його густоту, або динаміку) можна розглядати як індикатор привабливості цих районів для певних соціальних груп населення.

Територіальні переміщення населення здійснюються в певному соціально-просторовому континуумі, кожну точку якого характеризують певний набір життєвих благ, можливостей працевлаштування, отримання або придбання житла, отримання освіти, змістовного дозвілля, спілкування, відпочинку; різні екологічні параметри, рівень політичної стабільності та особистої безпеки. Сукупність цих районів і утворює простір можливостей, або простір стимулів, у межах якого принцип «людина шукає де краще» спрацьовує з невблаганністю закону. Простір можливостей є динамічним, різноманітним, його характеризують різні рівні концентрації діяльності людини. У ньому розгорнуті, а тому підлягають вибору можливості діяльності індивідів у найрізноманітніших царинах.

Формування вподобань населення щодо різних ділянок території відображає економічно й соціально зумовлені реакції жителів на певну сукупність властивостей середовища їх замешкання. Сьогодні на просторову самоорганізацію населення істотний вплив справляють етнічний та політичний чинники. Отже, вибіркове ставлення жителів до території їх замешкання може правити за критерій якості життя у тому чи тому районі в межах простору можливостей, з одного боку, та істотною ознакою для виокремлення латентних (прихованих) груп населення з притаманними їм соціальною організацією, міграційною поведінкою й цілями – з іншого.

Приживаність новоселів. Термін «приживаність» з'явився наприкінці XIX – на початку XX сторіччя й пов'язаний з російським переселенським рухом. Аналогів у західноєвропейських мовах цей термін не має. В останні 15-20 років у вітчизняній літературі дістав поширення інший термін – адаптація. Між тим, на думку низки провідних дослідників міграційних процесів – Ж. А. Зайончковської, В. І. Переведенцева, Т. І. Заславської, Л. Л. Риба-ковського, поняття «приживаність» та «адаптація» не ідентичні. Ж. А. Зайончковська, зокрема, відзначає, що хоча адаптація й є засадовою стосовно приживаності, проте перша не вичерпує повністю феномен переходу новоселів до складу постійного населення району вселення.

Приживаність новоселів – це остання стадія міграційного процесу. їх адаптація до різних компонентів умов та способу життя населення в районах вселення перебігає нерівномірно. У деяких своїх формах вона завершується швидко, особливо якщо відмінності в умовах та способі життя у місцях виходу та районах вселення незначні або в останніх кращі, ніж у перших; в інших формах – це доволі тривалий процес. У низці випадків він триває й після того, як новосел стає старожилом. Це пояснюється тим, що приживаність, крім адаптації переселенців до умов та способу життя у місцях вселення, має и інший бік – пристосування цих умов до потреб самих переселенців. Останній процес часто-густо буває більш важливим для приживаності новоселів. (236) Пристосування матеріальних умов до своїх потреб переселенська література називала в минулому «облаштуванням новоселів».

Облаштування – це процес досягнення новоселами рівня добробуту старожилів. На облаштування переселенців у разі їхніх організованих переміщень держава надає позики, безповоротні грошові допомоги, здійснює оплату витрат на переїзд та перевезення майна. Допомога, що її надає держава, поширюється на житлове облаштування, придбання худоби тощо. Як правило, на облаштування необхідний час, який за тривалістю може бути більшим чи меншим, ніж час, потрібний для адаптації, без якої приживаність так само недосяжна, як і без облаштування.

Отже, і адаптація, і облаштування являють собою взаємодію суб'єктивного та об'єктивного, проте адаптація – це пристосування суб'єкта до об'єктивних умов довколишнього середовища, а облаштування – перебудова зовнішніх умов відповідно до потреб суб'єкта. Без поєднання цих двох процесів приживаність новоселів не може бути остаточною.

І в дореволюційній літературі, і в літературі 20-х років відзначалося, що для переходу новосела до складу постійного населення потрібні 8–10 років. Дослідження, проведені у 60-ті роки на Далекому Сході, Сахаліні, Камчатці, в Примор'ї та Приамур'ї, показали, що термін приживаності вихідців з різних регіонів СРСР там також наближається до десяти років. При цьому перехід новоселів до складу постійного населення визначали за рівнем їх міграційної рухливості. Цей критерій дістав обґрунтування у вітчизняній літературі в 60–70-ті роки. Саме він свідчить, що у новоселів рівень добробуту досяг тих самих показників, що й у старожилів. Дослідження В. М. Мойсеєнко, котра використовувала для аналізу дані переписів населення 1926 та 1979 років, показали, що межа переходу новоселів до складу постійного населення як у минулому, так і нині становить приблизно десять років. Якщо говорити про приживаність не на індивідуальному рівні, а на рівні певної сукупності новоселів, то її термін залежить від освітнього, вікового, сімейного та соціального складу переселенців, від того, з яких місць вони прибули, чи відбулася у них зміна поселенського статусу, наскільки розрізняються соціально-демографічні структури новоприбулих мігрантів та постійного населення, якими є умови облаштування в нових місцях вселення.