11. Охарактеризувати процес реформування економіки України в 1990-х роках

Економіка України в системі СРСР займала помітне місце. Її питома вага у загальносоюзному обсязі виробництва найважливіших видів продукції становила: вугілля – 24%, чавуну – 40%, залізної руди – 46%, цукру – 52%, мяса – 21%, олії – 33% тощо. Загалом вона займала перше місце в радянському Союзі з виробництва зерна, цукру, олії, мяса, молока. На її території діяла потужна газотранспортна система. Різні галузі і підприємства були тісно інтегровані в загальносоюзну економіку і господарські звязки. На 1991 рік Україна споживала тільки 12% продукції, що надходила з інших республік. Із 64 відів продукції, які експортував СРСр 46 – вироблялися в Україні. В цілому як вважають фахівці, стартові можливості й шанси утвердження економічної незалежності і успішного реформування економіки були вигідними.

Разом з тим Україну на шляху реформування економіки на ринкових засадах очікували ризики, які були малопомітними в складі СРСР і виходили на перший план у статусі незалежної держави. Серед них найбільш значними вважають:

• залежність від зовнішніх джерел енергоносіїв, зосереджених переважно в Росії;

• нераціональна структура економіки, зорієнтована на сировинні галузі, низька питома вага підприємств, які виробляють продукцію завершеного циклу;

• застаріле обладнання та технології, відставання від передових країн світу щодо темпів і якості технічного переоснащення;

• зосередження на території республіки значної кількості підприємств ВПК; навіть у такому невеликому місті як Полтава 2 підприємста повністю і 4 частково працювали на потреби онащення армії;

• відсутність досвіду самостійного реформування та господарювання та багато інших.

Необхідно було також для забезпечення значних обсягів виробництва і випуску конкурентноздатної продукції залучати іноземні інвестиції, брати кредити, яких в Україну надходило дуже мало. До того ж саме на початку 1990-х років різко зросли світові ціни на енергоносії.

Відчувалася гостра потреба у створенні власної грошово-фінансової системи. 16 листопада 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони і на перехідний період ввела в обіг тимчасову валюту – купоно-карбованці. Тоді ж було прийнято закон «Про банки і банківську діяльність» - створювався національний банк України і започатковано створення комерційних банків.

Колишня союзна власність (вона становила близько 90% на території республіки) переходила у підпорядкування Кабінету міністрів України згідно Указу Президії Верховної ради від 30 серпня 1991 р. – покладено початок управлінню колишньою загальносоюзною власністю.

25 жовтня 1991 р. Верховна рада затвердила документ стратегічного значення – «Основні напрямки економічної політики України в умовах незалежності». До пріоритетних завдань - економічна реформа, суть якої полягала у тому, щоб у короткий час зламати монополію державної форми власності на засоби виробництва і замінити її іншими, в тому числі приватною. Замість планової економіки повинна утвердитися ринкова, головним регулятором якої стануть товарно-грошові відносини і вільна конкуренція.

Базовими принципами ринкової економіки мали стати приватна власність і вільна підприємницька діяльність.

Економічна реформа починалася в несприятливих умовах – спад виробництва, інфляція, низька оплата праці, зростання безробіття, гострої критики реформ.. Верховна Рада напрацьовувала юридичну базу реформування економіки, прийняла ряд законів –

• січень 1992 р. «Про чинність трьох форм власності: державної, колгоспної і приватної»;

• березень 1992 р. «Про приватизацію майна державних підприємств»;

• квітень 1992 р. «Про комерціалізацію державної торгівлі і громадського харчування».

Роздержавлення і приватизація державної власності відбувалися з значними порушеннями і зловживаннями чиновників та директорського корпусу, отримали у народі назву «прихватизація». Упродовж цього десятиріччя не будувалися нові й не модернізувалися діючі підприємства. Дослідники навіть оцінюють цей період як «деіндустріалізацію». На початок 1993 р. було приватизовано 64 % держпідприємств.

Спад виробництва тривав до кінця 90-х років. Вперше приріст валового продукту намітився в 1999 р. – близько 4%. За це десятиріччя не велося будівництво нових промислових обєктів, реконструкції чи модернізації існуючих. Реформування економіки супроводжувалося гіперінфляцією, погіршенням умов життя українців, різкою соціальною диференціацією на багатих і бідних, при цьому дуже повільно формувався середній клас – основа демократичного громадянського суспільства, зростанням тіньової економіки, залежністю від зовнішнього кредитування та інші.

Причини деформацій у реформуванні економіки: 1) світова практика ще не мала досвіду переходу від державної до приватної форми власності при одночасній розбудові незалежної держави. 2) наслідки системної кризи, успадкованої від радянської системи.

Керівники держави, відповідальні за реформування економіки: президенти Л.Кравчук, Л.Кучма; голови Кабінету міністрів: В.Фокін, Л.Кучма, Ю.Звягільський, Є.Марчук, П.Лазаренко, В.Пустовойтенко; голови ВР І.Плющ, О.Мороз, О.Ткаченко, В.Литвин.

12. Охарактеризувати аграрну політику в Україні 1990 – 2000-х років

Реформування сільськогосподарської галузі економіки України розпочиналося в складних економічних і суспільно-політичних умовах. Насамперед через перманентну невирішеність продовольчої проблеми, дефіцит продуктів і сировини, виробником яких були колгоспи і радгоспи, у суспільстві все більше утверджувалася думка про те, що колгоспно-радгоспна система господарювання вичерпала себе. Посилювалися настрої деколективізації навіть серед селянства. Реформування на селі розглядалося в першу чергу як ліквідація одержавлених великотоварних колективних господарств. На зміну їм мав прийти приватний господар.

Ще в березні 1991 р. ВР оголосила землю обєктом реформи. Здійснення реформи покладалося на місцеві ради народних депутатів і уряд. Колгоспи передбачалося перетворити на асоціації власників або господарські товариства.

Законодавча база:

20 грудня 1991 р. ВР прийняла закон «Про селянське (фермерське) господарство». Фермерські угіддя для бажаючих виділялися з колгоспних земель. В практиці перших фермерів мала місце протидія з боку місцевого керівництва. Їм виділяли гірші землі, місцева влада чинила перешкоди в її юридичному оформленні. Крім того фермерські господарства не були забезпечені кредитуванням, малою технікою, була відсутня мережа збуту і постачання фермерської продукції тощо.

З метою прискорення реформування села на початку 1992 р. ВР прийняла закони «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» і закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Хоч на цьому етапі названі закони серйозних змін у сільгоспвиробництво не вносили, однак селянство вже було втягнуте в реформування аграрного сектора економіки. На перше місце вийшли приватизаційні процеси, які вели до деколективізації, тобто до ліквідації колгоспно-радгоспної системи. Селян закликали до розвитку на селі усіх форм власності, поєднання великих, середніх і дрібних товаровиробників. Очікувалося, що фермери, кооператори, орендні колективи швидко забезпечать населення продуктами харчування, а промисловість сировиною.

З 1992 року почався вихід селян з колгоспів і створення власних приватних господарств. Перше колективне селянське гоподарство (підприємство) – КСП – виникло в Запорізькій області, на середину 90-х рр. їх було вже 6,5 тисяч.

У 1992 р. ВР прийняла закон «Про форми власності на землю», який започаткував полеміку в суспільстві про землю – 1) приватна власність на землю; чи 2) право землекористування без її приватизації. Було передбачене розпаювання землі упродовж 1 року (натомість тривало 10 років). У звязку з цим постали проблеми визначення грошової оцінки землі, надання колишнім колгоспникам сертифікатів на земельний пай, який вони могли здати в оренду за певну винагороду або самостійно обробляти свій наділ. На жаль початок реформування супроводжувався розкраданням, продажем за мінімальними цінами колгоспного майна, його варварським нищенням, загальним занепадом виробничої та соціальної інфраструктури на селі. Також у цей період мали місце випадки обману селян орендарями їхніх паїв – свідоме заниження орендної плати або її невиплата.

У 1994 р. новообраний президент Л.Кучма видав указ про необхідність прискорення земельної реформи, головна мета – прискорення приватизації землі, визначення її грошової оцінки і створення ринку землі, тобто її продаж. Однак ця ідея не знайшла підтримки в суспільстві, мораторій на продаж землі діє й досі.

Ситуація у сільськогосподарському виробництві не покращувалося, що змусило президента в 1999 р. видати черговий указ «Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки». У 2001 р. ВР прийняла Земельний кодекс, у якому держава гарантувала селянам приватну власність, визначалося, хто мав право власності, для яких потреб земля надається у власність – ведення фермерського господарства, особистого господарства, садівництва та городництва, для будівництва будинку тощо. 1 гектар землі оцінювався у 7 733 гривні, середній пай складав 4,2 га, тоді як реальна ринкова ціна 1 га землі становить за підрахунками фахівців від 5 до 30 тисяч доларів.

З цього часу (з 2001 р.) селяни почали отримувати Державні акти на свої земельні паї, в основному завершилося їх оформлення в 2004 р.

Слід констатувати, що реформування аграрної галузі привело до руйнування продуктивних сил та соціальної інфраструктури на селі. З ліквідацією великотоварних господарств зникли джерела фінансування на утримання дитсадків, шкіл, медичних і соціальних закладів, припинилося будівництво доріг та житла, зявилося масове безробіття, а селяни поверталися до натурального господарства. Особливо небезпечним виявилося скорочення виробництва зернової і тваринницької продукції, що відкрило шлях на внутрішній ринок іноземних продуктів, часто низької якості, які витісняли з ринку вітчизняного виробника. У другій половині 90-х рр. новим явищем став наплив орендарів, далеких від розуміння проблем села і селян, - банків, страхових компаній, акціонерних товариств та інших комерційних структур з великих міст, які спочатку надавали КСП кредити, потім за борги конфісковували техніку, урожай, худобу, а наступним кроком було оформлення документів про оренду. До тваринницької галузі зазвичай вони не виявляли інтерес, а поля засівали здебільшого культурами, що потребують мінімальних затрат – кукурудзою, соняшником, ячменем.

Причини занепаду аграрної галузі в результаті реформування:

• були відсутні теоретичні розробки соціально-економічних перетворень, стратегічна концепція економічного розвитку, не врахований досвід зарубіжних країн;

• невиправдана поспішність у здійсненні реформування та ліквідації великотоварних господарств;

• відсутність фінансових та матеріальних ресурсів для проведення реформ, підтримки з боку держави;

• правова неврегульованість, відсутність належного контролю за діями субєктів реформування; кадровий хаос на рівні державного управління;

• психологічна неготовність селян до реформ, не велася розяснювальна робота про їх необхідність, більшість населення не стали активними субєктами реформ і залишилися пасивними спостерігачами поза рамками економічних перетворень.

6 питання.

Показати особливості післявоєнної відбудови промисловості і сільського господарства України (1944 – 1953 рр.)

• Історіографія питання.

Проблеми повоєнного розвитку УРСР знайшли висвітлення в шеститомній праці «Політична історія України» під редакцією Юрія Шаповала (том 5-й), трьохтомній «Історії українського селянства» (том 2-й), праці В.Барана і В.Даниленка «Україна в умовах системної кризи», том 13 15-томної серії «Україна крізь віки». Праці узагальнюючого характеру, присвячені Україні в період відбудови належать С.Кульчицькому («Післявоєнна відбудова» - 1999 р.), М.Ковалю («Українська РСР у період відбудови і розвитку народного господарства» - 1990 р.), В.Литвину («Україна у першому повоєнному десятилітті (1946-1955) – 2004 р..

Значна кількість публікацій висвітлюють окремі проблеми. Зокрема В.Першина розглядає питання забезпечення кадрами народного господарства цього періоду, А.Михненко – відбудову вугільних шахт Донбасу.

Велика питома вага публікацій про стан сільського господарства і голод 1946-1947 рр. Серед них таких авторів як О.Веселова, С.Кульчицький, П.Панченко, Ю.Пилявець, І.Білас. І.Романюк та інші.

Бойові дії та окупація України призвели до тяжких людських і економічних втрат. Матеріальні збитки У. за офіційною статистикою склали 285 млрд. крб. Це становило 42% від усіх матеріальних втрат СРСР . Населення скоротилося майже на третину, що створило кризу трудових ресурсів, - якщо в 1940 р. населення було 41,3 млн. чол., то в 1945 р. лише 27,4 млн. чол.

Чинники, які ускладнювали відбудову:

*тяжке соціально-економічне становище населення (відсутність житла, карткова система розподілу продуктів і промислових товарів, тощо).

*внаслідок тактики випаленої землі, застосованої в 1941 р. радянською владою і в 1943-1944 рр. нацистськими окупантами промислові обєкти цілеспрямовано руйнувалися.

*відбудова в республіці проводилася тільки за рахунок внутрішніх ресурсів СРСР. З ідеологічних міркувань відмовилися від «плану Маршалла».

*допомога в республіку надходила по лінії Адміністрації допомоги і відбудови при ООН, але ці кошти в перерахунку на душу населення становили всього 2,8 долара, до того ж з посиленням холодної війни в кінці 40-х рр. допомога припинилася.

*радянське керівництво визнало за недоцільне повертати в Україну евакуйовані підприємства, що послабило промисловий і людський потенціал.

Заходи відбудови.

• відновлювалася система державних органів як союзні, так і республіканські, які здійснювали керівництво господарством – уряд (рада міністрів) і галузеві міністерства, державний плановий комітет. Питання відбудови розглядалися на партійних зїздах і пленумах.

• Післявоєнна відбудова здійснювалася на основі 4-го пятирічного плану (1946 – 1950 рр.).

• Для реалізації відбудови на місцях відновлювалися органи місцевої влади – обласні, міські, районні, сільські ради. Цей процес був завершений у грудні 1947 р., коли відбулися вибори до місцевих рад.

• Держава виділяла значно менше коштів ніж потребувала республіка.

• Відбудова промисловості починалася з галузей важкої промисловості, серед яких пріоритетними були вугільна, транспортна і металургійна. На потреби важкої промисловості спрямовувалося 67 % капіталовкладень в економіку республіки.

• Гостро стояла проблема забезпечення кадрами процесу відбудови. Їх гострий дефіцит. Держава вирішувала її звичними адміністративними методами – примусової мобілізації молоді, переважно з села у школи фабрично-заводського навчання (ФЗН), комсомольські путівки, і добровільного оргнабору, здебільшого на шахти Донбасу. Широко використовувалася праця вязнів і військовополонених німців. Поляків, та інших національностей.

• Експлуатувався трудовий ентузіазм робітників при низькій заробітній платі та соціальному забезпеченні. Широко практикувалося соціалістичне змагання.

Наслідки відбудови промисловості.

В цілому їх слід оцінювати позитивно.на початок 50-х рр. обсяг промислового виробництва перевершив довоєнні показники на 15%, темпи зростання досягли 30% на рік. Україна вийшла в лідери в масштабах Союзу РСР по видобутку вугілля, коксу, сталі, виробництва цукру.

- Серйозними недоліками було те, що відбудова промисловості здійснювалася екстенсивними методами. Ще більш помітною стала диспропорція у розвитку важкої і легкої промисловості. Відбудова здійснювалася на основі старих технологій і обладнання, а також жорсткої адміністративної моделі управління, яка посилилася в повоєнний період пізнього сталінізму.

ВІДБУДОВА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА.

Становище.

Суттєво зменшилися трудові ресурси.

Сильного удару зазнала матеріальна база с.г.

Скоротилося поголівя худоби.

Заходи держави.

Держава виділяла певні кошти на розвиток села, його механізацію – техніка зосереджувалася в МТС. Але с.г. фінансувалося за залишковим принципом. Продовжувала панувати хибна думка про невичерпний потенціал самовідновлення села.

Відразу було відновлено політику хлібозаготівель. Викачування коштів з села на користь відбудови промисловості робилося за рахунок низьких закупівельних цін на с.г.продукцію і високі ціни на промислову продукцію для селян. Закупівельні ціни не змінювалися з 1928 року. Більшість галузей с.г. виробництва були збитковими. Зростали борги колгоспів перед державою.

Основним джерелом доходів для колгоспників залишалося власне присадибне господарство. Але сталінське керівництво встановило непомірно високі натуральні податки у вигляді молока, мяса, яєць, навіть на плодові дерева тощо.

Безправним було й соціальне становище українських селян. Вони не мали паспортів та права вільного вибору місця проживання, не отримували пенсій на відміну від робітників та службовців. Колгоспам забороняли створювати підсобні підприємства, які могли б покращити умови селян.

Голод 1946-1947 рр.

До неефективної дискримінаційної політики додалися несприятливі погодні умови. Посуха 1946 р. призвела до загибелі 900 тис. га зернових. На вцілілих врожайність становила 2 – 3 центнера з 1 га. Наслідків цього голоду, який спричинив загибель від 800 тисяч до 1 млн. українців, масові захворювання на дистрофію, руйнування продуктивних сил села, можна було б уникнути. Однак держава продовжувала вимагати від колгоспів виконання плану хлібозаготівель. Більше того, плани навіть підвищувалися.

В Україну на посаду першого секретаря ЦК КПУ з березня по грудень 1947 р. замість Хрущова було прислано Кагановича. Звичним явищем знову стали репресії голів колгоспів та селян за так звані крадіжки або приховування зерна.

Цього голоду можна було уникнути, якби держава зменшила безкоштовний експорт зерна в країни соціалістичного табору, вчасно надала продовольчу та насіннєву допомогу українським селянам.

Той факт, що однією з причин голоду була політика держави, дає підстави значній частині дослідників вважати це явище голодомором. Наприклад Іван Білас свою статтю назвав «Голокост на Україні 1946-1947 рр.».

У 1950 р. почалася кампанія укрупнення дрібних колгоспів, що дало певний економічний ефект, але спричинило появу «неперспективних» сіл.

Поступова стабілізація с.г. розпочалася лише на початку 50-х рр. – збільшилася кількість навч. закладів, які готували спеціалістів, збільшилася кількість техніки. Однак закріпилася стійка тенденція відставання с.г. від промисловості, соціальної сфери села від міста, неефективність жорсткої командної екноміки.