60. Поняття доказів. Класифікація доказів. Характеристика окремих засобів доказування.

Поняття і основні ознаки доказів у цивільному судочинстві можна визначити зі ст. 57 ЦПК України, за якою доказами у цивільній справі є будь-які фактичні дані, що вміщують інформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носії такої інформації — точно визначені засоби доказування, одержання цієї інформації судом здійснюється у порядку, визначеному законом. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами у справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Наявні у теорії цивільного процесу погляди, що доказами у цивільних справах є тільки фактичні дані, відокремлюють докази від їх процесуальної форми — засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені у цивільний процес. Визнання доказів фактами об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 57 ЦПК України.

Докази у цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким є фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, у якій закладена така інформація — засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).

Зміст доказів — це сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами є юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть мати безпосередню і опосередковану форму — прямого або побічного доказу.

Класифікація.

За характером зв'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, що підлягають встановленню (з фактами, що підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, що підлягають доказуванню. Побічні — характеризуються численністю зв'язків із фактами, що підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, у доказовій діяльності, у процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами — первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) — відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел.

У юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: особисті і речові. І за цими самими підставами на первинні і похідні; на особисті, речові і змішані. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Справді, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, буде воно одержане в усній або письмовій формі (ст. 176 ЦПК України). Експерт дає висновок на основі своїх спеціальних знань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти є особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. У особистих доказах носієм інформації про факти завжди є людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх у пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання — статті 62, 63 ЦПК України). Особисті докази мають суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності слід враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків зі сторонами.

Характеристика окремих засобів доказування.

1. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників

Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають право давати суду усні і письмові пояснення (ст. 27 ЦПК України), реалізація якого гарантується передбаченими цивільним процесуальним порядком і формою їх здійснення (ст. 176 ЦПК України), правом на одержання від суду повідомлення про час і місце судового засідання (ст. 158 ЦПК України), а також встановленням безумовної підстави для скасування судового рішення, якщо справу було розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі (п. З ч. 1 ст. 311, п. З ч. 1 ст. 338 ЦПК України).

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, про відомі їм обставини, що мають значення Для справи, є джерелом інформації, засобом доказування (ч. 2 ст. 57 ЦПК України). Включення до змісту пояснень сторін і третіх осіб доводів, міркувань та заперечень, якщо вони не пов'язані з уточненням, розширенням, поглибленням відомих сторонам обставин у справі, суперечить положенням статей 27, 57 ЦПК України. Наприклад, особи, які беруть участь у справі, можуть висловити свою думку про можливість розгляду справи за відсутності свідків або експертів, які не з'явилися у судове засідання (ст. 170 ЦПК України). Така думка не входить до складу пояснень сторін і третіх осіб про відомі обставини у справі.

Об'єктивність пояснення сторін і третіх осіб забезпечується покладенням на них обов'язку сумлінно користуватися належними правами, проте процесуальні санкції за невиконання обов'язку дати об'єктивні пояснення не передбачені.

Пояснення сторін і третіх осіб можуть бути зроблені в усній і письмовій формі. Письмове пояснення позивача спочатку втілюється у зміст позовної заяви (ст. 119 ЦПК України). Пояснення по суті заявлених вимог позивач і відповідач дають судді в усній формі в попередньому судовому засіданні при підготовці справи до судового розгляду. Якщо у справі заявлено кілька вимог, суд може зобов'язати сторону та інших осіб, які беруть участь у справі, дати пояснення окремо щодо кожної з них (ч. З ст. 176 ЦПК України).

При особистій участі у судовому засіданні пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, заслуховуються безпосередньо судом, який розглядає справу, в усній формі, а письмові — оголошуються. Оголошуються і їх пояснення, які були зафіксовані у протоколі судового засідання, одержаного від іншого суду в порядку виконання доручення щодо збирання доказів (статті 132, 176 ЦПК України). Для повного і правильного пізнання пояснень сторін і третіх осіб, процесуальний закон надає їм, іншим особам, які беруть участь у справі, право ставити запитання одне одному (статті 27, 176 ЦПК України), а суду — вжити для цього всіх передбачених законом заходів (ст. 160 ЦПК України).

2. Показання свідків

Свідок (іе8іів) — особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК України).

Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати про них правильні показання. Отже, показання свідків як засоби доказування — це повідомлення про відомі обставини, що входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін та інші обставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі. А можливість свідчення про факти, що мають значення для справи, є підставою для визнання їх належними до справи і виклику свідків у судове засідання.

Застосування показань свідків не безмежне. Не можуть бути свідками: недієздатні фізичні особи; особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом зобов'язані зберігати у таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості; священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку; особи, які мають дипломатичний імунітет, без їх згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК України). Крім того, фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внука, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб), повідомивши про причини відмови (ст. 52 ЦПК України).

Допустимість показань свідків обмежується Цивільним кодексом України для підтвердження певних угод та інших дій, що мають юридичне значення. Не можна підтверджувати показаннями свідків: уступку вимоги і переведення боргу, заміну кредитора або боржника у зобов'язанні, що ґрунтуються на угоді, виконаній у письмовій формі (статті 513, 521), договір ренти (ст. 732) та інші договори, урегульовані статтями 710, 745, 793, 811, 828, 981, 1031 цього Кодексу.

Повнота і об'єктивність показань свідків забезпечується також безпосередньою і усною формою допиту в судовому засіданні у тому самому складі суддів, який ухвалює рішення. Свідок дає показання у формі вільної оповіді, яка конкретизується і доповнюється, про все, що йому відомо у справі, а допущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть їм ставити сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також у порядку повторного допиту (ч. 11 ст. 180 ЦПК України).

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та психологічним станом, який викликається процесуальною формою судового засідання. Свідки, які не досягли 16 років, не попереджаються про кримінальну відповідальність. Допит всіх малолітніх і неповнолітніх свідків обов'язково проводиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), якщо вони незаінтересовані у справі. У виняткових випадках, коли це необхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не досягли повноліття, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд298 .

повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає можливість поставити йому запитання. З дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК України).

3. Письмові докази

Ними є виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, об'єднані у відповідну систему і структуру, у яких виражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали*.

За визначенням ЦПК України (ч. 1 ст. 64) письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Вони класифікуються залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, на офіційні і неофіційні. Офіційні — це документи, акти, службове листування державних і громадських органів. Можуть бути спростованими і неспростовани-ми. Неспростовані звільнені від доказування (факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили). Документи видаються компетентними органами у межах їх повноважень, у встановленому порядку і формі.

Неофіційні письмові докази походять від громадян. За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі (різного роду документи — договори, заповіти, накладні тощо) і довідково-інформаційні (довідки, посвідчення, листування службового і особистого характеру).

За формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільно-правових угодах

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (статті 64, 120 ЦПК України), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій і громадян (ст. 137 ЦПК України) в оригіналі ікопіях. При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК України). Якщо подання письмових доказів до суду утруднено у зв'язку з їх численністю або тим, що лише частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 140 ЦПК України), про що складається протокол.

Коли письмовий доказ важко прочитати, а отже, і зрозуміти його зміст, судом може бути призначена експертиза.

Особа, яка подала письмовий документ, що викликає сумнів у його достовірності або є фальшивим, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ч. 2 ст. 185 ЦПК України).

Специфічні особливості має використання даних з особистого листування і особистих телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції як доказів у цивільному процесі. їх таємниця охороняється законом (ст. 31 Конституції України), тому вони можуть бути оголошені і досліджені у відкритому судовому засіданні лише за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України (ст. 186 ЦПК України), між якими відбувалися листування і повідомлення. У противному разі таке листування і телеграфні повідомлення оголошуються та досліджуються у закритому судовому засіданні.

4. Речові докази

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК України). Вони сприймаються візуальним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. Похідні (опосередковані, копії) речові докази використовуються в обмежених випадках як копії, зліпки, відбитки зовнішніх, поверхневих властивостей первинних речових доказів, що можуть бути відтворені шляхом відбитків пальців, взуття, протектора автомобільних покришок тощо. Отже, у речових доказах поєднуються, як правило, процесуальна форма і джерело відомостей про факти. Так, ч. 2 ст. 65 ЦПК України відносить до речових доказів магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Речові докази у судовій практиці у цивільних справах використовуються обмежено і в основному є предметами спору. Це — докази у справах, у яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо. їх місцезнаходження матиме доказове значення при розгляді вендикаційних позовів.

У багатьох випадках не допускається можливість використання речових доказів без фіксації їх зовнішніх ознак у письмових доказах. Наприклад, у комерційному акті, що складається організацією залізничного транспорту для підтвердження псування вантажу зазначаються відомості про пломби, пошкодження яких також фіксується в акті як у письмовому доказі.

Огляд речових доказів, які не можуть бути доставлені до суду, провадиться за місцем їх знаходження судом, що розглядає справу, або іншим судом у порядку виконання доручення щодо збирання доказів (ст. 132 ЦПК України). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки, спеціалісти і експерти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, що виконувалися, складається протокол, який підписується усіма особами, які беруть участь в огляді.

5. Висновки експертів

За визначенням ч. 1 ст. 53 ЦПК України експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи і дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються її спеціальних знань. 306

Експертами є особи, які мають спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла і залучаються судом до участі в цивільному процесі з метою з'ясування обставин, що мають значення для справи. Вони повинні мати не лише спеціальні знання, а й бути спеціалістами високої кваліфікації, авторитетами у конкретній галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла.

Експертиза — це дослідження на вимогу суду поданих ним об'єктів, яке провадиться експертами, які мають спеціальні знання, на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи. Здійснюється воно у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил. Це спосіб дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів.

Проведення експертизи може бути доручено як фахівцям відповідних установ, так і іншим фахівцям, будь-якій особі, яка володіє необхідними знаннями для надання висновку.

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду, провести повне дослідження і дати обґрунтування та об'єктивний письмовий висновок щодо поданих на її розгляд питань. Для цього експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, просити суд про надання йому додаткових матеріалів. Експерт має право відмовитися від надання висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань Для виконання покладеного на нього обов'язку. Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду або відмовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або подав завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність за статтями 384 і 385 КК України (частини З, 6, 10, 12, 13 ст. 53 ЦПК України).

Експерт надає мотивований висновок у письмовій формі, який приєднується до справи. Висновок експерта — це письмове викладення даних про обставини, що мають значення для справи, які встановлені ним на підставі спеціальних знань і одержаних у результаті проведеного експертного дослідження матеріалів справи.

Висновок експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. У випадку призначення кількох експертів, останні мають право радитися між собою і якщо дійдуть до одного висновку, вони всі підписують його. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта, складає окремий висновок (частини 2, 3 ст. 147, ч. 2 ст. 148 ЦПК України).

У теорії і практиці цивільного процесу виділяються такі види висновків експерта: категоричний (позитивний або негативний); вірогідний, про неможливість відповісти на поставлені питання за наявності вихідних даних; умовний. Вірогідний висновок не може бути прямим доказом і на ньому не може ґрунтуватися судове рішення. Умовними висновками експерта є такі, у яких формулюються різні категоричні висновки залежно від того, які фактичні дані, покладені в обґрунтування висновків, будуть доказані в судовому засіданні.

Процесуальний порядок дослідження висновку експерта забезпечується шляхом особистого і безпосереднього сприймання висновку експерта судом та іншими особами, які беруть участь у справі. Письмовий висновок експерта оголошується у судовому засіданні. Суд має право запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. Усне пояснення заноситься до журналу судового засідання. Для роз'яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені запитання особами, які беруть участь у справі, а також судом у порядку, встановленому ст. 189 ЦПК України. Роз'яснення і доповнення висновку, викладені письмово, приєднуються до справи. Висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється за правилами ст. 212 ЦПК України.

У результаті проведеної оцінки суд може визнати висновок: повним і обґрунтованим та покласти його в основу рішення суду; недостатньо чітким або неповним і призначити додаткову експертизу, постановляючи про це ухвалу; необґрунтованим, що викликає сумнів у його правильності, і призначити повторну експертизу. Суд може не погодитися з висновком експерта і без призначення повторної експертизи вирішити справу на підставі інших доказів. Але незгода суду з висновком експерта має бути мотивована в рішенні або ухвалі (ч. 7 ст. 147 ЦПК України).

6. Забезпечення доказів

Враховуючи роль у реалізації принципу змагальності у забезпеченні відшукання істини у справі, статті 10, 60, 131 ЦПК України надають право і зобов'язують сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, подати свої докази або повідомити про них суд до початку судового засідання щодо розгляду справи. Належні докази у справі не завжди мають у розпорядженні заінтересовані особи, на яких покладено обов'язок доказування певних обставин у справі, а у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і їх подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання настанню таких наслідків ЦПК України передбачений інститут забезпечення доказів (статті 133-135), тобто вжиття судом термінових заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як доказів при розгляді Цивільних справ.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подання потрібних Доказів стане згодом неможливим або утрудненим (ст. 133 ЦПК України). Ці особи наділені правом звернутися під час Розгляду справи до суду — як до, так і після подання позовної заяви про забезпечення доказів. У випадку подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви, заявник має подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлен-ня ухвали про забезпечення доказів. При неподанні позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів.

У заяві про забезпечення доказів зазначаються: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити (ст. 134 ЦПК України).

Забезпечення доказів можливе лише передбаченими ч. 2 ст. 133 ЦПК України способами: допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових і речових доказів. На ухвалу суду (судді) про відмову забезпечити докази може бути подано скаргу, яка не зупиняє її виконання і не перешкоджає розгляду справи (ч. 4 ст. 135 ЦПК України).

Приклади: а) огляд приміщення, в якому як припускається, відбуваються дії, пов'язані з порушенням авторського права, суміжних прав; б) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення; в) накладення арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення (чи підтверджують наміри вчинення порушення) авторського права, суміжних прав.