4. Акумуляція відкладів як домінуючий геоморфологічний процес на океанічному дні

Океанічне дно — найнижчий гіпсометричний рівень земної по­верхні, тому переважна акумулятивна діяльність екзогенних геомор­фологічних процесів здійснюється саме тут. І хоча у майбутньому океанічне дно з велетенськими масами осадових порід зазнає впливу процесів магматизму, метаморфізму, а тектонічні рухи, ймовірно, пе­ретворять його на зону активних денудаційних процесів, у найближчі сотні мільйонів років дно океану залишиться зоною домінування су­купності акумулятивних екзогенних геоморфологічних процесів. Май­же всі денудаційні процеси сприяють нагромадженню тут осадових відкладів, тобто мінеральних мас, які виникли під час руйнування земної поверхні. Зокрема, уламкові відклади потрапляють до океаніч­ного дна внаслідок флювіогляціальних, еолових, карстових, берегових процесів та процесів на схилах, а впродовж останніх століть ще й ан­тропогенних процесів. Навіть космічний пил впливає на нагромаджен­ня осадків на океанічному дні. І хоча дно океану час від часу зазнає

впливу магматизму, зокрема ефузії магматичних порід, панівною тут є акумуляція осадового матеріалу.

Так, щороку річки виносять у моря в середньому 18,35 млрд т твердих часточок та близько 3,2 млрд т розчиненого матеріалу. Із льодовиків і айсбергів в океан надходить близько 1,5 млрд т, внаслі­док еолових процесів — майже 1,6, абразії — приблизно 0,5 млрд т осадового матеріалу. Матеріал, який утворюється внаслідок руй­нування гірських порід (переважно суходолу), називають териген­ним. Крім того, додається ще біогенний матеріал (масою 1,82 млрд т) та уламкові продукти вулканічних вивержень (приблизно 3 млрд т). Тому до океану щороку надходить близько ЗО млрд т осадового мате­ріалу, який не відразу потрапляє на дно, а тривалий час перебуває у завислому стані. Загальна кількість завислого матеріалу в океанічній товщі сягає 1370,32 млрд т, отже, середня тривалість перебування осадових часточок у завислому стані становить 45 років.

Геоморфологічний ефект акумуляції, її вплив на формування ре­льєфу океанічного дна досить різноманітні. Вони залежать від бага­тьох умов, зокрема від того, де утворюються осадові товщі (шельф, материковий схил, підніжжя, океанічні котловини тощо), або від того, який вид осадків переважає в акумулятивному процесі (наприклад, теригенні, біогенні, хемогенні та полігенні осадки мають різну швидкість осадження: теригенні відклади — кілька міліметрів за рік, полігенна глибоководна червона глина — 0,3 —0,8 мм за тисячу років тощо).

Закономірності акумуляції осадків на шельфі дещо нагадують пе­ребіг геоморфологічних процесів на рівнинах суходолу. Внаслідок високої рухомості придонних вод основна маса осадового матеріалу «перестрибує» зону шельфу. Акумуляція приурочена переважно до западин і котловин його дна. Висока рухомість придонних вод спри­чинює підводну ерозію виступів рельєфу дна шельфу, завдяки чому на ньому відбувається комплексне вирівнювання донного рельєфу: матеріал нагромаджується у зниженнях, а виступи зазнають зрізу­вання під впливом процесів підводної ерозії або комплексної дену­дації.

У межах материкового схилу існують умови, які перешкоджають інтенсивній акумуляції: значні ухили поверхні дна, вертикальна цир­куляція водних мас, підводні зсуви та суспензійні потоки. Сприят­ливі умови для нагромадження осадків є лише на деяких, досить широких східцях (якщо схил має ступінчасту будову) та у межах окраїнних плато.

На материковому підніжжі досить сприятливі умови для нагро­мадження значної товщі осадків: тут спостерігається слабка вер­тикальна циркуляція водних мас, поширені горизонтальні (іноді зі зворотними ухилами) або дуже спадисті ділянки поверхні дна, тому підніжжя є ідеальною пасткою для осадового матеріалу, який надхо­дить із шельфу та материкового схилу. Морфологічним наслідком нагромадження осадків та акумулятивного вирівнювання є фор­мування нахиленої у бік океану слабохвилястої акумулятивної рів­нини.

Подібні умови для нагромадження відкладів, які надходять із су­ходолу та шельфу, притаманні котловинам окраїнних морів у геосин­клінальних областях, глибоководним жолобам, океанічним котлови­нам (переважно їхнім периферійним зонам, які прилягають до підвод­них окраїн материків).

Найсприятливішими для нагромадження осадків є ділянки океа­нічних котловин, що прилягають до окраїн материків — саме тут надходження осадового матеріалу є максимальним. Повільна, проте досить тривала акумуляція осадків зумовлює формування у межах окраїнних морів та океанічних котловин плоских абісальних рівнин із незначним ухилом у бік океану, які можна розглядати як рівнини граничного акумулятивного вирівнювання.

Отже, основний морфологічний ефект акумулятивних процесів на дні океану — вирівнювання, яке зумовлює зміни рельєфу дна вна­слідок поховання корінних нерівностей.

РОЛЬ ШИРОТНОЇ ЗОНАЛЬНОСТІ У ФУНКЦІОНУВАННІ РЕЛЬЄФОУТВОРЮВАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ.

З

4.11

ОНАЛЬНІСТЬ МОРФОСКУЛЬПТУРИ ЗЕМЛІ

Давні та сучасні екзогенні геоморфологічні процеси є найрізнома­нітнішими, а механізм кожного із них — багатогранним. Тому вини­кає проблема щодо оцінювання сукупної дії екзогенних процесів фор­мування рельєфу для вирішення наукових та прикладних завдань геоморфології. Крім того, до кінця не з’ясовані питання щодо загаль­них ознак перебігу геоморфологічних процесів на певних ділянках, що не дає змоги спрогнозувати їхній майбутній розвиток, та не до­

сліджені взаємозв’язки між геоморфологічними процесами й іншими природними чинниками.

Щодо категорій земної поверхні, у межах яких екзогенні процеси утворення рельєфу характеризуються типовими ознаками, існують різні уявлення. Наприклад, С. Горшков (1982) характеризує екзоди- намічні системи так: «Провідна роль в екзодинаміці земної кори належить воді. Тому відомості щодо нерівномірностей розподілу води можна використати для поділу земної поверхні на різко відмінні за умовами екзодинамічного перетворення території. Останні можна розглядати як найкрупніші таксони — природні екзодинамічн-і сис­теми з характерними для кожної з них умовами екзодинаміки. Таких типів територій чотири, зокрема це площі: 1) під водами Світового океану та великих озер і в зонах їхніх узбереж; 2) під материковими льодовиками та поблизу їхніх країв; 3) екстрааридні, що зазнають виливу переважно еолових процесів; 4) масового площинного та лінійного переміщення речовини в умовах діючих річково-басейно- вих систем. Тому позальодовиковий суходіл в основному зайнятий річково-басейновими і на меншій площі озерними й вітровими (еоло­вими) природними екзодинамічними системами».

Основними компонентами природних екзодинамічних систем є по­токи речовини — літосферні, гідросферні та атмосферні, тому кожна природна екзодинамічна система охоплює приповерхневу частину зем­ної кори, поверхневі води та частину атмосфери, тобто всі ті сфери, в яких найактивніше відбувається функціонування екзодинамічних по­токів речовини.

Функціонування річково-басейних природних екзодинамічних систем значно розрізняється залежно від їх орографічної належ­ності. На рівнинах різні за кліматичними умовами водозбірні при­родні екзодинамічні системи є розтягнутими за площею, тоді як у горах вони зближені та знаходяться відповідно до розміщення вер­тикальних ландшафтних поясів. Значні ухили майже на всіх поверх­нях рельєфу в горах зумовлюють прискорений розвиток більшості екзодинамічних процесів. Тому річково-басейнові природні екзоди­намічні системи можна поділяти на гірські, рівнинні та гірсько- рівнинні.

Чимало природних явищ на Землі мають зональний характер. По­ширення кліматичних поясів, природних зон, ґрунтового і рослинного покриву, поверхневих і підземних вод відповідає певним значенням балансу тепла й вологи, що є прямим наслідком широтної зональ­ності.

До таких зональних явищ належать екзогенні геоморфологічні процеси, оскільки їхнє функціонування залежить від надходження до земної поверхні сонячного тепла як основного чинника у роз­поділі тиску і вологи.

Питання щодо функціонування на теренах суходолу певних зо­нальних поєднань процесів зовнішньої динаміки давно перебувають | у центрі уваги вітчизняних і зарубіжних учених. Однією із вдалих спроб уявити сукупну дію екзогенного рельєфоутворення у масшта­бах суходолу є поняття про клімато-геоморфологічні (морфокліма- і тичні) зони.

Морфокліматичні зони — це значні за площею ділянки поверх­ні рівнин суходолу, у межах яких певні співвідношення тепла і во­логи зумовлюють виразне панування екзогенних рельєфоутворю- вальиих процесів, що, в свою чергу, спричинює з часом існування своєрідних геоморфологічних ландшафтів-морфоскульптур. Понят­тя морфокліматична зона певною мірою є абстракцією (подібна до поняттів природна зона, ландшафт, фація), що має довести системо- утворювальну роль рельєфу (у нашому випадку екзогенної рельєфо- утворювальної складової) у межах досить абстрактного таксону дов­кілля — природної зони. В умовах дедалі зростаючого тиску на природне середовище актуальним є науково-практичне значення морфокліматичної зональності як фундаментальної властивості екзо­генного утворення рельєфу, зумовленої загальними географічними законами.

Нині можливе вивчення морфокліматичних зон на материковому чи навіть глобальному рівні, оскільки зібрано достатньо даних щодо процесів формування рельєфу з метою з’ясування деяких законо­мірностей їх функціонування у межах цілих країн і материків. Пе­ребіг цих процесів у минулому також можна дослідити завдяки да­ним, отриманим геоморфологами різних країн. Нині існує змога ди­станційного вивчення рельєфу та індикації процесів формування ре­льєфу.