2. Іван IV Грозний – князь Московський і всієї Русі (з 1533 р.), перший цар (з 1547), син великого князя Василя III і Олени Василівни Глинської.

Після смерті батька 3-річний Іван залишився під опікою матері та Ближньої ради. Улюблена ідея царя – необмежена самодержавна влада.

У 1550-1551 рр. Іван Грозний особисто брав участь у Казанський походах. У 1552 була підкорена Казань, потім Астраханське ханство (1556), в залежність від царя потрапили сибірський хан Едигер і Ногай Великий. У 1553 р. встановлюються торговельні відносини з Англією. У 1558 Іван IV почав Лівонську війну(1558-1583 рр.) за оволодіння узбережжям Балтійського моря. Спочатку військові дії розвивалися успішно. До 1560 армія Лівонського ордена була остаточно розгромлена, а сам Орден перестав існувати. Тим часом у внутрішньому становищі країни відбулися серйозні зміни. Близько 1560 р. цар порвав з діячами Ближньої ради і піддав їх опалі. На думку деяких істориків, Сильвестр і Адашев, розуміючи, що Лівонська війна не обіцяє Москві успіху, безуспішно радили царю піти на угоду з ворогом. У 1563 р. московські війська оволоділи Полоцьком, у той час великою литовською фортецею. Цар був особливо гордий цією перемогою, здобутою вже після розриву з Ближньою радою. Проте вже в 1564 р. він зазнав серйозної поразки. Цар став шукати «винних», почалися опали і страти, у 1565 р. запровадив опричнину.

Опричнина – система заходів (репресії, страти, конфіскація земель), що здійснювались у Московській державі в XVI столітті царем Іваном IV з метою зміцнення царської влади, для боротьби з опозицією, залишками удільного сепаратизму.

Країна була поділена на дві частини - "опричнину" і "земщину". В опричнину цар відокремив частину бояр, служивих і приказних людей, був призначений особливий штат ключників, кухарів, псарів тощо ; були набрані особливі загони стрільців. На утримання опричнини були призначені особливі міста (близько 20, зокрема Москва, Вологда, Суздаль) з волостями. В опричнину було набрано до 1000 князів, дворян, дітей боярських, як московських, так і міських. Їм були роздані маєтки у волостях, призначених на утримання опричнини; колишні поміщики й вотчинники були переведені з тих волостей в інші.

Території, що не увійшли до опричнини, стали називатися земщиною. Управління земщиною цар доручив земським боярам, тобто власне Боярській думі, поставивши на чолі князя І. Бєльського і князя І. Мстиславського.

В ході Опричнини І. Грозному вдалося швидко зруйнувати землеволодіння великої феодальної знаті, бояр і княжат, що були переселені на окраїни держави, де йшли постійні воєнні дії. Спустошення зазнало до 90% земель Московського царства, що призвело до голоду та епідемій.

Опричні репресії супроводжувалися вбивствами й грабежами населення міст і вотчин. Особливо “прославився” своїми звірствами Мілюта Скуратов та його “пси государєви”. Найкривавішим епізодом в ході Опричнини став похід на Новгород 1570 року. Підозрюючи новгородську торговельну знать у підготовці переходу міста на сторону Речі Посполитої, Іван Грозний пішов на Новгород. В місті загинуло від 10 до 27 чи навіть 40 тисяч мешканців, спустошені були також і околиці Новгорода. Населення було обкладено непосильними податками, для стягнення яких Іван Грозний використовував тортури й страти. Після спустошення Новгорода у Москві було страчено до 200 чоловік із числа знаті, причому страти відрізнялися садистською витонченістю.

Опричнина була припинена 1572 року після руйнівного набігу кримських татар на Москву. Опричнинські полки виявились нездатними оборонити Москву від набігу, місто було спалене. Сам Іван Грозний при цьому втік. Татарський набіг вдарив по престижу царя і опричнини. 1575 року Іван Грозний зрікся царського престолу на користь хана Симеона Бекбулатовича, проте вже через рік скасував своє рішення і повернувся до влади, віддавши Бекбулатовичу володіння у Твері.

“Заповідні літа”

У 1581 р. було запроваджено “заповідні літа” – роки, в які заборонявся перехід селян навіть в Юріїв день. На рубежі 80-90-ті років XVI ст. складаються так звана Писцева книга, тобто перепис селян і спеціальним указом забороняються селянські переходи, що означало завершення процесу запровадження кріпосного права.

В 1597 р. вперше було прийнято указ про розшук втікачів впродовж 5 років. В 1607 р. по «Укладенню» царя Василя Шуйського термін розшуку біглих продовжили до 15 років. Ті, хто брав втікачів, платили штраф державі та виплачували компенсацію старому власнику. Держава повинна була забезпечити розшук і повернення втікачів до їх власників.

“Смутний час”

Запровадження державної системи кріпосного права призвело до різкого загострення соціальних суперечностей в країні і створило базу для масових народних виступів. Іншою причиною смути стала династичний криза. Опричнина не вирішила до кінця розбіжності всередині панівного класу. Вона зміцнила особисту владу царя, але залишалося ще досить сильне боярство. Дворянство ж ще не досягло повної консолідації. Суперечності загострилися у зв'язку з припиненням законної династії.

18 березня 1584 р. під час гри в шахи помер Іван Грозний. Його старший син Іван був убитий батьком в припадку гніву (1581 р.), молодшому синові Дмитру було лише два роки. Разом зі своєю матір'ю, сьомою дружиною Івана IV Марією, він жив в Угличі, відданому йому в спадок. На престол вступив середній син Грозного – двадцятисемирічний Федір Іванович (1584-1598 рр.), м'який за вдачею, не здатний управління державою.

Фактичним правителем держави став шурин царя боярин Борис Федорович Годунов, на сестрі якого був одружений Федір. Годунов витримав жорстоку боротьбу з найбільшими боярами за вплив на державні справи. Серед бояр, які входили в регентської ради, були Микита і Федір Микитович Романови – брат і племінник першої дружини Івана Грозного, а також Іван Петрович Шуйський – батько майбутнього російського царя.

У 1591 р. за загадкових обставин, в Угличі загинув, нібито наштовхнувшись на ніж у припадку епілепсії, останній з прямих спадкоємців престолу царевич Дмитро. Чутки приписували організацію вбивства царевича Б. Годунову.

Зі смертю бездітного Федора Іоанновича в 1598 р. припинилася стара династія. На Земському соборі було обрано царем Бориса Годунова (1598-1605). Він продовжив політику Івана Грозного, але менш жорстокими заходами. Годунов вів успішну зовнішню політику. При ньому відбувалося подальше просування в Сибір, освоювалися південні райони країни. Зміцнилися російські позиції на Кавказі.

Великим успіхом було встановлення у 1589 р. патріархії в Московії. Підвищився ранг і престиж московської церкви, вона стала остаточно рівноправною щодо інших православних церков. Першим патріархом був обраний Іов - прихильник Годунова.

Головне завдання нового царя і його радників полягала в подоланні господарської розрухи. Давши деякі пільги дворянству і посадським людям, уряд в той же час посилив закабалення селянства.

Становище в країні ще більше загострилося через неврожай. У 1601 р. більш двох місяців йшли дощі. Потім дуже рано, в середині серпня, вдарили морози і випав сніг, що призвело до загибелі врожаю. За деякими припущеннями причиною цього було виверження вулкану Вайнапутіна в Перу 19 лютого 1600 р. і викликана цим вулканічна зима. У кілька разів зросли ціни, почалася спекуляція хлібом. У наступному 1602 р. посіви озимих знову не дали сходів. Як і в 1601 р., настали ранні холоди. Ціни зросли вже більш ніж у 100 разів. Їли собак, кішок, кору дерев. Почалися масові епідемії. У Москві були відзначені випадки людоїдства.

Борис Годунов організував державні роботи. Він залучав москвичів і біженців до будівництва, роздавав хліб з державних засіків, дозволив холопам йти від своїх панів і шукати можливості прогодуватися. Але всі ці заходи не мали успіху. Поповзли чутки, що на країну накладено покарання за порушення порядку престолоспадкуння, за гріхи Годунова.

Спалахнуло повстання холопів (1603-1604) під проводом Бавовни Косолапа. Воно було жорстоко придушене, а Бавовну стратили в Москві.

Нестабільність економіки та соціальні конфлікти люди пояснювали як Божу кару за неправедні дії незаконного, «безрідного» царя – Бориса Годунова. Борис, всіляко прагнучи зберегти владу, робив усе, щоб прибрати потенційних претендентів. Так, одного з найближчих по крові до Федора Івановича його двоюрідних братів - Федора Микитовича Романова насильно постригли в ченці і заслали в монастир під ім'ям Філарет.

Поширювалися чутки, що царевич Дмитро живий, «чудесним чином врятувався» в Угличі. У 1602 р. в Литві з'явився “царевич Дмитро”. Покровителем Лжедмитрія став воєвода Юрій Мнішек.

Згідно з офіційною версією уряду Бориса Годунова це був чернець Григорій (в миру – дрібний дворянин Юрій Отреп'єв).

У 1604 р. Лжедмитрій з допомогою польських магнатів, навербував 2 тис. найманців та спільно з козаками, почав похід на Москву. Його підтримували багато бояр і дворяни, незадоволені Годуновим. Підтримували Лжедмитрія і народні маси, котрі пов'язували з ним надії на порятунок від гніту і поліпшення свого становища.

Під м. Кроми царські війська перейшли на бік самозванця.

Цій події передувала несподівана смерть Бориса Годунова на 54-му році життя. Через добу, 14 квітня 1605 р. відбулася церемонія присяги новому царю – синові Бориса шістнадцятирічному Федору Борисовичу. Проте, його на вимогу самозванця таємно вбили разом з матір’ю. Патріарха Іова заслани в монастир. 20 червня 1605 Лжедмитрій тріумфально вступив до Москви і був проголошений царем і навіть став іменувати себе імператором. Новий патріарх, «лукавий і верткий грек» Ігнатій вінчав його на царство. Філарет (Ф. Н. Романов) був призначений ростовським митрополитом.

Опинившись у Москві, Лжедмитрій підтвердив прийняті до нього законодавчі акти, спрямовані на закріпачення селян (указ про п'ятирічний розшуку втікачів).

Продовження кріпосницької політики, нові побори з метою добути обіцяні польським магнатам кошти, невдоволення московської знаті, особливо посилилося після одруження Лжедмитрія з Мариною Мнішек, призвели до організації проти нього боярського змови. У травні 1606 р. спалахнуло повстання на чолі з боярами Шуйськими. Перебили понад тисячу поляків. Марину Мнішек врятували бояри. Вона та її оточення були вислані до Ярославля. Лжедмитрій, який вистрибнув з вікна Кремлівського палацу вбили, труп спалили, а прах й вистрілили з гармати в той бік, звідки прийшов самозванець.

Після смерті Лжедмитрія на престол вступив боярський цар Василь Шуйський (1606-1610 рр.). Він дав оформлене у вигляді хрестоцілувального запису зобов'язання зберегти привілеї боярства, не забирати у них вотчин і не судити бояр без участі Боярської думи. Патріарх Ігнатій за підтримку Лжедмитрія I був позбавлений свого сану. Патріарший престол зайняв 70-річний казанський митрополит Гермоген.

З метою припинення чуток про порятунок царевича Дмитра його останки були перенесені з Углича до Москви. Він був зарахований до лику святих.

До літа 1606 р. Василю Шуйському вдалося зміцнитися в Москві, проте околиці країни продовжували вирувати. Політичний конфлікт, породжений боротьбою за владу і корону, переріс в соціальний. Народ, остаточно втративши віру у поліпшення свого становища, знову виступив проти влади.