20. Марко Вовчок як основоположник прози для дітей. Казки письменниці: «Ведмідь», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя»,»Кармелюк».

Видатна українська письменниця-демократка Марко Вовчок прийшла в літературу наприкінці п’ятидесятих років минулого століття. Ідейними натхненниками, справжніми володарями дум передових людей в Росії і Україні в ті роки були революційні демократи, великі просвітителі Герцен, Шевченко, Чернишевський, Добролюбов, Некрасов, Салтиков-Щедрін.

Певна річ, що в перших оповіданнях Марка Вовчка немає яскравих образів протестантів, бунтарів, відвертих сміливих борців проти кріпосництва. Її герої тут – це, здебільшого, лагідні, сумовиті і навіть зовні покірні люди. Не завжди й пани-кріпосники виступають одвертими, жорстокими, свавільними самодурами. Про декого з них можна подумати, що вони добрі, гуманні пани. Але сила оповідань Марка Вовчка розкривається не стільки в характерах героїв, які, здебільшого, ледве накреслено, навіть не в окремих, хоч і дуже правдивих, картинах талановито вихоплених з глибин народного життя, а в могутньому подихові в них народної ненависті до кріпосницької системи в цілому, з усіма її породженнями: з підневільною, позбавленою радості, працею; з цілковитим безправ’ям трудящої людини; з нахабною сваволею звироднілих кріпосників та їхніх прихвоснів; з жахливою, тупою косністю, під корою якої були скуті невмирущі творчі сили народу.

Марко Вовчок в “Народних оповіданнях” високо піднесла здорову мораль представників народу, цілісність їх характерів, вірність у коханні і дружбі, чесність, здатність на самопожертву в ім’я інтересів іншої людини, яку спіткало горе, і невгасне прагнення до волі, якого не вбиває навіть смерть.

З особливо великим чуттям і любов’ю вона писала про жіноцтво. Ніжні, ласкаві матері; вірні в коханні дівчата; щирі, сердечні подруги; добрі, люблячі сестри; чисті, непорочні дівчата-підлітки – всі вони сповнені тієї принадної краси і душевного благородства, які народ обезсмертив у своїй поезії.

В лютому 1858 року “Народні оповідання” потрапили до рук Шевченка, що, повертаючись із заслання і чекаючи дозволу на в’їзд до столиці, змушений був кілька місяців жити в Нижньому Новгороді. Оповідання Марка Вовчка дуже йому сподобались. 18 лютого він написав у “Журнале”: “Не обходимо будет ей написать письмо и благо дарить ее за доставленую радость чтением ее вдохновенной книги”.

В одному із свідчень тих часів згадується, що Марко Вовчок звернулась з листовим проханням до Шевченка виправити що-небудь у її новій повісті, але він рішуче не дав на це згоди, мотивуючи досконалістю її творів.

Між Шевченко і Марком Вовчком було жваве листування, що не припинялося аж до смерті великого поета.

З кінця 1858 р. Шевченко став найближчим порадником Марка Вовчка, взяв на себе всі турботи в справі перекладів і видання її творів.

Російські оповідання Марка Вовчка нічим не поступаються перед українськими. Через два роки після першої публікації їх в “Русаком Вестнике” Добролюбов дав високу оцінку їм у своїй статті “Риси для характеристики руського простолюду”. Він дуже похвально відгукнувся про Марка Вовчка, як про автора оповідань з життя росіян і українців, зазначивши: “У нас немає причин роз’єднання з малоруським народом!” Він вважав, що “Марко Вовчко, у своїх простих і правдивих оповіданнях, є либонь перший і дуже вправний борець проти решток кріпацтва в суспільному житті і побуті. Докладно розглядаючи оповідання “Маша”, “Игрушечка”, “Саша”, “Катерина”, “Купеческая дочь” та ін., Добролюбов говорив: “з цих нарисів постає перед нами характер руської простої людини, що зберіг основні риси свої серед усіх збезличуючих, гноблячих, убиваючих відносин, яким він підлягав протягом кількох століть”. Особливо високо оцінив він оповідання “Маша” та “Игрушечка”.

З 1859 до 1863 р. з’явилось чимало творів Марка Вовчка, писаних українською і російською мовами. За кордоном вона закінчила “Ледащицю” і “Пройдисвіт”, написала повісті “Три долі”, “Від себе не втечеш” (“Павло Чорнокрил”), “Лимерівну”, оповідання “Не до пари”, “Два сини”, казки для дітей – “Кармелюк”, “Ведмідь”, “Невільничка”, “Дев’ять братів і десята сестриця Галя” та ін. Тоді ж з’явилися твори “Глухой городок”, “Червонный король”, “Тюлевая баба”, “Жили да были три сестры” та ін.

В кращих творах, написаних за кордоном, Марко Вовчок продовжувала розробляти ті ж таки теми, що й у “Народних оповіданнях” та “Рассказы из русского народного быта”. Оповідання “Ледащиця” має яскраво виявлений атикріпосницький характер і стоїть поруч таких талановитих творів, як “Козачка”, “Маша”, “Інститутка”. Прагнення кріпаків вирватися на волю тут піднесено до найвищого рівня драматизму. Жадане визволення приходить тоді, коли люди, вкрай понівечені кріпосницькою системою, уже не мають сили скористуватися з нього.

Хвилююча соціальна трагедія, талановитого, з великою художньою силою розкрита письменницею в оповіданні “Ледащиця”, звучить як суворий присуд над кріпосницькою системою і всіма її породженнями в житті та побуті тогочасного села.

В оповіданні “Два сини” Марко Вовчок правдиво змалювала солдатчину, що була важкою карою для селянства. Мати-вдова двох синів Андрійка та Василя. Коли сини дійшли віку, їх забрали в солдати. Андрій десь загинув, а Василь, з підірваним солдатчиною здоров’ям, повернувся до матері... помирати. Після смерті Василя стара мати доживає віку в самотині. “Живу... дивлюсь, як хата валиться. Чую, що й сама пилом припадаю, - якось дурнішаю, якось туманію, наче жива в землю входжу”. В цих словах дано узагальнену картину того, яким важким лихоліттям для народу була кріпосницька система і до яких страшних наслідків вона привела селянство.

Показові життя наймитства і жорстокої експлуатації його куркулями Марко Вовчок приділила головну увагу в казці “Дев’ять братів і десята сестриця Галя”. Казковий, романтичний план тут має суто-літературний характер. Основою твору є сувора правда про злиденне життя селянської родини в переформений період. Один по одному підростають вдовині сини, один по одному, ледве ставши на ноги, вони йдуть у найми, зазнаючи жорстокого поневіряння в глитаїв-хазяїв – хлібороба, кравця, баштанника. Хоч як тяжко вони працюють, але вибитися із злиднів не можуть.

Салтиков-Щедрін, позитивно оцінюючи цю казку, правильно відзначив, що центр ваги її лежить у показі неможливості селянської родини “природним шляхом вибитися” із злиднів. “Прагнення примиритися з життям, піти на згоду з ним, - писав Салтиков-Щедрін, - зобразив актор досить живо, але, зрозуміло, що всі ці несміливі спроби не мають жодного успіху, бо життя охоче визнає тільки того, хто з’являється з правом панувати над ним, а зовсім не того, хто шукає способу примоститися до нього без жодного права. Очевидно, цей останній є не що інше, як огидний брехун і неблагонадійний підлабузник. Автор дуже добре розумію це і тому, показавши героям своїм всю ницість таких облудних засобів, приводить їх до потреби шукати іншого виходу із гнітючого становища, виходу не облудного, але водночас і не цілком природного. Але неприродність ця чомусь здається цілком природною, і читач не нарікає на неї”. (Рецензія в “Современнике”, 1864 р., №1).

Брати остаточно зневірившись у можливості власною працею по наймах вибитися з безпросвітних злиднів, стали розбійниками. Отже нова, капіталістична дійсність, так само, як і кріпосницька, жорстоко вбивала все здорове, високоморальне в натурі трудящої людини, штовхала на такі вчинки, які не випливали з самої її природи. Згодом цю тему поставив і талановито розв’язав Панас Мирний в своєму соціальному романі “Пропаща сила”, або “Хіба ревуть воли, як ясла повні”.

Романтичний план казки “Дев’ять братів і десята сестриця Галя” певною мірою зв’язав руки письменникові і не дав їй можливості на повну силу повністю висвітлити важливу соціальну тему. “Мелодраматичний кінець, прироблений до казки, - писав Салтиков-Щедрін, - значно шкодить її простоті... Справа легко могла б обійтись і без зворушливих сцен, які супроводжують потрійну смерть: Галі, її чоловіка і брата”. Високо оцінюючи задум письменниці, Салтиков-Щедрін безперечно мав підстави висловити невдоволення з того, що цей задум не був повністю здійснений у творі.

За кордоном Марко Вовчок написала кілька творів на історичні теми (“Невільничка”, “Маруся”, “Кармелюк”), розпочала повісті “Сава Чалий” і “Гайдамаки” (лишилися незакінченими). Великий інтерес письменниці до історії України виник ще в немирівський період її життя й діяльності. Тоді і згодом вона читала історичні праці Бантиш-Каменського, М.Костомарова, М.Марковича, студіювала акти з історії України, цікавилась історичними піснями, легендами та переказами. Під час її роботи над історичними піснями, легендами та переказами. Під час її роботи над історичними творами їй дечим допомагав О.Маркович, надсилаючи потрібні матеріали. Хоч Марко Вовчок користувалася джерелами поміщицької історіографії, але не була в її полоні, а в багатьох моментах зуміла піднятися значно вище понад її рівнем. В історичному минулому України письменницю найбільше цікавили героїчні сторінки боротьби народу проти іноземних загарбників і панської неволі. Герої її історичний творів – палкі патріоти батьківщини, вірні сини і дочки народу, виразники і захисники його інтересів.

Найбільш цінним і художньо довершеним твором на історичну тему, визначним і сміливим на той час є повість “Кармелюк” (вперше була надрукована в Львівському журналі “Правда” 1867 р.). Ім’я славетного ватажка селянського повстання на Поділлі (1813-1835 рр.) Устима Кармалюка було заборонено згадувати в пресі, і поміщицька історіографія зовсім обходила його мовчанням. Марко Вовчок вперше сказала щире, натхненне і в багатьох моментах правдиве слово про палкого борця проти кріпосницької системи Устима Кармалюка. Його образ письменниця змальовує, йдучи за фольклорними джерелами. Мужній, чесний, сміливий, непримиримий в боротьбі проти панства, чулий до народного горя, лагідний і щирий з друзями, ніжний з рідними, - таким жив у пам’яті народу Кармалюк і таким його показала Марко Вовчок. “Скрізь, каже, - скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих, та гордих багачів, жорстоких панів над ними. От що мою душу розриває! от що моє серце розшарпує!” Так говорить Кармалюк до матерів, перед тим як почати боротьбу з панством. “Вони затуляють світ бідному чоловіку”, - гнівно кидає він, дивлячись на панські палаци. “Я не зношу людського лиха і вбожества! Я мушу тому запобігти!” – палко, рішуче каже він дружині. А за якийсь час люди почули його пісню – заклик до боротьби з багачами. “І найшлися поміж людьми, що ізригалися на цей клич і зупинялись, чигаючи наче доброго спасенного суду, несподіваного, жаданого визволення”.

21. Відтворення історичних подій ХVII ст. у повісті Марка Вовчка «Маруся». Образ юної патріотки.

22. Співомовки С.Руданського – усні народні анекдоти. Байка «Старий вовк». Особливості побудови. Ліричні твори.

23. Твори Ю.Федьковича в дитячому читанні. Аналіз казок.

24. Вірші С. Воробкевича

Воробкевич Сидір :: Творчість

Творчість | Біографія | Критика

"Ой, Iсусе, глянь на мене..."

МОЛИТВА НА НIЧ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ

ОСІНЬ

РIДНА МОВА

Тематика творів С.Воробкевича в основному відповідала вимогам шкільної

молоді і в ній звернено особливу увагу на виховання патріотичних

почуттів у дітей та виховання у них любові до праці. Найвідоміші серед

віршів-пісень поета „То наші любі високі Карпати”, „Рідна мова”,

„Веснянка”, „Осінь”, „Колискова”.

Художня вартість творів співаника неоднакова. Все ж вони становили

єдиний репертуар для початкової та середньої шкіл.

Не завжди задовільна форма поезій Данила Млаки, вживаються невірні

наголоси, хоч вони й відомі на Буковині, не всюди добірне римування,

зустрічаються діалектизми. Але, не зважаючи на це, вірші-пісні поета я діалектизми. Але, не зважаючи на це, вірші-пісні поета

зміцнювали дух народу в часи національного та економічного гніту,

навчали шкільну молодь, дітей.

Я́ків Іванович Що́голев (Щоголів) (*24 жовтня (5 листопада) 1824, Охтирка — †27 травня (8 червня) 1898) — український поет, представник українського романтизму.

ІСТОРИЧНІ МОТИВИ В ПОЕЗІЇ ЯКОВА ЩОГОЛЕВА

Поетична творчість Якова Івановича Щоголева безпосередньо

пов’язана із харківською романтичною школою. Як зазначає М. Зеров,

“наймолодший із поетів харківського круга Щоголів переймає їх

захоплення старовиною... ці настрої українських романтиків харківського

кола 40-х pp. Щоголів доніс до кінця століття. Всім своїм життям,

звичками і поглядами він немов зумисне намагався зробити з себе живий

пам’ятник на гробі давно минулої доби” [4, с. 301]. У розробці історичної

теми Я. Щоголев виявив власні підходи. На твори мали вплив історичні

концепції Д. Яворницького, поїздки поета по козацьких місцях, і тому

поезія митця за визначенням В. Погребенника “емоційно суголосні

пісням про зруйнування Січі, культивують народнопісенні прийоми”

[11, с. 9]. М. Сумцов наголошував на тому, що “…Січ і запорожці

головні мотиви поета, що зв’язано з одного боку з впливом харківського

гуртка 40 років… а з другого, пізніш, з впливом Еварницького,

науковими працями котрого Щоголів був дуже зацікавлений” [12, с. 127].

Романтично забарвлена тема козацтва супроводжує поета упродовж

усього творчого шляху, а провідним мотивом виступає протиставлення

вільного козацького життя та сучасного йому людського існування на

України.

Літературознавці надавали поезії Я. І. Щоголева великого

значення, відзначали її вагоме місце у формуванні української літератури

ХІХ століття. Різні грані й аспекти творчості митця досліджувалися у

таких наукових розвідках: М. Зеров “Непривітний співець (Я. Щоголів)”

та Б.Грінченка для дітей.

25. Оповідання Б.Грінченка про знедолене дитинство( «Украла», «Дзвоник», «Сама, сама, зовсім сама», «Ксеня»).

Оповiдання «Каторжна» Б. Грiнченка — про трагiчну долю дiв чини Докiï, яка росла без материнськоï ласки, зазнала знущань i вiд мачухи, i вiд батька, i вiд усiх iнших. Вона прагнула любовi, добре, а бачила й вiдчувала навколо себе лише ненависть, зраду, знущання Замкнулася в собi, бажала лише помсти.

Але добре начало, закладене природою в ïï душу, перемогло, не до пустило зробити iншим зло. Своïм життям заплатила дiвчина за вчинений грiх, урятувала iнших. Залишається лише жаль за змарнованим життям i розумiння, що зло дає гiркi плоди.

26. Оповідання Б.Грінченка на історичну тематику «Олеся».

27. Цикл оповідань про видатних людей Олени Пчілки (“Малий музика Моцарт”, «Чарівна паличка » та ін.).

28. Байкарська спадщина Олени Пчілки.

29. Оповідання та казки Олени Пчілки («Сосонка», «Хлопчик і ведмідь»).

Письменниця розповiла iсторiю сосонки, яка пишалася перед iншими, радiла гарним iграшкам, не знаючи, що це все несправжнє й скороминуче. Iсторiя хлопчика Iвася — iнша. Вiн вiдчув, що найбiльше щастя — тепло рiдного дому, любов i турбота батькiв. Олена Пчiлка показала також гарнi, щирi стосунки мiж членами родини, украïнськi звичаï й традицiï

30. Аналіз віршів і байок В.Самійленка. І.Франко про творчість поета.

31. Фольклорна основа збірки І.Франка «Коли ще звірі говорили». Аналіз статті «Байка про байку».

32. Автобіографічні твори І.Франка. Оповідання про школу.

Іван Якович Франко - невтомний Каменяр на шляху поступу української нації, торувач вселюдських злетів. Багатюща спадщина і нині не перестає дивувати вітчизняну та світову громадськість. У ній перлами неабиякої величини виграють усі ланки зацікавлень письменника. Звичайно, не можемо тут обминути і твори автобіографічного характеру.

Так складається, що письменники подають обставини власного життя через різновид автобіографічного твору: оповідання, повісті, нарису. І. Франко теж вписав свою сторінку у вітчизняну літературу. Більше того, залишив нам серед широкого набутку літературознавчих термінів, творів такі визначення, як „автобіографічна повість", „автобіографічне оповідання", „автобіографічний", „автобіографічний нарис", „автобіографічний стиль", котрі зафіксовані у Словнику літературознавчих термінів Івана Франка. Цікаво, що сам Каменяр трактує значення автобіографічного стилю як „своєрідну манеру письма, властиву творам автобіографічного жанру". Тому, вважаємо, на часі вивчення загалом стилю в царині автобіографічного твору.

Важко говорити про творчу манеру та набуток митця в галузі письменства без його автобіографічних творів, тому хочемо звернутися до цього різновиду мемуаристики, котрий належить перу І. Франка. Він складає доволі цікаву нішу доробку в галузі спогадової літератури, до якої сам письменник не був байдужий. Творчість Франка вивчали М. Походзіло, М. Гнатюк, Л. Кіліченко та інші, майже кожен дослідник так чи інакше звертався до автобіографічних творів Каменяра.

Ми, ставлячи перед собою зазначене вище завдання, насамперед хочемо звернутися до оповідання „Під оборогом", котре нині знаходиться поза площиною досліджень літературознавців, а сам І. Франко оцінив його так: „...може найцікавіше з них усіх (автобіографічних оповідань. - М. Ф.), яке дає, щоправда, неповний, але в значній часті правдивий образок із моїх дитячих літ, іще поки я пішов до школи". У творі зображено роздум хлопчика про сили природи і силу людини. У ньому - першоключ до сприйняття світу письменником, бо, власне, він таким його й бачив - через гармонію людини і природи.

Оповідання зацікавило нас чи не найбільше з кількох причин: достатньої самооцінки його самим письменником, змалювання героя в лоні природи, - малого, здавалось би на перший погляд, безтурботного, далекого від тієї „серйозної" системи шкільної освіти, яку здебільшого зображено в автобіографічних творах. Що стосується природи, то тут маємо цікаві художні замальовки пейзажів, які поставали свого часу в уяві малого хлопчика. До сприйняття матінки-природи письменник підходить як до осягнення віри: „Для нього (героя твору. - М. Ф.) нема більшого щастя, як самотою блукати по лісі - рано, в неділю, коли там нема ані живої душі. Се його церква (підкреслення наше. - М. Ф.). Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілляці, відчуває розкіш кождої квітки, кождої травки [...]. Всі ті неясні почуття, з яких у людській душі зароджується релігія (підкреслення наше.- М. Ф.), переходять малого Мирона в лісі в часі таких самітних проходів, і вони й творять ту дивну принаду, той чар, яким ліс оповиває його душу". Ми навмисне навели доволі обширну цитату з цього оповідання, бо вона не лише повнокровно розкриває сприйняття ліричним героєм всього живого, його осягнення природи, але й подає чітке уявлення про погляди письменника на релігію. Попри те, що деякі дослідники творчості Каменяра робили спробу показати автора у світлі атеїстичної пропаганди, хочемо наголосити на тому, що І. Франко надзвичайно поміркований у цих питаннях. Із спогадів сучасників довідуємося, що, відпочиваючи в Криворівні, письменник часто бував у церкві, знаходився перших рядах серед віруючих, брав активну участь у богослужіннях. Коли ж заходила розмова про те, чи вірить наш народ у Бога, досягала найвищої точки, то Каменяр зупиняв суперечку порадою, що на це питання повинен дати вичерпну відповідь сам народ.

У канву аналізованого оповідання „одноразово вплітається голос церковних дзвонів, який часто змінює силу свого звучання: „...се був голос дзвонів, якими дзвонено на тривогу, на прогнання граду і який тепер, супроти тої гігантської музики в природі, виглядав мов цінькання дримби супроти могутнього оркестру"; „...голос дзвонів на далекій дзвіниці чувся тепер виразно, але не як сильна, переможна сила, а тілько як жадібне голосіння по помершім". На фоні грози, котра насувається, цей передзвін не лише оберігає природу від лихоліття, але й підкреслює особливе ставлення автора до храму.

У творі відчувається суголосся людини і природи: поетичне відчуття письменником її порухів, бажання протидіяти стихії природи тощо... Але, насамперед, стаємо свідками того, що перша зустріч читача на сторінках оповідання „Під оборогом" із малим хлопчиком - це ствердження вселюдського щастя, адже саме так і сприймається початок оповідання. В уривку, котрий „будемо цитувати, переважають прості речення, що є характерним для мемуаристики. Отож, читаймо самі і пропонуймо це висловлювання дітям на уроці позакласного читання, щоб вони могли дати відповідь на питання : „Що таке щастя?". Варто вдатися на уроці до коментованого читання, коли звучатимуть такі рядки: „Малий Мирон сьогодні щасливий. Неділя. Йому не веліли сьогодні йти за худобою, не посилають до снопів, ані до сіна, ані до жадної іншої роботи, як у будень; сьогодні справді в нього вакації. Відколи вернув із міста, се у нього тілько другий такий вакаційний день. І він щасливий. Уся цілотижнева мука на сонячній спеці або сльоті, при праці, що часто переходить його дитинячі, десятимісячною шкільною морокою витончені сили, - все те щезає, забувається. Він бачить лише сю чудову неділю, сей гарний день, у якім його лишать у спокою, - і він щасливий". Так, це завжди свято: бути вдома, відчувати себе дитиною на лоні природи, ходити в ліс, купатися в річці... Особливо тоді, коли є перерва від важкої праці. Серед оповідань Франка на тему дитинства - це поодинокий твір, у якому автор показує, що щастя дитини не в тому, що вона повертається зі школи, сповненої важких випробувань, до свого дому, гусей чи оборогів, але, що вона відчуває тепло і радість батьківської хати, щастя від перебування на лоні природи, з якої вийшло все живе, любов до природи тощо.

Знаючи, яким затятим прихильником „тихого полювання" був дорослий Франко, з цікавістю вчитуємося у монолог хлопчини, звернений до грибів: „А, мій паничику! Вдався ти біленький зверху і знизу! Певно, лиш сієї ночі виклюнувся з землі. Та й корінець здоровий! Се гарно. А ви, старенький дідусю! Що то, на зальоти збиралися, що так одну крису свого капелюха вгору задрали! Ой, погана гіллячка! Лягла вам на голову і от якого шрама надавила! А ось і панночка-голубіночка, сивенька і кругленька, мов табакерочка! А слимачка всередині не маєте? Як же би ні? Єсть, єсть! Ну, та ще не ушкодив, ще лише встиг розгоститися. Гераус, Грицьку! Забирайся звідси, шукай собі якого скрипуха!". Ця розмова - один із яскравих малюнків його сприйняття навколишнього, котре згодом виблисне в уявному діалозі з грізними силами природи.

Любов дитини до всього живого підтверджує характеристика селянина, сусіда Рябини, „також охотника до ранніх проходів по лісі", котрий підслухав розмову хлопчини з грибами: „Іду стежкою, аж чую, щось жибонить. Тьфу, тьфу, думаю собі, а се що таке? Звір не звір, птах не птах, прислухаюся: ніби дитина. Тьфу, аж по мні, знаєте, мороз пішов! Адже то ліс, рано ще, то що би тут дитина робила? І то в таких яличкових гущаках, що хіба лис пролізе. Тьфу, тьфу, паськуда! І сюди заходжу - не можна доступити, і туди заходжу - не можна доступити. А воно на самій середині, мов за плотом, жибонить собі та й жибонить! Далі мені аж страшно стало! Тьфу, пек ти, може, яка лісова душа. Гадаю собі: чи втікати, чи додивитися? Та бо озираюся, білий день довкола, сонечко святе світить! Прислухаюся, а воно по-людськи жибонить, ніби з кимось розмовляє, а другого голосу не чути. Аж чую - хрупнула одна гілляка, далі - друга, - просто на мене йде. Аж у мні душа застила. Та бо дивлюся, а то, вважаєте, той хлопчище, студент-от!". Така характеристика, почута з уст дорослої людини, передає нам особливе захоплення українців прадавньою тишею лісів, їх могутністю та багатством.

Загалом, залюбленість у ліс як витвір живого так і б'є від картин природи, зображених в оповіданні. Зустрічаємо тут описи і лісових хащ, і рівнинних просторів, перетворених рукою селянина. Мирон, вправно вибравшись на оборіг, з любов'ю споглядає: „... видно поодинокі дерева: онде біла береза спускає вниз довгі, гнучкі пачоси, що так і просяться, аби сплести їх на гойдалку; а онде грубезний дуб гріє до сонця свої конарі; а ось тут на мокравині карловаті вільхи густими купками порозсідалися, мов прачки над калюжею". Цікаво сприймає герой і почуті вигуки „Рани! Рани! Рани!": „...його фантазія малює йому сцени за сценами важкого, довголітнього конання могутньої хвилі лісового життя". І це „конання" він бачить як результат спричиненої людьми хвороби дуба (вони клали багаття „і випалили в його живому тілі велику діру"), понівечених беріз, з яких ранньою весною брали сік, відстріляних людьми сарн, цапів та диких кабанів тощо. Герой оповідання бачить, скільки в природі спотворено людиною, її необережним поводженням. Тому й вчувається йому її крик...

Перед дитиною розкрився й майстерно вималюваний природою рівнинний простір, котрий, на думку письменника, теж потребує опіки, захисту перед грозою, що насувається. Автор, як чудовий художник, подає нам неперевершену картину: „... ішли зразу сточисті сади та огороди аж до річки, простягався за річкою рівний, також уже скошений пастівник, та за пастівником легкими хвилями підіймалися все вище й вище орані поля, тягайся різнобарвними смугами півперек обрія, немов велетенські постави різної матерії: жовтої, зеленої, сірої, бурої та блакитної, накладені здоровенною скиртою, якої вершок кінчився далеко-далеко і для ока творив неначе підвалину, постамент для колосальної будови - Діла, що величезною темносиньою стіною вистрілював, здавалося, зовсім стрімко понад ту шахівницю піль...".

Гроза, яка вже давала про себе чути, віщувала лихо. Письменник, очікуючи розбурхану стихію, подає надзвичайно тонко виписану картину початку негоди: „...хвиля за хвилею мигали червоні блискавки, немов незримі руки перекидалися там розпеченими залізними штабами...."

Звичайно, важко не погодитися з думкою науковця М. Походзіло, що чимало творів Франка, які носять автобіографічний характер, мають широкі типові узагальнення. Вони розкривають не лише долю самого Каменяра, але й загалом антинародну реакційну систему навчання та виховання в тогочасній Галичині...