1. Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?

Термін «логіка» походить від давньогрецького слова «логос» (logos), основні значення якого пов'язані з поняттями «мислення» («мисль», «думка») і «мова», «мовлення» («слово»). Тоді мислення ще не усвідомлювалось як відносно самостійний феномен. Водночас до слова «логіка» вдаються й тоді, коли характеризують деякі духовні явища, насамперед мислення. Йдеться про так звану суб'єктивну логіку. Логічним, тобто таким, у якому є логіка, називають чітко визначене, послідовне, несуперечливе, доказове мислення. Логікою називають і науку, яка досліджує впорядкованість людського мислення, його закони й форми, і відповідну навчальну дисципліну.

В історико-філософській традиції аналіз давньогрецької логіки розпочинається з рубежу IV-V ст. до н.е, а саме: з діяльності Парменіда - представника елейської школи, що виникла на території „Великої Греції” (південь сучасної Італії). Він дав перше формулювання закону тотожності, розглядав його як свідчення незмінності змісту думки. Парменід ототожнював буття і мислення і вважав цей закон також і законом буття. Засади логіки дедуктивного типу заклав учень Парменіда Зенон Елейський (490-430). Він започаткував прийоми непрямого доведення. В історії логіки він особливо відомий своїми апоріями (грец. aporia – безвихідь, непорозуміння, скрутне становище). Наступний етап в становленні і розробці логічної проблематики пов’язаний із школою софістів. Опонентом софістів виступив Демокріт з Абдер (460-370). Він був засновником європейської логіки індуктивного типу. Подальший розвиток індуктивного методу спостерігаємо у Сократа (470-399). Він використовував індукцію для пошуку загального на шляху сходження від одиничних висловлювань у повсякденному житті, побутових розмовах до все більш загальних понять. Він розмежував індукцію і порівняння. Фундатором традиційної логіки є Арістотель (384-322). Всі логічні трактати Арістотеля – це зібрання його лекцій, які в різний час читав він своїм учням.

2. Поясніть відмінність між моральними нормами і нормами права.

Моральні норми – це певна сукупність, певний набір правил та норм поведінки, яких люди повинні дотримуватись в певному суспільстві чи в певній культурі. В найпершому окресленні мораль постає перед нами як сукупність норм та правил людської поведінки.

Тоді відмінність між моральними нормами та нормами права полягає у тому, що норми права у вигляді законів приймаються відповідними державними інститутами, за недотримання яких вона має право застосовувати каральний апарат з метою збереження загально – суспільного порядку.

3.Назвіть найважливіші елементи в структурі будь- якої релігії та дайте їх коротку характеристику.

Складність релігії, її органічна взаємопов’язаність із суспільною історією зумовлює потребу в аналізі структури релігії, її найперших складових. Адже, як стає зрозумілим, релігія - це перш за все явище духовне, проте - не лише. Тому як правило, в структурі розвинених релігій виокремлюють дві сторони (сфери) - духовну (релігійна свідомість) та практичну (культова діяльність, релігійні організації, релігійні відносини). Визначальним елементом у складному релігійному комплексі виступає релігійна свідомість. Як людину не можна уявити без або поза свідомістю, так само релігія не може існувати поза особливим станом чи зорієнтованістю свідомості. Поняття релігійного досвіду, з якого виростають релігії, передбачає розшарування дійсності на звичайну й вищу, проте останню - вищу, священну, єдино істинну дійсність може фіксувати лише людська свідомість, а для чуттєвого прямого сприйняття вона або не є доступною, або ж постає незвичною, незбагненною. Таким чином, релігійна свідомість - це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та спрямованих до таких предметів. Вона сама є складним духовним явищем, що має власну структуру. Під структурою релігійної свідомості розуміють сталу сукупність елементів її змісту разом із певними стабільними зв'язками між ними. Вирішальним психологічним елементом в структурі релігійної свідомості є віра. Однак необхідно зазначити, що віра може бути й нерелігійною. Віра - це такий стан людської свідомості, поза яким неможливе нормальне функціонування свідомості взагалі. Віра виражає пряме, безпосереднє і бездоказове прийняття чогось у якості виправданого, незаперечного або істинного. Віра є там, де існує беззастережне переконання. Догматична складова релігії безпосередньо переходить у систему життєвих настанов, заборон, вимог; вона вимагає від своїх прихильників виконання певних ритуалів, обрядів, церемоній, а також певного спрямування життя, певного способу життя. Будь-яка релігія виправдана лише тоді, коли вона здатна змінити життя людини, її відношення до світу й до себе самої. Найчастіше ця риса релігії проявляється в якихось діях віруючих (наприклад, хреститися, молитися тощо), в дотримуванні ними заборон або певних релігійних традицій (відвідування храму, участь у богослужіннях), в способах поведінки щодо інших людей тощо. Отже, релігія - це не тільки релігійні уявлення та почуття, але й специфічний спосіб життя, стиль поведінки, визначений тип взаємостосунків з іншими, унормування усіх життєвих процесів.