35. Труднощі переходу до представницької демократії в сучасній Індонезії.

В Індонезії перехід до демократії почався набагато пізніше, під впливом фінансової кризи 1997-1998 рр., і набув драматичніших форм. Після тривалого періоду одноосібного авторитарного правління генерала М.Сухарто, країна опинилася на межі фінансового банкрутства: темпи росту ВВП знизилися на 15-20 %, інфляція перевищила 500 %, зовнішня заборгованість у 1998 р. склала $ 140 млрд. (четверте місце у світі після Бразилії, Мексики і Аргентини), до 40 % зросла кількість людей, що живуть за межею бідності. Практично всі прибуткові галузі народного господарства країни опинилися в руках клану Сухарто, чий капітал сягнув $ 40 млрд., тобто половини державного бюджету. Звістки про обрання Сухарто президентом на сьомий термін у березні 1998 р. викликали масові студентські й молодіжні виступи практично в усіх крупних містах країни, число жертв після втручання поліції перевищило 500 осіб. На вимогу Ради Народних представників Сухарто змушений був увечері 20 травня 1998 р. оголосити про свою відставку з посади президента і передачу влади віце-президенту Юсуфу Хабібі (1936 р. нар.) – творцеві індонезійського “економічного дива”.

Але це не призвело до нормалізації внутрішньополітичної ситуації, хоча 20 жовтня 1999 р. Народний консультативний конгрес обрав президентом країни лідера Партії національного пробудження Абдуррахмана Вахіда (1940 р. нар.), а віце-президентом – доньку Сукарно, керівника “Демократичної партії Індонезії, що бореться” (на виборах до однопалатної Ради народних представників 7 червня того ж року отримала відносну більшість голосів – 37,4 %) Мегаваті Сукарнопутрі (1947 р. нар.). Радикально налаштована опозиція в умовах загострення міжетнічних і міжконфесійних конфліктів, зрештою, домоглася обрання її президентом 23 липня 2001 р. (перебувала при владі до 20 жовтня 2004 р., коли внаслідок поразки на загальнонародних виборах поступилася владою кандидату ліберальної Демократичної партії, колишньому військовому Сусіло Бамбангу Юдхойоно) Це відбулося вже в умовах стабілізації індонезійської економіки: шляхом жорсткої валютної політики урядові вдалося скоротити темпи інфляції з 70 % у 1998 р. до 2 % у 1999 р., наприкінці того ж року намітився деякий ріст ВВП.

США і їхні союзники по антитерористичній операції, як виявилося, останнім часом небезпідставно вказували, що індонезійський уряд занадто мляво реагує на фундаменталістську загрозу і не вчинив належних запобіжних заходів щодо місцевого варіанту “Аль-Каїди” - організації “Джемаа ісламія”, причетної до планування взимку 2002 р. вибухів біля американського, британського і австралійського посольств у Сінгапурі. Як наслідок, 12 жовтня того ж року вибух пластикового заряду у нічному клубі містечка Кута на “острові богів” Балі (осередок міжнародного туризму й індуської культури в центрі найбільшої мусульманської держави світу) забрав життя більше 180-ти чоловік і призвів до поранення ще більше трьохсот, дві третини з них становили туристи із Австралії, Нової Зеландії й країн Західної Європи. Лише після цієї кривавої трагедії індонезійський уряд заборонив діяльність “Джемаа ісламія” і висловив стурбованість намірами фундаменталістських ургуповань створити в регіоні “мусульманську супердержаву”.