39. Нова розстановка сил на світовій арені. “Холодна війна” та її етапи

Великий вплив справила на міжнародні відносини "холодна війна". Після закінчення Другої світової війни довіру один одному союзників по анітігітлеровской коаліції стало невблаганно танути. Зростання впливу Радянського Союзу в Східній Європі та освіта там урядів на чолі з комуністами, перемога китайської революції, наростання антиколоніального визвольного руху в Південно-Східній Азії, призвели до нової розстановки сил на світовій арені, до поступової конфронтації між учорашніми союзниками. Самим гострим зіткненням двох сил на початку 50-х років став корейський конфлікт. Він показав, як легко "холодна війна" може перерости в збройне зіткнення.

Нове керівництво нашої країни продемонструвало прагнення динамізму зовнішньої політики. Воно зробило ряд поїздок за рубіж з метою встановлення особистих контактів з лідерами дружніх країн. Важливою віхою в зміцненні відносин між соціалістичними державами було створення Організації Варшавського Договору - Союзу, який проголосив своєю метою проведення оборонної політики. Торкнулася відлига і відносини нашої країни з країнами Заходу. Було укладено договір про колективну безпеку в Європі за участю США. Піком між Сходом і Заходом з'явився "карибська криза", викликаний розміщенням Радянським Союзом ядерних ракет на Кубі. Криза, що поставила світ на межу ядерної катастрофи був залагоджений за допомогою переговорів і досягнутих на них компромісів. Після цієї кульмінації "холодної війни" почався повільний процес покращення відносин між Сходом і Заходом. Відлига в міжнародних відносинах була реальною і дозволила людям багатьох країн по-іншому глянути один на одного.

Суть «холодної війни» полягала в суперництві двох систем в ідеологічній та економічній сферах, боротьбі за вплив на країни «третього світу», нарощуванні ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї масового знищення, всіх видів звичайного озброєння, збільшення чисельності армій тощо.

«Холодна війна» розпочалася, коли розбіжності в поглядах на світ у повоєнний час породили підозру і недовір'я між США та СРСР. Перша конфліктна ситуація склалася довкола Польщі. Москва домагалася сформування уряду, підвладного її впливові; Вашингтон рахував за незалежніший,представницький уряд, що відповідав би демократичній зах моделі. На Ялтинській конф в лют 1945 було підписано угоду, статті якої допускали розширену інтерпретацію спірної проблеми. В угоді згадувалися й «вільні та безперешкодні» вибори в Польщі.

Під час першої зустрічі з міністром закордонних справ СРСР Вячеславом Молотовим амер президент Гаррі Трумен продемонстрував свій намір наполегливо відстоювати право Польщі на самовизначення і недвозначно вказав радянському дипломатові на необхідність дотримуватися ялтинських угод.

Протягом останніх місяців війни радянські війська зайняли всю Центр та Сх Євр. Москва використала свою військову міць для надання допомоги східноєвр компартіям і для придушення партій демократичного спрямування. Комуністичні партії з благословення та за сприяння Москви швидко поширили свій вплив та владу в усіх країнах регіону, останньою крапкою став державний перевороту Чехословач в 1948

«Холодна війна» почалася з публічних заяв. У1946 році Сталін оголосив про неможливість миру в світі «за умов сучасного капіталістичного розвитку світової економіки». Вінстон Черчилль, прем'єр-міністр Великої Британії часів війни, виступив з відомою ефектною промовою у Фултоні, штат Міссурі. З його слів випливало, що «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент спала залізна завіса»; Черчилль підкреслив, що Британії та Сполученим Штатам потрібно крокувати пліч-о-пліч, аби протидіяти радянській загрозі.

Ідеологічне протистояння між СРСР і країнами Заходу, яке згодом виявилося в конкретних діях на міжнародній арені, призвело до «холодної війни». Поділ світу відбувався через економічну й політичну інтеграцію країн, що розвивалися за західноєвропейською політичною й економічною моделями, і країн соціалізму, орієнтиром для яких був тоталітарний Радянський Союз. Завершився цей поділ створенням воєнно-політичних блоків-Північно-Атлантичного союзу (НАТО)-1949 p. (Бельгії,Ісландії, Данії,Канади,Люксембургу,Нідерландів,Норвегії,Португ,Іт,Великобр,Фр та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. -ФРН, У 1982р.-Іспанія.)і Організації Варшавського Договору (ОВД)- 1955 p.( СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина)

«Холодна війна» спричинила тривалу виснажливу для економіки гонку озброєнь. При цьому західні держави з їхнім потужним промисловим потенціалом, передовими технологіями і гнучкою ринковою економікою виявились у кращій ситуації, ніж СРСР та його союзники.

Офіційний розпуск Організації Варшавського Договору в лютому 1991 р. і розвал СРСР (грудень 1991 р.) ознаменували остаточне завершення «холодної війни».

Оскільки один із супротивників — СРСР — припинив своє існування, то деякі політики Заходу ствердили, що перемога у цій війні дісталась США та її союзникам. Однак, якщо це перемога, то сумнівна. Десятиліття «холодної війни» підірвали економіку СРСР, але негативно вплинули й на економічний розвиток США, які так і не змогли вирішити ряд своїх внутрішніх соціальних проблем. «Холодна війна» значною мірою викликала сучасні глобальні проблеми, зокрема, забруднення навколишнього середовища, вичерпання природних ресурсів, політичну нестабільність у ряді країн «третього світу» наводнених радянською та американською зброєю.

Тому говорити про «переможців» у «холодній війні» не доводиться

Холодна війна-глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між Радянським Союзом і його союзниками, з одного боку, і США та їхніми союзниками - з іншого, що тривала з середини 1940-х до початку 1990-х років. Однією з головних складових конфронтації була ідеологія. Глибинне протиріччя між капіталістичною і соціалістичною моделями є основною причиною холодної війни. Дві наддержави - переможниці у Другій світовій війні намагалися перебудувати світ згідно своїм ідеологічним установкам. Згодом конфронтація стала елементом ідеології двох сторін і допомагала лідерам військово-політичних блоків консолідувати навколо себе союзників «перед особою зовнішнього ворога». Нове протистояння вимагало згуртованості всіх членів протилежних блоків.

Холодна війна була гігантської помилкою, яка коштувала світу величезної напруги сил і гігантських матеріальних і людських втрат у період 1945-1991 рр.. Марно з'ясовувати, хто був більш і менш винен в цьому, когось звинувачувати чи обіляти - однакову відповідальність за це несуть політики як Москві, так і у Вашингтоні. Встановлення по завершенню Другої світової війни радянського контролю над країнами Східної Європи, особливо створення прорадянського уряду в Польщі на противагу польському емігрантському урядові в Лондоні, призвело до того, що правлячі кола Великобританії та США стали сприймати СРСР як загрозу. [3]

Після Другої світової війни світ фактично розділився на сфери впливу двох блоків з різними соціальними системами. СРСР прагнув до розширення і зміцнення так званого «соціалістичного табору»; західні країни на чолі з США намагалися цей табір зруйнувати, включивши соціалістичні країни в зону свого впливу, що сприяло створенню сприятливих умов для діяльності на їх території західних приватних корпорацій і посилення їх впливу в світі. Обидві системи були засновані на принципах індустріального суспільства, які вимагали промислового зростання, а значить і збільшення споживання ресурсів. Глобальна боротьба за ресурси двох систем з різними принципами регулювання індустріальних відносин не могла не призвести до сутичок.

У квітні 1945 р . Прем'єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль розпорядився про підготовку плану війни проти СРСР. Завданням передували висновки, які Черчілль представив у своїх мемуарах:

Радянська Росія стала смертельною загрозою для вільного світу;

Негайно створити новий фронт проти її стрімкого просування;

Цей фронт у Європі повинен йти якомога далі на схід;

Головна і справжня мета англо-американських армій-Берлін;

Звільнення Чехословаччини і вступ американських військ до Праги має найважливіше значення;

Відень, по суті вся Австрія повинна управляти західними державами, принаймні на рівній основі з російськими Радами;

Необхідно приборкати агресивні претензії маршала Тіто щодо Індії.

План операції був підготовлений об'єднаним штабом планування британського військового кабінету. У плані дана оцінка обстановки, сформульовані цілі операції, визначені залучені сили, напрямки ударів військ західних союзників і їх ймовірні результати. Укладачі плану прийшли до двох основних висновків:

1) Починаючи війну з СРСР, необхідно бути готовим до тривалої і дорогої тотальній війні;

2) Чисельна перевага радянських військ на суші робить вкрай сумнівною можливість досягнення обмеженого і швидкого успіху.

Безпосереднє початок холодної війни було пов'язане з конфліктами в Європі та Азії. Розорені війною європейці з інтересом ставилися до досвіду прискореного індустріального розвитку в СРСР. Тому мільйони людей сподівалися, що заміна капіталістичної системи, що переживала важкі часи, на соціалістичну, може дозволити швидко відновити господарство і нормальне життя. [1]

Для Радянського Союзу були важливі дві цілі, досягнення яких перетворило б країну на впливову державу. Перша мета-забезпечити свої межі і не допустити створення поблизу них плацдарму для можливого нападу на СРСР. Друга мета-створення такого механізму міжнародних відносин, який дозволив би вирішувати конкретні питання, що мають значення для Радянського Союзу. У зовнішньополітичній області Москва намагалася використати три основні фактори: 1. змінився на користь СРСР баланс сил в Європі, що розкололася на західну і східну частини, кожна з яких вже була стільки географічним поняттям, скільки політичним, 2) військово-політичну міць СРСР після війни і зміцнення її престижу в світі; 3) виросли чисельно і підсилили свій політичний вплив зарубіжні комуністичні партії, які бачили в СРСР гаранта проведення відповідних їх ідеології соціально-політичних реформ в післявоєнній Європі.

Серйозні зміни відбулися і в позиції США. Їх військовий і економічний потенціал збільшився. Він став незмірно вище в порівнянні з раніше провідними європейськими державами-Великобританією і Францією. До того ж американська економіка постраждала менше, ніж економіка останніх. Тимчасове припинення існування Німеччини також сприяло посиленню впливу США в Європі. США прагнули не допустити перетворення Європи в індустріальний і фінансовий центр, непідконтрольний Вашингтону. І США, і СРСР негативно ставилися до посилення позицій в тому і іншому регіоні світу кожної зі сторін. Вже в кінці Другої світової війни між ними намітилося охолодження. [5] Економічний і військовий потенціал США дозволяв їм претендувати на провідну роль. Чимале значення мав і той факт, що американці першими і найбільш успішно випробували ядерну зброю. Це розглядалося ними як гарантія їх військово-політичної могутності й реалізації планів нового перебудови світу.

Великобританія вийшла з Другої світової війни істотно ослабленою. Колоніальна імперія розвалювалася на очах. Господарський криза, що посилилося національно-визвольний рух у колоніях і фінансова залежність від США-все це підривало її могутність. У перші повоєнні роки імперські устремління Британії явно не відповідали її економічним можливостям. У той же час правлячі кола цієї країни почали все активніше проводити політику, спрямовану на створення «особливих відносин» з США. При цьому традиційна британська дипломатія поєднувалася з фінансової, військової та політичної підтримкою США.

Із західноєвропейських учасників антигітлерівської коаліції в результаті війни найбільш постраждала Франція. До того ж усередині країни розпалювалася боротьба між комуністами, лівими і правими силами. Будучи колоніальною імперією, Франція зіткнулася із зростанням національно-визвольної боротьби. [4] Суперництво між Францією і Великобританією знову посилювалося, хоча і не набуло тих гострі форми, як в XIX ст.

У нових умовах все виразніше відбувався поділ світу на дві частини. Одна з них включала західних учасників антигітлерівської коаліції. Інша-СРСР, пізніше до нього приєдналися країни Східної Європи, а потім-вже в кінці 40-х pp .- Китай. Саме в цей період закладалася основа двополюсного світу.

Одним з важливих зі стратегічної точки зору регіонів Європи були її центральна і східна частини. Політичне і соціально-економічний розвиток цієї групи країн у міжвоєнний період відрізнялося великою своєрідністю, обумовленим історичною долею їх народів, соціальним устроєм, традиціями і культурою.

Усі країни регіону можна було розділити умовно на 2 групи: ті, які були союзниками Німеччини та Італії, і ті, які були окуповані силами «осі». У міру наближення військ антигітлерівської коаліції до кордонів союзних фашистам країн або вступу на територію таких держав у них відбувалися народні повстання або перевороти, вчинені зверху. Колишні союзники Німеччини розривали відносини зі своїми колишніми «друзями» і оголошували їм війну. У більшості держав регіону були встановлені перехідні буржуазні уряду, а в ряді випадків, де раніше існували монархії, збережені і вони. У країни, окуповані німецькими та італійськими військами, після звільнення поверталися емігрантські уряду. В окремих з них, як, наприклад, в Югославії, при владі опинилися уряду, створені патріотичними країнами.

У суспільствах цих країн були сильні очікування політичних змін. Так як більшість з них у міжвоєнний період мало авторитарні режими, більшість населення не бажала повернення до колишніх умов життя. Водночас посилився вплив комуністичних і соціал-демократичних партій. [6] Присутність на території держав Центральної та Східної Європи радянської військової адміністрації серйозно впливало на розстановку політичних сил в регіоні. Активізація компартій, яким надавалась допомога Москви, по-різному сприймалися в суспільствах цих держав. Проте на даному етапі, в умовах тріумфу на хвилі перемоги і симпатій щодо Радянського Союзу, їх діяльність користувалася підтримкою. До того ж вони постійно підкреслювали, що є прихильниками демократії. У тих випадках, коли антикомуністичні сили чинили опір місцевим компартіям і їх радянським союзникам, до них застосовувалися репресії. Протягом 1945-1946 рр.. ситуація в східноєвропейських країнах характеризувалася прагненням кожної з існуючих там політичних сил-комуністів, соціал-демократів та ін - зміцнити свої позиції і увійти до органів влади. [1]

Закінчення Другої світової війни та її результати поставили на порядок денний світової політики проблему створення нової системи міжнародних відносин. Вирішенням цього питання і зайнялися провідні держави антигітлерівської коаліції-СРСР, США, Англія і Франція, до яких незабаром приєднався Китай. Розвиток подій вело, однак, до загострення протиріч між колишніми союзниками з-за їх прагнення посилити свої позиції на світовій арені. Це так чи інакше торкався інтереси кожної з країн коаліції. У той же час виявилася і особливість, характерна саме для періоду після Другої світової війни: конфронтація між колишніми союзниками прийняла ідеологічну форму, викликавши політичне протистояння СРСР і Китаю, з одного боку, і в західних союзників-з іншого. Його ознаки стали помітними вже з кінця 1945 р . Незабаром з'явився і термін, що позначає це протиборство, - «холодна війна».

Вперше цей термін використав восени 1945р. відомий англійський письменник-фантаст Дж. Оруелл, коментував міжнародні події в британському журналі «Трибюн». [3] 5 березня 1946, виступаючи в присутності президента США Трумена у Фултоні, Черчілль звинуватив СРСР у розгортанні світової експансії і наступ на територію «вільного світу». Черчілль закликав США, Великобританію і їх союзників дати відсіч СРСР. Мова у Фултоні стала своєрідним оголошенням «холодної війни». У 1946-1947 СРСР посилив тиск на Грецію і Туреччину. 12 березня 1947р. Президент США Гаррі Трумен заявив про намір надати цим двом країнам військову та економічну допомогу в розмірі 400 мільйонів доларів. Одночасно він сформулював завдання політики США, націленої на допомогу «вільним народам, що чинять опір спробам закабалення з боку збройного меншини і зовнішньому тиску». Спочатку навіть СРСР включився в переговори про надання допомоги, але незабаром з'ясувалося, що американська допомога не буде надаватися країнами, в яких при владі перебувають комуністи. США вимагали політичних поступок в обмін на економічну допомогу: європейці повинні були вивести комуністів зі своїх урядів. Під тиском США комуністів виключили з урядів Франції та Італії, і в квітні 1948 року 16 країн підписали план Маршалла про надання їм допомоги в 17 мільярдів доларів в 1948-1952. За законом економічна допомога виявлялася при дотриманні ряду умов: відмова від націоналізації в промисловості, розвиток ринкової економіки, зниження тарифів на ввезення американських товарів і стимулював розвиток економіки європейських країн. Але в той же час він посилив їх зв'язок з економікою США. Неабиякою мірою ця програма була спрямована і на розвиток військово-технічного співробітництва між західними країнами. У свою чергу, СРСР і перебували під контролем східно-європейські держави розглядали план Маршала з ідеологічних позицій і відмовилися від участі в його реалізації. Фінляндія, що мала особливий статус у системі двосторонніх відносин з Радянським Союзом і знаходилася під його впливом, була змушена відмовитися від цього плану. Основні умови надання американської допомоги були явно неприйнятні для планового господарства СРСР і створювали за його подобою свою економічну систему держав Східної Європи. [4]

Конфронтація між колишніми союзниками по Антигітлерівської коаліції і їх протиборство у гарячих точках в 40-х рр.. в Греції, Китаї і Кореї вели до необхідності консолідації складаються блоків країни. Так світ поступово підходив до військово-політичного поділу, в основі якого було ідеологічне протистояння. Йшов створення так званого двополюсного (біполярного) світу, коли США і СРСР робили зусилля з формування підконтрольних ним військово-політичних блоків. [2]

У квітні 1949р. У Вашингтоні з ініціативи США і після довгої підготовки був підписаний Північноатлантичний пакт. Відповідно до нього створювалася Організація Північноатлантичного договору (НАТО). До складу цього блоку увійшла більшість західноєвропейських країн, а також Туреччина. Його основною метою ставало військово-політичну протидію агресії проти країн-членів в НАТО. У той же час в умовах «холодної війни» цей блок перетворювався в потужній інструмент проведення зовнішньої політики провідних держав-засновників, а саме США, Великобританії, Франції.

Діяльність НАТО, штаб-квартира якого розмістилася в столиці Бельгії Брюсселі, була спрямована на захист демократичних цінностей і проти розширення комуністичного впливу. Крім цього, через держави-члени Північноатлантичного договору НАТО виявилося пов'язано зі створеним за підтримки США і Великобританії так званим Балканським пактом у складі Югославії, Греції та Туреччини (1953г.), Багдадським пактом або Організацією Центрального договору (СЕНТО) у складі Туреччини, Ірану, Пакистану, Іраку (який вийшов з неї в 1958р.) та Великій Британії. США мали статус спостерігача в цій організації і грали в ній важливу керівну роль. Незабаром було створено ще кілька регіональних військово-політичних блоків, які фактично були «філіями» НАТО. Принцип «оточення комунізму», його стримування на «дальніх підступах вільного світу» став у політиці Північноатлантичного блоку головним. [3]

У міру того, як західні держави консолідувалися у військово-політичний союз, а в Східній Європі встановлювалися нові режими, в яких компанії відігравали провідну роль, все виразніше вимальовувалося поділ світу на дві протиборчі одна одній частині. У 1955р. У Варшаві за ініціативою СРСР відбулася нарада представників держав Східної Європи і Радянського Союзу. Відповідно до його рішеннями було створено військово-політичний блок країн регіону (за винятком Югославії), щоб не допустити посилення НАТО. У більш широкому сенсі Організація Варшавського договору (ОВД) пов'язував її учасників на ідейно-політичній платформі. Правда, на відміну від НАТО ОВС не мало своїх «філій» у вигляді будь-яких близьких до неї регіональних військово-політичних блоків. Зі створенням НАТО і ОВД закінчилося формування двополюсного світу і системи міжнародних відносин періоду «холодної війни». [5]

У 1946-1949 рр.. у світі з'явилися великі вогнища «холодної війни». З часом вони могли перерости у збройне протиборство між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції. Головними серед них були в Європі-Греція, а в Азії - Китай. У цих країнах після звільнення від іноземної окупації почалися громадянські війни.

Протистояння лівих і правих сил (останніх підтримали англійці) в Греції перейшло в громадянську війну (червень 1946 - серпень 1949 р .). Офіційні власті переслідували колишніх партизанів, учасників руху Опору, більшість яких були членами компартії Греції. Ліві та комуністичні сили Греції опинилися виключені з політичного процесу. Після недовгих коливань КПН взяв курс на збройну боротьбу. Незабаром прикладу комуністів пішли і багато учасників Опору. Бази повстанців розташовувалися в горах. Звідти вони проводили операції проти регулярних урядових військ. Власна армія збільшила їх шанси на успіх. Набувши в боротьбу з офіційною владою оголосили про створення Тимчасового демократичного уряду. Керівництво компартії Греції спиралося як на власні сили, так і на підтримку комуністичних партій сусідніх Балканських країн, в яких почали встановлюватися суспільно-політичні режими під керівництвом комуністів. Розрахунок будувався і на військово-політичну допомогу з боку СРСР. Велику матеріальну і технічну підтримку повстанцям надавала Югославія. Поранені партизани лікувалися в госпіталях Югославії, Болгарії, Албанії та Румунії.

До початку 1947р. З'ясувалося, що Великобританія більше не в змозі надавати військову техніку і фінансові кошти грецькому уряду в його боротьбі проти повстанців. Тоді англійців змінили американці. Військові інструктори проводили навчання грецької армії. Американські радники планували операції проти партизанів, спеціальна місія зайнялася матеріально-технічним постачанням урядових сил. Без втручання США перемога партизан під керівництвом КПГ мала серйозні шанси на успіх. Повстанців підтримувало місцеве населення, а урядова армія була деморалізована. Лише до осені 1948р. Регулярні війська змогли досягти перелому в свою користь. [4] В результаті запеклих боїв партизани були блоковані в Північній Греції. У серпні 1949р. КПГ заявила про припинення бойових дій. Більша частина повстанців пішла в Албанію. Звідти багато перебралися в СРСР, Болгарію, Угорщину, Чехословаччину і Польщу. Для них почалися довгі роки політичної еміграції, що закінчилися лише на початку 80-х рр..

Партизанська війна в Європі розглядалася західними державами як серйозна загроза поширення комунізму, а Радянським Союзом-як сильний удар по Заходу.

У ці ж роки йшла громадянська війна в Китаї (1946-1949). Завершення Другої світової війни на Тихому океані істотно змінило розстановку сил у цьому регіоні світу. Головний політик Китаю-імперіалістична Японія зазнала нищівної поразки, а її територія була окупована американцями. У результаті розгрому Квантунської армії радянські війська встановили контроль над усією Маньчжурією, Сахаліном і Курильськими островами. Це значно зміцнило міжнародний престиж і вплив СРСР на Далекому Сході, особливо серед населення Китаю, якому Москва надавала велику матеріальну і фінансову допомогу протягом всього періоду боротьби з японською агресією. Проте перемоги американської зброї на Тихому океані давали підставу Вашингтону претендувати на особливу роль у Східній Азії.

Зникнення зовнішнього ворога прискорило розмежування політичних сил всередині Китайської республіки. Цей процес тривав з осені 1945р. до весни 1946р. На одній стороні виявилися велика частина селянства, робітників і міської бідноти. [5] Вони об'єдналися навколо комуністичної партії (КПК), яка користувалася беззастережною підтримкою СРСР. На іншій стояли представники заможних верств суспільства, члени партії Гоміньдан і особи, які обслуговували більш ніж 100-тисячне угрупування американських військ на території Піднебесної. Мирні переговори про створення єдиного демократичного Китаю між керівником КПК Мао Цзедуном і главою гоминьдановского режиму генералісимусом Чан Кайши (кінець 1945 - початок 1946р.) Не дали результату. Зіткнення двох протиборчих одна одній таборів до середини 1946 р . стало неминучим. [7]

Сили китайських комуністів виявилися розкидані між кількома «звільненими районами», ізольованими один від одного. Це дало можливість військам Чан Кайши, спираючись на сприяння США, до осені 1947 р . проводити широкомасштабні наступальні операції. Однак військово-технічна допомога СРСР і контроль над основними промисловими районами країни, розташованими в Маньчжурії, дозволили комуністам поступово переламати хід громадянської війни. До кінця 1948г. Народно-визвольна армія Китаю (НВАК), керована КПК, вийшла на береги найбільшої водної артерії-річки Янцзи. Вже в січні 1949 р . НВАК звільнила Пекін, а в квітні-столицю гоминьдановского режиму Нанкін. Залишки військ Чан Кайші влітку-восени 1949 р . бігли на острів Тайвань (саме з цього часу веде своє існування Республіка Тайвань, не визнана офіційною владою Пекіна і абсолютною більшістю держав світу).

Серед головних причин перемоги КПК на ряду з радянської допомогою слід назвати і висунення комуністами зрозумілих населенню гасел переділу власності в містах і особливо в сільських районах країни, а також обіцянка надати автономію провінціям, влада яких підтримували НВАК.

Проголошення 1 жовтня 1949 р . Китайської Народної Республіки (КНР) означало завершення громадянської війни та встановлення в найбільшому державі Далекого Сходу суспільно-політичного режиму, що орієнтується на СРСР. Ця подія справила величезний вплив на розвиток міжнародних відносин не тільки в Тихоокеанському регіоні, але і на всій планеті. Поразка гоминьдановского уряду підірвало престиж США серед азіатських народів, завдало шкоди позиціям західних демократій - Великобританії і Франції в Азії, серйозно ускладнило ситуацію в Кореї і В'єтнамі, а головне - посилило гонку озброєнь наддержав в рамках «холодної війни». [2]

Після закінчення війни з Японією американські союзники запропонували СРСР прийняти капітуляцію японських військ у Кореї відповідно до географічним принципом: північна частина до 38-ї паралелі переходила під контроль Радянської армії, а південна - американської. І. В. Сталін погодився на цю пропозицію. У грудні 1945 р . на конференції міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії в Москві було прийнято рішення про те, що в Кореї буде створено Об'єднане тимчасовий уряд. Але вже тоді його освіта була поставлена ​​в залежність від схвалення комісії, яку створювали уряди країн-опікунів - СРСР, США, Великобританії та Китаю. На початку 1946 р . радянсько-американська комісія так і не прийшла до єдиного рішення. Причина цього крилася в різному підході до принципу об'єднання Кореї. Кожна зі сторін - американська і радянська-* прагнула домогтися для себе і теж сил, які вона підтримувала, переваг. У травні 1947 р . виникла ще одна проблема: і американська, і радянська сторони спробували спертися на конкретні політичні сили. Москва робила ставку на комуністичну партію і близькі до неї організації, що брали участь у визвольній боротьбі проти японських агресорів, а Вашингтон - на некомуністичні сили. Питання про єдиний уряді так і не було вирішене.

Кожен вибрав свій шлях. У протиборство виявилася втягнута і Організація Об'єднаних Націй. Комісія ООН була більш прихильною до західних союзників, ніж до СРСР. За підтримки американців у травні 1948 р . після наведених виборів на півдні півострова була проголошена Республіка Корея, а на півночі у вересні 1948 р . за підтримки СРСР була створена Корейська Народно-Демократична Республіка. Комісія ООН не визнала КНДР, оскільки не отримала допуску на вибори.

У результаті в КНДР був встановлений режим, орієнтиром для якого стала радянська суспільно-політична модель. За радянської підтримки до влади прийшов Кім Ір Сен - Керівник компартії.

На Корейському півострові склалася непроста ситуація. На півночі країни усталився режим Кім Ір Сена, а на півдні, в Республіці Корея, один за одним йшли урядові кризи. [7] Це породило в керівництва КНДР віру в можливість об'єднання Кореї силою під своїм контролем. У КНДР велася постійна пропаганда «військової загрози з півдня».

Після ретельної підготовки 25 червня 1950 р . війська КНДР перейшли 38-у паралель і повели наступ на південь. На першому етапі війська Північної Кореї взяли під контроль більшу частину півдня країни. Незабаром весь півострів перетворився на зону військових дій. Однак жителі півдня відкинули війська жителів півночі. На боці КНДР билися китайські добровольці, надавали допомогу і радянські військові фахівці. У бойових операціях брали участь на боці півдня введені туди під прапором ООН експедиційні сили західних країн і США. Лише в липні 1953 р . було укладено угоду про припинення вогню. 38-а паралель перетворилася на кордон між двома корейськими державами. Цей військово-політичний конфлікт був одним з найсерйозніших на першому етапі «холодної війни». [4]

Проблема існування держав, розділених в ході військово-політичних конфліктів, продовжує зберігати свою гостроту на Корейському півострові. Перед урядами і народами двох країн стоїть завдання визначення подальшої долі розділеної нації. Історія показала, що залагодження конфліктів за допомогою військової сили неефективно.

Створення Коминформа і радянсько-югославський інцидент. Процес консолідації протиборчих блоків придбав у 1947 р . конкретні обриси. З американської сторони були висунуті доктрина Трумена й план Маршалла, з радянської - проводилося «ідеологічне об'єднання» близьких СРСР сил, перш за все в Східній Європі. [4] Після ретельної підготовки і консультацій з представниками східне європейських комуністично!! партій, більшість з яких до того часу вже перебували при владі, а також з найбільш багато-чисельними і впливовими компартіями Італії і Франції в Москві було прийнято рішення про створення Інформаційного бюро комуністичних партій (Коминформа).

В обстановці секретності в Польщі в кінці вересня 1947 р . пройшло перше засідання цієї організації. Повідомлення про нього було опубліковано пізніше. В основному доповіді, зробленій радянським представником - секретарем ЦК ВКП (б) А. Ждановим, і у виступах інших учасників наради була викладена точка зору на розвиток ситуації в світі і завдання створюваного блоку. Відповідно до висунутої доктриною світ виявився разу діленим на два табори - «імперіалістичний» (на чолі з США) і «демократичний» (на чолі з СРСР). Було оголошено, що плани Трумена і Маршалла спрямовані на «економічне і політичне поневолення Європи». Фактично Комінформ створювався як ідеологічний та організаційний інструмент боротьби проти Заходу.

Однак незабаром всередині Коминформа назрів конфлікт між радянською та югославською стороною. Радянське партійно-державне керівництво і особисто І. В. Сталін порахували, що югославський керівник Йосип Броз Тіто діє надто незалежно. Сталін звинуватив Тіто у ворожому ставленні до СРСР і розгорнув проти нього пропагандистську кампанію, використовуючи Комінформ. У конфлікт були залучені практично всі європейські компартії. Хоча зовні питання мав ідеологічну форму і представлявся як міжпартійний, насправді він носив міждержавний характер. Під час Другої світової війни Югославія зіграла велику роль і була однією з найбільш розвинених країн Східної Європи. І. Б. Тіто користувався в країні і на міжнародній арені великим авторитетом. Радянське партійно-державне керівництво в особі Сталіна і його оточення побачило в Тіто і Югославії конкурента і можливого суперника в регіоні. [5]

Конфлікт між Югославією і СРСР призвів до розриву відносин між двома країнами, серйозно вплинув на розвиток громадянської війни в Греції і підсилив прагнення Югославії поліпшити відносини з країнами Заходу, перш за все з США і балканськими сусідами - Грецією і Туреччиною.

Сформована до середини 50-х рр.. система міжнародних відносин вплинула на подальший розвиток світу протягом наступних 40 років. Всередині цього періоду можна умовно виділити декілька етапів, коли «холодна війна» то посилювалася, то слабшала.

Перший етап охоплює період 1956-1969 рр.. Для нього була характерна різка конфронтація між двома основними військово-політичними блоками - Західним і Східним. Вирішальну роль у них грали відповідно США і СРСР. Головними рисами періоду були протиборство двох наддержав в міжнародних організаціях з приводу конкретних проблем, безпосереднє військове участь кожного з блоків у регіональних події: появи на світовій арені нових факторів у вигляді політичних рухів і окремих країн, які виступали за зміну двополюсної системи міжнародних відносин; деколонізація, що сприяла утворення великої кількості незалежних держав у Африці та Азії; небезпека військового конфлікту між США і СРСР. [7]

Представники двох блоків відстоювали свої позиції в міжнародних організаціях. На Женевських нарадах (1954-1955 рр.). Боку домагалися рішення проблем на свою користь. Це стосувалося корейського питання, врегулювання в Індокитаї, об'єднання Німеччини, безпеки в Європі, а також контролю над ядерною зброєю. Західні держави на чолі з США прагнули затвердити на практиці суспільно-політичні та економічні моделі, а також ціннісні орієнтири, притаманні демократичному суспільству. Радянська сторона орієнтувалася на держави, близькі за своєю суспільно-політичної моделі та ідеології до СРСР. У країнах і колоніях, що знаходилися під контролем західних держав, СРСР активно підтримував ті сили, які виступали за незалежну від Заходу політику. [2]

Так, Москва виступала за припинення збройного втручання західних держав, і перш за все Франції та США, в Індокитаї. Радянський Союз надавав допомогу місцевим визвольним рухам прокомуністичної спрямованості. Париж і Вашингтон вбачали в цьому загрозу своїм позиціям у регіоні. У результаті інтервенція США в Індокитаї - В'єтнамі, Камбоджі і Лаосі - проходила на тлі громадянської війни. При цьому за кожною з протиборствуючих сторін стояли чи СРСР, або США.

Виникли розбіжності з питання про об'єднання Німеччини і визначенні її подальшого статусу. Радянський Союз був проти автоматичного входження НДР у ФРН, на чому наполягали західні держави. Радянське керівництво виступало проти участі об'єднаної Німеччини у військово-політичних блоках.

Смерть у березні 1953 р . І. В. Сталіна була сприйнята на Заході як можлива точка відліку для змін у зовнішній і внутрішній] політиці Радянського Союзу. І дійсно, вони відбулися. Були частково нормалізовані відносини з Югославією. Проте найбільші надії зв'язувалися з XX з'їздом КПРС в 1956 р . На ньому Перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов виступив з доповіддю про культ особи Сталіна. На офіційному рівні з радянської сторони пролунав відмову від його на слід. Але насправді мова йшла лише про спробу поновлення комуністичного режиму.

До початку 1956 р . у міжнародних стосунках з'явився новий фактор - рух неприєднання. Воно було утворено в 1955 р . в місті Бандунзі (Індонезія) з ініціативи держав - колишніх колоній - Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану і Шрі-Ланки. Незабаром до них приєдналася і Югославія, яка стала грати в новому русі помітну роль. Фактично його учасники представляли інтереси тих держав, які не увійшли в Західний і Східний блоки. Ця «третя сила» була здатна солідарно виступати на міжнародній арені. І в самих блоках з'явилися держави, бажали посилення власної ролі у світових справах. У Східному блоці це були Китай, Албанія, Румунія, у Західному - Франція. [1]

З кінця 50-х рр.. відносини між СРСР і Китаєм почали погіршуватися. Вторгнення на острів Даманський у березні 1969 р . з боку Китаю ледь не призвело до війни на Далекому Сході.

Розбіжності між СРСР і КНР починалися як ідейні. А в дійсності партійно-державне керівництво Китаю прагнуло до рівного з СРСР положенню в комуністичному блоці, а також і в системі міжнародних відносин. Пекін звинуватив дві наддержави - СРСР і США - в імперіалістичних наміри. Китай був підтриманий Албанією і певною мірою Румунією. При цьому албанська сторона відмовилася від участі у Варшавському договорі і Раді Економічної Взаємодопомоги.

У Західному блоці постаралася зміцнити свою незалежну позицію Франція. Париж різко обмежив свою військову участь у НАТО, зберігши з цією організацією лише політичні зв'язки.

Розпочата у СРСР хрущовська «відлига», суть якої полягала в поступовому відході від сталінізму, але не від комуністичної ідеології, серйозно вплинула на обстановку в державах Східної Європи. Були зроблені спроби відмовитися від національних варіантів сталінізму. Заворушення в Угорщині переросли у народне повстання проти комуністичного режиму. У жовтні-листопаді 1956 р . новий керівник країни І. Надь виступив за нейтралітет Угорщини і вихід країни з ОВС. [4] В результаті військового вторгнення радянських військ народне повстання було придушене, сотні тисяч угорців бігли за кордон, в країні почалися репресії проти широких верств населення. І. Надь був повішений за вироком нового прорадянського уряду Я. Кадара.

Москва розглядала події в Угорщині як загрозу всьому Східного блоку. Вдруге аналогічна операція була повторена в серпні 1968 р . в Чехословаччині. З усією очевидністю в цих подіях проявилася загальна закономірність: комунізм виявилося неможливим реформувати, а долі малих країн були поставлені в залежність від наддержав.

Тривожна ситуація склалася навколо Єгипту. Ця країна націоналізувала Суецький канал і вийшла з колоніальної залежності. В кінці жовтня 1956 р . на Єгипет напав Ізраїль, попередньо заручившись підтримкою Франції і Англії. Незабаром вони самі стали учасниками агресії. Бойові дії зупинила лише загроза СРСР застосувати силу.

Важливою подією стала війна США у В'єтнамі. Американська допомога маріонетковому уряду Південного В'єтнаму (поставки зброї, залучення військових радників) виявилася недостатньою, і США почали відкриту війну проти Демократичної Республіки В'єтнам. ДРВ підтримували СРСР і Китай. У війні проти В'єтнаму США використовували бомбардування, тактику «випаленої землі», хімічне і термічне зброю (напалм). Масові жертви серед мирного населення викликали хвилю протестів як у самих США, так і в усьому світі проти війни у ​​В'єтнамі. Успіхи партизанів Південного В'єтнаму, відсіч з боку ДРВ призвели до поразки США у в'єтнамській війні, що тривала з 1965 по 1973 р .

У період 1956-1969 рр.. виникла загроза відкритого військового конфлікту між США і СРСР. Свого піку цей процес досяг у жовтні 1962 р . в момент Карибської кризи.

Після перемоги на Кубі революції, що повалила проамериканського диктатора, встановилися дружні відносини між новим режимом і СРСР. У Радянському Союзі іноді жартували, що назва острова Куба розшифровується як «Комунізм біля берегів Америки». [2]

Факт створення прокомуністичного держави в безпосередній близькості від США, а також революційний приклад Куби для Латинської Америки викликали побоювання Вашингтона. Навесні 1961 р . за допомогою американських спецслужб на острів був організований десант противників нового кубинського режиму (контрас). Однак розпочата ними спроба повалити уряд Ф. Кастро провалилася. Згодом між СРСР і Кубою було укладено військову угоду про розміщення радянських ракет на кубинській території. В обстановці секретності вони були доставлені на острів. Незабаром про це стало відомо в США. У відповідь уряд президента Дж. Кеннеді оголосив про блокаду острова та вислала туди великий контингент військово-морських сил. Назустріч їм було направлено радянський флот. Справа набувало вкрай небезпечний оборот. Тільки в результаті термінових консультацій між М. С. Хрущовим і Дж. Кеннеді, що проходили через посередників (дипломатів і представників спецслужб), після взаємних поступок вдалося уникнути Третьої світової війни. Радянські ракети вивозились з Куби, а американські - з Туреччини.

Другий етап міжнародних відносин охоплює першу половину 70-х рр.. В історію він увійшов під назвою «детант». Причиною ослаблення міжнародної напруженості стало досягнення військово-стратегічного рівності між НАТО і Варшавським договором. Обидві сторони пішли на укладення широкого кола договорів і створення гарантій для безпеки в цілому.

Між Радянським Союзом і Сполученими Штатами протягом 70-х рр.. було укладено понад 23 угод і договорів, більша частина яких стосувалася обмеження озброєнь. [7] Головними з них стали Угода про заходи по зменшенню небезпеки виникнення ядерної війни між СРСР і США ( 1971 р .), Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) ( 1972 р .), Основи взаємовідносин між СРСР і США ( 1972 р .), Договір про запобігання ядерної війни ( 1973 р .), Комплекс договорів про обмеження випробувань ядерної зброї і Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2) ( 1972 р .). Висновок цих та інших двосторонніх договорів між країнами Варшавського договору і країнами НАТО дозволило вийти і на більш широкі домовленості. Центральне місце серед них зайняло Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ).

З липня 1973 р . по серпень 1975 р . його засідання проходили у Гельсінкі (Фінляндія) та Женеві (Швейцарія). У них брали участь представники 33 європейських країн, а також США і Канади. Вироблений в ході численних засідань і консультацій документ - Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінський акт) - був прийнятий 1 серпня 1975 р . Угода передбачала дотримання принципів рівності, відмови від застосування сили або її загрози, непорушності кордонів, територіальної цілісності, мирного врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи, поваги прав людини, рівноправності народів, дотримання норм міжнародного права. Фактично Гельсінський акт конкретизував ідеї Статуту ООН.

Укладені договори і угоди серйозно послабили конфронтацію між ворогуючими блоками. У той же час вони не змогли повністю ліквідувати об'єктивно існували протиріччя як між ними, так і між окремими державами. Це було обумовлено відмінностями їх суспільно-політичних систем, ідеологічних установок, нарешті, їх зовнішньополітичними інтересами. [6] Тому ослаблення міжнародної напруженості в кінцевому рахунку змінилося нової конфронтацією.

Третій етап розвитку міжнародних відносин (кінець 70-х-кінець 80-х рр..) Припав на черговий виток протистояння Радянського Союзу і Америки. Знову з'явилися всі характерні для «холодної війни» риси. Кожна з сторін розглядала які відбуваються в світі через призму можливої ​​загрози їх військово-політичної безпеки. Конфронтація на Близькому Сході між Ізраїлем та арабськими державами, суспільно-політичні зміни в країнах Азії, Африки та Латинської Америки перебували в центрі уваги Вашингтона й Москви. У ряді випадків, як це було в Афганістані і в Латинській Америці, СРСР і США безпосередньо втручалися в події. Головним для них було не допустити посилення дру гое сторони. Символом часу стала програма «зоряних воєн», або, офіційно, Стратегічна оборонна ініціатива, проголошена адміністрацією президента США Р. Рейгана. Суть висунутої доктрини полягала у створенні системи з використанням космосу, що дозволяє застосовувати ракетну зброю фактично без обмежень. Цей дорогий проект так ніколи і не був втілений. Але кошти, які був змушений витрачати на аналогічну програму Радянський Союз, суттєво підірвали його економіку. [4]

Зміни в радянсько-американських відносинах почалися з приходом до влади в СРСР Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова в 1985 р . і його політичним курсом, який увійшов в історію під назвою «перебудова». Саме в цей період посилилася позиція Європи в міжнародних справах. Поступово зміни охопили й східноєвропейські країни. Комуністичні режими в них випробовували серйозну кризу. Протягом 1989-1991 рр.. З комуністичними режимами у Східній Європі було покінчено. У грудні 1991 р . припинив існування Радянський Союз. Так закінчилася «холодна війна», і система міжнародних відносин зазнала суттєвих змін. Частина нових держав на пострадянському просторі-Естонія, Латвія, Литва, Україна, Грузія-поставили питання про свій вступ до Європейського союзу і НАТО. [1] Одночасно виникнення СНД-Співдружності Незалежних Держав з 12 колишніх республік СРСР-супроводжувалося локальними конфліктами: навколо Нагірного Карабаху на вірмено-азербайджанському кордоні, в Придністров'ї на території Молдови, в Такжікістане, в Грузії, а потім і на Північному Кавказі навколо Чечні. Вони поставили перед новим російським керівництвом завдання узгодження політики в ближньому і далекому зарубіжжі. У той же час колишні союзники СРСР з числа східноєвропейських країн переорієнтувалися на ЄЕС і НАТО.

Зникнення СРСР і крах комунізму як суспільно-політичної системи; об'єднання Німеччини, при якому НДР фактично увійшла в ФРН; збереження за США статусу світової держави; активізація зовнішньополітичного курсу КНР; створення Пакистаном та Індією власної ядерної зброї; розпад окремих багатонаціональних держав у Східній Європі ( Югославія та Чехословаччина) - такими були основні події в історії міжнародних відносин після завершення «холодної війни» у 90-х рр.. XX ст.

Неолібералізм як світова система – це нова війна за переділ світу. Закінчення третьої світової війни, відомої під назвою холодної, означає лише те, що більше немає старого двополюсного світового ладу, а стабільність у сучасному світі забезпечує чільна роль переможця. Проте, при очевидній наявності переможеного (соціалістичний табір) не цілком зрозуміло, хто ж переможець. США? Европейський Союз? Японія? Або ж усі троє? Поразка “Імперії зла” відкрила нові ринки, боротьба за які породила нову, четверту світову війну.

Як будь-який конфлікт, теперішній також ставить національні держави перед необхідністю нового самовизначення. Світовий лад повернувся до стану давнішніх епох, коли відбувалося завоювання Америки, Африки й Океанії. Чи не правда, дивовижна сучасність, яка рухається назадгузь? Кінець двадцятого століття радше нагадує варварські часи минулого, аніж майбутнє царство розуму, так докладно описане в науково-фантастичних романах.

Новому господареві дістануться великі території, величезні природні багатства, а, головне, численна незадіяна армія праці. Завидне становище господаря світу, проте й претендентів на цю роль доволі. Це й розв’язало нову війну між тими, хто хотів би стати частиною “Імперії добра”.

Третя світова війна існувала у протистоянні капіталістичної та соціалістичної систем у різних реґіонах світу і тривала то згасаючи, то розпалюючись знов. Четверта ж розгортається у значних фінансових центрах, причому напруга її висока і стабільна.

Під час холодної війни, хоча її і називають холодною, були дуже гострі моменти: від катакомб міжнародного шпигунства до космічних просторів знаменитих “зоряних війн” Роналда Рейґана; від пісків бухти Кочинос на Кубі до дельти Меконґу у В’єтнамі; від скаженої гонки ядерних озброєнь до кривавих заколотів у країнах Латинської Америки; від злочинних маневрів армій НАТО до підступів агентів ЦРУ в Болівії, де був убитий Че Ґевара. Всі ці події призвели до того, що соціалістичний табір перестав існувати як світова система і альтернативна модель суспільства.

Третя світова війна продемонструвала переваги “тотальної війни” для переможця – капіталізму. У повоєнний період уже проглядається нова розстановка сил на світовій арені, головними чинниками якої є значне збільшення нічийної землі (внаслідок катастрофи східного блоку), наявність декількох лідерів, які вирвалися уперед (Сполучені Штати, Европейський Союз і Японія), світова економічна криза та інформаційна революція.

За допомогою комп’ютерних мереж фінансові ринки, починаючи від валютних бірж, на власний розсуд нав’язують свої закони і правила усьому світові. Ґлобалізація – не що інше, як тотальне поширення їхньої логіки на всі сторони життя. Відтепер сама динаміка фінансової влади, свобода торгівлі, управляє (точніше, управляє на відстані) недавнім володарем світової економіки – Сполученими Штатами. І ця логіка скористалася порожнечами, які виникли у зв’язку із розвитком телекомунікацій, аби захопити і підпорядкувати собі всі аспекти соціального життя. Тож ми маємо дійсно тотальну світову війну!

Однією з перших її жертв став національний ринок. Як гарматень, влучивши у панцер, відстрибує від нього і поціляє у стрільця, війна, розв’язана неолібералізмом, рикошетом уразила і його. Національний ринок – одна з фундаментальних основ могутности капіталістичної держави сучасної епохи – розвалився під ураганним вогнем світової фінансової економіки. Новий міжнародний капіталізм висмоктує соки з національних капіталістичних систем і морить їх голодом до повного виснаження державної влади. Удар виявився настільки потужним, що національні держави більше не в стані захищати інтереси своїх громадян.

Неоліберальний вибух розколов на тисячу скалок гарну вітрину, яка зосталася після холодної війни, – новий світовий лад. Усього кілька хвилин було потрібно, щоб впали підприємства і держави. І повалив їх не легкий бриз пролетарських революцій, а потужні фінансові урагани.

Син (неолібералізм) пожирає батька (національний капітал), а принагідно розправляється і з вигадками капіталістичної ідеології: новий світовий лад не знає ані демократії, ані свободи, ані рівности, ані братерства. Світова арена знову перетворилася в бойовище, де панує хаос.

До кінця “холодної війни” капіталізм створив нову військову мерзоту – нейтронну бомбу, зброю, яка знищує життя, залишаючи цілими матеріальні цінності. Але четверта світова війна принесла нам нове диво: фінансову бомбу. На відміну від бомб Гіросіми і Наґасакі, ця нова бомба не лише стирає з поверхні землі поліс (у нашому випадку національну державу), несе смерть, жахіття і нещастя його жителям, але й перетворює свою суцільну мішень у мозаїку економічної модернізації. Внаслідок вибуху з’являється не купа задимлених руїн або тисяча трупів, але певний новий квартал, який додається до комерційного меґаполісу нової світової ієрархії, і нова робоча сила, перепрофільована для потреб нового світового ринку праці.

Европейський Союз уже відчув на собі наслідки четвертої світової війни. Внаслідок ґлобалізації нарешті були стерті межі між ворогуючими державами, одвічними суперниками, які змушені були розпочати рух у бік політичного союзу. Шлях від національних держав до европейської федерації буде всіяний румовищами, насамперед румовищами европейської цивілізації.

Меґаполіси відтворюються по усьому світові, переважно в зонах торгової інтеґрації. У Північній Америці укладення угоди НАФТА Канадою, США і Мексикою наблизило втілення старої мрії завойовників: “Америка для американців”. Чи є меґаполіси заміною націй? Ні, або, радше, не тільки. Вони надають їм нових функцій, властивостей, нових обмежень і нових перспектив. Цілі країни стають філіями неоліберальної меґакорпорації, що, з одного боку, несе деструкцію/скорочення населення, а з іншого – реконструкцію/реорганізацію реґіонів і націй.

Якщо в часи третьої світової війни нейтронна бомба служила для залякування, стримування і примусу, то фінансові бомби четвертої світової мають іншу природу. Вони використовуються для нападу на території суперника (національні держави) з метою руйнації матеріальної бази і суверенітету, а також забезпечення якісного скорочення їхнього населення – виштовхування з економіки усіх нездатних вписатися в нові економічні стосунки (наприклад, корінних мешканців). Проте, водночас, фінансові центри здійснюють реконструкцію національних держав і перебудовують їх відповідно до нового принципу верховенства економіки над соціальним життям. Цю стратегію можна простежити на безлічі прикладів. За словами пана Шамбера, директора Бюро Міжнародної організації праці по Центральній Америці, корінні мешканці Землі (300 мільйонів осіб) живуть у місцях, де зосереджено 60% природних ресурсів планети. “Тому зовсім не дивно, що виникає так багато конфліктів з метою захопити їхні землі. Експлуатація природних багатств (нафта й інші корисні копалини), а також туризм є головною небезпекою для тубільних територій в Америці (1)”. Відтак відбуваються забруднення навколишнього середовища, поширення проституції та наркотиків.

У цій новій війні політика більше не існує як рушійна сила національної держави. Вона існує винятково для обслуговування економіки, а політики відіграють роль управляючих. Новим хазяям світу немає потреби правити безпосередньо і прямо. Їхніми справами управляють національні уряди. Новий світовий лад – це об’єднаний світ і єдиний ринок. Держави – всього лиш підприємства, де управляючими служать їхні уряди, а нові реґіональні союзи більше нагадують торговельні об’єднання, аніж політичну федерацію. Об’єднання, породжене неолібералізмом, носить економічний характер: на гігантському світовому гіперринку вільно циркулюють тільки товари, але не люди.