11.Стилі педагогічного спілкування

У педагогічній літературі та практиці досить часто для визначення вчителя як професіонала використовується така категорія, як «стиль педагогічного спілкування», яка багато в чому характеризується відносинами з учнями. Стиль спілкування, який вибрав для себе вчитель, відіграє велику роль у відносинах з учнями, адже вчитель відповідає за створення сприятливих умов для психологічного комфорту дитини. За спостереженням В. Сухомлинського, помилки в поведінці вчителів призводять до «відхилень» у поведінці учнів: «в одних вони мають характер напруженості, в інших - манію несправедливих образ і переслідувань, у третіх - озлобленість, у четвертих - безтурботність, у п'ятих - байдужість...». Сьогодні існує велика варіативність стилів педагогічного спілкування (від підпорядкування до партнерства й відсутності спрямованого впливу), яка визначає складність і розмаїтість відносин учитель-учень, але зупинимось на найбільш розповсюджених.

1. Авторитарний: характерна тенденція до наказового тону, різких зауважень з боку педагога. Авторитарний викладач визначає загальні цілі роботи, указує поетапно способи виконання завдання, визначає, хто з ким буде працювати, при цьому, продемонструвавши один раз прийом, уважає, що він свою справу виконав, а далі залишається тільки оцінити успіхи кожного. Будь-яка ініціатива з боку учнів розглядається як прояв небажаного самовілля. Крім того, авторитарний лідер, як правило, суб'єктивно оцінює успіхи своїх підопічних, висловлюючи зауваження не стільки із приводу роботи, скільки про особистість її виконавця.

2. Демократичний: тут у першу чергу оцінюються факти, а не особистість. Головною особливістю даного стилю спілкування є те, що клас бере активну участь в обговоренні всього ходу майбутньої роботи та її організації, а вчитель тільки стимулює самостійність учнів, намагаючись зайняти позицію «першого серед рівних».

3. Дружність і захопленість спільною справою: два стилі спілкування, що тісно пов'язані між собою. Безперечно, дружнє спілкування - найважливіший регулятор спілкування взагалі, а ділового педагогічного спілкування особливо. Це стимулятор розвитку та плодотворності взаємин педагога з учнями. Захопленість спільною справою - джерело дружності й одночасно дружність, помножена на зацікавленість роботою. Однак не слід забувати, що дружність повинна бути педагогічно доцільною, не суперечити загальній системі взаємин педагога з дітьми. Цей стиль спілкування розглядається як передумова успішної спільної навчально-виховної діяльності.

4. Спілкування-загравання: пов'язане з невмінням педагога організувати продуктивне спілкування. Воно виникає в результаті нерозуміння педагогом відповідальних педагогічних задач, що стоять перед ним, остраху спілкування з класом й одночасно бажанням налагодити контакт з учнями, а також відсутності навичок спілкування.

5. Спілкування-дистанція: дистанція виступає показником провідної ролі педагога, базується на його авторитеті, але вона повинна випливати із загальної логіки відносин учня й педагога, а не диктуватись учителем як основа взаємин. Спілкування-дистанція певною мірою є перехідним етапом до такої негативної форми спілкування, як спілкування-залякування.

6. Спілкування-залякування: цей стиль пов'язаний із невмінням організувати продуктивне спілкування на основі захопленості спільною справою. Таке спілкування не тільки не створює комунікативної атмосфери, що забезпечує творчу діяльність, але, навпаки, регламентує її, орієнтуючи дітей не на те, що треба робити, а на те, чого робити не можна, тим самим позбавляючи педагогічне спілкування дружності.

7. Підтримуючий: є терплячим до людей, людиною, яка природжена надихати, це робить його ідеальною персоною, до якої звертаються по допомогу. Виявляє лояльність і турботу про людей, віддаючи комусь іншому функцію ризику. Цінується як знавець правил і традицій, а також за приділення особливої уваги в залученні людей до прийняття рішень.

Безперечно, професійний рівень підготовки, особливості характеру й темпераменту педагога істотно впливають на стиль його спілкування. Але, попри все, слід пам'ятати, що найкращими помічниками, які допоможуть кожному знайти свій власний унікальний стиль спілкування зі своїми учнями, є ваш життєвий досвід, моральні цінності та особисті погляди.

Автор: В. Зінченко

12.ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПЕД.ТАКТУ

Узагальненим виявленням стилю спілкування педагога є педагогічний такт, у якому акумульовано всі складові педагогічної культури педагога і який є одним із основних показників педагогічної майстерності.

Педагогічний такт — це педагогічно грамотне спілкування в складних педагогічних ситуаціях, уміння знайти педагогічно доцільний і ефективний спосіб впливу, відчуття міри, швидкість реакції, здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити оптимальне рішення.

Педагогічний такт також виявляється в умінні керувати своїми почуттями, не втрачати самовладання, емоційну врівноваженість у поєднанні з високою принциповістю та вимогливістю, з чуйним людяним ставленням до студента. Він вимагає критичності і самокритичності в оцінці своєї праці, нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки і справи, до бюрократизму і пихи, поваги. Педагогічний такт реалізується через мову і стиль поведінки.

Сутність педагогічного такту полягає в педагогічно доцільному ставленні та впливі педагога на студентів у вмінні налагоджувати продуктивний стиль спілкування. К. Д. Ушинський, який володів справжнім педагогічним тактом, писав, що жоден педагог "ніколи не може стати хорошим вихователем практиком без такту. ...Ніяка психологія не спроможна заступити людині психологічного такту, який незамінний у практиці в силу того, що діє швидко і вмить... і який передбачає приязнь без удаваності, справедливість без причепливості, доброту без слабкості, порядок без педантизму і, головне, постійну розумову діяльність".

Основні показники педагогічного такту науково-педагогічного працівника:

■ людяність без зарозумілості;

■ вимогливість без брутальності та причепливості;

■ педагогічний вплив без наказів, навіювань, попереджень, без приниження особистої гідності студента;

■ вміння висловлювати розпорядження, вказівки та прохання без зухвалості, без зарозумілості;

■ уміння слухати співрозмовника, не виявляючи байдужості та вищості;

■ урівноваженість, самовладання і діловий тон спілкування, без дратівливості та сухості;

■ простота в спілкуванні без фамільярності та панібратства, без показухи;

■ принциповість і наполегливість без упертості;

■ уважність, чутливість і емпатичність без їх підкреслення;

■ гумор без посміху;

■ скромність без удаваності.

Удосконаленню педагогічного такту ' науково-педагогічного працівника сприяє так званий соціальний інтелект, який трактують як особливу індивідуальну рису, що дає змогу розуміти студента, усвідомлювати мотивацію його поведінки, розпізнавати найсуттєвіші риси індивідуальності. Ця якість виявляється як:

■ просоціальна спрямованість, готовність до співпраці, особиста зацікавленість у добробуті інших;

■ соціальна ефективність як очікування успіху в розв'язанні міжособистісних проблем;

■ емпатичний інтерес та особисте співчуття, які забезпечують декодування невербальних ознак емоційних переживань;

■ адекватне визначення ціннісних аспектів ставлення до себе й до інших.

Отже, педагогічний такт виховують, його набувають разом з педагогічною культурою і він виявляється в педагогічній діяльності. Він є показником зрілості науково-педагогічного працівника як майстра своєї справи. Це великий засіб, за допомогою якого студентів можна перетворити на своїх спільників чи, навпаки, суперників.

Педагог у вищому навчальному закладі повинен працювати над формуванням власного педагогічного такту й постійно його вдосконалювати. Як немає межі досконалості, так і немає межі виявлення різноманітних і багатогранних аспектів педагогічного такту.

Якщо раніше студенти погоджувалися на позицію підпорядкованого, то тепер вони прагнуть до ситуації співпраці, а вона передбачає певні вимоги до організації спілкування: діалогічність, взаємну довіру, реальний психологічний контакт, здатність науково-педагогічного працівника відмовитися від диктату й перейти до взаємодії. Обов'язковою вимогою студентів є наявність педагогічного такту, який виявляється у зовнішньому вигляді науково-педагогічного працівника, у тоні спілкування, у самовладанні, в умінні без грубощів досягти бажаних результатів.

Багато труднощів і невдач у педагогічній діяльності науково-педагогічного працівника зумовлено саме недоліками сфери професійно-педагогічного спілкування, оскільки лише воно забезпечує досягнення мети навчання та виховання і визначає характер взаємодії між двома головними суб'єктами педагогічного процесу. Відомий російський психолог В. А. Кан-Калик виокремлює кілька стилів педагогічного спілкування.

■ Спілкування на основі високих професійних настанов педагога, його ставлення до педагогічної діяльності загалом. Про таких кажуть: "За ним студенти буквально по п'ятах ходять". У вищій школі інтерес у спілкуванні стимулюють ще й спільні професійні зацікавлення, особливо на профільних кафедрах.

■ Спілкування на основі дружнього ставлення. Цей вид комунікації передбачає захопленість спільною справою. Педагог виконує роль наставника, старшого товариша, учасника спільної навчальної діяльності (але слід уникати панібратства). Особливо це стосується молодих педагогів, якщо вони не бажають потрапити в конфліктну ситуацію.

■ Спілкування-дистанція. Найбільш поширений тип педагогічного спілкування, за якого постійно є дистанція у всіх сферах: навчанні — з посиланням на авторитет і професіоналізм; вихованні — на життєвий досвід і вік. Такий стиль формує взаємини "науково-педагогічний працівник — студенти". Але це не означає, що студенти мають сприймати педагога як ровесника.

■ Спілкування-загравання. Воно властиве молодим науково-педагогічним працівникам, які надмірно прагнуть популярності. Таке спілкування забезпечує лише фальшивий, дешевий авторитет.

Як правило, у педагогічній практиці поєднуються стилі в певній пропорції за домінування одного з них.

Особливі труднощі в налагодженні педагогічного спілкування, взаємин зі студентами у сфері особистіших контактів відчувають педагоги-початківці. Щоб оволодіти високим рівнем професійно-педагогічного спілкування зі студентами, треба добре знати його психологічні, змістові й процесуальні основи.

Таким чином, у навчально-виховному процесі вищої школи важливе місце належить особистості науково-педагогічного працівника, його комунікативним умінням, здатності встановлювати діалог зі студентом, розуміти й адекватно сприймати його світ, світ не підлеглого, а рівноправного партнера, колеги в складному мистецтві навчання.

■ Соціокультурна компетентність відображає знання глобальних процесів розвитку цивілізації та функціонування сучасного суспільства, основ соціології, економіки, менеджменту і права, володіння сучасними інформаційними технологіями, а також необхідний рівень загальної, національної, громадянської та педагогічної культури, засоби її продукування серед студентів, творчість у розв'язанні різних педагогічних завдань.

■ Педагогічна творчість науково-педагогічного працівника виявляється в ініціативності, активності, інноваційності, постійному натхненні для вдосконалення всього навчально-виховного процесу. Це творчість в обміркуванні методики і змісту майбутнього конкретного навчального заняття, виховного заходу та будь-якої взаємодії зі студентами.

Значну увагу на формування педагогічної творчості науково-педагогічного працівника в українській педагогіці звертає професор С. О. Сисоєва. Педагогічна творчість педагога, на її думку, - це особистісно-орієнтована розвивальна взаємодія суб'єктів навчально-виховного процесу, зумовлена специфікою психолого-педагогічних взаємин між ними.

Як творча особистість, науково-педагогічний працівник до кожного навчально-виховного заходу має ставитися дуже відповідально, знаючи, що не буває двох однакових студентів, що кожен із студентів - неповторна особистість. Потрібно намагатися врахувати ці обставини, внести особисте "Я" і вчинити оригінально, нестандартно, змістовно і цікаво.

Найдужче на вихованців впливають не слова педагога, а його поведінка, самореалізація. Творчість науково-педагогічного працівника - найбільш важлива й необхідна особистісна його якість, яка забезпечує оригінальність, нестандартність, інноваційність і ефективність у навчанні та вихованні студентів. Тобто без творчості немає натхненної педагогічної діяльності та активної взаємодії між усіма учасниками навчально-виховного процесу.

Безперечно, підвалиною творчості педагога є психолого-педагогічне мислення, яке передбачає нестандартний, пошуковий та інноваційний підхід до організації та здійснення педагогічного процесу й постійного його вдосконалення, всебічний аналіз навчально-виховних заходів з погляду сучасних досягнень психологічної, педагогічної та інших наук, постійне вдосконалення свого психолого-педаїогічного досвіду і вміння бачити, знайти щось нове, оригінальне в кожному педагогічному явищі в повсякденному житті.

Сучасне психолого-педагогічне мислення також передбачає відмову педагога від стандартних шляхів здійснення навчально-виховного впливу. Від нього вимагають сміливості створення власних ефективних методик, які найповніше відповідають його фаховій підготовці та індивідуально-психічним особливостям і випливають із сучасних гуманістичних педагогічних концепцій.

В. О. Сухомлинський акцентував уваїу на оптимістичному мисленні педагога. Він неодноразово заявляв, що немає жодної дитини, яка б не змогла стати за належних зусиль педагогів людиною освіченою, високоморальною і працьовитою.

Основні характеристики творчого мислення: ясність, чіткість, логічність, системність, послідовність, самостійність, гнучкість, сміливість і оригінальність.

13.ПЕДАГОГІЧНІ ЗДІБНОСТІ— сукупність психічних рис особистості, необхідних для успішного оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення. П. з. насамперед передбачають спрямованість особи (світоглядну, політичну, моральну); ділові якості (спеціальні педагогічні уміння, навички, досвід); риси характеру (вміння спілкуватися з дітьми, підлітками, емоційна врівноваженість). Важливими складовими П. з. є соціальна орієнтація — вміння розібратися у складних міжособистісних стосунках членів навчальної групи, визначити місце й роль кожного учня (студента) в діловій і соціально-психологічній структурах, особистий приклад педагога; вміння організувати, вести роботу одночасно з навчальною групою і кожним учнем; педагогічне чуття — здатність знаходити для кожного учня відповідну роль у спільній діяльності, знання індивідуальних якостей тих, хто навчається; психологічна культура — здатність тонко відчувати настрої, переживання окремих учнів тощо. П. з. ґрунтуються на відповідних нахилах до педагогічної діяльності, вони формуються і вдосконалюються в ході педагогічної практики. П. з. є передумовою для вибору особистістю педагогічної професії.

На рівні психологічного аналізу педагогічних здібностей виділяють підстави для класифікації:  1) умови ефективності педагогічної діяльності: Левітів Н.Д., Гоноболін Ф.Н., Крутецкий В.А. та ін  2) чутливість до різних компонентів педагогічної діяльності: Кузьміна Н.В., Реан А.А.  3) валентність результату дії, співвідноситься з психофізіологічними особливостями психічних функцій і станів: Амінов Н.А.  Левітів Н.Д. виділяє такі педагогічні здібності:  1) здатність до передачі дітям знань в короткій, цікавій формі;  2) здатність розуміти учнів;  3) самостійний творчий склад мислення;  4) винахідливість або швидка і точна орієнтування;  5) організаторські здібності, необхідні для забезпечення організації роботи вчителя і для створення учнівського колективу.  Гоноболін Ф.Н. виділяє 12 здібностей в 4-х групах:  1. Дидактичні: здатності робити навчальний матеріал доступним учням, здатність зв'язувати навчальний матеріал з життям.  2. Рефлексивно-гностичні: розуміння вчителем учня, інтерес до дітей, творчість у роботі, спостережливість до дітей.  3. Інтерактивно-комунікативні: вольовий вплив на дітей, вимогливість, такт, здатність організувати дитячий колектив.  4. Здібності, що характеризують змістовність, яскравість, образність і переконливість мови вчителя.  Крутецкий В.А. виділяє такі здібності:  1) дидактичні: здатності передавати учням навчальний матеріал, роблячи його доступним; підносити проблеми ясно і просто; викликати інтерес до предмету; спонукати учнів активно і самостійно мислити;  2) академічні: у відповідній галузі наук;  3) перцептивні: здатності проникати у внутрішній світ учня, спостережливість, пов'язана з тонким розумінням особистості учнів і їх тимчасових психічних станів;  4) мовленнєві: здатності виражати свої думки і почуття за допомогою мови, міміки, пантоміміки;  5) організаторські: здатності організувати власну роботу і учнівський колектив;  6) авторитарні: безпосереднє емоційне і вольове вплив на учнів і вміння домагатися в них авторитету;  7) комунікативні: здатності до спілкування з дітьми, вміння знайти підхід до них;  8) педагогічне уяву або прогностичні: здібності, що виражаються в передбаченні наслідків своїх дій, у проектуванні особистості учнів;  9) здатність до розподілу уваги.  Концепція здібностей Кузьміної Н.В.:  Педагогічні здібності співвіднесені з основними аспектами педагогічної системи. Вони визначені як прояв особливої чутливості до об'єкта, особливим результатом педагогічної діяльності. Вони представлені особливою організацією цієї чутливості. Виділена рівневого педагогічних здібностей. Визначено зв'язок загальних і спеціальних педагогічних здібностей, спеціальних педагогічних та інших спеціальних здібностей. Вони розвиваються в діяльності.  Педагогічна система включає: 5 структурних елементів: мети, навчальна інформація, засоби комунікації, учні, педагоги; 5 функціональних елементів: дослідницький, орієнтовний, конструктивний, комунікативний, організаторський.  Ці ж елементи є функціональними елементами індивідуальної педагогічної діяльності, що дозволяє говорити про 5 груп здібностей, що лежать в їх основі.  Педагогічні здібності Кузьміна Н.В. розглядає як специфічну форму чутливості педагога: 1) як суб'єкта діяльності до об'єкту і результатами власної педагогічної діяльності, 2) до учню як до суб'єкта спілкування, пізнання і праці. Відповідно до цього виділено 2 рівня педагогічних здібностей: а) перцептивно-рефлексивні, б) проективні.  Перший рівень включає 3 види чутливості:  - Почуття об'єкта та оцінка збіги потреби учнів з вимогами;  - Почуття міри або такту;  - Почуття причетності.  Ці прояви чутливості є основою прояви педагогічної інтуїції.  Проективні здібності співвідносяться з чутливістю до створення нових продуктивних способів навчання: гностичні, проектувальні, конструктивні, комунікативні, організаторські.  Відсутність кожної з цих здібностей є нездатність.  Гностичні: швидке і творче оволодіння методами навчання учнів, винахідливість способів навчання; забезпечують накопичення інформації вчителем про себе і учнів.  Проектувальні: представлення кінцевого результату навчання, що виховує у завданнях, розташованих в часі на весь період навчання.  Конструктивні: створення творчої робочої атмосфери спільної діяльності, чутливості до побудови уроку, відповідного розвитку та саморозвитку учнів.  Комунікативні: встановлення контакту. Вони забезпечуються 4 чинниками: 1) здатність до ідентифікації; 2) чутливістю доіндивідуальних особливостей учнів; 3) добре розвиненою інтуїцією, 4) мовною культурою.  Організаторські: виборча чутливість до способів організації учнів у групі, в освоєнні навчального матеріалу, до самоорганізації учнів і діяльності педагога.  Педагогічні здібності передбачають високий рівень загальних здібностей: мислення, уяви та ін і спеціальних здібностей, пов'язаних з особливостями предмета.  3 типи поєднання педагогічних та інших спеціальних здібностей: спеціальні здібності або допомагають, або заважають педагогічної діяльності або нейтральні.  Амінов Н.А. відзначає, що в основі виділення педагогічних здібностей лежить успішність: 2 види успішності:  1) індивідуальна успішність: досягнення людини по відношенню до самого себе в часі;  2) соціальна успішність: досягнення однієї людини по відношенню до досягнень інших людей - конкурентоспроможність.  У число індивідуальних здібностей входять: спосіб досягнення успіху - інструментальні здібності: загальні (перцептивні) та спеціальні (емоційні, вольові, мнемічні, здатності представлення).  У число соціальних (термінальних) здібностей входять: здатність до опірності і розвитку синдрому емоційного вигорання.  Здібності зазвичай розглядають як індивідуальні властивості особистості, що сприяють успішному виконанню його діяльності. Педагогічні здібності визначають як індивідуальні стійкі властивості особистості, що складаються в специфічної чутливості до об'єкта, засобів, умов педагогічної праці і створенню продуктивних моделей формування шуканих якостей і особистості воспитуемого.  Можна виділити дві великі групи педагогічних здібностей:  1. перцептивно-рефлексивні (перцепція - сприйняття) здібності, що визначають можливість проникнення вчителя в індивідуальне своєрідність особистості учня і розуміння самого себе; ці здібності є ведучими;  2. проективні, конструктивні, управлінські здібності, пов'язані з умінням впливати на іншу людину.  Перцептивно-рефлексивні педагогічні здібності включають: здатність до вивчення іншої людини, розуміння, співпереживання, здатність стати на його точку зору і подивитися на себе. Ця група здібностей є «ядерної», мало що компенсується в разі її відсутності. Вона характерна саме для праці вчителя, тому що свідчить про його орієнтацію на психічний розвиток учня.  У управлінські педагогічні здібності входять; здатність впливати на окремі вчинки іншої людини і його поведінка в цілому, звертатися до мотивів і цілей учня і через них керувати поведінкою, не перетворювати управління в маніпулювання іншою людиною.  Виділяють також неявні, приховані педагогічні здібності і яскраво виражені; компенсовані і некомпенсируемое.  Батарея тестів - Амінов Н.А.:  Методики для визначення вираженості первинних компонентів педагогічних здібностей, для визначення педагогічного потенціалу, для визначення виразності педагогічної майстерності.  2 напрямки формування педагогічних здібностей:  1) діагностика у дітей педагогічних здібностей, профконсультация і профорієнтація;  2) виховання, формування і розвиток педагогічних здібностей.