1. Економічний інтерес приватного власника.

Приватний власник – це особа, яка має в особистій власності певний вид капіталу і який вона може задіяти у будь – якому виді діяльності, що приноситиме прибуток. Цим капіталом можуть бути земля, виробничі і не виробничі фонди, оборотні засоби, ТЗ, заощадження тощо.

Приватний власник зацікавлений у тому, щоб повернути собі вартість затраченого основного і обігового капіталу і отримати прибуток. Для цього він зменшує амортизаційний період основного капіталу, затрати матеріально – сировинної бази, збільшує оборотність обігового капіталу та капіталоозброєння 1 – го зайнятого.

2. Економічний інтерес найманого робітника.

Його власністю є праця та інтелект, якими він володіє і може пропонувати на ринку праці.

Між економічним інтересом найманого працівника і приватного власника є суперечність:

1. приватний власник зацікавлений у зменшені величини з/п, тоді як працівник зацікавлений у її зростанні;

2. приватний власник зацікавлений у збільшенні обсягу роботи, тоді як працівник зацікавлений у зменшенні інтелектуальної праці за 1-цю часу.

3. Економічний інтерес суб’єкта неприватної власності.

Суб’єктом неприватної власності є не конкретна особа, а група осіб, які представляють виробничі структури держави, міста, кооперативу, корпорації.

Багатоступенева система управління неприватної власності за свою суттю вертикальна. На кожному ступені об’єкти неприватної власності, тобто підприємства з найманим виробничим персоналом, а на верхніх структури галузевого чи загальносистемного управління.

Неприватні власники надають перевагу реалізації власного інтересу, а ніж групового, що веде до невідповідності вимогам зростання продуктивних сил, суть яких полягає у постійному оновлені капіталу і зростання капіталоозброєності 1-го працівника.

2.4. Економічний інтерес регіону. Суб’єктом регіонального управління є органи самоврядування села, міста, району міста, адміністративного району, області чи держави.

Вони функціонують поза виробничим процесом, а засобом впливу на виробничий процес є їх влада. Матеріально – фінансовим джерелом реалізації регіональних і державних інтересів є частина чистого доходу, приріст якого є основою для слати податків власниками до бюджетів.

3.Економічна свобода суб’єктів господарювання.

Економічну свободу слід розуміти з погляду інтересів 2-х суб’єктів ринку:

1. економічна свобода виробника – означає вільний вибір виробника організовувати той чи інший вид діяльності, випускати певний вид продукції і в певній кількості, які забезпечують йому визначений ним дохід, соціальний статус тощо.

2. економічна свобода споживача характеризує вільний вибір місця праці, набуття професії, підвищення рівня кваліфікації , на що витрачати свої доходи, на який товар і на якому ринку купувати, скільки і чого споживати, як використовувати вільний час та інше.

Основою економічної свободи є:

1. плюралізм форм власності, зокрема існування приватної, колективної, державної та інших різновидів;

2. наявність політичної свободи;

3. досконале законодавство, зорієнтоване на права людини;

4. економічний прогрес;

5. відсутність значної кількості безробітних.

Економічна свобода суб’єктів господарювання – це право привласнювати об’єкти власності, обирати сфери прикладання своїх знань і здібностей у межах різних форм власності та організаційно – правових форм господарювання, а також способів придбання ресурсів, розподілу доходів, споживання благ. Вона повинна враховувати і інтереси інших суб’єктів , а також поєднуватися з економічною відповідальністю.