7 Питання.

Охарактеризувати дисидентський рух в Україні 1960 – першої половини 1980-х рр.: характер, течії, форми діяльності.

Дисидент – в перекладі означає незгодний. Представників дисидентського руху в Україні називають також представниками руху опору радянській системі, політичним інакомисленням, політичною опозицією.

Історіографія. Системне вивчення дисидентського руху як самостійної течії новітнього руху опору почалося порівняно недавно – в середині 1990-х рр. Насамперед це монографія Георгія Касьянова «Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років» та ряд його пізніших статей. У 2000 р. вийшла монографія Ю.Данилюка і О.Бажана «Опозиція в Україні (друга пол. 50-х – перша пол. 80-х рр.). О.Бажан продовжує працювати в цьому напрямку, про що свідчать чимало його статей у різних виданнях. Тема дисидентського руху порушувалася також Ю.Зайцевим, Я.Грицаком, В.Бараном, С.Кульчицьким, Я.Тинченком та іншими.

Особливу групу публікацій з теми становлять твори та наукові дослідження самих дисидентів, видані за кордоном та в Україні в часи незалежності, а також шляхом самвидаву, про який В.Чорновіл сказав: «Сам пишу, сам видаю, сам потім за це відсиджую» - С.Глузмана, В.Чорновола, В.Мороза, В.Марченка, Ю.Бадзьо, Л.Лукяненка, М.Коцюбинської, І.Дзюби, а також літературні й поетичні твори .

Причини виникнення дисидентського руху.

1. політичні – відсутність реальної політичної самостійності республіки, однопартійна система і всевладдя КПРС, відсутність демократичного вибору політичної альтернативи, легальних можливостей зміни влади чи опозиційної діяльності, бюрократизація системи управління.

2. Національні – цензура, русифікація, звуження сфери вжитку української мови та ін.

3. Соціально-економічні – низький рівень життя населення, недоліки економічної політики.

4. Релігійні – відсутність реальної свободи совісті й віросповідання, антицерковні кампанії, заборона діяльності автокефальної православної церкви, греко-католицької церкви, багатьох протестантських церков.

Державна політика в УРСР у багатьох випадках породжувала протести, а легальних шляхів їх висловити не було.

Передумови для формування опозиційного руху нового типу, мирного, ненасильницького за характером, склалися в період десталінізації. У середині 1950-х рр. спецслужбам вдалося ліквідувати збройне підпілля УПА. На зміну йому прийшли підпільні гуртки і організації, які виділяють як політичну течію дисидентського руху. Її ідеологічними засадами були ідеї інтегрального націоналізму, настрої – антикомуністичні, антирадянські. Відомі викриті організації – Український національний фронт, Український національний комітет, Обєднана партія визволення України. У 1958 р. молодий юрист Левко Лукяненко створив альтернативну КПРС партію як опозиційну організацію нового типу, яка планувала поєднувати легальні й нелегальні методи боротьби. Мета – вихід України з СРСР на основі ст. 17 Конституці про право націй на самовизначення, провівши референдум. У січні 1961 р. всі учасники (9 чол.) були заарештовані й засуджені.

Репресії в цей час не мали масового характеру, були спрямовані проти тих, хто реально провадив опозиційну діяльність або висловлював невдоволення політичною системою.

Правозахисна або демократична течія дисид. руху.

Її виникнення повязане з посиленням ідеологічного диктату в духовній сфері Україні, боротьби з націоналізмом. З 1972 р. після усунення П.Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ і призначенням на цю посаду В.Щербицького, ідеологічний відділ в ЦК очолив В.Маланчук, відомий непримиренним ставленням до української інтелігенції. На чолі КДБ республіки призначили В.Федорчука для посилення боротьби з націоналізмом. Зазнали гонінь письменники О.Гончар, І.Білик, Л.Костенко, Б.Харчук. На цей час укр. інтелігенція двічі зазнавала масових арештів : у 1965-1966 рр. відомі як «великий покіс», і в 1972 р. – «генеральний погром».

Цілком очевидними були порушення демократичних прав і свобод громадян у республіці , зазначених у Декларації прав людини ухваленій ООН у 1948 р. У 1975 р. СРСР підписав у Хельсінкі угоду про дотримання прав людини в Європі і в тому числі в СРСР. Це стало імпульсом до посилення протестів. У листопаді 1976 р. в Україні виникла Укр. Гельсінська група по сприянню виконанню гельсінських угод. Її очолив письменник М.Руденко, до складу увійшли О.Бердник, П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лукяненко, В.Чорновіл, усього 37 осіб. На початок 80-х рр. всі члени були або арештовані, або декому з них дозволили емігрувати.

Релігійна течія. Учасники вели боротьбу за фактичне визнання свободи совісті в УРСР, відновлення заборонених церков та протестантських громад. Представники – Йосип Тереля, Іван Гель, Василь Романюк, Георгій Вінс, Георгій Крючков та інші.

Національно орієнтоване дисиденство. Іноді дослідники не виділяють цю течію як самостійну, вважаючи все укр. дисиденство національно орієнтованим. Його представники насамперед переймалися проблемами розвитку укр. мови й літератури. Представники – І.Дзюба (його статтю «Інтернаціоналізм чи русифікація» назвали маніфестом покоління), С.Караванський, В.Мороз, В.Марченко, М.Брайчевський, В.Івасюк, відносять і В.Чорновола.

Форми опору і боротьби з режимом. Усі боролися за національні інтереси укр народу, становили реальну опозиційну силу, однак не були обєднані в єдину організацію. Не мали цілісної програми.

Критикували владу за русифікацію, репресії проти інакомислячих у нелегальних публікаціях, що отримали назву «самвидав» часописи «Воля і батьківщина», «Український вісник». Писали листи-протести проти арештів до ЦК КП України, Верховної ради України, на імя Брежнєва, Косигіна та інших керівників держави. Частина матеріалів В.Чорновола, В.Мороза, С.Глузмана та ін. була опублікована за кордоном.

Центрами найбільшого поширення опозиційного руху були Київ і Київська обл. та Львів і Львівська обл.

Засуджували дисидентів за ст. 62 карного кодексу за антирадянську агітацію і пропаганду (від 6 місяців до 7 років увязнення).

У тюрмах і таборах загинули В.Стус, В.Марченко, Ю.Литвин, О.Тихий, М.Сорока. Чисельність їх була невеликою – близько 600 осіб.

Значення діяльності – сприяли розхитуванню основ недемократичної радянської системи, руйнували «залізну» інформаційну завісу навколо СРСР і УРСР, формували нове мислення, боролися проти наступу русифікації.