8 Пергамент: особливості виготовлення і використання, відомі пам'ятки

Пергамент – (місто в Малій Азії нім. Perhament, грец. Pergamos, де в ІІ ст. до н.е. широко використовувався Пергамент.). це вигляд необробленої шкіри, який являє собою зелене чи обеззолене, або висушене гольє. Волокла в Пергаменті склеєні у безструктурну рогоподібну масу, частіше прозору. Пергамент володіє відносно великою міцністю на розрив (100-120 Мн/м2, або 10-12 кгс/мм2), у сильно натягнутому стані під час удару деревним предметом видає чистий звук.

В минулому Пергамент застосовувався, як основний матеріал для письма, а також для виготовлення книгодрукування на Пергаменті були написані основні письмові пам'ятки середніх віків Росії і Європи.

Розрізняють такі види Пергаменту: шкіру для деталей ткацьких станків (гонків), зшивку, для привідних рементів і му –зки Пергамент (для барабанів).

Основне завдання ехнологічного процесу у виготовленні Пергаменту – зберегти у найменш зміненому вигляді (стані) природний білок шкіри.

Тому волосяний покрив виводять або механічним способом, або знищують в концентрованому розчині Na2S, що дозволяє отримати найменш розбиту структуру каллогену, і тому найбільшу міцність Пергаменту. Відмоку і зоління проводять в короткий термін не перевищуючи температури. Пергамент після сушки зволожують і турують по бах тарні гліцероним з добавками органічних речовин.

Основним матеріалом для письма уже в епоху "дер нього царства" став у Єгипті пергамент. Найдавніші пам'ятки виконані на Пергаменті, знайдені в Парфії і відносяться до І ст. н.е. Для письма на Пергаменті застосовувалися в Греції або загострена дерев'яна палочка – калам, або тростинове перо, або ж кістка. Про походження і техніці виготовлення пергаменту:

Згідно з повідомленнями Плінія, Пергамент з'явився в ІІ ст. до н.е. в малоазійськму Пергаментському царстві і одержав там застосування через затримку при доставці папіруса єгипетського.

Античний Пергамент являє собою банячу, рідше козлячу чи свинячу шкуру, доведену обробкою до майже Пергаменту в основному зводилося до промивки і очисти шкур, до просушки і розтяжки шкіри в спеціальній рамі до натирання шкіри крейдою і вигладженню її пемзою. Кращі сорти Пергаменту інколи красилися в червоний чи інші кольори. Застосування для письма обробленої шкіри було відоме багатьом народам задовго до ІІ ст. н.е.

Але досить мистецьки обробляти шкуру, перетворювати її в гладенькі, білі і тонкі листки пергаменту навчилися в античному світі в останні століття до нашої ери. Ця досконала техніка обробіки й привела до того, що Пегаментуже в перші століття нашої ери почав витісняти папірус.

Головними особливостями Пергаменту було: те, що Пергамент на відміну від папірусу міг виготовлятися в любому місці в любій країні; Пергамент був без порівнянь міцнішим і довговічнішим за папірус: Пергамент дозволяв письмо з обох сторін і складання листів в двоє.

Застосування Пергаменту привело до виникнення нової, більш зручнішої книги, яка складалась з багатьох складених пополам листків насилених у вершину на кольца. Такі чотирикутні книги, згідно з свідченнями римського поета Марціала, з'явилися в Римі в І ст. н.е. Книги ці отримали назву "кодексів".

Є свідчення, про застосування римлянами для письма на Пергаменті також бронзових і срібних пір'їв.

В перші століття після падіння Римської імперії в якості матеріалів для письма на Півдні Європи використовували Пергамент, який там і вироблявся, також на Півночі – майже лише Пергамент. Скоро після завоювання Єгипту арабами (сердита VІІ ст.) доставка папірусу в Європу скоротилася, майже повсюдно його витіснив Пергамент, і лише в Італії папірус зберіг використання ще в VІІІ-ІХ ст.

Висока ціна Пергаменту у відношенні зі складністю і довго тривалістю переписки рукописів, добили середньовічну книгу досить дорогою. Книги були настільки дорогими, що в бібліотеках вони інколи приковувалися ланцюгами, нерідко єдина книга вказувалася її власником в заповідні на рівні з будинком, земельним участком або предметами ремесла.

Дорога ціна Пергаменту приводила до застосування для перепису книжок уже використаний Пергамент старих книг. Для цього збирали старі книги, в сутності створені античними, язичницькими авторами, стирали попередній текст, і в прогалинах між лінійками писали новий. Ці книги як би з двійним текстом, широко розповсюджені в VІІ-ІХ ст., отримали назву "палімпсестів",

Матеріалом рукописної книги до ХІV-ХV ст., був Пергамент, який називався на Русу "харатья" (від латинського charta – "письмо", "творчість"), а також "Шкіра", "Телитка". До ХІІІ ст. використовувався привізний Пергамент (візантійський, рідше західноєвропейський); з ХІІІ-ХІV ст. було розроблено власне виробництво Пергаменту. У зв'язку з великою ціною на Пергамент у торговій і побутовій переписці використовувалась береста.

Знаряддя для письма на пергаменті і на папері були гусячі пір'я, рідше лебедині і павині, при виготовленні пера кінець його зрізався навскоси, а посередині вістря робився короткий розщеп.

Культура мовлення

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.Зміст [сховати]

Живе розмовне мовлення

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й вживання засобів мови для порозуміння з іншими членами певної мовної громади. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення нерозривно пов'язані. Мовлення існує на засадах певної мови, а мова розкриває себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею послуговується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без щоденного вжитку на всіх вікових і суспільних рівнях, повсякденного розвою форм та спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

[ред.]

Культура спілкування

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних ситуаціях.

Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й передавання інформації, навчання, виховання та формування внутрішнього світу, вона немислима без належної культури мовлення.

Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтість, виразність, правильність. Кожен, хто бажає поліпшити свою культуру мовлення, має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі мовлення, чому в мові існують фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.

Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в житті найчастіше виступають у єдності. Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому і безпосереднім модулятором людських стосунків. Стан моральної та психологічної культури спілкування в суспільстві відчутно впливає на стан економічного й політичного розвитку держави, духовність її громадян і їх національну свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями. Суспільство у цілому й кожний його член зокрема мають прагнути до того, щоб не лише зберегти, а і примножити духовний спадок попередників.

Лексика мови з погляду стилістичної точки зору

Лексика мови з погляду експресивно - стилістичної точки зору, поділяється на міжстилеву, розмовно-побутову і книжкову.

1. Міжстилева лексика

Багата своїми виразними можливостями і семантичною ємністю, лексика мови являє собою складне і різноманітне явище не тільки з погляду походження, соціально-діалектного характеру і важливості в загальній системі мови, але і з погляду експресивно-стилістичної. Стилістичні розшарування лексики і розходження слів по експресивному фарбуванню тісно зв'язане з тим, що мова являє собою сукупність декількох стилів, різних по тим мовним засобам і прийомам (у першу чергу лексичними), що беруться для висловлювання визначеного змісту. Застосування тих, а не інших засобів мови обумовлюється, як відомо, тією областю і ситуацією, у якій розгортається мовне спілкування. Мета повідомлень, що ставить перед собою той що говорить чи пише, змушує його відбирати з загальнонародної мови таку лексику, що була б найбільш діюча, найбільш виразна, найбільш придатна для поставленої задачі.

Саме тому кожний зі стилів мови характеризується визначеною системою лексичних засобів.

Класифікація лексики з її стилістичної сторони звичайно ускладнюється її класифікацією з погляду експресивної.

Це зовсім природно, тому що кожен стиль має свої, йому лише властиві експресивні особливості. Ясно, наприклад, що такому стилю, як науковий, буде далека емоційно пофарбована лексика; навпроти, для стилю художньої літератури така лексика буде одним з найбільш характерних ознак.

У переважній більшості випадків саме емоційна характеристика слова й експресивні особливості визначають його стилістичне вживання.

З погляду експресивної, слова поділяються на розряди і групи по їх експресивному фарбуванню, що поясняється тим, що в слові іноді спостерігається не тільки вказівка на будь-яке явище дійсності, але і висловлюється відношення розмовника до цього явища. Саме супровід назви визначеним оцінним моментом і створює в слова те чи інше емоційно-експресивне фарбування (презирство, несхвалення, зневагу, жарт, іронію, ласку).

З погляду експресивно-стилістичної, у лексиці мови виділяють такий шар слів, що є міжстилевим, що має застосування у всіх стилях мови, і являє собою розряд слів експресивно не пофарбованих, емоційно нейтральних. Міжстилеві слова є назвами життєво важливих явищ дійсності без будь-якої їхньої оцінки - це чисті найменування предметів, якостей, дій: wind, a flower, night, to run, to fly, red, good, a dog, a person, to think, to know, beautiful.

З огляду на експресивну нейтральність такої лексики, її нерідко називають нейтральною лексикою.

2. Розмовно-побутова лексика

Розмовно-побутова лексика вживається в невимушеній бесіді. Вживання її в писемній мові обмежено стилями художньої літератури і публіцистики, де вона використовується з визначеними художньо-виразними цілями. Всіляке вживання розмовно-побутової лексики в книжковій мові додає даному контексту розмовний відтінок, і розмовно-побутові слова відчуваються в ньому як елементи, якщо йому зовсім не далекі, так принаймні сторонні.

Розмовно-побутова лексика поділяється на 2 розряди:

загальнонародну розмовно-побутову лексику

розмовно-побутову лексику, чи соціально диалектно

обмежену. Це - діалектизми. Розмовні професіоналізми й арготизми.

Серед лексичних шарів обмеженого вживання, що є лексичними факторами мови, однієї будь-якої групи людей, іноді дуже широкої, особливе місце належить лексиці діалектної.

Під діалектною лексикою маються на увазі такі слова, що не входять у загальнонародну лексичну систему, а є приналежністю одного чи декількох діалектів мови.

Діалектна лексика є лексикою позалітературною, лексикою усної розмовно-побутової мови будь-якої частини народу, об'єднаного територіальною спільністю.

Діалектизми, що вживаються в художній літературі, усвідомлюються як чужі і сторонні літературній мові, своєрідні мовні інкрустації, вживані звичайно у визначених стилістичних художньо-виразних цілях.

Лексика і стилі

Уся лексика української мови зі стилістичного погляду поділяється на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену.

Стилістично нейтральна лексика є основою будь-якого висловлювання. Стилістично нейтральних слів у мові переважна більшість. Це звичайні назви явищ природи {вода, сніг, вітер, грім, злива, блискавка), рослин і тварин (верба, явір, жито, пшениця, кінь, заєць, соловей), родинних стосунків (батько, мати, брат, сестра), органів людського тіла (голова, око, брова, нога), будівель та їхніх частин (будинок, дах, ди­мар), меблів (стіл, стілець, шафа), страв (борщ, каша).

Стилістично забарвлена лексика розподіляється певною мірою за функціональними стилями.

Розмовно-побутова лексика характеризується:

а) виразними експресивно-оцінними позитивними й негативними відтінками значень (пестливі й згрубілі сло­

ва): матінка, матуся, донечка, сонечко, водичка, смакота, малесенький, манюсінький, близенько, спатки, пи­

тоньки, хлопчисько, дівуля, патлач, бурмило, жбурнути, витріщитися;

б) словами, які часто перебувають за межами літературної норми: математичка, директорша, зубрій, служака, ха­

пуга, діляга, поцупити, шарахнути, злигатися, стовбичити, варнякати, банькатий, зачучверілий.

Лексика публіцистичного стилю насичена словами на позначення суспільно-політичних явищ, містить слова з оцінним позитивним й негативним значенням: державність, суспільство, громадськість, більшість, номенклатура, процес, популізм, адміністративний ресурс, імідж, боротьба, відродження, феномен, трибуна, авангард, героїзм, доблесть, прагматизм, двоєдушність, запроданство, хамелеонство, вирішальний, політичний, лівий, правий, історичний, духовний.

Лексика художніх творів, крім того, що охоплює елементи розмовно-побутового й публіцистичного стилів, характеризується образністю, метафоричністю, переносним вживанням слів, поетизмами: передгроззя, марево, легіт, далеч, гомін, нестяма, жар-птиця, маєво, знамено, запашний, п "ян-кий, стоголосий, безмовний, смарагдовий, джерельно-чистий, рахманний, неозорий, несказанний, розбуялий, химерний, мо­торошний, тернистий, сягати, щеміти, витися, зітхати, спрожогу, зненацька, навсібіч.

Офіційно-ділова лексика не допускає експресивно-ошнної конотації; вона точна, конкретна, максимально уніфікована: заява, довідка, посвідчення, протокол, ухвала, резолюція, інструкція, наказ, розпорядження, слідчий, свідок, допит, показання, алібі, інкримінувати, вищезазначений, розглядуваний.

Наукова лексика характеризується насамперед розвиненою термінологією. Слова тут вживаються в прямому значенні, їхня семантика точно визначена й окреслена: іменник, прикметник, підмет, присудок, префікс, суфікс, сурядний, підрядний тощо.

Проте цей розподіл лексики не є чимось застиглим, непорушним. Слова в процесі функціонування мови поширюються з одних стильових груп в інші. Наприклад, науко терміни газ, тиск, електрика, напруга, антена, теле реактор, радіація, атом, вітамін, кисень тепер однако вживаються і в наукових працях, і в побутовому мовле

У цілому стилістично забарвлена лексика поділяється на слова піднесеного плану («високий» стиль) і слова зниженого плану («низький» стиль).

До слів піднесеного плану належать:

книжна лексика: доблесть, торжество, вікопомний, благословенний, бентежити, мислити;

поетизми: небокрай, злото, шати, приваба, плугатар, духмяний, сизокрилий, квітнути, линути;

офіційно-ділова лексика: вищеназваний, пропозиція, розглянути, постановити;

наукова лексика (передусім терміни, про які мова піде далі).

Джерелом лексики «високого» стилю є переважно слова, взяті зі старослов'янської, давньої української, грецької, латинської мов та фольклору.

До слів зниженого плану належать:

розмовна лексика: балакати, вештатися, гультяй, діляга,

читалка;

фамільярна лексика — безцеремонна, розв'язна: варнякати, вшелепатися, цмокнути, директорша, чудило;

вульгарна лексика: патякати, ляпати, босяцюга, к чорту.

Джерелом лексики «низького» стилю є, як правило, просторіччя, жаргони, мова так званого суспільного дна.

Лексикографія

Лексикографія (від грец. λεξικογραφία та грец. λεξικόν — словник і грец. γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос (див. Глосографія), тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.

[ред.]

Завдання лексикографії

Лексикографія займається словникарським кодифікуванням лексики якоїсь мови в цілому, зокрема її літературного різновиду (також лексики окремих авторів, див. словник мови письменника), чи в частинах облизько (діалектні словники), чи ділянкових (термінологічні словники), в діахронному перекрої (історичні словники з простеженням розвитку форм і значень включених слів), з розглядом походження слів (етимологічні словники з розкриттям найдавнішої форми й значення та споріднености з їх лексемами в інших мовах), з поданням сучасної правописно-наголосової норми слів (правописні й орфоепічні словники), їх уживання у стійких словосполученнях і фразеологізмах (фразеологічні словники) і стилістичного цінування (стилістичні словники); значення слів можуть подаватися тією самою мовою (тлумачні й енциклопедичні словники) або якимись іншими мовами (перекладні, дво- й кількамовні з поданням еквівалентів з інших мов).

Історія української лексикографії

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов'янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов'янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з'являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) — «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині ХІХ ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893—1898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907—1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю — це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тисяч слів.

[ред.]

Початки словникарства

Початки словництва в Україні сягають 16 ст.: укладання рукописних «альфавитів» і «азбуковників» (на лад середньовічних латинських маммотректів), себто тлумачень біблізмів, грецизмів і незрозумілих церковнослов'янізмів з Біблії й церковно-релігійної літератури; з них виникли перші друковані словники «Лексис …» Л. Зизанія (1596), «Лексикон славеноросский…» П. Беринди (1627, 1653), анонімний словник «Синоніма Славеноросская».

Українську мову тлумачень замінила у 18 ст. польська мова ("Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенскій … ", Супрасль 1722; передруки в Почаєві, 1751, 1756, 1804, рукописні переробки Зарудницького, 1745, 1747; «Приручный словарь славенопольскій…» Й. Левицького, 1830). Українські глоси попали і в чужі поліглотні рукописи (оксфордський «Гептаглот», поч. 17 ст.); у Росії склали тоді ж рукописний словничок (виданий Іваном Огієнком, 1951).

З запровадженням навчання латинської мови в Києво-Могилянській Колеґії з'явилися спроби Єпифанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського скласти латинсько-церковно-слов'янський і слов'янсько-латинський словник на базі польсько-латинського словника Ґ. Кнапського й польської частини поліглотного словника А. Калепіно та рукописного латинсько-слов'янського словника з 1724 І. Максимовича. У Москві Єпифаній Славинецький склав для потреб школи на підставі грецько-латинського словника І. Мосхопула (1552 і 1663) рукописний грецько-слов'янсько-латинський словник, що ліг в основу надрукованого Ф. Полікарповим-Орловим «Лексикона треязычного …» (1704).

Орфографія

Орфогра́фія (грец. ὀρθογραφία, від ὀρθός — правильний і γράφω — писати) — історично сформована й загальноприйнята система правил національної мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис певної мови. Інколи терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні.

Орфографія визначає правила:

написання звуків (фонем) літерами,

написання слів разом, окремо й через дефіс,

уживання великої літери,

правила переносу частини слова з рядка в рядок.

Крім того, орфографія регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів.

В основі орфографії лежить графіка. Водночас вона ґрунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною та граматичною будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правописної системи.

Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, робить його дійовішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу.

Принципи орфографії Сучасна орфографія побудована на двох головних принципах – фонетичному та морфологічному.

За фонетичним принципом слова передаються на письмі згідно з їх літературною вимовою, тобто кожному звукові відповідає окрема літера, наприклад: гарний, дуб, небо. Таке написання відрізняється від фонетичної транскрипції трохи меншою точністю в передачі звуків. Так, на основі цього принципу вживаються: літера а для позначення як первісного звука [а]: камінь, так і того [а], що розвинувся на місці етимологічного [о] в позиції перед наголошеним [а]: гарячий (пор. горіти), калач (пор. коло); літера о – на позначення як первісного [о], так і пізнішого походження, зокрема [о] на місці [ъ] та давніх [е], [ь] після шиплячих приголосних і j перед твердим приголосним: сова, сон, пшоно, шовк, його; літера у – на позначення звука [у] незалежно від його походження – з [у] чи з давніх [о], [е], [ъ]: вухо, парубок (<паробъкъ), мачуха (<мачеха), яблуко (<яблъко) та ін. За цим принципом згідно з вимовою пишеться с перед к, п, т, х, ф (сказати, списати, сформувати), передаються на письмі асимілятивні зміни в сполученнях кінцевих приголосних [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [з], [ц], [с] словотвірної основи із [с] суфіксів -ств-о, -ськ-ий (козацтво, товариство; козацький, товариський) та ін.

В основі морфологічного принципу лежить збереження на письмі цілісного образу морфеми незалежно від її звучання, що допомагає швидше

сприймати й розуміти написане слово. Однак не всі морфеми, що розрізняються фонетично, передаються на письмі за цим принципом. Є морфеми, яким властиві історичні чергування звуків, але вони пишуться відповідно до їх звукового складу в сучасній мові. Згідно з морфологічним принципом передаються на письмі такі звуки й звукосполучення, як [о], [е], [и] в ненаголошеній позиції: кожух, тепер, сивенький; приголосні, які внаслідок фонетичної асиміляції змінили своє звучання: боротьби, нігті, зшити; дочці, книжці; учишся, розжевріти; багатство, квітчати; м'які приголосні, крім [л], перед іншими м'якими: кузня, пісня, сьогодні, але сільський; відсутні у вимові приголосні: [т] перед суфіксами -ськ-, -ств-: студентський, студентство, туристський і т. ін.; [д], [т] у звукосполученнях [стц], [здц]: невістці, поїздці та ін. За цим принципом вживаються дві літери для позначення довгого м'якого приголосного, що утворився внаслідок асиміляції на межі двох морфем: буття, знання, міддю.

Отже, за морфологічним принципом орфографії фонема, незалежно від її позиційних змін, завжди позначається тією самою літерою, тому цей принцип ще називають фонематичним. Він може реалізуватися й фонетичним написанням при передачі фонем у сильній позиції (голуб, боротися, ніготь), збігається з фонетичним принципом у письмовому відображенні чергування фонем у споріднених морфемах, яке виникло на основі звукових змін у процесі історичного розвитку мови: печі – піч, гарячий – горіти, перемога – перемозі, тихий – тиша, садити – сажа – саджу. Проте повної відповідності між фонемами та літерами в українському письмі немає.

Пор.: щока [шчоока']. Таким чином, українська орфографія, яка значною мірою фонематична, водночас включає й елементи нефонематичного письма.

В українській мові використовується також історичний, або традиційний, принцип орфографії, але обмежено. За цим принципом слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше, хоч у сучасній мові таке їх написання не зумовлене ні вимовою, ні граматичною будовою слова. Цей

принцип орфографії відбитий насамперед у графіці. За традицією вживаються літери, які в певних позиціях позначають по дві фонеми (я, ю, є, ї, щ), знак м’якшення (ь), що не має звукового значення; традиційним є збереження подвоєних приголосних в іншомовних власних назвах, хоч вони

не завжди вимовляються (Голландія, Таллінн, Джонні), написання і після д, т, з, с, р (тобто порушення «дев'ятки» правила) у власних іншомовних назвах (Дідро, Тіто, Зімбабве, Міссісіпі, Грімм), написання и в словах типу кишеня,

лиман та е в словах леміш, левада тощо, в яких не можна перевірити наголосом звук, природу сильного варіанта фонеми.

Певне застосування в сучасній українській орфографії має й смисловий, або семантично-диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживається велика та мала літери (пор. Кавун – прізвище й кавун – рослина, Орел – місто й орел – птах), написання слів разом, окремо й через дефіс (догори – присл. і до гори – ім. з прийм., по-нашому – присл. і по нашому – займ. з прийм.).

Стилістика

Стилістика — розділ мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови та їхнє застосування з погляду норм, їхніх варіантів (нормативна стилістика) і відхилень (літературна стилістика) в синхронному й діахронному (історична стилістика) перекрої. Основний предмет вивчення — стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо). Стилістика також досліджує еволюцію стилів у зв'язку з історією літературної мови, мову художнього твору в її еволюції, експресивні засоби мови, фігури та тропи.Зміст [сховати]

Стилістика розвинулася у 19 — 20 століттях з риторики, яка виникла в античній Греції й Римі як мистецтво судово-вікового красномовства. Теоретичні підстави греко-римської риторики, спершу в їх латинсько-польській бароковій версії, були запроваджені у шкільне навчання по братських школах. У 17 столітті в Київській Академії виникли компілятивні рукописні підручники латинською мовою (найдавніший збережений 1637; спершу з польськими практичними прикладами). З поетик 18 ст. виділяються:

поетика Т. Прокоповича (рукопис лекцій з 1705 — 06 «De arte rhetorica», видана друком 1786),

поетика М. Довгалевського (1736 — 37), Г. Сломинського (1744 — 45) і

поетика Ю. Кониського (1746 — 47),

пізніші поетики спираються й на латинсько-німецькі (Й. Ґ. Гайнеке) та російські («Риторика» М. Ломоносова, 1748) зразки (рукопис «Риторика» монастиря в Нямці). Перебрані з риторики поняття (гол. з ділянки «прикрашання» мови: евфонії, ритміки, римування, фігур, тропів) залишаються основним стрижнем стилістики і досі. Їх елементи включала вже «Граматика» М. Смотрицького (1619). Такі елементи традиційної риторичної стилістики, сполучені з правилами віршування і поетикою (напр., Аполлоса-Андрія Байбакова «Правила піитическіе», 1774), увійшли в середньошкільні навчальні програми 19 — 20 ст.ст. У такому дусі складені галицькі підручники зі стилістики початку 1920-их pp. В. Домбровського («Українська стилістика і ритміка», «Українська поетика»).

Настанова на народну мову та новотвори в її дусі і, отже, боротьба проти церковнослов’янських, російських, польських і німецьких кальок у публіцистичному, діловому й науковому стилях, «галицько-наддніпрянська» мовна дискусія початку 20 ст. і поширення сфер ужитку української мови з постанням української держави — все це призвело до студій стилістики українського фолкльору й авторів 19 ст., що писали в дусі народної мови, як і до дослідження немистецьких стилів, які від народної мови віддалялися, — в першу чергу на Центральній Україні у 1920-их pp. (О. Курило, О. Синявський, М. Гладкий, М. Сулима, С. Смеречинський, Б. Ткаченко Й ін.), рідше за її межами (І. Огієнко, В. Сімович, О. Панейко та ін. — тут із скеруванням проти галицьких діалектизмів й провінціалізмів), скрізь із настановою на менше чи більше поміркований мовний пуризм. Разом з репресіями початку 1930-их pp. на цьому відтинку української культури прийшов в УРСР русифікаційний курс, який з деякими полегшеннями 1939 — 41 та 1960-их pp. триває й досі. Дослідження мистецьких стилів обмежено мовою авторів, офіційно рекомендованих; припинилася боротьба за очищення стилів стандартної літературної мови від русизмів, а головну атаку спрямовано проти українських діалектизмів і так званих архаїзмів та за якнайбільше наближення мови до зрусифікованих норм, які бездискусійно накидають нормативісти з Інституту Мовознавства (І. Білодід, В. Русанівський та ін.). Про обговорення істотних проблем стилістики не було й мови на спеціальних наукових конференціях (із стилістики української мови у Чернівцях, із «культури мови» в Києві 1963), ні в збірниках статей зі стилістики, так званих «культури мови» (серія «Питання мовної культури» 1 — 4, продовжена як «Рідне Слово» 5 — 8, а. далі «Культура слова» 9 — 13, 1967 — 77). Почавши з 1950-их років помітне пожвавлення дослідів у ділянці статистичних метод дослідження стилів (В. Перебийніс й ін.). Створені підручники української стилістики (В. Ващенко, А. Коваль, І. Чередниченко), том «Стилістика» в курсі «Сучасна українська літературна мова» за редакцією І. Білодіда мають переважно нормативний характер. Методологічно вони сильно залежать від концепцій В. Віноградова, але сприйнятих дуже спрощено.

У ділянці дослідів немистецьких стилів, зокрема й позалексично-синтаксичних їх елементів (так зване «мовлення») характеризовано стиль преси (М. Жовтобрюх, П. Дудик й ін.), діалогу й монологу (Д. Баранник, П. Дудик), науковий (Алла Коваль), фоностилістику (П. Тимошенко, В. Ващенко, О. Масюкевич, В. Перебийніс), використання граматичних паралельних форм (В. Ващенко), стилістичні функції словотвору (Д. Баранник), лексики й фразеології (М. Пилинський, В. Мельничайко, Н. Тарасенко, Б. Антоненко-Давидович) та синтакси (В. Ващенко, І. Чередниченко, В. Чернецький). Праці про стиль давніх авторів рідкі (О. Синявський, І. Свенціцький, А. Генсьорський, А. Ніженець, Л. Батюк, Є. Марковський, В. Крекотень, В. Сич, В.

Функціональні мовні стилі

Стилістична система української мови відповідає потребам спілкування, охоплюючи всі сфери її функціонування. Це мова державного урядування й громадських та інших організацій; нею користуються працівники промисловості й сільського господарства, науки й культури, освіти; нею користуються в засобах масової інформації, видавничій діяльності, буденному житті. Отже, сучасна українська літературна мова багатофункціональна. Це зумовлює її функціонально-стильове розмежування, тобто поділ на функціональні стилі. Слово «стиль» — багатозначне, воно походить від латинського stilus — «паличка для письма». У літературі й у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також сукупність способів, прийомів, методів певної діяльності.

Функціональний мовний стиль — це різновид літературної мови, шо обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання лексичних, граматичних, фразеологічних та інших мовних засобів.

Існують такі основні функціональні стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний.

Офіційно-діловий стиль, в якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів і висловів. Це мова законів, указів, розпоряджень, діловодства та листування.

Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема склад

ФОНЕТИЧНА ТРАНСКРИПЦІЯ

Транскрипція (від лат. transcriptio -переписування ) - спеціальний спосіб запису звуків у повній відповідності з їх звучанням.

Фонетичний алфавіт - система букв та додаткових знаків, за допомогою яких записується жива мова.

В українському мовознавстві використовують такі знаки:

позначка

що означає

приклад

[ ] знак запису звука, слова чи цілого уривка у вигляді фонетичної транскрипції [ а ]- голосний

звук;

[ лех'ко ]- так вимовляється слово легко

[ ' ] знак наголосу; розташовується над голосним, на який падає наголос

[ вэ дка]

[ дідъ ]

[ ' ] знак, що позначає м'якість приголосного; ставиться вгорі після цього приголосного

[ син'е ]

[ с'н'іг ]

[ ’ ] знак, що позначає пом'якшеність приголосного; ставиться також вгорі після цього приголосного

[ c'в’ато ]

[ затиш’ш’а ]

[ : ] позначення довготи приголосного; розташовується після цього приголосного

[ жиет':б ]

[дж]

[дз]

[дз'] позначення фонетичної єдності звуків [дж], [дз], [дз']; ставиться вгорі над буквою

[джэ ра]

[гедз']

[ я ] [ ї ] позначки, що передають специфічну у деяких положеннях вимову нескладових звуків [ я], [ ї]

[робъ я]

[мії ]

[ еи ] знак, що позначає, до якого звука наближається звучання голосного; розташовується вгорі після цього голосного

[ в’ід':ачиетие ]

[ засилиена ]

Основні правила запису фонетичних транскрипцій:

м'який знак та букви я, ю, є, ї у транскрипції не вживаються;

кожному звуку відповідає окрема буква транскрипції (інколи разом з допоміжними позначками);

у кожному слові, що записується у вигляді фонетичної транскрипції, якщо у нього більше ніж один склад, позначається наголос;

у транскрипції не вживаються великі букви; всі слова пишу

Фонема

Фоне́ма — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.Зміст [сховати]

Функції фонеми

Зазвичай виділяють:

конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

[ред.]

Історія дослідження

Фонему вивчає функціональна фонетика, або фонологія. Функціональна фонетика зароджується в 70-х роках XIX ст. у дослідженнях німців Вінтелера та Зіверса, а пізніше Єсперсена, підготували перехід до нової точки зору на звукові одиниці мови і разом з тим поділ підходів до опису звукової сторони мови на власне фонетичний та фонологічний.

Переломними у фонетиці стали ідеї Бодуена де Куртене. Науковець розмежував вчення про звуковий бік мови на антропофоніку, що має справу зі фізичною, матеріально вираженою звуковою субстанцією, і психофонетику, де звукова оболонка мови розглядалася як явище психічне, ментальне, а тому функціональне. На позначення такого явища Бодуен використав термін фонема як базова одиниця психофонетики.

Великий внесок у розвиток функціональної фонетики внесли магістерська дисертація Л.Щерби (1912), кавказознавчі роботи Н.Яковлєва 20-х рр. XX ст.

Функціональна фонетика як самостійна лінгвістична дисципліна виокремилася в 20-30-х роках XX ст. і стала називатися фонологією. Засновниками фонології були представники Празької лінгвістичної школи: Н.Трубецькой, Р.Якобсон, С.Карцевський, які виклали основні ідеї фонології на 1-му Міжнародному конгресі лінгвістів (Гаага, 1928). Особливу роль у становленні фонологічної мовознавчої дисципліни зіграла праця М. Трубецького «Основи фонології» (1939) — перший систематичний виклад завдань, принципів та методів фонології.

В українському мовознавстві початок фонологічного періоду датується 20-ми роками минулого століття, коли вийшла праця Євгена Тимченка «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика» (1927), О.Синявського «Спроба звукової характеристики літературної української мови» (1929) та О.Курило «До поняття фонема» (1930). Загалом, проблеми вітчизняної фонології розв'язувалися в руслі ідей двох фонологічних шкіл — МФШ (Московська) і ЛФШ (Ленінградська). Представники першої (Р.Аванесов, П.Кузнєцов, С.Сидоров, А.Реформатський, М.Панов, С.Журавльов, В.Кодзасов, Т.Ніколаєва) спиралися на ідеї Бодуена де Куртене про зв'язаність фонеми з морфемою. Тобто встановлення фонеми можливе лише у зв'язку з морфемою, в межах якої існує фонема. Звідси одне з ключових понять — явище нейтралізації, коли дві різні фонеми можуть виражатися одним і тим самим звуком.

Представники ЛФШ, спираючись на праці Л.Щерби (Л.Зіндер, М.Матусевич, Л.Бондарко, Л.Вербицька, С.Гордіна) розглядали фонему у єдності зі звуком, відкидали ідею нейтралізації МФШ, тобто надавали вирішального значення звуковому вираженню фонеми.

[ред.]

Фонема і звук

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема і звук — це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому, що:

фонема — явище соціальне, фонема є впізнаваною не залежно від особливостей її вимови окремими людьми

звук — явище індивідуальне

фонема — мовна одиниця

звук — мовленнєва одиниця

фонема — абстрактна одиниця

звук — конкретна одиниця

фонема — величина стала

звук — величина залежна

[ред.]

Правила виділення фоне

Російський мовознавець М. С. Трубецькой запропонував чотири правила для розрізнення фонем від варіантів фонем [1]:

Якщо в тій чи тій мові два звуки зустрічаються в одній і тій самій позиції і можуть заміщати один одного, не змінюючи при цьому значення слова, то такі звуки є факультативними варіантами однієї фонеми.

При цьому факультативні варіанти бувають загальнозначущі та індивідуальні, а також стилістично суттєві і стилістично несуттєві.

Якщо два звуки зустрічаються в одній і тій самій позиції й не можуть при цьому замінити один одного без того, щоб змінити значення слова або спотворити його до невпізнання, то ці звуки є фонетичними реалізаціями двох різних фонем.

Якщо два акустично (або артикуляторно) споріднених звуки ніколи не зустрічаються в одній і тій самій позиції, то вони є комбінаторними варіантами однієї і тієї самої фонеми.

Два звуки, що в усьому відповідають умовам третього правила, все-таки не можна вважати варіантами однієї фонеми, якщо в даній мові вони можуть слідувати один за одним як члени звукосполучення, притому в такому положенні, в якому може зустрічатися один з цих звуків без супроводу другого.

М. С. Трубецьким також запропонував сім правил для розрізнення окремих фонем від сполучень фонем [1]:

Реалізацією однієї фонеми можна вважати тільки поєднання звуків, складові частини якого в даній мові не розподіляються по двох складах.

Так, в українській мові [ц] не розпадається на кордоні складу.Дзер-каль-це. Тоді як в англійській та фінській мовах комплекс [ts] обов'язково розділяється: англ. hot-spot (гаряча точка) або фін. it-se (сам).

Групу звуків можна вважати реалізацією однієї фонеми тільки в тому випадку, якщо вона утворюється за допомогою єдиної артикуляції або створюється в процесі поступового зменшення або скорочення артикуляційного комплексу.

Групу звуків слід вважати реалізацією однієї фонеми, якщо її тривалість не перевищує тривалості інших фонем даної мови.

Потенційно однофонемну групу звуків (тобто групу, що задовольняє вимоги попередніх трьох правил) слід вважати реалізацією однієї фонеми, якщо вона зустрічається в таких положеннях, де, за правилами цієї мови, неприпустимі поєднання фонем певного роду.

Так, у деяких африканських мовах зустрічаються комплекси [mb] і [nd] на початку слова. При цьому інших сполучень приголосних у цій позиції не буває, тому такі комплекси вважаються однією фонемою. У кіпрській грецькій мові комплекси [mb] і [nd] зустрічаються на початку слова поряд з іншими поєднаннями приголосних, тому поєднання [mb] і [nd] вважаються такими, що складаються з двох фонем

Групу звуків, що відповідає вимогам, сформульованим у правилах 1-3 слід вважати простою фонемою, якщо це випливає з усієї системи даної мови.

Це правило особливо важливо для інтерпретації дифтонгів. В українській мові поєднання типу [ай], [ой] при словозміні розпадаються на поєднання голосного з приголосним [й]: [дай - да-йу]. Тоді як у германських мовах вони чергуються з простими голосними: write [raɪt] — written [ˈrɪt(ə)n]. Тому в германських мовах дифтонги трактуються як фонеми поряд зі звичайними голосними [2].

Якщо складова частина потенційно однофонемної групи звуків не може бути витлумачена як комбінаторний варіант певної фонеми даної мови, то вся група звуків повинна розглядатися як реалізація однієї фонеми.

Якщо один звук і група звуків, що задовольняють зазначеним вище фонетичним передумовам, відносяться один до одного як факультативні або комбінаторні варіанти і якщо при цьому група звуків є реалізацією групи фонем, то і один звук повинен розглядатися як реалізація тієї ж групи фонем."

[ред.]

Фонеми у знакових мовах

У знакових мовах (наприклад в мові глухих) окремі знаки також називаються фонемами. Ментальне кодування та сприйняття таких знаків практично не відрізняється від сприйняття звуків на слух.

[ред.]

Фонеми української мови

Українська мова має 48 фонем:

6 голосних : [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и

32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р

10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.