2.3. Суб’єктивні права інтелектуальної власності

Суб’єктами права інтелектуальної власності є фізичні, юридичні особи та держава (в особі державних органів) - носії прав на результати творчої інтелектуальної діяльності.

Суб’єктами права інтелектуальної власності виступають творці (автори, виконавці, винахідники) та інші особи, яким належать особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності (ст.421 ЦК України).

В теорії цивільного права прийнято поділяти суб’єктів права інтелектуальної власності на дві групи: первинні і похідні. Такий поділ має суто практичне значення. Первинне право означає, що носій права не пов’язаний правами попередника в юридичному розумінні; це право належить творцю, тобто, особі, особистою працею якої фактично був створений об’єкт інтелектуальної власності. Творець є носієм первісних прав. «Основанием возникновения первоначальных имущественных прав является факт создания результата личными усилиями его творца, закрепляемый правом авторства»¹⁰. Первинне право – це категорія хронологічна, яка вказує на те, що право на результат вперше закріплено за конкретною особою.

До первинних суб'єктів відносять творців – авторів, виконавців, винахідників; ними можуть бути тільки фізичні особи. Особи, які не внесли особистого внеску в створення результату інтелектуальної діяльності, не можуть претендувати на визнання їх авторами або співавторами.

Не визнаються авторами особи, які надавали допомогу або сприяли оформленню прав на результат, здійснювали контроль за виконанням робіт, пов’язаних із створенням результату інтелектуальної діяльності, виступали інвесторами або керівниками організацій, де працюють автори.

Тому окремо слід виділити таку категорію суб’єктів як співавтори. Відносини співавторства передбачають, що особа (особи) своєю творчою діяльністю зробила (зробили) внесок в створення результату інтелектуальної діяльності. Тому така особа чи особи можуть претендувати на те, щоб бути визнаною як автор (співавтор) твору. Всі співавтори є носіями суб’єктивних прав на результати їх творчої діяльності, незалежно від характеру співавторства – роздільне чи нероздільне.

До первинних суб’єктів також відносять роботодавців, оскільки результати інтелектуальної діяльності можуть створюються в процесі виконання трудових договорів (ст.429 ЦК України). Об’єкти, створені в результаті виконання трудових обов’язків, отримали назву службовий твір або службовий винахід. З юридичної точки зору трудовий договір не є підставою для переходу прав на службовий твір, оскільки відносини інтелектуальної власності є цивільно-правовими за своєю природою. Предметом трудового договору є виконання певних службових обов’язків, які є досить широким поняттям і не дозволяють чітко виділити критерії, за якими результат інтелектуальної діяльності буде набувати статусу об’єкта права інтелектуальної власності. Тому, роботодавець повинен укладати самостійний цивільно-правовий договір з автором про передачу виключних майнових прав на результат службового завдання.

Первинними носіями прав на засоби індивідуалізації (торговельні марки, комерційні найменування, географічні зазначення походження товару) можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, оскільки на дану групу об’єктів не виникають особисті немайнові права. Право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути закріплено і за колективом компаній - колективна торговельна марка. В такому разі вони в однаковій мірі є носіями прав на конкретну торговельну марку. Підставами для такого володіння правами є договір. Схожа ситуація - права суб’єктів на найменування місця походження товару. Підставою для виникнення прав у групи фірм є виробництво товару в певній місцевості або з використанням природного елементу, що походить з конкретної місцевості. Частіше за все первинні права виникають на недоговірних підставах, у кожної компанії окремо.

Права всіх інших осіб мають похідний характер. Похідними суб’єктами є ті, у яких права на об’єкти права інтелектуальної власності виникають на підставі закону, договорів чи адміністративних актів. До них відносять: спадкоємців та правонаступників, роботодавців, інвесторів, державу, осіб, які набувають дані права на підставі договорів. Необхідно зауважити на те, що міжнародні договори, які є складовою частиною національного законодавства, прямо вказують на перехід майнових прав інтелектуальної власності від автора до інших осіб, використовуючи для похідних суб’єктів загальний термін «правонаступники». Похідними носіями прав можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи, і держава. Правонаступникам переходять тільки майнові права інтелектуальної власності, а в певних випадках, за автором частково можуть зберігатися майнові права (ст.427 ЦК України).

В разі смерті автора, його майнові права інтелектуальної власності переходять відповідно до заповіту чи закону до його спадкоємців. Унікальним з цієї позиції є право слідування, яке, на відміну від авторського права, для правонаступників є необмеженим у часі.

Як зазначалося вище, до похідних суб’єктів відносяться також юридичні особи. В разі реорганізації, права інтелектуальної власності, які належали юридичній особі, разом з іншими матеріальними та нематеріальними активами переходять до правонаступників. Ними можуть бути як юридичні особи, до яких переходять права юридичної особи, що реорганізувалась, так і фізичні особи, які виступали як кредитори, так і держава.

Держава, також, може стати правонаступником в разі реорганізації чи ліквідації державного чи комунального підприємства. Особливість її участі в цивільних правовідносинах полягає в тому, що вона є одночасно і сувереном, тобто здатна встановити для себе обсяг прав і юридичних обов’язків, в тому числі на рівні закону. Як суверен держава може мати такі права, які не можуть мати інші особи. Це стосується можливості примусового відчуження майнових прав (інтелектуальної власності) на свою користь, засекречення інформації про певне науково-технічне досягнення тощо. Держава встановлює правовий механізм регулювання відносин¹¹.

Виникнення прав на об’єкти пов’язують із критерієм правосуб’єктності. В теорії права під правосуб’єктністю прийнято розуміти здатність фізичних і юридичних осіб у встановленому порядку бути суб’єктами права, тобто носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. (Юридична енциклопедія). Традиційно елементами правосуб’єктності називають правоздатність і дієздатність. Правоздатність – це правова якість особи, здатність мати права й обов’язки. Дієздатність – здатність особи своїми діями породжувати для себе права і обов’язки.

Правоздатність реалізується виключно через факт створення об’єкта права інтелектуальної власності. Наявність лише однієї правоздатності у суб’єкта свідчить, що він є учасником абсолютних правовідносин, тобто монопольно володіє особистими немайновими та майновими правами. Але з моменту, коли суб’єкт починає реалізовувати своє право, наприклад, шляхом продажу свого твору, укладання ліцензійного договору на використання корисної моделі, договору франчайзінгу, тощо, то він стає суб’єктом відносних (зобов’язальних) відносин. Для цього суб’єкт повинен мати відповідний рівень дієздатності (питання розглядалося в попередньому підпункті).

Рівень дієздатності суб’єкта не впливає на його можливість визнаватися автором, але має значення для реалізації майнових прав автора. Іншими словами, рівними особистими немайновими правами користуються малолітні, неповнолітні, повнолітні, обмежено дієздатні та недієздатні особи. Наприклад, якщо дитина 10 років написала музичний твір, то саме вона буде визнана автором цього твору і саме вона буде первинним носієм прав на цей об’єкт. Майнові права на музичний твір також належать дитині, але її інтереси представляють батьки, які мають право виступати стороною у правовідносинах щодо реалізації майнових прав своєї дитини.

На всі об’єкти права інтелектуальної власності у суб’єктів виникають особливі інтелектуальні права. Визначення змісту цих прав виходить із “золотої” тріади правомочності на речі, а також із можливості автора самому використовувати ідею для отримання переваг у комерційній діяльності, дозволяти чи забороняти це робити іншим особам¹²

В понятті «право інтелектуальної власності» необхідно розрізняти об’єктивну та суб’єктивну складові. Як суб’єктивна категорія інтелектуальні права – це виключні суб’єктивні права конкретного суб’єкта на результати інтелектуальної творчої діяльності і прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції, робіт, послуг.

В об’єктивному розумінні інтелектуальні права являють собою право інтелектуальної власності або сукупність правових норм, які регулюють підстави виникнення, зміни, припинення, а також порядок здійснення і захисту суб’єктивних прав на результати інтелектуальної діяльності і засоби індивідуалізації.

Інтелектуальні права мають абсолютний характер. Вони (абсолютні права) реалізуються діями самої правомочної особи, не потребують для їх реалізації будь-яких дій зобов’язанної особи. Це проявляється у двох аспектах: позитивному – юридична закріплена можливість власника прав особисто використовувати результат своєї діяльності або передавати його іншим, та негативному – юридично закріплене право власника забороняти всім іншим несанкціоновано використовувати об’єкти права інтелектуальної власності. Іншими словами, власник інтелектуальних прав може самостійно здійснювати користування результатом, без встановлення спеціальної заборони для третіх осіб – така заборона передбачена в законодавстві. Правовідносини з третіми особами встановлюються не заборонами, а шляхом видання дозволів, передусім у формі договорів. Особи, яким повноваження не були передані, не мають право використовувати результати інтелектуальної діяльності або засоби індивідуалізації. Наприклад, якщо художник передав виключні права на свої малюнки для альбому музичній групі, за ним залишилося право забороняти всім без виключення використовувати ці малюнки і проставляти на них інше ім’я, чи вносити до них зміни або вводити їх як елемент в інші малюнки.

Разом з тим, права інтелектуальної власності мають і зобов’язальний характер, який проявляється в договірних відносинах, наприклад, виконанні твору на замовлення.

Ч. 2 ст. 418 ЦК України розкриває зміст права інтелектуальної власності, вказуючи, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається Цивільним кодексом та іншими законодавчими актами.

До особистих немайнових прав інтелектуальної власності відносять: право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником); право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності; інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (ст. 423 ЦК України).

В даному розділі розкривається зміст прав лише в загальному вигляді. Більш глибоко особисті немайнові та майнові права будуть розглядатися у наступних параграфах, для кожної групи прав окремо.

Особисте немайнове право на визнання людини творцем має індивідуальний характер, тому може належати тільки фізичним особам - авторам, виконавцям, винахідникам. Закріплення цього права на законодавчому рівні, перш за все, переслідує економічні цілі. “Право авторства полягає у тому, що тільки дійсний творець того чи іншого твору науки, літератури і мистецтва вправі називати себе автором створеного ним твору. Це право абсолютне, оскільки йому кореспондують обов’язки всіх і кожного утримуватися від порушення даної правомочності автора”¹³ . Визнання права авторства є підставою для виникнення всіх інших особистих немайнових та майнових прав.

Характерною ознакою особистих немайнових прав є їх невідчужуваність. Автор не може передати свої права авторства на підставі договорів, тобто такі договори будуть визнані нікчемними. Після смерті автора особисті немайнові права не переходять в порядку спадкування до правонаступників, але зацікавлені особи можуть здійснювати захист особистих немайнових прав автора.

Необхідно зазначити і те, що не всі результати інтелектуальної діяльності мають автора. Наприклад, авторство не виникає на торговельні марки чи комерційні найменування, фонограми.

Щодо майнових прав, то суб’єкти, носії майнових прав, поділяються на дві групи: правоволодільці і користувачі. Для користувачів інтелектуальних прав встановлюються обмеження. Наприклад, в авторському праві таким обмеженням є право слідування – право на одержання п'яти відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, крамницю тощо, що йде за першим його продажем, здійсненим автором твору (ст. 27 Закону України «Про авторське право і суміжні права»), в договорах – це встановлення граничних термінів дії ліцензійного договору, мінімальних ставок гонорару, правил на розповсюдження прав на службові об’єкти.

Майнові права мають строковий характер, хоча і допускається можливість встановлення безстрокової охорони, наприклад, право на торговельну марку, комерційне найменування, секрети виробництва. Щодо договірних відносин, то строк дії ліцензійного договору не може перевищувати строку дії прав на використання результату інтелектуальної діяльності.

До числа майнових прав відносять право на володіння, право на користування, право на розпорядження.

Право володіння – це юридично забезпечена можливість суб’єкта фактичного панування над результатом своєї інтелектуальної творчої діяльності. Володіння може бути фактичним і юридичним. Основною відмінністю юридичного володіння від фактичного є те, що перше спричиняє юридичні наслідки, а останнє їх не виключає. Юридичне володіння обов’язково підтверджується документами.

У галузі інтелектуальної власності юридичне володіння проявляється як матеріальне володіння. Так, власник торговельної марки, матеріально володіючи цим об’єктом, здійснює її юридичне володіння (підтверджене документально).

Право користування - юридично забезпечена можливість суб’єкта здобувати із свого результату його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб. Тобто передбачається практичне застосування інтелектуального продукту, інформації, а також операцій з цим продуктом.

Вибір способу використання залежить від особливостей об’єкту інтелектуальної власності. Переліки способів використання закріплені в законодавстві та не є вичерпними.

Так, використанням твору є його: опублікування; відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі; переклад; переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни; включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій; публічне виконання; продаж, передання у найм; імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо (ст. 441 ЦК України). Більш детальний перелік способів використання закріплений в ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Використанням виконання є: доведення виконання до відома публіки під час його здійснення; записування виконання під час його здійснення, пряме чи опосередковане відтворення запису виконання будь-яким способом та у будь-якій формі; продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника запису виконання; забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до записаного виконання з місця та в час, обраних нею (ст. 453 ЦК України).

Використанням фонограми, відеограми є: пряме або опосередковане відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі відеограми, фонограми; продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника фонограми, відеограми; оренда оригіналу чи примірника фонограми, відеограми; забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до фонограми, відеограми з місця та в час, обраних нею (ст. 454 ЦК України).

Використанням передачі організацій мовлення є: здійснення (трансляція, ретрансляція) передачі (програми) організації мовлення; записування (фіксування передачі (програми) організації мовлення; відтворення запису передачі (програми) організації мовлення; представлення передачі (програми) організації мовлення публіці у місці, де встановлено вхідну плату (ст. 455 ЦК України).

Використанням винаходу (корисної моделі) визнається: виготовлення продукту із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі), застосування такого продукту, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого продукту в зазначених цілях; застосування процесу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це і так є очевидним (ч.2 ст.28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»)

Використанням промислового зразка визнається: виготовлення виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка, застосування такого виробу, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях (ч.2 ст 20 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки»).

Використанням торговельної марки визнається: нанесення його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов'язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення); застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано; застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах (ч.4 ст.16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»).

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару визнається: а) нанесення його на товар або на етикетку; б) нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі; в) запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар (ч.5 ст 17 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів»).

Право розпорядження - юридично забезпечена можливість визначати долю об’єкта права інтелектуальної власності. Власник інтелектуальних прав має право розпоряджатися своїми правами на результати інтелектуальної творчої діяльності або на засоби індивідуалізації на власний розсуд в будь-який спосіб, який не протирічить закону. Наприклад, він може укласти договір відчуження виключних чи невиключних прав іншим особам, передати в порядку оплати за зобов’язаннями, внести як долю в статутний фонд товариства. Дана правомочність звернена на права на цей результат.

Особливість правомочності розпорядження інтелектуальними правами полягає в тому, що власник може повністю передати свої права іншим особам, або надати право розпоряджатися іншій особі, зберігаючи при цьому за собою обмежений обсяг прав (видача ліцензії). В першому випадку виникають відносини правонаступництва, повне відчуження всіх майнових, а іноді і особистих немайнових, прав іншим особам; змінюється володілець прав, може змінитися зміст прав. В другому – не передбачається повний перехід прав від власника до інших осіб.

Правомочність розпорядження по-різному реалізується в авторських і суміжних права та патентних правах. Відносини правонаступництва з переходом всіх прав мають місце у патентних правовідносинах (наприклад, ст. 30 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»), в той час як в авторському праві за автором можуть залишатися певні права розпорядження, навіть при оформленні відносин по передачі прав на службовий твір або на твір, виконаний за договором замовлення.

З останньою особливістю права розпорядження пов’язана правомочність власника забороняти іншим особам використовувати об’єкти права інтелектуальної власності. (Це питання було розглянуто в попередньому параграфі)

Встановленню заборон на використання об’єкта права інтелектуальної власності іншими особами кореспондує дозвіл, який називається надання права використання, який надається у формі ліцензійних договорів. Умови даних договорів можуть встановлювати умови використання, порядок і способи використання, межі використання правами, а також встановлювати заборони на використання предмета договору в певний спосіб або певними особами (гл.гл. 75,76 ЦК України). Встановлення заборони носить імперативний характер, тобто використання і розпорядження інтелектуальним продуктом можливо в межах, прямо вказаних в договорі.

службовий твір, права особисті немайнові, майнові, зміст виключних прав, строковість їх охорони і т. д.