107. Внутрішньо-політичне становище і проблема наркобізнесу в Республіці Колумбія.

Колумбія (1,139 млн. кв. км, 40 млн. чол. на 2000 р.) пишається тим, що її політична система побудована на зразок демократії США, проте консервативна еліта завжди забезпечувала збереження влади за собою Після повалення диктатури Рохаса Пінільї у 1958 р. в країні почався тривалий період переходу від авторитаризму до демократії, коли при владі почергово перебували Ліберальна і Консервативна партії. Президенти-ліберали Барко Варгас і Гавіаріа Трухільйо (1986-1994 рр.) реалізовували неоліберальну модель розвитку, широко використовували монетаристські методи, виступали за відкритість та інтернаціоналізацію економіки, стимулювання іноземних капіталовкладень та репатріацію колумбійського капіталу. Сампер Пісано (1994-1998 рр.) поряд із цим виступав за певне посилення державного регулювання економіки і соціальний захист населення.

Однак великої шкоди Ліберальній партії та президенту Самперу, особливо за кордоном, завдали звинувачення у зв'язках з наркомафією. Найвигіднішою сферою колумбійської економіки стала торгівля кокаїном, а її заправили не лише нажили величезні багатства, які навмисно демонстрували, а й створили державу в державі на північному заході країни, зокрема в містах Медельїн і Калі, де вони правили, спираючись на британських, ізраїльських та інших найманців, і створювали більше робочих місць з вищою зарплатою, ніж уряд у сфері своєї компетенції.

Лише вбивство в 1989 р. Луїса Карлоса Галана, ймовірного чергового президента Колумбії, примусило всіх звернути увагу на сповзання країни до захоплення державної влади зловісним картелем. Однак президент Барко з огляду на лівонаціоналістичну опозицію побоявся прийняти військову підтримку від Джорджа Буша-старшого. Коли було заарештовано 12 тис. осіб, причетних до наркомафії, і їм загрожувала видача США, барони у відповідь пообіцяли вбивати суддів, державних чиновників і дітей за кожного затриманого наркоділка. Ці погрози виглядали реальними, і Верховний Суд Колумбії змушений був визнати недійсним договір 1979 р. зі США про видачу злочинців.

Ще однією кричущою проблемою країни залишається ліворадикальний партизанський рух, який не припиняється з кінця 40-х рр. Щоправда, в 1985 р. президенту-консерватору Бетанкуру Куартаса вдалося досягти угоди з повстанцями, котрі дістали право на легальну політичну діяльність. Однак скористалися ним не всі ліворадикальні угруповання, хоча Демократичному союзу М-19 на виборах до Конституційної асамблеї в грудні 1990 р. вдалося отримати 27,5 % і посісти друге місце в країні. Масовий ультраправий терор (лише створений у квітні 1985 р. з ініціативи ФАРК Патріотичний союз втратив більше 1 тис. активістів і двох голів) перекреслив урядові зусилля щодо досягнення національного примирення, найвпливовішою лівою військово-політичною організацією є близькі до компартії Революційні збройні сили Колумбії (10-12 тис. чол.), очолювані ветераном повстанського руху Мануелем Маруландою. Геваристська Армія національного визволення налічує біля 3 тис. бійців, причому до своєї загибелі в 1998 р. нею командував священник-єзуїт Мануель Перес. Обраний 26 травня 2002 р. президентом Колумбії незалежний кандидат Альваро Урібе визначив головним завданням внутрішньої політики уряду припинення громадянської війни і встановлення дієвого контролю над усією територією країни.