Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова

Інститут іноземної філології

Кафедра методики викладання російської мови та світової літератури

Формування уявлення учнів про священні книги індії в шкільному курсі «світова література»

Курсова робота студентки 401ан групи

Баранівської Софії Анатоліївни

Науковий керівник –

Бицько Оксана Костянтинівна,

старший викладач

Київ – 2012

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ 1

Теоретичні засади вивчення священних книг Індії в шкільному курсі «Світова література»

1. Сакральний текст як лінгвокультурний феноме (або форманта національної культури, або прецедентний текст…………

2. Психолого-педагогічні основи вивчення священних книг Індії учнями загальноосвітньої школи…..

3. Дослідження питання вивчення священних книг в методиці літератури та шкільній пратиці……

Висновки до першого розділу……..

РОЗДІЛ 2

МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ СВЯЩЕННИХ КНИГ ІНДІЇ В ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ……….

2.1. Формування початкових знань учнів про священні книги Індії в пропедевтичному курсі світової літератури

2.2. Поглиблення знань учнів про священні книги Індії в систематичному курсі світової літератури……..

Висновки до другого розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТУРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

У багатьох народів світу є книги, що шануються людьми як священні: Веди, Авеста, Бібдія і Коран. Вони пов’язані з релігійними віруваннями людей і справили великий вплив на духовний розвиток усієї земної цивілізації. Без них неможливо уявити розвиток літератури, адже це найдавніші пам’ятки культури.

Тому для своєї роботи я вибрала тему: «Формування уявлень учнів про священні книги Індії в шкільному курсі «світова література». До цієї теми звертались багато науковців серед них можна виділити Семена Абрамовича, Н. Мартинчука, Г. П. Логвіна та найбільш яскравим науковцем є С. М. Русова. У своїх книгах вона дає рекомендації на, що потрібен звернути увагу вчитель та учень при вивченні священних текстів Індії. Багато науковців розгядали проблему «Формування уявлень учнів про священні книги в шкільному курсі «світова література» серед книг представлених у їхніх дослідженнях переважає Біблія і її особливості.

Тому актуалість дослідження моєї роботи полягає в тому, що вона недостатньо вивчена вченими. Основні труднощі, з яким стикються вчиелі- предметними, зумовлені ще й дискусіями щодо специфіки трактування того чи іншого тексту, адже релігійна традиція одночасно говорить про те,що, наприклад, Біблію чи Коран треба сприймати як слово Боже. Тоді як словесники акцентуватимуть на мистецькій, художній, складовій, аналізуватимуть образність чи мовне оформлення загалом, науковці ж апелюватимуть до логічного обґрунтування появи текту, досліджуватимуть світоглядні моменти. Але головне – максимально розкрити дитині шляхи до самостійного глибшого вивчення сакральних текстів.

Предмет дослідження. Священні книги Індії.

Об’єктом дослідження. Формування уявлень учнів по священні книги Індії в шкільному курсі «світова література».

Мета дослідження. Дослідити формування уявлення учнів про священні книги Індії у шкільному курсі «Світова література».

Завдання дослідження.

1. Дослідити сакральний текст як лінгвокультурний феномен.

2. Проаналізувати та порівняти програми з курсу «світова література» 2001 та 2005 рр.

3. Визначити особливості читачів раннього й старшого підліткового віку.

4. Розглянути наукові статті, які стосуються обраної теми.

5. Розробити та подати методичні рекомендації до вивчення священних текстів Індії.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРИТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ СВЯЩЕННИХ КНИГ ІНДІЇ В ШКІЛЬНОМУ КУРСІ «СВІТОВА ЛІТЕРАТУРА»

1. Сакральний текст як лінгвокультурний феномен ( або форманта національної культури, або прецендентний текст)

Сакральне – священне, те, що володіє особливим статусом буття і протистоїть звичайному, повсякденному, вимагаючи певного типу вшанування, особливого до себе ставлення.

Сакральний текст потрібно розглядати через культоролічну, лінгвокультурологічну, релігієзнавчу і філологічну призму.

В монографії «Сакральный текст как лингвокультурный феномен» Н. П. Коновалова формує цілий спектр характеристик поняття «культура»: антропологізм, діяльнісний характер, знаковість, когтітивність, регулятивність, кумулятивність, аксилогічність, традиційність, символічність, цілісність.

В. Семенцов писав у своїй роботі «Проблема трансляции традиционной культуры на примере Бхагавадгиды»: що традиційна культура – перш за все культура, заснована на священному тексті: поза цієї своєї основи вона не тільки незрозуміла, але, так сказати, взагалі не існує. Якщо ж це так, то справедливе і зворотнє: священний текст може бути зрозумілий лише всередині традиційної культури, оскільки поза нею, в силу аналогічних міпкувань, він існувати не може. Тим часом і Гіта, і десятки інших текстів, що відносяться звичайно до розряду священних, часто-густо вивчаюься так, ніби вони з’явились не в результаті розвитку відповідних традицій, а в середині нашої (тобото Сучасної європейської культури або, якщо так можна виразитися, раптово виникли перед нами невідомо звідки, наче еврепідівський Deus Ex Machine. Щоб відновити тут порушену методологічну рівновагу, достатньо мені здається, виходити з простого принципу: традиційна культура в не меншій мірі допоможе нам зрозуміти, що таку Гіта ( чи будь-які інші аналогічні тексти), ніж, в свою чергу, Гіта прояснює, що таке традиційна культура.

ВЕДИ або ведична література – давні пам’ятки індоєвропейської словесності, створювані впродовж ІІ-І тис. до н.е. У точному значенні Веди – чотири збірники (Рігведа, Самведа, Яджурведа, Атхарваведа), які містять космологічні міфи, ритуальні дійства, а головне – концепцію світостворення. У цих зібраннях відображається система ведійської міфології, що складається з кількох рівнів:

• Божественний;

• Абстрактні поняття,жіночі божества;

• Напівбожественні персонажі;

• Міфічні герої та жерці;

• Ворожі демонічні персонажі;

• Тварини, рослини, символи, атрибути ландшафту;

• Людина у релігійно-міфологічному аспекті.

Божественний рівень утворюють 33 боги. Усі боги за своїми функціями поділяються на земних, атмосферних, небесних. Це була одна із перших спроб людства осмислити всесвіт у його цілісності. У Ведах діє значна кількість божеств, що пов’язані з космологією: Савітар – «народжувати», Тваштар – «створювати», Тратар – «захисник), Кала «час», Кама – «бажання», Араматі – «благочества» тощо. Всесвіт у Ведах складається із двох суперечливих начал: рита (істина, гармонія, духовний зміст) і нарита (безлад, хаос, відсутність істини).

Ведійська міфологія являє собою сукупність уявлень ведійських аріїв, які вторглися у ІІ тис. до н.е. в північно-західну Індію і поступово розселилися у східному і південному напрямках. Ядром ведійської міфології є космологічні міфи.

На основі Вед пізніше виникають трактати - коментарі (брахмани). Чимало ведичних сюжетів підтверджуються смисловим кодуванням, збереження у курганах, розкиданих на теренах України, зокрема її лісостепових та степових ареалах. М. Драгоманов проводив аналогії між Ведами та українським колядками, Леся Українка зверталася до мотивів ведійської доби. Деякі Веди з’явилися окремими виданнями – «Голоси стародавньої Індії у перекладі українською мовою П. Ріттера.

Давня індійська література є результатом синтезу спадщини різних племен:аріїв, дравідів і мунда. Вона створювалась на таких мовах:ведійській (північно-індійська мова), якою в ІІ-І тисячолітті до н.е. була написана «Ригведа»), санскриті (література,упорядкована, удосконалена мова), практичні (звичайна, неупорядкована середньо індійська мова), та анабхранше (пізньосередньоіндійська мова).

Специфікою давньоіндійської літератури є відсутність історіографії. Художні тексти – єдине джерело історичних знань. В результаті копіткої роботи гіпотетично відновлюють дати. «Байдуже» ставлення давньоіндійського суспільства до хронології, до проблеми руху часу зумовлене релігією та філософією.

Брахманізм (центральна доктрина серед усіх індійських філософських вчень) ґрунтується на думці про те, що брахман – це вічно живий абсолютний початок Всесвіту, який виявляє себе у різноманітних формах. Брахман тотожний духовному «я» індивідуума – атману. Таким чином, все є одночасно і брахман, і атман, різниці між ними немає. З цим положенням пов’язане учення про метемпсихоз (переселення душ), карму (ту силу, що визначає форму нового існування індивідуума у відповідності з його вчинками), сансару (кругообіг народжень, вирватися з якого можливо лише завдяки вищому знанню).

В давньоіндійській літературі в художніх текстах у єдиному потоці змішується реальне та умовне: події, сучасником яких міг бути і сам автор, і легенди, перекази. Вони не розрізняються за жанрами (релігійні і світські, наукові і художні, дидактичні і розважальні), на прозу і поезію (твори з філософії, медицини, граматики, астрономії, архітектури, написані віршами), як підтвердження, можна навести два героїчні давньоіндійські епоси – «Махабхарату» та «Рамаяну».

МАХАБХАРАТА. «Того, чого немає в «Махабхараті», немає в Індії (прислів’я). Назва епосу означає: «Велике сказання по нащадків Бхарати». Епос створювався в період з ІV ст. до н.е. по ІV ст. н.е. Він складається з 19 книг. Одна з частин епосу «Бхагавадгита» (Божественна пісня) – священна книга індуїзму, такий же характер має 19-а книга «Хариванна» (Родовід Харі (Вішну). Обсяг епосу у 8 разів перебільшує «Іліаду» та «Одісею» (1000000 шлок - двовіршів). Основний зміст героїчного епосу становить розповідь про боротьбу за владу між двома царськими родинами – кауравами та пандавами, що належать до одного племені бхаратів. Події величезного епічного сказання насправді лише звичайні міжусобиці, що відбувалися між ХІІ та Х ст. до н. е. на північному сході від Делі, біля міста Хастініпура (столиця бхаратів).

Сюжет епосу, основний пафос якого – героїчна активність, підпорядкування своїх дій дхармі (моральному закону, який з’єднує особисту долю з гармонією Всесвіту) – становить лише ¼ частину від загального обсягу. Решта – вставлені епізоди (серед них легенди про любов Налю та Дамаянти, Рами і Сіти), міфологічні перекази, притчі, філософські трактати (ХІІ та ХІІІ книги – описання про обов’язки царів, про політику, закони держави та сімейне життя, мораль, релігію тощо.) Один з розділів присвячений зведенню чертога для гри в кості між пандавами і кауравами (гра в кості – сакральний акт, у міфології аріїв на початку світового періоду аси (боги) грали з девами на долі світу та програли, але після загибелі світу аси знову повернуть собі золоту гральну дошку, скою вони володіли).

Дослідники називають «Махабхарату» - цілою літературою, давньоіндійською енциклопедією. В епосі викладено етичний кодекс давньоіндійського суспільства, який переслідує 4 мети: опис дхарми (морального закону), артхі (практичної поведінки), ками (любові) та мокші (духовного визволення).

Базуючись на універсаліях, які виділені з сюжету, відзначимо, що «Махабхарата» належить до класичних форм героїчного епосу, оскільки відсутній опис моделі світу (хоча в фіналі дія переноситься в пекло і рай), згадується квазіісторичний час, на стороні пандавів на землі б’ється бог Крішна (втілення Вішну). Як етичний кодекс, вкажемо, що серед моральних цінностей для чоловіків – справедливість (Юдхіштхіра), мудрість (у відгадуванні загадок), сила (змагання женихів), у жінок цінується краса («подібна лотосу» Драупаді) і вірність.

Українською мовою твір перекладав Іван Франко.

РАМАЯНА. Назва епосу означає «Діяння Рами». Протягом багатьох століть «Рамаяна» та «Махабхарата» існували в усній традиції давньої Індії паралельно. Виникнення датується приблизно ІІІ-ІІ ст. до н. е. Цікаво, що в цьому епосі жодного разу не згадується «Махабхарата», а в «Махабхараті» кілька разів цитується «Рамаяна» (у вставленій новелі передається основний зміст легенди про Раму і Сіту, згадується також ім’я Вальмікі, який вважається автором «Рамаяни») Обсяг епосу 2400 шлок (двовіршів), 7 книг. «Рамаяна» відрізняється від «Махабхарати» тим, чим і «Одіссея» від «Іліади»- численністю фантастичних елементів.

Головний мотив епосу – розлука та страждання героїв. «Рамаяна» - перший власне літературний твір, що записаний у перших століттях нашої ери. Письмова редакція «Рамаяни» була здійснена, як вважають, освіченим оповідачем, близьким до придворного оточення. Звідси й риси літературності: плачі та голосіння розлученого подружжя, психологізація поведінки героїв, довгі ліричні описи природи, портрети героїв, гра слів, алітерація, риторичні фігури, величезна кількість метафор.

Для ознайомлення з епосом можна звернутись до прозаїчного переказу тексту українською мовою Пречманда або скороченого варіанту О. Глазової.

Також до сакральних текстів Індії, які пропонуються в школі є Дгаммапада, що входить до складу Трипітаки.

Дгаммапада (з палі «Шлях закону», «Шлях учення», ІV ст. до н.е.) – книга висловів Будди морально-етичного й філософського спрямування, «свого роду компендіум буддійської мудрості, в якому в концентрованій, афористичній формі повно і просто викладені основні моральні принципи раннього буддізму». Містить 423 вірші-афоризми, поділені на 26 розділів. Буддійські афоризми часто утворюють пари. Провідні теми віршів: добро і зло, старість і смерть, мудрість і щастя.

Висновок: сакральний текст потрібно розгядати в багатьох аспектах. Таких як: культурологічному, лінгвокультурологічному, релігієзнавчому й філологічному. Кожен священний текст Індії має своє особливості. Більг=ща частина твору перекладена українською мовою.