4. Фейлетон, як жанрова форма сатиричного відображення дійсності.

Фейлетон— сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фельєтоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створили образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його "усмішка".

Фейлетон (фр. feilleton – аркуш) зародився наприкінці XVIII ст. у французькій революційній пресі. Спочатку це були невеликі публікації, друковані у вигляді додатка до видання на окремому аркуші. Згодом такого характеру твори перейшли на газетну сторінку. Ще на початку ХХ століття жанрові особливості таких публікацій не враховувались: фейлетоном вважали все, надруковане в газеті “підвалом”.

Таким чином, фейлетон – сатиричний, художньо-публіцистичний жанр, який виявляє комічну суть негативних фактів і явищ дійсності. За найбільш поширеною класифікацією, фейлетони поділяють на документальн і проблемні. Будь-який фейлетон у тій чи іншій мірі базується на фактах дійсності, тим паче, кожен фейлетон повинен бути проблемним.

Методика роботи над фейлетоном у зв'язку із складністю його як жанру “подвійного підпорядкування” багато в чому відрізняється від методики роботи над творами інших жанрів преси. Найчастіше джерелом тем фейлетонів є редакційна пошта, власні спостереження сатирика.

Звичайно, найбільш плідні такі пошуки фейлетоністів, в яких тематика виступів підказана самим життям, визначається задовго до самого виступу, а потім фейлетоність лише добирає факти.

Застосовуючи той чи інший композиційний прийом, втілюючи той чи інший задум, порушуючи ту чи іншу проблему, журналість повинен пам'ятати про величезну відповідальність, яку він накладає на себе, взявшись за написання фейлетону, – жанру, що вимагає пильної уваги до кожного слова, до кожного факту.

5. Методика роботи над нарисом.

Змістом нарисового твору є відібрані автором і відображені у відповідності з його суспільно-політичними ідеалами факти і явища соціального життя, а також викликані ними думки, міркування, судження. У змісті твору має поєднатися те, що власне, йде від об’єкта зображення – тобто явища, і від суб’єкта – тобто автора. Між змістом і формою існує тісний внутрішній зв'язок і разом з тим ряд непомітних переходів. Якщо, навприклад, в інформаційних жанрах в основу повідомляються факти, а змість і авторська позиція проявляються хібо що у їх виборі, то у пубіцистичному творі автор ці факти ніби групує згідно з думками, що виникаються у нього в результаті заглиблення у їх внутрішню сутність. Отже, на передній план виносяться не самі факти, а ідея як суттєва сторона їхнього змісту.

Складовим елементом художньої форми твору є його композиція – свієрідна структура, що зумовлються змістом, розміщенням і співвідношенняи всіх складових частин (компонентів) твору, порядок розгортання подій і розстановки персонажів. Складність художнього письма полягає в тому, що характер не можна зобразити лише переліком його властивостей, лише розповіддю про нього… Характер можна розкрити, тільки зобразивши всі його взаємовідносини і зв’язки. Логікою своєї поведінки і завдяки фантазії автора герої включаються у нові подї, у нові відносини і у вчинках та діях розкриваються і формуються як типи. Коли ведемо мову про нарисовий образ, мусимо чітко усвідомлювати його спорідненість з образом художнім. Нарисовий образ, як і художній, це не що інше, як узагальнення фактів і явищ, їх оцінка. Крім зображення людської особистості нарис володіє великими можливостями створювати і узагальнювати типи. Нарисовцеві потібно доконче знати, що типізація починається з відбору матеріалу. Аналізу фактів дійсності, людських характерів та рис.

Публіцистична творчість, як підкреслю вальс вище, немилима поза фантазією, поза творчою уявою і хистом.журналіста на основі сприйняття ним реального життя, створення нових образів. Фантазія – неодмінна умова будь-якого творчого процесу, і було б безглуздо заперечувати її роль навіть у найбільш строгій науці.

Пейзажні характеристики мусять органічно вплітатися у роповідь, інакше цей атрибут буде перешкодою до сприйняття твору. У нарисі мусять знайти своє місце і гострота політичних оцінок, і актуальність теми, і пофос наукового дослідження, і точний аналіз. І все це повинно злитися з художнім образом. Тільки тоді вийде справжній майстерний сплав думок і слів, овіяних глибоким поетичним відчуттям. Поширеними засобами публіцистичності є авторські відступи, підтекст, риторичні запитання, звернення, іронія, антитеза, гавмисний повтор тощо. Публіцистичність відображення підсилюють саме авторські відступи, коли у певній послідовності і відповідно до задуму викладаються фаети, і раптом автор ніби «зупиняє» сюжет і вводить у твір якісь нові деталі, факти.