42. Поняття форми державного устрою. Федерація: поняття, ознаки і види

Федерація – це добровільне об’єднання відносно самостійних державних утворень в одну союзну державу.

У різних країнах федеративний державний устрій має свої унікальні особливості, що визначаються історичними умовами створення конкретної федерації, національним складом населення країни, своєрідністю побуту і культури народів, що входять до її складу.

Разом з тим, можна виділити риси, що характерні для більшості федеративних держав, а саме:територія федерації складається з територій її окремих суб’єктів: штатів, земель, республік верховна виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам, хоча суб’єкти федерації мають право прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органиу більшості федерацій існує союзне громадянство та громадянство федеральних одиниць при федеральному державному устрої у парламенті є палата, що представляє інтереси членів федераціїзовнішньополітичну діяльність тут здійснюють союзні органи, які офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах.До федеративних держав відносяться такі держави, як США, Бразилія, ФРН, Російська Федерація та ін.

43. Соціальне середовище і механізми функціонування правової держави. Принципи правової держави. Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними характерними рисами-принципами:1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову;3) верховенство громадянського суспільства і його представника — Парламенту над державою і її апаратом;4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.Особливості соціальної дії права виявляють себе фу процесі функціонування правової системи. З точки зору соціології права основними функціями правової системи є:— інтегративна функція — передбачає включення колективів та індивідів у єдину систему соціальної організації, існуючого правопорядку, соціального контролю;— регулятивна функція — реалізується через надання суб´єктам правовідносин певних взаємних прав та обов´язків, а також щодо держави та її установ. За командно-адміністративної системи її значення перебільшували, оскільки держава регулювала всі сфери суспільного, духовного і більшість приватного життя.Соціальна дія права реалізується через різноманітні форми, стадії та засоби правового впливу. Соціологія розрізняє юридичну, психологічну, етичну та інформаційну форми соціальної дії права.Юридична форма соціальної дії права. Полягає у врегулюванні суспільних відносин наданням прав і накладанням обов´язків на суб´єктів. Є найбільш вивченою формою соціальної дії права.Психологічна форма. Виявляється у взаємодії інтересів учасників правового спілкування, а також у ставленні особистості до чинних правових норм (прийнятті, виконанні, ігноруванні, порушенні норм, формальному ставленні до них). Якщо психологічний стан особистості апатичний до правових вимог, це породжує відповідний вид правомірної поведінки. З юридичної точки зору така поведінка є нормативною, а з соціологічної — ні, оскільки вона лише формально відповідає нормам, не є гарантією, що апатія з часом не переросте у байдужість, а потім і в негативне ставлення. Як відомо, апатичне ставлення до права, поєднане з негативною діяльністю, є основою протиправної поведінки. Результатом психологічного впливу права є формування його образу як узагальненої, емоційно-забарвленої форми правової реальності у вигляді комплексу уявлень про закони, правові установи.Етична форма. Реалізується через моральний потенціал норми, її справедливість, що створює передумови для успішної соціальної дії права.

44. Взаємозв’язок правової держави і громадянського суспільства. Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.Концепція правової держави в сучасних умовах це не лише проголошення основних принципів і рис, що складають теорію такої держави, а й необхідність реального формування нових соціально-політичних інститутів, котрі замінили б існування закритої авторитарної політичної системи відкритою демократичною системою, яка діяла б на засадах панування права (правового закону) в суспільстві.Правова держава нині розглядається як держава, в якій виключно юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, охорона, захист і поновлення порушених прав громадян, взаємна відповідальність держави та особи, контроль і нагляд за утворенням і застосуванням юридичних законів. Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.Отже, правова держава може розглядатись як полі' тико-юридична форма організації суспільного життя, що належить до таких фундаментальних соціальних цінностей, як права людини і громадянина, конституціоналізм, демократія тощо.

45. Основні тенденції розвитку державності в сучасному світі. В розвитку сучасних держав можна виділити декілька тенденцій. Зокрема, провідною тенденцією в розвитку багатьох держав, особливо європейських, є намагання створення демократичної, правової держави. Важливою тенденцією в розвитку сучасної держави виступає демократичне обмеження суверенітету держави, що йде на зміну абсолютному суверенітету. Наприклад, вимога однієї держави до іншої ліквідувати наслідки катастрофи на атомній станції, не повинна розцінюватись як втручання у внутрішні справи цієї держави. В розвитку сучасної держави прослідковується також тенденція децентралізації державної влади, розвитку самоуправління. Важливими тенденціями в розвитку сучасної держави виступають, з однієї сторони, тенденція до інтеграції економічного і політичного життя з іншими державами, а з другої - тенденція зростання національних рухів, утворення національних держав. Важливою тенденцією в розвитку сучасної держави є намагання мати власну ідеологію, яка б об'єднувала суспільство. Ще одна тенденція в розвитку сучасної держави пов'язана із скороченням бюрократичного управлінського апарату і зменшенням розходів на його утримання.

46. Поняття політичної партії. Ознаки і типи політичних партій .Політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система.Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:1. Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках – у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі. Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії та ін.);2. Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією);3.Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори); 4. Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);5. Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);6. Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);7. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);8. Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції).

47. Процес формування сучасних політичних партій .Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сформувалася в середині XIX ст.Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. У сучасному світі налічується понад вісімсот партій, які об'єднують близько сотні мільйонів членів.Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Монтеск'є, Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, Токвіль, Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX сторіччя М. Вебер, Г. Моска, Парето, Міхельс, Дж. Брайс та ін.Послідовники теорії Руссо про всезагальнс благо розглядали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, як вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оцінювали роль партій й "батьки-засновники" Конституції США Дж. Вашингтон, О. Гамільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зважати на те, що люди мають відмінні політичні уподобання, у т.ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність, справедливість.Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:--наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;--різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;--незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;--наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей. Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів. Засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

48. Основні тенденції в розвитку політичних партій .Перехід до демократії неможливий без створення ефективних політичних інститутів, зокрема партій та формування партійної системи. Бажаним результатом демократичного переходу є консолідація демократії. Важливою складовою цього процесу є консолідація політичних партій. Основні стратегічні інновації щодо формальних основ і принципів функціонуванння політичних партій в перехідний період уже впроваджені. Вони набувають тактичного значення та вимагають закріплення і загальносуспільного визнання демократичних принципів функціонування політичних партій, що можна визначити як процес консолідації останніх. Консолідація політичних партій – це також формування у політичних партій здатності до саморозвитку, що передбачає постійне удосконалення і є рухом до ідеалу демократії.Важливим аспектом демократизації суспільного життя в Україні є розвиток багатопартійності. Процес виникнення політичних партій почався на рубежі 90-х років. Саме через громадські рухи і партії до активної державотворчої діяльності залучилися значні прошарки населення, які зробили істотний внесок у формування засад демократії.Але становлення політичних партій і громадських рухів проходить в екстремальних умовах. Поглиблення економічної кризи, крах суспільних ідеалів спричинять стрімке зростання соціальної напруженості, девальвують в очах значної частини населення демократичні цінності.Усунення з політичної арени КПРС, заперечення комуністичної ідеології ще недавно уявлялося багатьом остаточним прощанням з минулим, кроком у "світове співтовариство". Але монополія на владу змінилася владою монополій. Замість єдиної ідеології, що виконувала державницько-охоронні функції, з'явилось безліч нових теорій і доктрин, що претендують на універсальність.Поряд з іншими факторами це на певному етапі призвело, як свідчать проведені дослідження, до певної деполітизації суспільства. Більшість населення відчуває байдужість до політики і політиків. Склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих політичних партій в Україні нараховується 31, але жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серед головних причин цього явища слід виділити:1) наявність старої соціальної структури, яка все ще знаходиться у стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися перш за все через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації;2) певну алергію до самого терміну "партія" як важкої спадщини багаторічного монопольного панування КПРС;3) зневіру багатьох громадян взагалі у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення;4) відсутність у нашому суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії;5) доктринальний характер більшості існуючих політичних партій, які намагаються не стільки зрозуміти і врахувати особливості посттоталітарного суспільства, скільки нав'язати йому нову модель (доктрину) соціального розвитку.Тому справжня багатопартійність в Україні ще не сформувалась. До цього часу основою існування політичних партій і громадських рухів є здебільшого ідеологічні посилання та відмінності окремих осіб і груп у світогляді.

49.Функції партій. Методи і форми впливу партій та політичне життя 1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. Проте, у той час як групи тиску лише виражають певні інтереси, політичні партії відбирають, раціоналізують і впорядковують інтереси, як правило, різних груп, об’єднуючи їх в єдину систему. При цьому багато з цих вимог відкидаються залежно від їх відповідності партійній ідеології, що пояснюється двостороннім зв’язком політичної партії з її соціальною базою. Таким чином, політична партія є важливим фактором у визначенні, відборі, систематизації і вираженні суспільних інтересів у політиці.2. Комунікативна функція. Багато західних авторів особливо наголошують на цій функції політичних партій, зазначаючи, що саме вони значною мірою забезпечують необхідний зв’язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян. Партія, таким чином, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо, який спрямований як вгору -- до вершини владної піраміди у державі, так і вниз -- до найнижчих соціальних верств, та є визначальним для політичного управління у суспільстві. У конкурентних партійних системах висхідний канал комунікації (зв’язку) від керованих до керуючих є досить інтенсивним і сталим. Однак навіть у таких системах партія функціонує як засіб для вираження і поширення інформації, освіти, впливу на громадську думку. Саме це мав на увазі М.Дюверже, зазначаючи, що партійна система меншою мірою є відбитком громадської думки, ніж громадська думка -- проекцією партійної системи. В однопартійних системах, де існує тільки правляча партія, потік політичної комунікації спрямований переважно донизу.3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. Відбір кандидатів усередині партій часто є більш вирішальним етапом, ніж подальші всенародні чи регіональні вибори. Це є справедливим для усіх партійних систем, у тому числі й для однопартійних. А в системах пропорційного представництва з партійними списками, що переважають у континентальній Європі, позиції кандидатів у виборчому списку практично визначають їхні шанси на виборах. Якою б не була виборча система, попередній відбір кандидатів на ті чи інші державні посади часто здійснюється вузьким “електоратом” партійних діячів. Крім того, за допомогою партій відбувається політична соціалізація їхніх членів і прихильників, виховання та ідентифікація їх у певному політико-ідеологічному руслі. Часто передача цих соціальних цінностей та політичних уподобань здійснюється з покоління у покоління. Приміром, у Великобританії та США значна частина виборчих округів протягом більш ніж століття зберігає свою прихильність до кандидатів однієї й тієї ж політичної партії.4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. Політичні партії були головними рушійними силами у революційних перетвореннях сучасної доби. Так, грандіозні трансформації суспільств у СРСР та Китаї, котрі відбулися у цьому столітті, були проведені “передовими загонами пролетаріату” -- комуністичними партіями, що призвело до радикальних, корінних соціальних змін. А націоналістичні партії в більшості країн, що розвиваються, відіграли вирішальну роль у здобутті державної незалежності та подальшого згуртування нових націй у “традиційні” суспільства. Подібний процес можна також спостерігати з розпадом СРСР та Югославії у так званих нових незалежних державах. Коротко кажучи, політичні партії задають напрямок та беруть або прагнуть брати активну участь у здійсненні державної політики.5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі). Справляючи, таким чином, значний вплив на громадську думку та поведінку громадян (виборців), партії відіграють роль своєрідного “лакмусового папірця” -- соціального індикатора і відповідно -- інтегруючого фактора для тих чи інших соціальних верств, спільнот і груп, які бачать у конкретній партії виразника своїх політичних потреб та інтересів, з якою вони пов’язують свої надії на вирішення певних суспільних завдань і розвиток країни, з якою, нарешті, вони ідентифікують себе у ставленні до різних проблем, що існують у суспільстві. Політичні партії є, як визначають соціологи, референтними групами для своїх прихильників. Досить часто виборець звично голосує за “свою” партію, не заглиблюючих у суть її програм або складу і якостей її кандидатів, просто тому, що психологічно він зорієнтований саме на цю конкретну партію, з якою він асоціює і свій політичний вибір. Партія стає “певним реальним явищем у пам’яті та емоціях електорату, незалежно від його думки і дій” (Г.Уоллес) 2). Це підтверджується багатьма науковими дослідженнями виборчої поведінки, хоча очевидним сьогодні є також і зниження рівня ідентифікації виборців з політичними партіями у багатьох демократіях світу.

50. Однопартійні, двопартійні та багатопартійні політичні системи .Партійна система - система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями)1). Партійна система - це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є у своєму широкому розумінні певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв”язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні -- систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади. Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем. Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів. "Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном". Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади. Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені"). Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі: --помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючюс партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями; --поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд; --атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

51. Партійні об’єднання та партійні блоки Політична партія — це об'єднання прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утворюється для участі у виробленні та здійсненні державної політики, виборах органів влади, представництва в їх складі.Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єднань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але — і це основне — неолітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бути суб'єктами політичної системи. У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії. Їх появі сприяли два основні чинники:-розширення виборчих прав;-розвиток робітничого руху. Масові політичні партії як інститут європейської культури у сучасному розумінні сформувалися лише в середині ХХ ст. і поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності та функції. Ознаки політичних партій:– добровільність об’єднання;– певна тривалість існування в часі;– наявність організаційної структури;– прагнення влади;– пошук народної підтримки.Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій.

52. Співвідношення виборчих та партійних систем. Партійна система - система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями)1). Партійна система - це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є у своєму широкому розумінні певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв”язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні -- систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади. Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв (безумовно, що не лише кількості партій, як це нерідко робиться у вітчизняній політологічній літературі). Спробуємо позначити теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для створення більш детальної типології партійних систем, розрізняючи при цьому, по-перше, загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, а по-друге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв у межах кожного з цих двох великих блоків (груп) класифікації.Виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних) характеристик політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем:1) стабільні та нестабільні;2) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються;3) функціонуючі у нормальній та у надзвичайній обстановці;4) поляризовані (точніше -- біполярні), багатополярні та атомізовані;5) альтернативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні;6) молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях;7) партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження (це може бути так званий період “протопартійності”, тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, але ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), та такі партійні системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і саморуйнування;8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни), регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо.Ви́борча систе́ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними.Існує три розуміння цього поняття:— Вузьке;— Нормативно-правове;— Широке;Вони не заперечують одне одного, а розглядають з різних боків.1. Виборча система — спосіб переведення голосів виборців в мандати депутатів та владні посади.(2 способи: мажоритарний та пропорційний).2. Виборча система — порядок формування виборчих органів держави, спосіб, у який розподіляються депутатські мандати.3. Виборча система — сукупність суспільних взаємовідносин, взаємодій, процесів, інститутів, цінностей, норм, які обумовлюють формування виборних органів держави.Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

53.Політична опозиція, її місце та роль у політичному житті суспільства. Політична опозиція — це легальна форма протистояння й протидії офіційному політичному курсові, що передбачає можливість і здатність здійснювати контроль, висловлювати позиції й впроваджувати альтернативні пропозиції. Таке визначення політичної опозиції, на нашу думку, по-перше, сприяє запобіганню її обмеженого й однобічного розуміння (лише як певного протистояння), а по-друге, дає можливість відокремити цей підхід від ширшого тлумачення опозиції як форми суспільного протесту. Результати дослідження проблеми розуміння сутності політичної опозиції як інституту демократичної політичної системи та її співставлення з поняттям опозиції як форми суспільного протесту дозволяють зробити наступні висновки.1. Політична опозиція, виступаючи ефективним засобом цивілізованого розв’язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп та будучи невід’ємною складовою механізму стримувань і противаг у структурі владних відносин, може існувати лише за умов надання та гарантування кожному громадянинові права на протест, де опозиція виступає однією з його форм. Тобто опозиція як політичний інститут може існувати лише в демократичному суспільстві, тоді як опозиція як форма суспільного протесту проявляється і за умов недемократичних режимів.2. Різниця між поняттями „опозиція як політичний інститут” та „опозиція як форма суспільного протесту” розкривається й через підходи до їх класифікації. Так, наведена класифікація опозиції як форми суспільного протесту вказує на те, що вона пронизує всі сфери суспільного життя, тоді як опозиція як політичний інститут є специфічним проявом опозиційності в політичних відносинах.3. Різна природа і суть опозиції як політичного інституту та форми суспільного протесту чітко простежується через їх суспільні функції, мету діяльності, тривалість існування та необхідність визначення і закріплення на законодавчому рівні їх політико-правового статусу, що підкреслює інституційний вимір першої. 4. Порівняльний аналіз понять „опозиція як політичний інститут” та „опозиція як форма суспільного протесту” дозволив сформулювати визначення політичної опозиції в її розумінні як політичного інституту, що відрізняється від тлумачення опозиції як протистояння — однієї з характеристик суспільних відносин, що сприяє більш адекватному розумінню сутності політичної опозиції, розкриває її соціальне єство і призначення. Політична опозиція як інститут демократичної політичної системи особливого значення набуває в суспільствах перехідного типу, де немає традиції демократичного правління, відповідних форм реалізації політики на засадах здорової конкуренції і толерантності, де ще й досі відчувається вплив моністичного розуміння політичного буття. Тому особливо важливим як для політичної науки, так і для практики є її належне гносеологічне визнання, що запобігало б однобічному її розумінню, а відтак і спотворенню на практиці її суспільного призначення. Опозиція має стати чинником демократизації політичної системи суспільства.

54. Партійна система сучасної України: особливості становлення і тенденції розвитку . Відміна в 1990 р. шостої статті Конституції СРСР, в якій, закріплювалося монопольне положення КПРС подолала формальні перешкоди для розвитку в Україні багатопартійної системи. З цього часу партійна система України у своєму розвитку зазнає ряду якісних змін, послідовно змінюючи свою конфігурацію. [Шведа]Проведений автором аналіз дозволяє відзначити, що соціально-політична ґенеза політичних партій в Україні пройшла такі етапи: протопартійний (1960 - поч.1990 p.); формотворчий (1990 - 1993 рр.); період переходу від багатопартійності до багатопартійної системи (1994 - 1998 рp.); трансформація партійної системи України (1998 р. - до наших часів). [Бойко]Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. На сьогодні налічується 158 зареєстрованих політичних партій (станом на 1 листопада 2008 року).Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. [Політологія / Примуш,с.157]Аналіз розвитку партійної системи України дозволяє зробити висновок, що вона є багатопартійною системою малих партій. Політичне майбутнє таких партій, як свідчить досвід зарубіжних демократій, пов'язане зі створенням блоків. [Рагозін]Партійна система України може бути охарактеризована, якщо скористатися класифікацією Дж. Сарторі, як багатопартійна обмеженого поляризована система [Рагозін], при якій в Україні поряд із двома основними партіями або «партійними таборами» (під останнім ми розуміємо, наприклад союз ПР і КПУ при якому комуністи, фактично будучи окремою партією, змушені слідувати у фарватері Партії регіонів, оскільки всі інші конфігурації парламентських коаліцій для них неможливі) буде існувати ще й «третя партія», яка відіграватиме роль балансу між «помаранчевими» і «синіми». Слід зазначити, що мова йде саме про партійну систему обмеженого плюралізму, а не про так звану «партійною системою двох-з-половиною партій», бо, наприклад, у нинішніх умовах роль третьої партії може зіграти як Блок Литвина, так і Блок «Наша Україна - Народна самооборона», котрий теоретично може вибирати - приєднуватися йому до БЮТ чи до ПР. [Сімгномів]Проте С.Д.Гелей, С.М.Рутар та Е.Ф.Пуфлер характеризують партійну систему України як атомізовану. На думку автора дослідження, атомізована партійна система характерна для періоду 1994-1998 рр.Сьогодні в Україні відбувається кристалізація партійної системи, переконаний в цьому і директор політико-правових програм Центру Разумкова Юрій Якименко. «Відзначається тенденція збільшення учасників виборів у період з 1998 по 2006р., проте, у парламент потрапляє дедалі менше партій. У 2006. з 78 політичних сил до Верховної Ради України пройшли п'ять». [Якименко]

55. Поняття та основні функції груп інтересів. Типологія груп інтересів. Групи інтересів — це різноманітні спільності людей, передусім соціальні. Типологія груп інтересів за їхньою соціальною основою є визначальною. Саме вона відбиває багатоманітність соціальних інтересів, допомагає визначити роль тих чи інших соціальних спільностей у політичному житті суспільства. Відповідно до основних груп соціальних спільностей виокремлюються класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні об'єднання (організації та рухи) як групи інтересів. Розглянемо деякі з найбільш масових, організованих і впливових у політичному житті груп інтересів, виокремлених за соціальною основою. Багатоманітність груп інтересів зумовлює необхідність їх розмежування й типології, яка допомагає глибше пізнати їхню сутність та особливості, роль у політичній системі суспільства. Групи інтересів розрізняються за своєю соціальною основою, сферами діяльності, організаційною побудовою, цілями, методами й засобами діяльності, отже, можуть поділятись за різними ознаками. У політичній системі суспільства групи інтересів виконують певні функції, до яких належить насамперед функція артикулювання інтересів, тобто перетворення соціальних прагнень, емоцій та очікувань у певні політичні вимоги. Ці вимоги доводять до владних структур побажання громадян, тим самим залучаючи останніх у політичний процес, роблячи їх суб'єктами політики.Артикулювання інтересів вимагає їх агрегування, тобто узгодження часткових потреб, установлення між ними певної ієрархії, вироблення на цій основі загальногрупових цілей. Ця функція передбачає вибір не лише політично найбільш значущих, а й найреальніших вимог стосовно можливостей їх задоволення.Групи інтересів підтримують тих чи інших політиків на виборах до представницьких органів державної влади, впливають на їхню діяльність у владних структурах, на відбір кадрів для державного апарату й тим самим виконують функцію формування та оновлення правлячої еліти.Важливою функцією груп інтересів є інформаційна, яка полягає в тому, що вони доводять до органів влади інформацію про стан громадської думки щодо тієї чи іншої проблеми суспільного життя. Використання цієї інформації помітно полегшує підготовку і практичне застосування законодавчих актів, істотно підвищує ефективність адміністративної діяльності. Володіння інформацією дає можливість державним органам знаходити відповіді на актуальні питання суспільного розвитку.Німецький політолог Ульріх фон Алеман запропонував таку типологію груп інтересів залежно від п'яти різних суспільних сфер діяльності:1. Організовані інтереси в економічній сфері та в сфері праці: підприємницькі об'єднання та об'єднання самостійних категорій працівників; профспілки; споживчі спілки.2. Організовані інтереси в соціальній сфері: об'єднання захисту соціальних прав (на зразок товариства сліпих); об'єднання соціальних досягнень (наприклад, благодійні громадські спілки та заклади); групи самодопомоги (анонімних алкоголіків тощо).3. Організовані інтереси у сфері дозвілля й відпочинку: спортивні спілки та об'єднання;гуртки для спілкування і реалізації хобі.4. Організовані інтереси в сфері релігії, науки і культури: церкви, секти; наукові асоціації; загальноосвітні гуртки, клуби з мистецтва.5. Організовані інтереси в суспільно-політичній сфері: духовні, етичні, правозахисні об'єднання; громадсько-політичні об'єднання (екологічні, за роззброєння, емансипацію жінок тощо)1

56. Громадські організації та рухи в політичній системі суспільства.Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах. Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами: -наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя; -загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення; -дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини - виникненням екологічної катастрофи; -реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей; -актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя; -зростаючим культурним рівнем широких верств населення; -стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об'єднанню. Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об'єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією, полягає в обов'язку коритися встановленим у ній правилам. Членам організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським; здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки поведінки). Відзначають, що громадські об'єднання виникають здебільшого знизу, але іноді й за ініціативою згори, створюються для реалізації різних потреб і суспільних інтересів та діють в інтересах своїх членів. Громадські організації та рухи - це спільна життєдіяльність людей, що передбачає їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує збереження й розвиток соціального організму. Це перебування людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де здійснюються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами й цінностями. Свідченням колективістського характеру діяльності громадських організацій і рухів є їхня масовість, характер внутрішньої структури. Громадські організації та рухи надають широкі можливості для суспільної ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки демократичним принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою мірою всім громадсько-політичним об'єднанням громадян - політичним партіям, громадським організаціям і рухам. Такими принципами є: добровільність членства, виборність усіх керівних органів, підзвітність і підконтрольність керівництва членам організацій, гласність у роботі, колегіальність. Громадські об'єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат. На базі формальних громадських організацій часто виникають неформальні. Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і локальними. Іноді їх важко відрізнити від господарських об'єднань, кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування; нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій можна віднести, наприклад, різні аматорські об'єднання, клуби авторської та аматорської пісні, молодіжні організації, групи оздоровчо-духовних систем. Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи: функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов'язані. Діяльність громадських організацій та рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.

57. Легальний і нелегальний лобізм. Лобізм як уособлення позитивних і негативних ознак виступає важливим елементом життєдіяльності суспільства:1) впливаючи на управлінські рішення, сприяє посиленню тонусу органів державної влади й управління, надає їм необхідної динаміки та гнучкості; 2) постає інструментом самоорганізації громадянського суспільства, забезпечує суспільну підтримку того чи іншого законопроекту або опонування йому, справляє безпосередній вплив на політику; 3) як специфічна форма прояву політичного плюралізму створює можливості для забезпечення інтересів меншості; 4) забезпечує реалізацію вимог принципу свободи стосовно діяльності громадських організацій, політичних партій, недержавних структур-асоціацій, окремих груп населення тощо; 5) орієнтує щодо цілей суспільство, стимулює інноваційні зміни, спонукає до конкретних дій; 6) сприяє розширенню інформаційної й організаційної бази рішень; 7) постає інструментом взаємодії представницької та виконавчої гілок влади;8) є засобом досягнення компромісів й укладання угод, а це сприяє знаходженню рівноваги між політичними силами. Тіньова сторона лобізму полягає в тому, що він: по-перше, часто є засобом неправового тиску на державні органи (хабарництво, корупція, тощо); по-друге, може слугувати чинником захисту та посилення вузьких, корпоративних інтересів; по-третє, спроможний ідентифікуватися з небезпекою «розмивання» народовладних засад суспільства, перетворення демократичних інститутів на інструмент впливу окремих владних груп, їхнього соціального позиціонування як засобу формування та накопичення соціального капіталу; по-четверте, спроможний призводити до дестабілізації ситуації, сприяти зростанню соціальної напруги, особливо у разі формування соціально поляризованого суспільства; по-п’яте, здатний до блокування назрілих управлінських рішень, суспільно важливих соціальних ініціатив, інтересів, пріоритетів розвитку; по-шосте, спроможний дестабілізувати державну політику, скажімо, за умов орієнтації на перерозподіл бюджету, часту зміну пріоритетів, посилення позицій однієї з гілок влади за одночасного послаблення іншої тощо; по-сьоме, може використовуватися і в «прозаїчніших» цілях – як інструмент збагачення окремих верств, осіб; по-восьме – як інструмент пріоритетного задоволення іноземних інтересів за рахунок вітчизняних. Сам по собі лобізм не є негативним явищем. Зрештою, в Америці нікому на гадку не спаде сприймати лобіста як всесвітнє зло. Це легалізована структура, що цілком офіційно на законних засадах допомагає “проштовхнути” те чи інше рішення через законодавчий чи виконавчий орган. В Україні все по-іншому. Лобістську діяльність законодавчо не врегульовано, що дає чимале поле для спекуляцій, корупції та “протягування” вигідних конкретній людині законів чи указів. Лобі́зм (англ. lobbyism) — скоординована практика відстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того, або іншого рішення. Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.