Історія української журналістики

1. Перші друковані часописи в Західній Україні. Альманах «Русалка Дністрова».

2. Перший журнал сатири і гумору “Харковский Демокрит”.

3. “Зоря Галицька” – преший український політичний часопис.

4. Літературно-науковий вісник.

5. “Діло” як орган народовської партії.

6. Характеристика проблематики дитячої та молодіжної преси.

7. Загальна характеристика тематики професійної преси.

8. Українська журналістика в період першої світової війни.

9. Жіноча преса.

10. Стан української журналістики у міжвоєнний період.

Преса студентства міжвоєнної доби

11. Більшовицька преса.

12. Українська преса часів німецької окупації України.

13. Тоталітарна преса (1945-1990 р.р.).

14. Становлення та розвиток радіо і телебачення в Україні.

15. Стан сучасної української журналістики.

1. Перші друковані часописи в Західній Україні. Альманах «Русалка Дністрова».

Українська журналістика в Галичині, Буковині та Закарпатті виникла значно пізніше, ніж на Східній Україні. Це було зумовлено складною суспільно-політичною обстановкою, що історично склалася на західних землях України. Потрапивши після так званого першого поділу Польщі (1772) під владу Ав­стрії, а потім — Австро-Угорщини, Галичина стала об'єк­том колоніального визиску і денаціоналізації місцевого українського населення. На Буковині господарювали ру­мунські барони. Закарпаття опинилося в руках угорських магнатів.

Уся система австрійського державного управління була спрямована на підтримку панівних класів і розпалюван­ня міжнаціональної ворожнечі. О. Герцен назвав багатона­ціональну австрійську імперію «залізним обручем, набитим на кілька народів», «бастілією народів, готових кинутися вперед». Суть «австрійської цивілізації.., — писав він, — полягає в постійному пригніченні всього народного і в онімечуванні» . Австрійська імперія не має ніякого май­бутнього, а тому «загибель Австрії — єдина умова життя народів, скованих нею докупи» .

В силу цих історичних суспільно-політичних умов наці­онально-культурне життя на західноукраїнських землях ледь животіло. На перешкоді сприймання місцевими куль­турними діячами здобутків східноукраїнської літератури, науки, мистецтва, що на той час досягли високого рівня розвитку, стояли такі чинники, як засилля реакційної, ре­лігійно-клерикальної ідеології в літературі, урядова забо­рона поширювати українські книги в Галичині. Характе­ризуючи історію так званого культурного «відродження» Галичини за ЗО років (від 1848 до кінця 70-х років), І. Франко вказав ще й на таку причину духовного застою у цей період, як згубний вплив духовенства на літературу, відсутність освіченої світської інтелігенції. Все це при­звело до помітного культурного відставання західноукра­їнських земель від Східної України.

Подією історичної ваги, що розбурхала національні почуття західних українців і пробудила їх до активної суспільної і літературно-наукової діяльності, було польсь­ке антифеодальне повстання 1830—1831 рр. Засновуються таємні товариства, ведеться широка пропагандистська ро­бота серед польського люду, множиться пропагандистська література, яка доходить і до українського читача.

Пройнята ідеями демократизму, передова українська молодь прагнула до вивчення життя народу, його куль­тури, побуту. Посиленню інтересу до народного життя знач­ною мірою сприяла діяльність польських таємних органі­зацій, що існували після придушення повстання. У 1832 р. в Перемишлі діяв нелегальний польсько-український гур­ток «Товариство вчених», у Львівському університеті — «Товариство академічне», тісно зв'язане з польською орга­нізацією «Союз друзів народу». З 1836 р. у Львові знахо­дився керівний центр однієї з найбільших таємних органі­зацій — «Співдружність польського народу», серед, членів якої було багато українців. У 1837 р. активну діяльність на землях Галичини розгорнув таємний «Союз вільних галичан».

Під впливом революційно-визвольних ідей польсько-ук­раїнських нелегальних гуртків, з одного боку, а з друго­го — під впливом ідей народності і демократизму, що дохо­дили на західні землі через художні твори, мовознавчі і фольклористичні праці східноукраїнських літераторів і вчених з кількох галицьких, буковинських і закарпатських друка­рень лише дві мали церковно-сяов'янський шрифт, тому й ви­дання книг так званою «руською» мовою в порівняні з поль­ськими, німецькими латинськими з'являлися рідко і в мізер­ній кількості. З 1796 по 1814 р. в Галичині «руською» мовою було видано лише чотири книги, а на Закарпатті і Буковині — по одній. Спроба видавати «руські» «Вісті» в кінці XVIII ст. не зустріла схвалення австрійської цензури.

Певну роль в культурному житті Галичини відіграли лише окремі польські періодичні видання, навколо яких спілкува­лася і українська світська інтелігенція. Серед таких видань пе­редусім треба назвати белетристичний додаток до газети «Газета львовська» (1811) жур­нал «Талісман» (1830). В обох цих журналах поряд з творами А. Міцкєвича та інших прогресивних польських письменників друкувалися й українські народні пісні, історичні та географіч­ні розвідки про Галичину. Було опубліковано і «Слово о полку Ігоревім».

Початки журнально-видавничої справи українською мовою в Галичині «Руської трійці» зв'язані з діяльністю просвітитель­ського гуртка львівської молоді «Руська трійця» та його основоположника Маркіяна Шашкевича. У 1833 р. члени цього гуртка — семіна­ристи — уклали перший на галицьких землях рукописний збірник українською мовою «Син Русі». Прагнення до лі­тературної творчості народною мовою, до вияву патрі­отичних почуттів вилились у цілому ряді оригінальних віршів, вміщених у збірнику, правда, ще без будь-якої си­стеми. Хоч тоді гуртківці вже захоплювались збиранням на­родної творчості, але до збірника не включили жодного запису з народних уст. Це пояснюється прагненням гуртківців дати гідну відповідь В. Залеському, який у перед­мові до збірки «Польські і руські пісні галицького люду» заперечив існування української мови і літератури та закликав українців-галичан включитися в польський лі­тературний процес. Так почалася ідейна боротьба демо­кратичної української молоді Галичини проти шовіні­стичної польсько-шляхетської пропаганди.

Члени «Руської трійці» усвідомлювали необхідність за всяку ціну видати українську книгу, розпочати пері­одичний або неперіодичний орган. І наприкінці 1836 р. у Будапешті таке видання з'явилося, але нелегально. Це бу­ла знаменита «Русалка Дністровая».

Альманах «Русалка Дністровая» упорядкований з ма­теріалів, що входили до забороненого духовною й урядо­вою цензурою рукописного збірника «Зоря», а також тво­рів, написаних членами «Трійці» пізніше. Готуючи новий рукопис до друку, видавці змушені були врахувати полі­тичні звинувачення львівських цензорів, особливо закиди в проросійських симпатіях М. Шашкевича. Тому з нового альманаху вилучено матеріали про Б. Хмельницького і визвольний рух українського народу проти польської шлях­ти, а також сатиричний твір «Супліка, або Замисел на попа».

Незважаючи на це, на загальному спрямуванні підготов­леного до видання рукопису яскраво відбились програмні настанови гуртка «Руська трійця» — ідеї народності, гли­бокого демократизму, соціального протесту, всеслов'янської єдності і передусім — ідея єднання зі Східною Україною.

Незважаючи на досить значний, як на ті часи, тираж (1000 примірників), «Русалка Дністровая» з дня свого на­родження стала рідкісною книгою. Справа в тому, що на її тираж одразу ж був накладений арешт. Однак певна кількість примірників (близько 200) все ж дійшла до чи­тачів, яким видавці завчасно встигли надіслати альманах.

Віденська поліція, одержавши друковані примірники «Русалки Дністрової», видані в Угорщині, не менше 800 прим., перш ніж дати дозвіл на поширення книги в Галичині, зажадала від львівської цензури пояснень і цен­зорського висновку. Альманах потрапив до рук «спеціаліс­та» з української літератури Венедикта Левицького, який виніс вирок «Зорі». Той написав офіційну рецензію, яка хоч і не збереглася, але про її зміст можна судити з відгуку Копітара.

На думку Копітара, львівський цензор Венедикт Левицький у своїх зауваженнях на «Русалку Дністровую» вийшов за межі звичайних цензорських вимог, вбачаючи крамолу навіть там, де її нема. Так, серед зразків поетич­ної творчості він знайшов «аморальні» пісні, особливо йо­му не подобалось наслідування сербської народної пісні, що починалася словами «Ой дівчино, ой Милена!» (це був вірш «Знатель» Шашкевича). Не до смаку йому припала Д народна пісня (під номером 17), в якій розповідалося про молоду жінку Теклю, яка вбила нелюбого їй чолові­ка — поповича Андруся.

Після заборони «Русалки Дністрової» над її упорядни­ками й авторами було вчинене справжнє слідство, яке вів особисто Венедикт Левицький. Воно тривало протягом 13—15 червня 1836 р.

Так львівська духовна цензура на пару з віденською поліцією розправилась з першим проблиском народної лі­тератури і журналістики в Галичині. Мало того. Навколо «Руської трійці» та її видання уряд намагався створити негативну громадську думку. Псевдописьменник Иосиф Левицький договорився до похвали урядові за придушення народолюбних виступів гуртківців і заборону «Русалки Дністрової» .

«Русал'ка Дністровая» — зразок високоорганізованого, добре продуманого

щодо упорядкування матеріалу видання, де передбачені відповідні те­матичні розділи та представлені літературно-фольклорні, наукові, журналістські і критико-бібліографічні жанри. З цього боку видавці виявили свою видавничо-журналіст­ську зрілість.

Альманах приваблює читача титульною сторінкою, оформленою з художньо-поліграфічним смаком. Весь зміст книги чітко систематизований: вона складається з редакційної передмови («Переслів'я»), чотирьох розділів з внутрішньою тематично-жанровою організацією — «Пісні народні» (з епіграфом Коллара і вступною фольклористич­ною статтею І. Вагилевича), «Складання» (з епіграфом «Як вмію, так пію»), «Переводи» і «Старина» (з передмо­вою Руслана Шашкевича). В кінці — бібліографія (рецен­зія М. Шашкевича на «Рускоє весілє» Й. Лозипського).

Редакційна передмова має проблемно-інформаційний характер. В ній викладаються погляди на історію західно­української культури порівняно з культурою Східної Укра­їни та інших слов'янських народів, принципи мови та правопису, подається бібліографічний реєстр найважли­віших праць українських і галицьких письменників, фольк­лористів, мовознавців, висловлена подяка тим, хто сприяв. появі цього видання.

Розділ «Пісні народні» (найбільший за обсягом) почи­нається науковою фольклористичною розвідкою І. Ваги­левича «Передговор к народним руским пісням». Це істо­ричний нарис про походження українського народу, про стародавню Русь, боротьбу з татарами, про те, як ця іс­торія відобразилась у народних думах та історичних піснях.

Фольклорний матеріал розділу викладено у двох части­нах: І. Думи і думки. II. Обрядові пісні. Низку історичних пісень про боротьбу з татарами та пісні про Морозенка,. Івана Кановченка, Олексу Довбуша взято зі збірника М. Максимовича, виданого в Москві у 1827 р. Ряд текстів лірично-епічних пісень записано в Галичині. Всього перша частина налічує 21 текст. Обрядова лірика представлена. колядками, гагілками, ладнанням (весільними піс­нями).

Другий розділ («Складання») становлять оригінальні твори: ліричні поезії Маркіяна Шашкевича («Згадка», «Пііюня», «Роспука», «Веснівка», «Туга за милою». У третьому розділі («Переводи») зібрано переклади із сербської народнопісенної та чеської епічної творчості (з. поетичної пам'ятки «Краледворський рукопис»).

Розділ «Старина» укомплектований історико-докумен­тальним, фольклорним і бібліографічним матеріалом.

Бібліографічно-критична частина альманаху представ­лена рецензією (без підпису) на видану в Перемишлі етно­графічну працю Й. Лозинського «Рускоє весілє». Представлені в ньому літературні, науко­ві і журналістські жанри в своїй сукупності, як з тема­тично-проблемного, так і з мовно-правописного боку, неза­перечне доводили високий розвиток та можливості україн­ської демократичної культури.

Після «Русалки Дністрової» наступив помітний спад у журнально-видавничій справі на західноукраїнських зем­лях. За період першого п'ятиріччя (1841—1845) з'явилося близько ЗО видань, але це були переважно передруки цер­ковно-богослужебних книг або граматик словеноруської мови. У 1843 р. Я. Головацький задумав передрукувати повість Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся», але цензор ук­раїнських книг Венедикт Левицький цього не допустив. «Маруся» вийшла в Галичині тільки у 1849 р., коли тим­часово була скасована цензура.