35. Лібералізм та неолібералізм, як політичні течії

Поява лібералізму як політичної течії органічно зв’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм» почали активно вживати в першій половині ХІХ ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант та ін.

З допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із захисниками феодальних порядків. Клас промисловців та торговців, що народжувався, мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах, які не залежали б від свавілля монархів. Буржуазія намагалася захистити свої доходи від надмірно високих податків та прямих конфіскацій. Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму.

Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній віддається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не є абсолютним. Маючи свободу волі, людина, як уважали ліберали, може спрямувати свої дії і здібності як на добрі справи, так і на погані. А тому виникає необхідність у створенні правового державного порядку, призначенням якого має бути гармонізація відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаються із волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вони захищають суб’єктивні права особистості.

У ХІХ ст. розвиток соціально-політичної концепції лібералізму був пов’язаний з іменами французького мислителя Б. Констана та англійців І. Бентама і Д. Мілля. Б. Констан набув широкої популярності як захисник свободи в усіх сферах суспільного життя.Запобігти соціальній революції з допомогою своєчасних реформ — така одна з головних тез учення Дж. Мілля. Особливо наполягав Мілль на розширенні можливостей для трудящих набути освіту, оскільки вбачав основну причину соціальних конфліктів у недостатньому освітньому рівні народних мас.Мілль звертав увагу на те, що в сучасному йому суспільстві свобода часто стає лише формальністю, а водночас, слідом за Бентамом, він виправдовував обмеження свободи урядом, якщо вона призводить до небажаних наслідків.

Обговорюючи проблеми свободи, ліберали ХІХ ст., як і просвітителі XVIII ст. під правами і свободами «людини взагалі» вони фактично розуміли права і свободи буржуа. Усі представники лібералізму засуджували революцію, як спосіб суспільних перетворень. Основний шлях розвитку суспільства, на їхню думку, — це соціальна еволюція, поступове реформування різних сторін суспільного життя.

На початку ХХ ст. зі зміцненням позицій капіталізму гасло «рівних можливостей для всіх і кожного» перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманої праці. Соціальне й майнове розшарування суспільства, загострення суперечностей у період світової економічної кризи 30-х років поставили під сумнів основні ідеї «класичного лібералізму», спричинили їх радикальний перегляд.

Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мала б запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в економічне життя через податки, бюджет, планування.

Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їх участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влади, прийняття рішень у всіх представницьких органах на підставі демократичних норм, в обстановці відкритості.

Прихильники «соціального лібералізму» розуміли його і як утілення справжньої справедливості в соціальній сфері, досягнення рівних для всіх прав без будь-яких обмежень.