МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ ДО ДЕРЖАВНОГО ЕКЗАМЕНУ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (ІІ період новітньої історії України (1939 – 2010 рр.)

1. Охарактеризувати оборонні бої на території Української РСР (червень 1941 – липень 1942 рр.). Розкрити стратегічне значення оборони Києва.

Співвідношення сил німецької групи армій „Південь” і військ Південного і Південно-Західного фронтів. Напрями головних ударів. Мобілізаційні заходи в Україні (мобілізація до Червоної армії, створення народного ополчення, винищувальних загонів і груп, розвідувально-диверсійних груп). Основні битви на радянсько-німецькому фронті. Танкова битва в районі Рівне – Дубно – Луцьк – Броди (23-29 червня 1941 р.): результати і значення. Київська оборонна операція (7 липня-26 вересня 1941 р.): її стратегічне значення та оцінка в історіографії. Загибель Південно- західного фронту. Оборона Одеси (5 серпня-16 жовтня 1941 р.). Оборона Севастополя. Бойові дії в Криму та на Керченському півострові (30 жовтня 1941р.-4 липня 1942 р.). Місця найбільших оточень відступаючих радянських військ. Накази Ставки Верховного головнокомандування № 270 (16 серпня 1941 р.), № 001919 (12 вересня 1941 р.), №227 (28 липня 1942 р.). Створення загороджувальних загонів НКВС, штрафних рот і батальйонів. Ставлення до військовополонених. Людські, матеріальні і територіальні втрати на початковому етапі радянсько-нацистської війни. Причини поразки і відступу радянських військ.

2. Охарактеризувати нацистський окупаційний режим на території України: характер, сутність, регіональні особливості, органи окупаційної влади, економічна політика.

Нацистський „новий порядок” та його складові: система масового знищення людей (геноцид), система пограбування, система експлуатації людських і матеріальних ресурсів. Терористичний характер окупаційного режиму та його загальні риси. Адміністративно-територіальне розчленування України: дистрикт „Галичина”, рейхскомісаріат „Україна”, Трансністрія, військова адміністрація прифронтових територій. Органи окупаційної влади (на прикладі рейхскомісаріату „Україна”). Нацистські каральні органи (СС – охоронні загони; СД – нацистська служба безпеки, розвідувальне управління СС; Гестапо – державна таємна поліція). Колабораціонізм на окупованих землях України, його причини. Форми колабораціонізму: економічна, адміністративна, військова, ідеологічна. Основні заходи плану „Ост”: часткове понімечення місцевого українського населення, заселення німцями окупованих земель, масові депортації. Нацистська пропаганда. Аграрна і промислова політика окупантів. Економічне пограбування території України. Пограбування культурних цінностей. Остарбайтери та їх доля. Фашистські концтабори для військовополонених. Наслідки політики геноциду та економічного пограбування на окупованій території України.

3. Визначити етапи розгортання радянського партизанського руху в роки радянсько-нацистської війни. Назвати причини кризи партизанського руху на початковому етапі.

Суть партизанської форми боротьби в тилу окупантів. Передумови та причини виникнення. Чисельність, джерела формування та поповнення, характер діяльності партизанських загонів. І етап розгортання партизанського руху (1941- середина 1942 рр.). Криза становлення партизанської боротьби, її причини. Перші партизанські загони. ІІ етап партизанського руху (середина 1942-середина 1943 рр.). Створення Центрального і Українського штабів партизанського руху, його роль у стабілізації партизанської форми боротьби. „Рейкова війна”. Стосунки партизанів з місцевим населенням. ІІІ етап партизанського руху (друга половина 1943-1945 рр.). Великомасштабні рейди партизанських з”єднань. Боротьба з загонами УПА. Вихід за межі України. Організатори й керівники партизанських загонів і з”єднань. Значення партизанського руху.

4. Визначити і охарактеризувати основні етапи створення і діяльності Української повстанської армії у роки Другої світової війни.

Передумови і причини створення УПА. Роль ОУН(Б) в організації збройного антифашистського опору. І етап (літо 1941-осінь 1942 рр.). Виникнення перших військових формувань: „Поліська Січ”, загони самооборони. Характер боротьби з окупантами на початковому етапі. ІІ етап (осінь 1942-лютий/березень 1943 рр.). Об”єднання розрізнених загонів і створення УПА. Структура УПА, система військової підготовки та забезпечення. ІІІ етап (весна 1943-осінь 1944 рр.). Рішення ІІІ надзвичайного Збору ОУН(Б) про двофронтову концепцію боротьби. Зміна тактики і спрямованості боротьби. Стосунки з польськими загонами Армії Крайової та польським населенням. Питання оцінки чисельності УПА та ефективності боротьби з окупантами: суперечливі підходи в сучасній історіографії.

5. Розкрити причини, періоди та напрямки політики десталінізації в Українській РСР.

Суть десталінізації. Передумови й причини десталінізації. Періоди десталінізації. І період (весна 1953-початок 1956 рр.). Припинення гучних кримінальних справ. Ліквідація позасудових органів, перші амністії та їх наслідки. Початок реабілітації репресованих. Заворушення політв”язнів у таборах ГУЛАГу. Особливості І періоду десталінізації в Україні. Припинення кампанії боротьби проти націоналізму. ІІ період (початок 1956-1961 рр.). Вплив рішень ХХ з”їзду КПРС на процес десталінізації суспільно-політичного життя. Обмеженість і гальмування реабілітаційних процесів щодо репресованих діячів українського національно-визвольного руху. ІІІ період десталінізації (осінь 1961-осінь 1964 рр.). Активізація критики культу особи Й.Сталіна та його оточення. Непослідовність десталінізації, збереження умов для рецидивів культу особи. Основні напрямки десталінізації: амністія, реабілітація, послаблення внутрішнього режиму в таборах, звільнення зі спецпоселень, критика культу особи Й.Сталіна та боротьба з його наслідками, розширення участі громадян в управлінні державою.

6. Показати особливості післявоєнної відбудови промисловості і сільського господарства України (1944 – початок 1950-х рр.)

Причини труднощів відбудовчих процесів. Обсяги матеріальних збитків, завданих економіці УРСР. Соціально-економічне становище населення на визволених територіях України. Демографічні втрати і проблема трудових ресурсів. Мінімальні розміри іноземної допомоги, політизація проблеми. Завдання по відбудові промисловості, особливості, методи, результати її здійснення в Україні. Стан післявоєнного сільського господарства України. Голод 1946-1947 рр. Відновлення роботи МТС, поступова механізація та електрифікація сільськогосподарської галузі. Кадрова політика на селі. Відставання аграрної галузі від рівня розвитку промисловості, його причини. Підсумки відбудовчого періоду.

7. Охарактеризувати дисидентський рух в україні 1960-х – першої половини 1980-х рр.: характер, течії, форми діяльності.

Причини зародження дисидентського руху в Україні. Визначення сутності дисидентського руху, особливостей його характеру, спрямованості. Основні течії руху: політична, правозахисна, релігійна, національно-орієнтована, характеристика засад їх діяльності. Чисельний, соціальний, віковий, професійний склад дисидентського руху в республіці. Представники дисидентського руху. Форми діяльності. Українська Гельсінська група. Переслідування дисидентів органами радянської влади. „Великий покіс” і „генеральний погром” дисидентського руху, його наслідки. Значення дисидентського руху.

8. З”ясувати причини і прояви кризових явищ у розвитку сільського господарства Української РСР (друга половина 1960-х – перша половина 1980-х рр.).

Система управління сільським господарством. Екстенсивний характер його розвитку. Державна політика другорядного фінансування колгоспного виробництва. Спроби налагодження системи матеріального стимулювання виробництва, розвитку особистих підсобних господарств. Запровадження гарантованої грошової оплати праці. Особливості розвитку зернової галузі сільського господарства в Україні. Курс на спеціалізацію сільськогосподарського виробництва. Меліорація, хімізація та їх наслідки. Проблеми розвитку тваринництва, причини його відставання. Державна політика закупівлі і заготівлі сільськогосподарської продукції: проблеми і способи їх вирішення. Спроби інтеграції сільського господарства і переробної промисловості на початку 1980-х рр. та зміни в управлінні сільським господарством, створення агропромислових комплексів. Криза забезпечення продовольством населення республіки. Продовольча програма СРСР (1982 р.). Відтік трудових ресурсів з села, проблема „неперспективних” сіл. Соціальна сфера українського села. Ознаки хронічної кризи сільського господарства.

9. Назвати і розкрити характерні риси суспільно-політичного життя в Українській РСР у другій половині 1960-х – першій половині 1980-х рр.

Посилення централізаторської політики КПРС. Нова Конституція УРСР 1978 р. і права республіки. Законодавче закріплення монопольної ролі КПРС. Нові теоретичні положення про етап „розвинутого соціалізму” і нову спільність „радянський народ”. Чисельність і соціальний склад КПУ. Діяльність центральних і місцевих органів радянської влади. Громадські і молодіжні організації. Тенденції неосталінізму в суспільно-політичному житті. П.Шелест як виразник „автономізму” української партійно-господарської номенклатури. В.Щербицький: уособлення ідеології „централізму” партійного керівництва.

10. З”ясувати передумови і прояви пробудження національної і політичної активності українського суспільства у другій половині 1980-х рр.

Суть „перебудови”, ініційованої М.Горбачовим. Її основні напрямки: демократизація суспільно-політичного життя, гласність, надання громадянам можливості впливу на прийняття державних рішень і контролю за їх виконанням. Падіння авторитету компартії СРСР і УРСР, скорочення її чисельності. Зростання популярності опозиційних сил в республіці. Роль української інтелігенції у створенні неформальних організацій. Зростання інтересу до національної історії. Прийняття „Закону про мови в Українській РСР”. Народний рух України за перебудову (вересень 1989 р.), головні засади його програми. Ставлення компартійного керівництва до НРУ. Відродження Української Гельсінської спілки та інших дисидентських організацій. Радикалізація політичного життя: початок політичної реформи, вибори до Верховної Ради СРСР на альтернативній основі та їх результати. Перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР: утворення парламентської більшості (О.Мороз) і Народної ради (І.Юхновський). Страйковий рух. Початок формування багатопартійності в Україні. „Декларація про державний суверенітет України” (16 липня 1990 р.).

11. Охарактеризувати процес реформування економіки України в 1990-х рр.

Стартові можливості економіки незалежної України. Об”єктивні і суб”єктивні труднощі на шляху реформування економіки. Затвердження Верховною Радою „Основних напрямків економічної політики України в умовах незалежності” (25 жовтня 1991 р.). Стратегія реформування: роздержавлення і приватизація майна, заміна адміністративного регулювання ринковими відносинами. Базові принципи ринкової економіки: приватна власність і вільна підприємницька діяльність. Характер приватизації початку 1990-х рр. Енергетична криза. Спад виробництва. Безробіття. Сертифікатна приватизація та її провал. „Тіньова” економіка, зловживання під час приватизації. Запровадження національної валюти. Створення фінансово-промислових кланів. Майнове розшарування суспільства. Поступова економічна стабілізація на рубежі 1990-2000-х рр. Досягнення вітчизняної промисловості.

12. Охарактеризувати аграрну політику України в 1990-2000-х рр.

Суперечливий характер розвитку колгоспно-радгоспної системи, історична зумовленість початку її реформування. Створення законодавчої бази реформування аграрної галузі. Стратегічні напрямки реформування: деколективізація, приватизація колгоспної власності, різноманітні форми власності і типи господарств. Закон „Про селянське (фермерське) господарство” (1991 р.). Дискусії про продаж землі. Початок розпаювання землі. Падіння сільськогосподарського виробництва. Радикалізація реформування села за президентства Л.Кучми. Указ „Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” (1999 р.). Ухвалення Земельного кодексу (2001 р.). Орендні відносини у сільському господарстві. Структурні зміни у землеробстві і тваринництві. Стан соціальної сфери на селі.

13. Охарактеризувати зовнішньополітичний курс і міжнародне становище України доби незалежності.

Проблеми і труднощі становлення зовнішньої політики незалежної України. Задекларовані принципи зовнішньої політики. Процес визнання незалежної України та формування її позитивного іміджу на початковому етапі державотворення. Відмова від ядерного статусу. Пріоритети зовнішньої політики України. Співробітництво з країнами СНД. Україно-російські відносини. Проблема базування Чорноморського флоту. Курс на євроатлантичну інтеграцію та непослідовність у його реалізації. Напрямки економічного співробітництва. Розвиток відносин з українською діаспорою. Участь України в діяльності міжнародних організацій.

23. Назвіть складові пакту Ріббентропа – Молотова, визначте його наслідки. Покажіть процес включення Західної України до складу СРСР і УРСР.

- Передумови укладення пакту: наприкінці 30-х років у Європі склалася напружена передвоєнна атмосфера; склалися три групи великих держав, які мали різні геополітичні і економічні інтереси: 1) Англія і Франція, до яких примикали США. Вони намагалися використати суперечності між СРСР і Німеччиною та зіштовхнути їх і таким чином послабити обох суперників. 2) Німеччина і країни Антикомінтернівського пакту. Наполягали на ревізії Версальської системи, розширення своїх володінь за рахунок сусідніх держав, англійських і французьких колоній, а також території СРСР. Німеччина на чолі з Гітлером висловлювала відверті наміри світового панування. 3) СРСР на кінець 30-х років значно посилив свій вплив у міжнародних відносинах. Сталінське керівництво було не проти використати суперечності між Німеччиною і західними державами, щоб збільшити територіальні надбання за рахунок приєднання західноукраїнських земель, які перебували в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини, а також західнобілоруських і прибалтійських земель. 2-м мотивом Сталіна, який безпосередньо підштовхнув до укладення пакту було бажання поширити соціалістичні перетворення на інші країни Європи, тобто світова революція, скориставшись затяжною війною. Про це він сказав на закритому засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 19 серпня 1939 р.

Однією з передумов було українське питання – українці не мали власної єдиної держави, а укр. землі були поділені між іншими державами (СРСР – Українська РСР, Польща – Галичина, Румунія – Буковина, Чехословаччина – Закарпаття). Українське питання було вирішене без участі українців Німеччиною і СРСР шляхом підписання пакту Ріббентропа – Молотова 23 серпня 1939 р. Політичні сили, які виступали за створення соборної самостійної Української держави нерадянського типу, відреагували на це різко негативно і почали пошуки союзників у боротьбі проти сталінського режиму. Складові пакту:1) відкрита частина, в якій ішлося про ненапад протягом 10 років; вона була опублікована в пресі. 2) секретний протокол, який визначав зони впливу СРСР та Німеччини у Східній Європі (до СРСР Галичина, Бесарабія, гирло Дунаю, Буковина, Прибалтика). 3) карти, на які були нанесені нові кордони.

Оцінка. сучасна історіографія оцінює договір як «змову двох диктаторів» з метою переділу Європи і світу на сфери впливу.

Наслідки. Гітлеру розвязані руки для агресії проти Польщі. 1 вересня 1939 р. почалася ІІ світова війна. СРСР фактично виступив на боці агресора, вступивши у війну 17 вересня шляхом уведення військ Українського фронту на територію Східної Галичини і Західної Волині, взявши участь у спільних військових парадах на знак перемоги над Польщею. Сучасні історики відкидають тезу про «золотий вересень» для населення західної України і називають ці події «4-м поділом Польщі», радянсько-польською війною. Радянська пропаганда пояснювала вступ Червоної армії потребою захистити укр. і білор. населення Польщі, яка опинилася в стані війни. Частина населення зустріла прихильно, поляки – негативно. Організація українських націоналістів відразу розгорнула антирадянську боротьбу.

Сталінське керівництво з метою офіційного узгодження нових західних кордонів, тобто легалізації змісту таємного протоколу до пакту, 28 вересня 1939 р. у Москві підписало з Німеччиною договір «Про дружбу і кордони», який доповнювався рядом торгово-економічних угод. До складу СРСР і УРСР увійшло близько 200 тис. кв. км території, де проживало 7 мільйонів українців. Однак Сталін погодився на залишення в зоні німецької окупації етнічних укр. земель Холмщини, Лемківщини, Підляшшя з 1,2 млн. українців.

Щоб довести світовій громадськості, що приєднання Західної України не носило характеру агресії. і що рад. влада користується підтримкою місцевого населення. 22 вересня були проведені вибори до Народних зборів. Їх склад був заздалегідь сформованим, до них у якості депутатів не потрапили представники некомуністичних партій та організацій. 26 – 28 вересня 1939 р. у Львові засідання Народних зборів ухвалило три головних декларації: про встановлення рад. влади в З.У., про входження З.У. до складу УРСР, про конфіскацію і націоналізацію поміщицьких і монастирських земель та промисловості.

1 листопада позачергова 5 сесія Верховної ради СРСР прийняла закон про входження З.У. до складу СРСР і їх воззєднання з УРСР. Лише після цього 15 листопада відповідний закон прийняла Верховна рада УРСР.

Це дало поштовх до початку процесів радянізації з.у. земель, які супроводжувалися як популістськими заходами українізації та соціальних перетворень, так і репресіями та депортаціями, антирелігійними заходами.

24. ОХАРАТЕРИЗУЙТЕ НАЦИСТСЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ.

Нацистський «новий порядок» щодо окупованих районів Східної Європи, в тому числі й України, був сформульований у плані «ОСТ». Він складався з програми – мінімум, розрахованої на воєнний час, і програми-максимум, розрахованої на 30 років. Остання передбачала колонізацію України німецькими поселенцями, депортацію західних українців до Сибіру, поступове фізичне винищення словянського населення, германізацію нордичних груп населення.

Характер окуп. режиму: терористичний.

Складові: адміністративно-територіальне розчленування України для зручного управління та експлуатації, система масового знищення людей (геноцид), система експлуатації та пограбування економічних і культурних цінностей, нацистська пропаганда.

1. Уже в серпні 1941 р. сформований новий поділ.

• Дистрикт Галичина – Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська обл. увійшли до Польського генерал-губернаторства.

• Трансністрія – під контролем Румунії – землі між Бугом і Дністром: вся Одеська, Чернівецька, південні райони Вінницької, захід Миколаївської областей, Молдавія.

• Рейхскомісаріат «Україна» - територія УРСР і Рівненська, Волинська, Камянець-Подільська області з центром у Рівному.

• Прифронтова зона з владою військового командування – Харківська, Сумська, Луганська обл.

Влада в руках німецької військової і цивільної адміністрації з спеціально створеними каральними органами: поліції безпеки і СД (гестапо), охоронних загонів СС, допоміжної поліції з числа українського місцевого населення. Було дозволено деякі форми місцевого самоврядування, але під повним контролем, - у містах міські управи на чолі з бургомістрами. В селах призначалися старости.

2. жертви нацистського геноциду:

-цивільне населення: за непокору, підтримку партизанів і підпільників, як заручники тощо.

- комуністи і радянські активісти: з ідеологічних міркувань.

-євреї, цигани: жертви расової доктрини нацистів, яка прирікала на винищення цілі народи. На території України створено 50 гетто, близько 400 місць масового знищення євреїв, найбільше – Бабин Яр у Києві, у Полтаві – район 20-го заводу.

-військовополонені: на території України 180 концтаборів, зявилися внаслідок драматичних подій початку війни, коли в оточення потрапляли сотні тисяч бійців. Слова сталіна: у нас немає військовополонених, у нас є зрадники Батьківщини.

3) Економічні інтереси нацистів головним чином стосувалися аграрної галузі. Промисловість цікавила як джерело сировини. Для ефективної експлуатації було створено систему заготівельних органів, завданням яких були облік, вилучення та переробка усієї с/г продукції. Її масово вивозили в Німеччину. Не справдилися сподівання селян – колгоспи не були розпущені, а перетворені на громадські двори і державні маєтки. 85% постачання Німеччини продовольством з окупованих територій припадало на Україну.

Селянські двори обкладалися численними податками (контингент). Активна експлуатація трудових ресурсів: з серпня 1941 р. введена загальна трудова повинність. Дефіцит робочої сили в Німеччині спричинив вивезення на примусові роботи українців – остарбайтери.

Складовою частиною окуп. режиму була пропаганда, спрямована на критику більшовицької ідеології і політики і вихваляння німецьких цінностей.

Сподівання укр. націоналістичних формувань на підтримку з боку Німеччини щодо утворення Укр. держави не справдилися.

На окупованих укр. землях як і усіх без винятку інших країнах Європи, мав місце колабораціонізм (співпраця в різних формах з окупаційною владою). Причини мали різний характер: як помста більшовизму, ілюзії про «цивілізуючу місію» німців, ідеологічні мотиви, зведення особистих рахунків, бажання збагачення за рахунок співгромадян тощо. Його форми: 1) економічна – робота в установах, на підприємствах та ін. з метою виживання; 2) адміністративна – участь в органах влади; 3)допоміжна поліція – брали участь в каральних акціях, заплямували себе вбивствами. В загонах служили близько 250 тис. чоловік. 4) національні військові формування - дивізія СС «Галичина», «Нахтігаль», «Роланд», «Буковинський курінь», Укр. національна армія.5)охоронні військові формування – здебільшого з числа військовополонених.

Колабораціонізм слід розцінювати як явище на персональному, а не національному рівні. Ті форми співпраці, які були повязані з участю в каральних акціях спільно з фашистами проти партизанів, національно-визвольного руху, репресіях проти мирного населення слід кваліфікувати як воєнні злочини.

11. Охарактеризуйте пожвавлення суспільних рухів та процес виникнення політичних партій в Україні на поч. ХХ ст.

Пожвавлення суспільних рухів виявилося в кількох напрямках.

• 1) Ліберальна опозиція. Вона була представлена здебільшого земствами (виникли як виборні органи місцевого самоврядування після реформи 1864 р. в Російській імперії). Вимоги: 1) скасувати Емський указ 1876 р. і дозволити викладання українською мовою в початкових земських школах. Фінансово підтримували навчання талановитих дітей із бідних родин у вищих навч. закладах, наприклад майбутнього професора літератури, ректора Полтавського інституту народної освіти у 1919-1923 рр. Володимира Щепотьєва у Петербурзькій духовній академії. 2) Заборонити тілесні покарання в армії. 3) Широко відзначали річницю судової реформи в 1904 р., яка вважалася найбільш демократичною з усіх реформ 1860 – 1870-х рр. 4) Намагалися покращити становище сільської бідноти, налагоджуючи торгівлю с/г реманентом, насінням, влаштовуючи с/г виставки та виставки кустарних ремісничих виробів.

• 2) Національно-культурний рух. Продовжував традиції громадівського руху, був спрямований на організацію культурно-просвітницьких заходів. На поч. ХХ ст. широко відзначалися 35-річчя літературної діяльності письменника Івана Нечуя-Левицького, 35-річчя творчої діяльності композитора Миколи Лисенка. У 1903 р. – видатна подія: відкриття у Полтаві памятника І.Котляревському, спорудженого на народні зібрані кошти. До Полтави зїхалися видатні діячі – М.Коцюбинський, Леся Українка, М.Грушевський, О.Русов та ін. Були представники з Галичини. Губернатор заборонив виступи укр. мовою, окрім галичан. Активно заявив про себе Микола Міхновський, який закликав до протестних акцій.

• 3) Політичний рух. На поч. ХХ ст. виник ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення укр. політичних партій. В Україні діяли осередки загальноросійських партій: консервативних – октябристів (1905 р. створення), ліберальних – кадетів (конституційних демократів, 1905р.), реакційних – Союз русского народа або чорносотенці), ліві марксистські партії – Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) в 1903 р. розкололася на більшовиків на чолі з В.Леніним і меншовиків, соціальна база – пролетаріат промислових міст; есери – соціалісти-революціонери, соціальна база – селянство.

• Українські партії. Першими виникли партії на західноукраїнських землях ще в 1890-х роках. У Наддніпрянській Україні починається з 1900 р. Причинами їх утворення був національний гніт, політичне безправя, погіршення матеріального становища населення.

1. Ліві партії марксистського спрямування. 1900 р. –Революційна укр. партія (РУП). У Харкові на основі студентських гуртків. Д.Антонович, П.Канівець, М.Русов, М.Порш. Програму склав М.Міхновський «Самостійна Україна». Однак радикальні вимоги укр. самостійності розкололи партію. Свої осередки створили в багатьох містах, в т. ч. і в Полтаві.

Українська соціалістична партія. – 1900 р. Засновник – Богдан Ярошевський. Незначний вплив на суспільне життя. Виступала за незалежність від Росії, соціалістичні перетворення, пролетарський інтернаціоналізм.

2. Націоналістична течія. В 1902 р. в РУП стався розкол і М.Міхновський утворив Українську народну партію. Його називають батьком українського націоналізму. Націоналізм стає політичною течією, а Міхновський розробляє його теоретичні засади (самостійність України – вища мета, Україна для українців, вживатися укр. мова, поважати діячів свого краю і ненавидіти його ворогів і т. д.)

3. Ліберально-демократична течія. 1904 р. – Українська демократична партія (УДП). Виступала за автономію України і конституційну монархію, демократичні свободи. Лідери – О.Лотоцький, Є.Чикаленко, Є.Тимченко

1905 р. – Українська радикальна партія. Її ще називали партією письменників – Б.Грінченко, С.Єфремов. Ф.Матушевський, І.Шраг. У роки політичної реакції члени цих партій утворили неполітичну організацію Товариство Українських поступовців (ТУП).

Всі укр. партії були малочисельні і слабкі. Складалися переважно з свідомої національної інтелігенції. Створити розгалужену мережу осередків не змогли, бо діяв Емський указ, діли нелегально і переслідувалися царизмом. Всередині партій боротьба за лідерство, розколи, що ослаблювало їх ще більше.

12. Розкажіть про основні події початку Української революції 1917 р. Та покажіть історичне значення Української Центральної Ради.

В центрі Російської імперії Петрограді відбулася буржуазно-демократична революція і 2 березня Микола ІІ відрікся від престолу. До влади прийшов перехідний до скликання Установчих зборів Тимчасовий уряд. Революцію спричинила політична, економічна і національна криза, яка охопила і Україну. Перша світова війна стала каталізатором суспільного вибуху.

Паралельно виникали нові осередки влади: в Києві тимчасовий уряд представляв Виконавчий комітет, який складався з представників міської думи, професури, земських діячів, фабрикантів і банкірів. Стихійно виникли як органи революційної демократії у Києві та великих містах Ради робітничих і солдатських депутатів. Як правило вони стояли осторонь національно-визвольної боротьби, складалися з соціалістичних партій, здебільшого російських, вороже поставилися до Центральної Ради. В губерніях і повітах влада була представлена комісарами Тимчасового уряду.

Українські ліберально-демократичні сили висунули ідею створити громадське обєднання, яке б координувало український рух в умовах революції. 4 березня (17) 1917 р. ТУП проголосило створення Української Центральної Ради (УЦР). 7 березня головою обрали М.Грушевського. На пропозицію Д.Антоновича обрали коаліційний уряд з представників усіх національних організацій, сформували Президію УЦР, обрали голів комісій при ній.

Політичний склад УЦР був широким, однак переважали соціалістичні партії – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Українська партія соціалістів-федералістів (колишнє ТУП). Ці політичні сили запропонували новий політичний курс: національно-територіальна автономія і будівництво соціалізму в Україні. Це був час небувалого революційного піднесення, очікування позитивних змін. У Києві безперервно відбувалися велелюдні мітинги, збори, маніфестації. Однак у віддалених губерніях і повітах ентузіазм був набагато меншим.

Конституювання УЦР в орган політичної влади в Україні відбулося на Всеукраїнському національному конгресі 6 – 8 (19 – 21) квітня. Обрано постійно діючу Малу раду у складі 20 осіб, голова – М.Грушевський, заступники – В.Винниченко, С.Єфремов.

Виникли дискусії щодо національно-державного статусу України: самостійність чи автономія. Перемогла точка зору про державність у формі національно-територіальної автономії. Частина членів УЦР була впевнена в тому, що не варто займатися економічними проблемами, а лише політичними і культурно-освітніми.

Найбільш гострими питаннями, які виникли на початку діяльності УЦР були: а) земельне питання. Есери почали створювати селянські спілки, що вимагали негайного наділення селян землею. б) національне воєнне будівництво. Більшість УЦР і Грушевський та Винниченко стояли на засадах пацифізму, не вважали створення армії актуальним. Поза їх бажанням почався процес українізації армії, яка перебувала на території України, створення козацьких полків у Києві і навіть на Кубані. У Києві відбулося 2 військові зїзди. На 1-му зїзді утворено Український військовий комітет на чолі з С.Петлюрою. в) відносини з Тимчасовим урядом Росії. 2-й універсал , який став результатом переговорів з ним, показав, що центр не бажає надати реальної автономії Україні.

У червні 1917 р. було створено уряд УЦР на чолі з Винниченком.

УЦР пропрацювала до 29 квітня 1918 р., коли в результаті перевороту до влади прийшов гетьман П.Скоропадський. Причини поразки визначаються насамперед несформованістю укр. політичної нації, обєднаної спільною метою. Відсутність практичного досвіду державотворення у новітній час перешкодила діячам УЦР визначити пріоритетні завдання державотворення, зокрема ігнорування економічного чинника. Серед лідерів не було внутрішньої єдності, що зумовило інтриги та розколи. Керівництво УЦР надто довго перебувало в полоні автономістських ілюзій, зволікало з проголошенням незалежності, що дало змогу більшовикам повалити її владу.

За час своєї діяльності прийняла 4 універсали, які відбивали еволюцію політичних поглядів її керівництва: від автономії до незалежності. Незважаючи на поразку, значення велике. Здійснила політичний прорив до створення власної державності вперше після її ліквідації у 1764 р. Заявила у Європі про існування укр. нації як політичної сили. Підняла на новий якісний рівень укр. національний рух. Виховала плеяду молодих і досвідчених діячів, серед них С.Петлюра, М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал, І.Мазепа, С.Шелухін, О.Лотоцький, М.Порш, Д.Дорошенко, Б.Мартос, І.Стешенко, М.Голубович, М.Стасюк та інші. Як вважають сучасні історики, саме революційний рух, започаткований УЦР, подальша боротьба Директорії, повстанський рух зумовили збереження більшовиками радянської державності у формі Української соціалістичної радянської республіки, не наважилися позбавити українців права на бодай умовну державність.

13.Змалюйте результати нової економічної політики в Україні.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого невдоволення політикою більшовиків на поч. 1920-х рр. Це були масові селянські повстання проти продрозверстки як основної ланки політики воєнного комунізму. Відбувалося руйнування промислового пролетаріату-опори більшовицької диктатури. Підняли повстання моряки Кронштадту під гаслами «ради без більшовиків», «геть самодержавство комісарів». В.Ленін і уряд більшовиків змушені були визнати провал політики воєнного комунізму.

У березні 1921 р. відбувся позачерговий 10 зїзд РКП(б), на якому ленін переконав у необхідності прийняття нової економ. політики (неп). Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці і грошова реформа, дозвіл приватної торгівлі, повернення у приватну власність середніх і дрібних підприємств, запровадження госпрозрахунку на підприємствах ( право продажу надпланової продукції), дозвіл іноземних концесій, розвиток кооперації та оренди, зменшення втручання держави в економіку. У с/г продрозверстка замінювалася продподатком. Тобто відбувалося часткове повернення капіталізму (ринкових відносин) при повному збереженні влади в руках більшовиків. Неп мав подолати економічну кризу в умовах міжнародної ізоляції та масових антибільшовицьких виступів.

Більшість більшовиків розглядали неп як тимчасову політику. Оскільки неп тягнув за собою майнове розшарування, банкрутство окремих підприємств, безробіття це викликало різке його неприйняття. Особливо дратувало швидке збагачення приватників.

Україна ще формально залишалася самостійною радянською республікою, але повністю дублювала політику російського уряду. 30 серпня 1921 р. раднарком УСРР прийняв постанову про запровадження на території республіки засад непу. 28 вересня 1921 р. при раднаркомі було створено Українську економічну нараду, з цієї установи пізніше буде реорганізовано Укрдержплан. У республіці на нові умови перейшли близько 5 тисяч підприємств.

Україна відігравала важливу роль у забезпеченні хлібом. Контролювався перехід до продподатку, розмір якого визначався напередодні посівної і був у 2 рази меншим від розміру продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Становище селян залишалося тяжким, бо вимагалося доздавати недоїмки продрозверстки. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися в кооперативи, а також орендувати землю, використовувати найману працю.

Підсумки непу досить суперечливі. Завдяки йому було відновлено господарство, зруйноване війною. Зросло промислове та с/г виробництво, довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, пожвавилася торгівля і товарообмін, за два роки вдалося нагодувати міста, поступово ліквідувати наслідки голоду. Вдалося зняти соціальну напруженість у стосунках міста і села. В укр. селі основною групою стали селяни-середняки.

Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, яка, як і транспорт, зв'язок, зовнішня торгівля перебували під повним контролем держави. Планова державна економіка порівняно з ринковою демонструвала низьку ефективність. Більшовики свідомо відкидали неп, не володіючи достатнім фаховим рівнем управління економікою.

Неп проіснував до поч. 1928 р., коли в період кризи державних хлібозаготівель сталінське керівництво повернулося до продрозверстки і примусового вилучення хліба у селян на потреби індустріалізації. В Україні найпомітнішим результатом непу стало кількісне зростання селян-середняків, які в недалекому майбутньому постраждають від розкуркулення в період колективізації.

Радянський партизанський і підпільний рух на окупованих українських землях.

Передумови і причини формування антифашистського руху Опору на окупованих землях беруть початок із терористичного характеру окупаційного режиму, його жорстокої експлуататорської сутності. Можна говорити про два джерела виникнення радянського руху опору: 1) організований партійними органами і органами державної безпеки (НКВС) згідно відповідних постанов ЦК ВКП(б) і КП(б)У та раднаркому СРСР. 2) патріотичний рух знизу населення окупованих територій, яке керувалося природними почуттями та інстинктами, висловлюючи своє негативне ставлення до окупантів та їх політики, не бажаючи змиритися з безправним становищем та репресіями.

Радянська історіографія абсолютизувала роль комуністичної партії в організації партизанського і підпільного руху, зокрема, підпілля називалося виключно партійно-комсомольським. При цьому не висвітлювалося реальне становище з розгортанням партизанського руху на початку війни та причини його кризи і людських і матеріальних втрат.

Радянський партизанський рух у своєму розвитку пройшов кілька етапів.

1. 1941 – середина 1942 рр. - період становлення, криза у розгортанні парт. руху. Він був нечисленний і неорганізований. З більше ніж 3-х тисяч створених загонів і груп на кінець цього періоду лишилося 22 загони. Причини кризи: а) директивні документи приймалися з запізненням. Директива ЦК ВКП(б) і раднаркому прифронтовим районам від 29 червня 1941 р. не містила конкретних вказівок, тільки в загальних рисах закликала до боротьби, «щоб земля горіла під ногами окупантів». 5 липня 1941 р. постанова ЦК КП(б)У покладала організацію загонів і диверсійних та розвідувальних груп на обласні і районні відділи НКВС. 18 липня 1941 р. спеціальна постанова ЦК ВКП(б) про розгортання партизанського руху. б) Помилкова військова доктрина, яка передбачала ведення війни тільки на чужій території і відкидала необхідність теоретичної і практичної розробки методів партизанської боротьби. У 20 – 30-х рр. велася робота по підготовці підпільно-диверсійних груп, закладалися таємні бази з озброєнням і спорядженням. Але репресії серед військових, зокрема Тухачевський, Якір, Уборевич, Корк, Ейдеман, Єгоров та ін., і звинувачення їх у змові відкинули партизанську тактику. в) відсутність підготовлених кадрів. г) відсутність єдиного координуючого органу (керували штаби фронтів і органи НКВС). д) Порушення правил конспірації, поспішність і інші.

2. Друга половина 1942 – перша половина 1943 рр.. – період стабілізації рад. парт. руху. Його початок пов'язаний зі створенням 30 травня 1942 р. Центрального штабу парт. руху і Українського штабу парт. руху (УШПР на чолі з Т.Строкачем). Центральний ШПР працював під керівництвом ЦК ВКП(б) і Ставки Верховного головнокомандування, а Український відповідно ЦК КП(б)У. Визнано було за доцільне укрупнення і злиття невеликих загонів у парт. зєднання. Найбільшими на території України були зєднання .Ковпака, Сабурова, Наумова, Федорова, Мельника, Попудренка, Вершигори. Налагодився зв'язок з тилом. Літаками доставляли зброю, медикаменти, радіопередавачі та ін.

3. Друга половина 1943 – 1945 рр. – період здійснення масштабних військових операцій у взаємодії з наступаючою Червоною армією.

З початком наступальних битв Черв. армії розгорнули «рейкову війну», збирання розвідувальної інформації. Чи не найважливішу роль у цей час відводилася партизанським рейдам по глибоких тилах противника. Ця тактика була визнана доцільною на нараді у Ставці у серпні-вересні 1943 р. Першим почав С.Ковпак – рейд до Карпат з метою знищити нафтові промисли в районі Борислава та нейтралізувати діяльність загонів УПА. Але загалом рейд приніс великі людські втрати партизанів та загострення стосунків з місцевим населенням. За незясованих обставин загинув комісар зєднання Семен Руднєв, існують версії, що його вбивство було організоване НКВС, оскільки комісар різко заперечував проти воєнних операцій проти УПА, пропонував вести переговори з ними для спільних операцій проти фашистів.

Складними були стосунки партизанів з місцевим населенням в районах дислокації загонів, оскільки часто вони вчиняли примусові мобілізації чоловіків до парт. загонів, насильно реквізували продовольство, влаштовували розправи і самосуди над тими, кого вважали колаборантами, не завжди перевіряючи факти. Іноді після незначних акцій партизанів фашисти карали цивільне населення як заручників. як у с. Обухівка на Миргородщині.

В цілому парт. рух відіграв досить ефективну роль у дестабілізації окупаційного режиму, гітлерівці називали його «другим фронтом» і відволікали на боротьбу з ним значні військові сили. Часто залучали до каральних акцій і прочісування лісів допоміжну поліцію.

Підпільний рух у вигляді патріотичної боротьби організованих груп і одинаків діяв у населених пунктах. Головні напрямки їх роботи – збір розвідувальної інформації, пропаганда (листівки, прапори, радянські газети з тилу тощо), диверсії, саботаж. Найбільш відомими є організації «Молода гвардія» у Краснодоні, «Партизанська іскра» с.Кримки на Миколаївщині, групи Олени Убийвовк і О.Лімова у Полтаві, а також у Малині на Житомирщині, у Києві, Кременчуці і інші. Їх метою як і партизанського руху була дестабілізація окупаційного режиму. На окупованій території створювалися підпільні обласні і районні комітети КП(б)У, але їх організаторська діяльність не мала вирішального значення.

За участь у парт. і підп. русі близько 60 тисяч отримали бойові і урядові нагороди, 95 осіб стали Героями радянського Союзу, а С.Ковпак і О.Федоров – двічі Героями. Однак значна кількість патріотів не була визнана учасниками руху Опору, тому що не змогли довести це спецслужбам, які займалися перевіркою і виявляли надмірну підозріливість до всіх, хто перебував на окупованій території.