8. Українська журналістика в період першої світової війни.

Перший період. Українська військова журналістика від започаткування до формування системи (1912–1917).

Другий період. Українська військова преса в часи революцій у Росії та національно-визвольних змагань України (1917–1921).

Третій період. Українська військова преса в міжвоєнний період (1921–1939).

Четвертий період. Українська військова преса в роки другої світової війни (1939–1945).

П'ятий період. Українська військова преса в післявоєнний період (1945–1991).

Шостий період. Українська військова преса в роки розбудови української державності.

Така, а можливо, більш досконала схема періодизації історії української військової журналістики може бути взята за основу наукового осмислення розвитку одного із типів періодики України. Де шукати корені української військової преси?

Щодо військової преси України, то і вона започаткувалась в значній мірі під впливом журналістики інших держав, у тому числі й Росії. Російська реакційна військова журналістика всіляко стримувала прагнення вояків-українців до усвідомлення свого права на національну незалежність, на творення своєї держави і захист її від зовнішніх посягань.

Періодика, яка надходила до полкових бібліотек, вселяла у свідомість українців думку про те, що вони не мають права на незалежне життя, на самостійні дії, що їх доля – підкорятися, підставляти спину під штуцер свого володаря. "Більше трьох не збиратися, вогнище не розпалювати" – під таким гаслом виховувались нижчі чини армії, у тому числі й за допомогою друкованого слова. Це правило вселялось у свідомість і рекрута-росіянина, і рекрута-українця не тільки на час виконання ними тяжкої військової повинності, а й на решту знедоленого життя. До речі, у такому ж дусі виховувались і галичани, буковинці, закарпатці, які проходили військову службу в чужих для них арміях Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини. У процесі такого "виховання" сповна використовувалось і друковане слово.

Широкого розголосу серед військовиків набули таємні листівки декабристів. Такі листівки розповсюджувались і в полках, які дислокувались в Одесі, Чернігові, інших містах України і значну частину яких становили українці. Була віднайдена найбільш доступна форма спілкування з військовиками – публікації подавались на кшталт катехізису: ставились злободенні питання і на них давалися лаконічні відповіді. І майже через століття знаходимо таку форму подачі матеріалів – вже на сторінках газети "Січові вісті" в доступному для читача стилі даються відповіді на питання: що таке народність, хто є українець, які обов'язки має людина перед своїм народом, для чого потрібно знати свою історію та ін.

Преса Українських січових стрільців, стверджує І. Крупський, започаткована виходом першого – і єдиного – номера журналу "Новініяна" (редактор Р. Купчинський). Матеріали видання являють собою віршований нарис або ж пісню про стрільця Новіну, на долю якого випали різні воєнні та любовні пригоди. Це видання не мало значного впливу на вояків (тому, напевне, і вийшов всього один номер) – та все ж це було одним із перших українських військових видань, що з'явилося в 1915 році.

У цьому ж році вийшов у світ стрілецький гумористично-сатиричний журнал "Український самохотник", редактор – М. Ірчан. За змістом це видання було більш різноплановим, ніж "Новініяна". Крім гумористично-сатиричних публікацій, знаходимо і оперативну інформацію, побутові поради стрільцям, поетичні твори. Зміст журналу, таким чином, певною мірою відповідав прагненням стрільців хоч якось відволікти себе від роздумів про тяжке життя.

Динаміка в тематиці видання відповідала тому часові, який судилося пережити йому разом зі своїм читачем. Звідси і тональність матеріалів стрілецьких часописів, які видавалися на фронті, – оптимістична, обнадійлива на кращі часи. І хоча такі часописи здебільшого писалися від руки і відбивалися на гектографі, а тираж їх був незначний – від кількох десятків до кількох сотень, вони з великою зацікавленістю сприймалися стрільцями, дбайливо зберігалися, передавались із рук в руки, стрілецька команда організовувала читання вголос окремих матеріалів. Таким чином, невеликий тираж суттєво не впливав на кількість тих, хто постійно ознайомлю-вався зі змістом часописів.

Надією на краще майбутнє можна пояснювати і те, що військова преса започатковувалась саме з сатирично-гумористичних видань. Окрім "Самохотника", до них належить журнал "Молодий самохотник", який почав виходити з 1916 року у Львові, стрілецький часопис "Бомба", який заснувала "артистична купка У.С.С." і який виходив безпосередньо на бойових позиціях. Незважаючи на те, що вийшло всього два номери, видання було гарно ілюстроване малюнка- ми І. Іванця, Л. Лепкого, О. Курилася, Л. Новіни-Розлуцької. Особливістю видання є те, що журнал сміливо вторгався в найболючіші проблеми фронтового життя. Так, у публікаціях гостро критикувались ті українці-"патріоти", які, вважаючи себе "отцями нації", не бажали бути її синами. Надто перепадало від "Бомби" старшинам У.С.С., які всіляко оберігали своїх дорослих синів. Січові стрільці постійно відчували таку несправедливість, тому і хвилювала їх відсутність тої єдності, без якої незалежної держави не вибороти.

Багато в чому перегукувався з часописом "Бомба" журнал "Самопал", перший номер якого вийшов у травні 1916 року. Мета видання – відновити славу запорізьких козаків, на їх прикладі готувати Січових стрільців "до бою за волю, за народ за свій".

Журнал відрізнявся проблемним та жанровим різнобарв'ям. Публіцистичні статті, оперативна інформація чергувались з фейлетонами, усмішками, анекдотами. Особливо актуальними були публікації, в яких порушувались теми збереження рідної мови, відновлення національної культури, традицій козацтва.

У травні 1917 року виходить перший номер журналу "Червона калина". Редагував його Микола Угрин-Безгрішний. Редакція характеризувала видання як "поважний та гумористично-сатиричний ілюстрований січовий орган". Від самого започаткування видання редакція дотримувалась накресленої лінії: у журналі повинні публікуватись дописи Січових стрільців..

Однією з провідних тем "Червоної калини" є тема патріотизму, незбореного бажання до побудови незалежної демократичної держави. Публіцистичні статті, подорожні нотатки, в основному досконалі за формою і цілеспрямовані за змістом вірші, які закликали до боротьби за волю, поставили цей журнал в ряд кращих військових видань.

Не менш актуальною, злободенною як для редакції, так і для читачів була тема збереження чистоти української мови. З першого номера – статтею "Дещо про літературну українську мову" – "Червона калина" послідовно проводить думку про те, що саме рідна мова, любов до неї є найважливішою ознакою патріотизму, любові до своєї землі, готовності захистити її від чужоземців.

Ще однією особливістю видання є те, що воно постійно орієнтувало читачів на кращі зразки національної літератури, даючи короткі анотації та змістовні рецензії на книги. І хоч на сторінках "Червоної калини" друкувались, як і в інших виданнях, дотепні анекдоти, усмішки, все ж вони поступались місцем аналітичним статтям на злободенні теми соціально-політичного життя Таким чином, українська військова періодика, яка була започаткована на теренах Галичини, поступово формувалась як один із найбільш суттєвих важелів виховного впливу на свідомість Українських січових стрільців. Із сатирично-гумористичних видань укра-їнські військові часописи стають більш глибокими за змістом, різноплановими за жанровою палітрою.

Отже, українська військова преса започаткувала своє формування в системі постійного, цілеспрямованого інформаційно-виховного впливу, в специфічному за своєю організацією та життєвим укладом армійському середовищі.