§ 48. Орфографічні правила переносу

Частини слів з одного рядка в другий слід переносити за складами: га́й-ка, зо́-шит, кни́ж-ка, ко-ло́-дязь, па́ль-ці, са-дів-ни́к, Ха́р-ків.

При цьому:

1. Не можна розривати сполучення літер дж, дз, які позначають один звук. Отже, переносиш можна лише так: ґу́-дзик, хо-джу́. Якщо дж, дз не становлять одного звука (це буває, коли д належить до префікса, а ж або з —до кореня), то їх слід розривати: над-звича́й-ний (а не на-дзвича́йний), під-жив-ля́ти (а не пі-дживля́ти).

2. Апостроф і м’який знак при переносі не відокремлюємо від попередньої літери: бур’-я́н (а не бур-’я́н), кіль-це́ (а не кіл-ьце́), Лук’-я́н (а не Лук-’я́н), ни́зь-ко (а не ни́з-ько).

3. Одну літеру не залишаємо в попередньому рядку й не переносимо в наступний: ака-де́-мія (а не а-каде́мія), Ма-рі́я (а не Марі́-я), олі-ве́ць (а не о-ліве́ць). Так само не можна поділяти на частини для переносу такі двоскладові слова, як або́, моя́, о́ко, ши́я тощо.

4. При переносі складних слів не можна залишати в кінці рядка початкову частину другої основи, якщо вона не становить складу: багато-ступі́нчастий (а не багатос-тупі́нчастий), восьми-гра́нний (а не восьмиг-ра́нний), далеко-схі́дний (а не далекос-хі́дний).

5. Не можна розривати ініціяльні абревіятури, а також комбіновані абревіятури, які складаються з ініціяльних скорочень цифр: ЗІЛ-111, ЛАЗ-105, МАУ, УРП.

6. У решті випадків, які не підходять під викладені вище правила, можна довільно переносити слова за складами: Дні-про́ й Дніп-ро́, Оле-кса́ндра й Олек-са́ндра, се-стра́ й сест-ра́. Це правило поширюється й на суфікси: бли-зьки́й і близь-ки́й, видавни́-цтво, видавни́ц-тво й видавни́цт-во, га́ли-цький і га́лиць-кий, україн-ський і українсь-кий, убо́-зтво, убо́з-тво й убо́зт-во, суспі́льс-тво й суспі́льст-во.

5 Українська мова – державна мова України.

Душею кожною держави є нація. Народ не об’єднаний однією мовою, нацією ще не став. Тим самим захитується в своїх основах його держава. Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, першорядної ваги надає поширенню державної мови, в Україні – української. Доля України, її майбутнє, як незалежної, демократичної держави, залежать сьогодні насамперед від послідовності та рішучості у проведенні всього комплексу заходів, спрямованих на формування підвалин поліетнічної, але власне української держави. Іншими словами, щоб подолати негативні наслідки багатовікової бездержавності, потрібно не лише критикувати її, а й творити власну ідеологію державного будівництва.

У цьому широкому спектрі проблем надзвичайно важливе місце посідає проблема реального утвердження державності української мови в усіх сферах офіційного (та й неофіційного) використання. Визначення Конституцією України державності української мови, на превеликий жаль, не розв'язує проблеми. Повторюється ситуація минулого: коли найважливіші засади державотворення дуже пишно декларуються в Конституції і надалі залишаються "паперовими" правилами, а суспільно-громадське життя будується за принципами "тролейбусного мислення" з його критеріями, жаргоном, оцінкою. Скажімо правду: українську мову за останні 60 літ різними антидемократичними заходами, напівтаємними розпорядженнями й циркулярами майже витіснено з багатьох сфер життя. . В Україні стан її державної мови явно не задовільний. Це не означає, зрозуміло, що нема в ній жодних проблем змовами національних меншин, у тім числі найбільшої, російської. Проте парадоксальність мовної ситуації в Україні полягає в тім, що чи не в найгіршому стані в ній перебуває мова “національної більшини”, українська, а це негативно позначається на розвитку держави в цілому, бо не може процвітати держава, основний народ якої, стрижень нації політичної, принижено й занедбано. Неясно тоді для кого і для чого і для кого подібну державу було створено. Губляться підстави і перспективи її існування. А тому поряд із питанням військової, економічної, екологічної в Україні не менш гостро стоїть мовно-національної безпеки, яке ще чекає на свою розв’язку.

Стосовно стану української мови територія України виразно поділяється на три головні частини - (1)Західну Україну, (2)Крим, (3)Східну Україну. Найкращій стан української мови в Україні Західній: тут вона набула повної поширеності серед українців, як у селі, так і у місті, а це сприяє її поширенню і серед інших місцевих етносів. Засвоєння української мови як державної в Криму найскладніше, бо російське й кримськотатарське населення тут численно переважає українців.

Усе ще несприятливий для української мови клімат східноукраїнського міста викликається кількома чинниками. Суто лінгвістичний серед них аж ніяк не головніший. Причини- зовнішньо- і внутрішньополітичного становища України.

Оскільки наша мова багато десятиліть нищилася на державному рівні, то і про її відродження має подбати насамперед держава. Такий підхід має історичне коріння. Відомо, що виникнення Запорозької Січі спричинило створення системи захисту нашої віри, культури, освіти та мови. Могутній поштовх для розвитку отримала народна мова за часів Гетьманщини. Але подальша доля нашої культури на своїй землі склалася трагічно: "велика руїна" держави зумовила руйнацію й української мови. Історія імперського правління переконливо довела: коли мова будь-якого народу витісняється із сфери державного функціонування, то вона відразу ж починає витіснятись із сфери виробництва, освіти, науки, мистецтва та міжетнічного спілкування, а відтак і з сім'ї. А в кінцевому підсумку - із людської свідомості. Ми маємо нині українську національну державу без чітко викар-буваних національних ознак, без загальновизнаної й повсюдно утвердженої державної мови.

У мовній справі треба здійснити рішучу "операцію", як це зробили свого часу ізраїльтяни, французи, німці. Треба віддати Богові - Богове, а кесареві - кесареве. Це аж ніяк не означає ущемлення прав народів, які живуть поряд з нами. Нехай зберігають свою самобутність, оригінальність, привабливість у межах своїх громад, шкіл, родин, а в державній сфері виявлю таку саму законослухняність, як і титульне населення України. До речі, саме так поводяться некорінні народі в усіх країнах світу. Скажімо, українська діаспора в не менша, ніж російська в Україні. Українці там мають своїх шкіл, газет, радіо, телебачення. Та ніхто чув, щоб вони порушували питання про державність української мови в Російській Федерації, зневажали державну російську мову.

Досить безсоромно фарисействували з приводу двомовності в Україні. Двомовність у деяких країн; пояснюється тим, що до їх складу ввійшли певні кантоні провінції, регіони разом зі своєю землею і своєю мовою. А Україна створена лише за рахунок своія земель, вона ні від кого нічого не забирала. Навпаки,! частина наших земель належить нині Росії, Білорусі, Польщі та іншим сусідам. Тому єдиною державної мовою є мова корінної нації, яка створила нашу державу і дала їй назву - Україна. Природно, що в межах своє спільноти люди можуть спілкуватися найбільш прийнятною мовою, можуть створювати свої школи клуби, товариства. Але при цьому вони не мають права принижувати права громадян інших національностей, повинні свято поважати загальнодержавну українську мову, яка об'єднує всіх громадян України, є зрозумілої для всіх і є офіційною мовою всіх державних установ. Це - найвищий вияв демократії. З етичної точки зору порушувати нині питання про двомовність в Україні -аморально.

Час, зрештою, перестати збиткуватися з українське мови. Мовне каліцтво заполонило наші телеекрани. Назвіть хоча б один канал, що працює тільки державною мовою, пропагує українську культуру, літературну мову. А якщо вже іде програма новин українською мово то часто після того, як про них сповістили на інші каналах російською. Безневинний прийом, але ефективний. Немає мов кращих чи гірших. Усі мови й Специфічні, Немає серед них "провінційних ","хуторянських", "сільських" і "міських". Але є мові держави, яку треба поважати, оберігати й захищати. Нині, як ніколи, потрібен захист української, мови як державної, як штандарту нашої державності.

ЗАКОН УКРАЇНИ “ПРО МОВИ В УКРАЇНІ”

распечатать

ЗАКОН УКРАЇНИ

“ПРО МОВИ В УКРАЇНІ”

Цим Законом відповідно до засад державної мовної політики, закріплених у Конституції України,

враховуючи, що вільне використання мов у приватному і суспільному житті, відповідно до принципів, проголошених у Міжнародному пакті Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права, відповідно та духу Конвенції Ради Європи про захист прав і основоположних свобод людини, є невід’ємним правом кожної людини;

надаючи важливого значення зміцненню статусу державної – української мови як одного з вирішальних чинників національної самобутності Українського народу, гарантії його національно-державної суверенності;

виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність усіх національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення і консолідації суспільства,

визначається порядок застосування мов в Україні.