Тема 1.8. Основні вимоги до оформлення бібліографічного опису наукової літератури

1. Поняття бібліографічного опису наукової літератури.

2. Документальні джерела: поняття, види.

3. Загальні правила цитування та посилання на використані джерела.

4. Загальні вимоги та правила складання списку використаних джерел.

Основні теоретичні відомості

Завершальним етапом студентської наукової роботи є складання списку використаних джерел, який розміщується після висновків. Це важлива і невід’ємна складова студентської наукової роботи, що є показником рівня кваліфікованості, культури й ерудиції автора, свідченням добросовісного ставлення до виконання завдання.

Бібліографічний опис (ДС ГУ ГОСТ) наукової літератури – це сукупність бібліографічних даних про документ, його складову частину чи групу документів, зроблених за вимогами Держстандарту 7.1: 2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання», необхідних і достатніх для загальної характеристики ідентифікації документа. Є два види опису документів: повний і частковий. Повний використовується у списку літератури, а частковий – у підстрочних посиланнях. Джерелом бібліографічного опису є: титульна сторінка, зворотна титульна сторінка, зворотна прикінцева.

Джерелом наукової інформації вважають документ, що містить певний науковий факт. Висвітлюючи друге питання, потрібно звернути увагу на те, що документальні джерела вміщують основний обсяг матеріалу, необхідного для наукової діяльності. Вони поділяються на первинні і вторинні. У первинних документах (конституція, закон, указ, статистичні дані тощо), як правило, подана первинна наукова інформація, а у вторинних (монографія, стаття і т. д.) – результати її аналітичної та логічної обробки. У списку використаних джерел перелічують лише ті з них, на які є посилання в тексті наукової роботи, виокремлені квадратними дужками (наприклад, [1,37]). При цьому джерела розміщують в алфавітному порядку за прізвищами перших авторів або заголовками назв, а також за хронологічним принципом. Винятком є конституції, закони та інші урядові документи, які вказують за першими номерами. До первинних джерел можна віднести: нормативно-правові акти, архівні матеріали (назва архіву, номер фонду, опису, справи), документально – біографічні видання, мемуари і спогади. До вторинних джерел належать монографії, наукові збірники, статті; підручники, навчальні посібники; періодичні видання (журнали, газети); довідкові видання (енциклопедії, довідники); дисертації та автореферати; інтернет-ресурси.

Під час написання наукової роботи студент повинен посилатися на джерела, матеріали, ідеї та висновки інших авторів. Посилання в тексті на джерела слід указувати за їхнім порядковим номером згідно з переліком, виокремлюючи двома квадратними дужками. За науковою етикою потрібно точно відтворювати цитований текст, оскільки найменше скорочення наведеного витягу може спричинити спотворення змісту, закладеного автором. До загальних вимог до цитування можна віднести: текст цитати починається і завершується лапками; цитата має бути повною, без скорочення авторського тексту та перекручувань думок автора; кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело.

Список використаних джерел – це елемент бібліографічного апарату, котрий містить бібліографічні описи джерел і розміщується після висновків. Список використаних джерел слід розміщувати одним із таких способів: у порядку появи посилань у тексті, в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків, у хронологічному порядку. Бібліографічний опис складають безпосередньо за друкованим твором або виписують з каталогів і бібліографічних покажчиків повністю без пропусків будь-яких елементів, скорочення назв і т. д. Кожний бібліографічний запис починають з нового рядка з порядковою нумерацією. Про кожен документ подаються такі відомості: прізвища та ініціали автора (якщо книжка написана двома чи трьома авторами, то пишеться перше прізвище автора, потім назва, після чого інші автори та місце видання, видавництво, рік та сторінки. Для міст Києва, Харкова, Москви, Санк-Петербургу вживаються скорочення: К., Х., М., СПб); назва видавництва (без лапок); рік видання (без слів «рік» або скорочення «р.»); кількість сторінок із скороченням «с.». Кожна група відомостей відокремлюється одна від одної знаком «крапка» і «тире». Бібліографічний опис роблять мовою документа. Якщо на титульному аркуші відсутнє прізвище автора (або авторів), то запис даних про книжку починають з назви, після чого за косою рискою вказують прізвище редактора та його ініціали, які ставлять перед прізвищем і решту елементів за прізвищем автора.

Відомості про статті, які опубліковані в збірниках, журналах та інших періодичних виданнях, повинні мати: прізвище та ініціали автора статті; назву статті, після чого ставиться дві косих риски, йде повна назва видання, в якому розміщена стаття, за викладеними вище правилами, а для журналу – назва, рік випуску, номер сторінки, на яких розміщена стаття.