10. "Руська правда" - пам"ятка стародавнього феодального права.

Руська Правда охороняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у сумі 12 гривен. Великий штраф означав пе­редусім захист самого принципу приватної власності. Посилення захисту феодальної власності на землю було закріплене вже у Короткій редакції Руської Правди.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина — освоєння вільних земель холопами і залежними селяна­ми. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала у себе па­лаци власника, житло його слуг, приміщення для челяді та залежних селян, господарські будівлі.

Розвиненим було зобов'язальне право. Відомі такі види договорів: купівля-продаж. позика, поклажа, особи­сте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики. Значною мірою це стало наслідком повстання київських низів 1113 р. проти лихварів, Володимир Мо­номах, покликаний боярами, щоб врятувати ситуацію, розробив заходи, спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Стягнення відсотків було обмежене двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати відсотки за три роки (це становило 150% боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об'єктом позики були не тільки гроші, а й хліб, мед тощо.

Переважав простий порядок укладання договорів — усна форма із застосуванням деяких символічних дій, рукостискання, зв'язування рук і т. д. У деяких випадках вимагалося свідчення. Є певні відомості й про зароджен­ня письмової форми укладання договору про нерухомість.

Спадкове право характеризувалося відверто класо­вим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при від­сутності синів майно вважалося виморочним і переходи­ло до князя.

Тривалий час у науці залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за запові­том. Однак, як засвідчують законодавство і практика, воно насправді існувало. При спадкуванні за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоєм­ців покладався тільки обов'язок видати сестер заміж. Спадковість поділялася, очевидно, порівно, але молод­ший син мав перевагу — він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю.

Сімейне право розвивалося у Київській Русі відпо­відно до канонічних правил. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства регулювалися звичаєвим пра­вом, яке довго зберігалося і після прийняття християн-сі із а. Існували викрадення наречених, багатоженство. Так, князь Володимир Великий до хрещення мав п'ять дружин і кількасот наложниць. З прийняттям християнства встановилися нові принципи сімейного права — моногамія (одношлюбність), утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за по­зашлюбні зв'язки, що прийшли до нас із Візантії.

За візантійським правом існував низький шлюбний вік 12—13 років для нареченої і 14—15 для нареченого. Вимагалася згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб. Питаннями розлучення відала церква, яка дуже рідко допускала розірвання шлюбу.

Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою, поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, чи було це нанесення ма­теріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яка проявлялася передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам (татьба), підпалові, пошкодженню рухомого майна тощо. До злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа. виривання бороди або вусів.

Суб'єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім холопа—3а дії холопа відповідав його пан. Система по­карань була проста і м'яка. Найсерйознішими покаран­нями вважалися потік і розграбування, коли майно зло­чинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общи­ни або перетворювався в холопа. Найпоширенішими були грошові покарання — віра і продаж. Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гри­вен, а друга — за інші злочини у розмірі від 3 до 12 гривен. За заподіяне тяжке каліцтво, вбивство зрадливої жінки стягували піввіри. Відома й так звана дика віра. її сплачувала верв, на території якої знаходили вбитого, а вбивцю не вдавалося розшукати. Смертна кара як вид покарання не записана у Руській Правді, але літописний матеріал засвідчує її застосування за виступи проти феодальної влади і зраду князя. Так, організатори й учасники повстання проти князівської влади (70 осіб) були страчені через повішення князем Ізяславом у Києві 1068 р. За злочини, що належали до компетенції церков­ного суду, застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух), тюремне ув'язнення.

Руська Правда не знала вікового обмеження кримі­нальної відповідальності, не знала також поняття осуд­ності, але їй було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв'язувалася просто: всі співучас­ники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

Староруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоч, зрозуміло, деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки за кримінальними справа­ми. У будь-якому випадку і за кримінальними, і за ци­вільними справами застосовувався змагальний (обвину­вальний) процес, при якому сторони були рівноправними. Обидві сторони в процесі називалися позивачами.

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід приводив до житла конкретної особи, то вважалося, що він є злочинцем. Коли слід приводив до сільської общини, відповідальність несла верв. Якщо слід загубився на великій дорозі, то на цьому пошук припинявся. Судовими доказами були покази свідків, котрі поділялися на видоків (очевидці) і послухів (які чули про дану подію), ордалії (суди божі), тобто випробування залізом і водою, а також присяга (рота), що застосовувалася тоді, коли не було інших доказів. У деяких випадках мали доказове значення зовнішні ознаки і речові докази. Так, наявність синців була доказом побиття. При крадіжці істотне значення мало знайдення вкраденого.

Дослідники вважають, що у церковному суді застосовувався, окрім змагального, інквізиційний (слідчий) процес з усіма його атрибутами, в тому числі й з тортурами.

У Київській державі, як зазначалося, ще не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації. куди входив і сам князь. Проте існували спеціальні посадові особи, які допома­гали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивство). Судові функ­ції виконували і церковні органи (митрополит, єписко­пи, ігумени). Існував також вотчинний суд—право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала становили невід'ємну частину його імунітетних (лат. immunitas — звільнення, свобода, прав.