- •1 Поняття про мову і її функції
- •12 Правопис префіксів
- •13 Правопис слів іншомовного походження
- •15 Мова ы мовлення
- •16 Лексикологія
- •17 Синонім
- •18 Пароніми
- •19 Активна і пасивна лексика української мови
- •20 Склад української лексики за походження
- •23 Словник
- •24 Фразеологія
- •25 Фонетика
- •27 Класифікація голосних звуків
- •28 Приголосний звук
- •29 Фонеми в мовленнєвому потоці
- •3 Літературна мова
- •30 Транскрипція і транслітерація
- •31 Чергування голосних
- •34 Наголос
- •35 Орфоепія
- •36 Морфеміка
- •37 Словотвір
- •40 Морфологічні способи творення слів
- •42 Граматика
- •45 Загальні відомості про категорію роду іменників
- •4 “Роль т.Г.Шевченка
- •46 Структура категорії відмінка іменника
- •§ 48. Орфографічні правила переносу
- •5 Українська мова – державна мова України.
- •51 § 74. Відмінювання іменників, що мають тільки форму множини
- •52 Прикметник
- •53 Ступені порівняння прикметників
- •6. Графіка
- •7 Виникнення й розвиток письма у східних слов’ян
- •8 Пергамент: особливості виготовлення і використання, відомі пам'ятки
35 Орфоепія
Орфоепі́я (грец. ορθος — правильний, грец. επος — мова, мовлення) — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Першим почав використовувати М. В. Гоголь
Орфоепія буквально означає «правильна вимова». Однак іноді під цим розуміють взагалі вимову літературної мови і говорять про «добру» та «погану» орфоепію. В науці про мову орфоепія означає розділ, присвячений вимовним нормам. Нормувати дозволено тільки літературні твори, що необхідно для радіомовлення, театру і естради, школи і ораторського мистецтва. Спираючись на знання фонетики даної мови, в тому числі на знання складу фонем і знаків розподілу їх за позиціями, що виходять в слабких позиціях варіаціями і варіантами, орфоепія дає індивідуальні норми для різних ситуацій і вибирає з існуючих варіантів вимови той, що більш за все підходить до прийнятих традицій, тенденцій розвитку мови та послідовності в системі. Кодексом орфоепічних норм є орфоепічний словник, у якому зафіксовані норми літературної вимови за допомогою спеціальних транскрипційних знаків.
ПРАВИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОЕПІЇ
Слово "орфоепія" запозичене з грецької мови і означає правильну вимову.
Українська і російська мови мають різні правила орфоепії. Російською мовою можна недомовляти закінчення слів, пропускати склади, ненаголошені О вимовляти як А, і це не буде вважатись неграмотною орфоепією.
Українська мова вимагає вимовляти все точно і чітко, так, як написано. Виняток представляє одна літера Щ, яка є складовою, двозвучною в усіх словах і вимовляється як ШЧ.
Іван Франко власноруч писав:
"Вічний революціонер -
Дух, шчо тіло рве до бою,
Рве за поступ, шчастя й волю, -
Він не вмер, він щче живе."
В часи І. Франка українська мова не мала ще літери Щ. Вона запозичена з російського алфавіту в радянські часи, але орфоепія - вимова залишилась давня.
Отже, сучасна літературна орфоепія слів із літерою щ така: щчастя, шчука, шчогла, шчавель, шчур, нешчастя, якшчо, тому шчо, шчоби, шчоб, шчось, ну тай шчо, тільки шчо, шчодня, шчотижня, шчоночі, шчороку і т. д.
Це і є перше правило української орфоепії.
Друге правило української орфоепії, стосується ненаголошеноі літери О.
В російській мові ненаголошена О вимовляється як А, і це є ментальністю, характерною властивістю російської орфоепії.
Коли мовці чи мовляни, тобто люди, що говорять, промовляють українські слова на російський лад, то ось який орфоепічний парадокс з того виходить: кампазітари, афтапартрети, паети, транспарт, падарунак, паштова скринька, періад, прагрес...
Українська мова просить Вимовляти всі ненаголошені О як О: композитори, автопортрети, поети, кохана і т.далі.
Попробуйте вголос вимовляти правильною орфоепією написані слова і слухайте, щоби з ваших уст звучало кругле О.
Третє правило стосується орфоепії української літери В.
В російській мові літера В в закритих складах вимовляється як Ф, така російська орфоепія. В українській мові підміна звуку В на Ф звучить надзвичайно неприємно, неграмотно, немилозвучно: кампазитаріф, паетіф, музикантіф, героіф, тюльпаніф, автаритетіф, текстіф, здабуткіф, слухачіф, прафесіаналіф, наукофціф і т.д.
Таку вимову можна почути не тільки на побутовому рівні. Вона неприємна для сприйняття. Але коли вголос правильно озвучувати написані слова, то зразу відчувається краса української орфоепії: композиторів, поетів, музикантів, героїв, тюльпанів, авторитетів, текстів, здобутків, слухачів, професіоналів і т.д.
Четверте правило буде стосуватись вимови йотованої української літери Ї, якої немає в російській мові.
Правило п'яте
М'яке и після к, х, г.
Люди, що рідко послуговуються українською мовою, припускаються зросійщених звуків: письменний, варений, хлопчікі-гаропчікі, марякі, виснафкі, кідати, трохі, трошкі, гіирогі, хітра.
Треба вимовляти так, як написано і слухати себе, щоби буквосполучення - ки, - хи, - чи звучали м'яко: письменники, вареники, хлопчики-горобчики, моряки, висновки, кидати, трохи, трошки, пироги, хитра...
Це саме стосується жіночих іменників у родовому відмінку. Треба вимовляти не класикі, рубрикі, Америкі, економікі, а