- •1.Стаття 10. Закон про мови і Державна програма розвитку мов в Україні. Зміст і значення цих державних документів.
- •2.Нова укр.Літ.Мова на загальнонародній основі. Роль і.П.Котляревського та т.Г.Шевченка в історії розвитку сучасної укр.Літ.Мови.
- •4.Діалектне членування суч.Укр.Мови.
- •5.Системні відношення у лексиці (парадигматичні, синтагматичні, епідигматичні, гіпонімічні, партитивні, еквонімічні). Екстенсіонал та інтенсіонал словесного знака.
- •6.Слово і його ознаки. Лзс. Типи лз. Структура лз.
- •7.Полісемія. Типи полісемії. Типи відношень між лсв багатозначного слова. Моносемія.
- •8.Омоніми, типи омонімів, міжмовна омонімія.
- •13.Фонетика, її завдання. Сегментні та суперсегментні фонетичні одиниці.
- •14.Аспекти вивчення звуків мови. Система голосних та приголосних української мови, їх класифікації.
- •15.Фонема, її функції. Варіанти фонем. Фонетична та фонематична транскрипція. Фонема і звук.
- •16.Асиміляція та дисиміляція. Їх різновиди. Наслідки цих процесів в українській мові (орфографії та орфоепії). Асимілятивне подвоєння звуків, відбиття цього явища на письмі.
- •17.Позиційні та історичні чергування голосних звуків в українській мові (/о/, /е/ з /і/; /е/, /о/ з о; /е/ з /о/ після шиплячих та /й/; /о/ з /оу/; /е/ з /еи/; /и/ з /ие/ та ін.).
- •18.Позиційні та історичні чергування приголосних звуків в українській мові (/г/, /к/, /х/ із /з’/, /ц’/, /с’/; /г/, /к/, /х/ із /ж/, /ч/, /ш/ та ін.).
- •19.Основні правила української орфоепії. Українська графіка. Принципи українського правопису. Українська пунктуація. Класифікація розділових знаків.
- •20.Морфеміка. Предмет її вивчення та завдання. Поняття про морфеми, морфи, аломорфи та варіанти морфем. Класифікація морфем.
- •21.Історичні зміни в морфемній структурі слів: спрощення, перерозклад, ускладнення, декореляція.
- •22.Словотвір. Предмет його вивчення та завдання. Мотивуюча база і дериват. Критерії мотивації.
- •23.Способи поєднання морфем. Морфонологічні явища.
- •24. Способи словотворення.
- •25.Словотвірний тип. Поняття про словотвірне значення.
- •30.Іменник: визначення, поділ на лексико-граматичні розряди.
- •31.Рід іменників, засоби його вираження. Рід незмінюваних іменників іншомовного походження та іменників-абревіатур. Іменники подвійного та спільного роду.
- •32.Категорія числа іменників. Засоби її вираження. Однинні та множинні іменники.
- •33.Категорія відмінка іменників. Засоби вираження відмінкових граматичних значень.
- •36.Прикметник: визначення, граматичні категорії, синтаксичні функції. Розряди за значенням. Ступені порівняння. Відмінювання. Типи за характером закінчення.
- •37.Займенник: визначення, особливості лексичного значення, морфологічні особливості, синтаксичні функції. Розряди займенників, їх граматичні ознаки.
- •38.Числівник: визначення, поділ на розряди. Особливості відмінювання кількісних числівників один, два-чотири, п’ять-десять, п’ятдесят-вісімдесят, сорок, дев’яносто, сто, двісті-дев’ятсот.
- •39.Дієслово: визначення, граматичні категорії і синтаксична роль. Дієслівна система. Інфінітив як початкова форма дієслова. Категорія виду, засоби її вираження.
- •40.Категорія часу дієслів: основні та варіантні значення часових форм. Категорія способу дієслів: визначення, засоби вираження форм способу.
- •41.Категорія перехідності дієслів, засоби її вираження. Дієслівна категорія стану, засоби її вираження. Категорія особи. Безособові дієслова.
- •42.Категорії роду та числа в дієсловах. Дієвідміни. Дієслова архаїчної групи. Дві основи дієслова, творення від них дієслівних форм.
- •43.Дієприкметник: визначення, дієслівні та прикметникові ознаки дієприкметника. Творення активних і пасивних дієприкметників. Відмінювання.
- •44.Дієприслівник: визначення, дієслівні та прислівникові ознаки. Творення дієприслівників доконаного і недоконаного виду. Форми на –но, -то.
- •45.Предикати (категорія стану), їх семантико-граматичні ознаки. Розряди слів категорії стану за значенням.
- •46.Прислівник: визначення, поділ на розряди. Творення ступенів порівняння прислівників.
- •47.Прийменник: визначення, основні функції в реченні, походження та морфологічна структура прийменників. Сполучник: визначення, поділ на групи і підгрупи за значенням і функцією. Сполучні слова.
- •48.Частки: визначення, класифікація часток за значенням та функцією.
- •49.Вигуки: визначення, функції у мовленні. Розряди вигуків за значенням та фонетичним складом. Звуконаслідувальні слова.
- •50.Поняття про предмет і одиниці синтаксису. Предикативність. Модальність (диктум і модус). Парадигма речення як система його форм (індикатив, кон’юнктив, імператив).
- •51.Словосполучення. Дискусійні питання. Визначення. Форма, значення та функції словосполучень.
- •63.Складнопідрядні речення. Логіко-граматична, формально-граматична та структурно-семантична класифікація складнопідрядних речень.
- •64.Безсполучникові складні речення.
- •65.Характеристика мовознавчої науки. Мета і завдання загального мовознавства.
- •66.Слов’янські мови: класифікація, головні особливості. Місце української мови серед інших слов’янських мов.
- •67.Старослов’янська мова. Її значення для славістики. Діяльність Кирила і Мефодія. Походження слов’янського письма.
- •68.Методи дослідження мови. Загальна характеристика.
- •69.Головні напрями теоретичного мовознавства. Основні ідеї психолінгвістики. Мета і завдання комунікативної лінгвістики.
- •70.Мова і суспільство. Мовна ситуація. Мовна ситуація в Україні. Мовна політика і мовне законодавство. Проблеми мовної політики та мовного законодавства в Україні.
67.Старослов’янська мова. Її значення для славістики. Діяльність Кирила і Мефодія. Походження слов’янського письма.
68.Методи дослідження мови. Загальна характеристика.
Методи дослідження мови ґрунтується на важливих принципах:
Системності (мову слід вивчати з іншими явищами дійсності, мова може взаємодіяти з культурою) – явища, які пов’язані з іншими явищами.
Історичністю – явище, яке із часом змінюється.
Методи загальнонауковців належать: аналіз (ціле розкладається на певні складові частини (текст, одиниця)) і синтез (вивчаємо об’єкт дослідження, який розглядаємо в цілому (об’єднання, складання)), індукція (метод дослідження способом логічного умовиводу на підставі знань, частково робимо висновок про загальне) і дидукція (метод дослідження, нові положення із загальних виводяться часткові положення.
Серед методів лінгвістичних досліджень:
-описовий, -порівняльно-історичний, -зіставний, -контрастивний, -соціолінгвістичний.
Описовий полягає в аналізі мовних одиниць, здійснюється інвентаризація (перелік) і систематизуємо (встановлюємо особливості структури цих одиниць, функціонування) мовні одиниці. Широко використовуються при вивченні мов або діалектів, при синхронному відході до мови.
Порівняльно-історичний метод є дуже ефективним, це система наукових прийомів які дають змогу визначити генетичне споріднення мови, реконструювати мовні форми основи, дають уявлення, яка була мова в минулому. Матеріалом дослідження є відповідники (одиниці спільного походження). Цими відповідниками є морфеми (мають бути семантично близькі і фонетично співвідносні). Можна встановити походження мовної одиниці, первісне значення, і як ця одиниця мінялася.
Зіставний метод використовується для вивчення взаємодії мов. Це система прийомів, які використовувалися для синхронного дослідження при зіставленні двох або кількох мов. Ті мови, які зіставляються можуть бути генетично споріднені, але це не обов’язково. Якщо ми виділяємо подібні риси, то це типологічне дослідження.
Контрастивні дослідження виявляємо відмінні ознаки у порівняльних мов.
Соціолінгвістичні дослідження застосовується у тих випадках, коли вивчаємо соціальний аспект, коли вивчається взаємодія мови і суспільства. Можна досліджувати взаємозв’язок мови і культури. Можна розділити ці прийоми: збирання матеріалу (спостереження, анкетування, експеримент), обробка матеріалу, оцінка отриманих даних.
69.Головні напрями теоретичного мовознавства. Основні ідеї психолінгвістики. Мета і завдання комунікативної лінгвістики.
70.Мова і суспільство. Мовна ситуація. Мовна ситуація в Україні. Мовна політика і мовне законодавство. Проблеми мовної політики та мовного законодавства в Україні.
Соціолоінгвістика розглядає 2 терміна: мовна ситуація та мовна політика.
Мовна ситуація – це сукупність форм існування однієї мови або декількох мов в їх соціально-територіальному взаємовідношенні і взаємодії в межах певних географічних або адміністративно-політичних утворень.
Охоплює: соціальні умови (функціонування мови), сферу, середовище вживання, форми існування мови.
Описується: кількісними, якісними, оцінними параметрами.
Кількісні: скільки мов функціонує в суспільстві? Скільки носіїв? Скільки національних сфер може обслуговувати мова?
Якісні: (як? В який спосіб?) характер мовних форм, різновиди однієї мови чи різні мови (одномовність, багатомовність), структурне генетиче відношення (споріднені, неспоріднені), морфологічний стан, функціональна різноманітність і не різноманітність мов, характер домінуючої мови (місцеве, немісцеве).
Оцінні: внутрішні, зовнішні.
Внутрішні – це оцінка носіями мов її комунікативна придатності, естетичності, престижності.
Зовнішні – це характеристика таких самих параметрів, тільки не є носіями мови.
Найпоширеніша є ситуація БІЛІНГВІЗМУ – мовець спілкується 2-ма мовами, при ньому дві мови існують в межах одного колективу, які користуються 2-ма мовами в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікації. Ця ситуація відома в 2-х основних варіантах: 1) двомовність на рівні центральних органів країни з одномовним статусом; 2) двомовність по всій території країни, яка майже завжди є асиметричною, не збігається з етнічним складом і має тенденції до переходу в диглосію, а далі із витисненням однієї із мов.
ДИГЛОСІЯ – це одночасне існування в суспільстві 2-х мов з їх функціонувальним розподілом, вибір мови диктує комунікативна ситуація і цей вибір не залежить від етномовної залежності мовця. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку мовцями тієї чи іншої мови за шкалою високий/низький.
Мовна ситуація в Україні:
1.Повоєна мовна ситуація 1945-1985 рр.
Структурно збільшилась територія України, приєднались Галиччина, Буковина та Закарпаття. Проте к-сть населення не збільшилась, а тільки поновилась. В кількісному плані зменшилась к-сть німців (депортовані до Середньої Азії, в Кахахстан, також були і вивезені Кримські татари), поляків, євреїв. Збільшилась к-сть етнічних росіян 1939-12%, 1959-20%. Було переміщення так зване “етнічного казана”. К-сть українців в Україні зменшилась, перепис населення був 1979 р. приблизно на 10%. Відбулись масові департації до Сибіру. В 1946-47 рр голодомор. Денаціоналізація українців (українці міняли свою національність, вважали себе росіянами). Хрущовська відлига Шелест зміг втримати українськість влади, сприяв в активному розвитку словникарства, було приблизно 60 словників. Був виданий 3-х томний словник за редакцією Рильського. В 1958 р. відбулась реформа ЦКРПС (реформа школи) вводився пункт про право самим батькам вирішувати якою мовою має відбуватися навчання дітей.
2.Часи перебудови і державної незалежності.
Виявляється в кількісних і якісних змінах:
-широта функціонування укр.мови;
-повнота її функціонувальної сфери;
-динаміка і тенденції до змін нормативної основи літ.мови.
В цей період стан укрюмови не є однозначним, з певними відхиленнями. Динаміка не завжди і не однакою мірою в різних сферах життя є поступалтною.
Складники суч.мовної системи в Україні:
А) наявність неоднорідних мовно-культурних територій;
Б) широке функціонування рос.мови в різних сферах суспільного життя на більшості території України;
В) як фактичний наслідок надзвичайна важливість мовного питання в етнокультурному і політичному житті країни.
Мовна політика – цн система заходів свідомого впливу на функціонування мови у різних сферах суспільного життя; це мовний аспект державної політики з національного питання.
Типолігія мовної політики: конструктивна і деструктивна.
Конструктивна – це політика скерована на розширення фун.мови або мов сфери її застосування, створення і розвиток літ.мов.
Деструктивна (протилежна).
Царська Росія була спрямована на те, щоб звужувати фун.мови і русифікувати їх.