Іі.1.5. Космічне право в системі нового міжнародного правопорядку

Космос, ноосфера і проблема виживання людства

Космос завжди приваблював людину, інтерес до нього сформувався ще в глибинах міфологічної свідомості і зберігався на всіх етапах історичного розвитку людства. Космологічні ідеї завжди залишаться в центрі світоглядних побудов, а розгортання і подальший розвиток космічних досліджень є важливим прискорювачем соціального прогресу. Така оцінка освоєння космосу відбиває фундаментальність космічної діяльності з точки зору реалізації людської сутності.

У наш час спостерігається тенденція до поновлення цілісного космічного світорозуміння, втраченого відчуття причетності людини до космосу. Сучасна людина намагається відчути себе не випадковою у космосі, про що свідчать розповсюдження та актуалізація ідей антропокосмізма.

Своєрідне відродження концепції єдності людства і Всесвіту знайшло своє відображення в роботах В.І. Вернадського, К.Е. Ціолковського, Ю.В. Кондратюка, О.Л. Чижевського, М.Г. Холодного та ін. У роботах цих вчених прагнення до оволодіння «небесним простором» розкрито не стільки як проблему технологічну, скільки як моральну.

Людська цивілізація, вийшовши в космічний простір, не тільки претендує на статус «перетворювача і володаря» природи, але й реалізує його. Діяльність людства набула планетарних масштабів і глобального характеру. Але досягнення науково-технічного прогресу спровокували небезпечні надії людини на безмежну владу її над природою. Втративши інтуїтивне відчуття своєї єдності з природою та вважаючи, що вона живе за своїми власними надприродними або поза природними законами, людина починає інтерпретувати природу як передумову для розвитку складної інфраструктури соціуму або необмежену сукупність ресурсів, які, в кращому випадку, слід використати раціонально.

Під впливом досягнень науково-технічного прогресу відбуваються якісні зміни в сфері взаємодії суспільства і природи, людини і космосу.

Планета Земля сформувалася в результаті масштабних космічних, геотектонічних і геохімічних процесів, на які згодом наклався процес виникнення і розвитку біосфери. Поява і становлення людини як однієї з компонент біосфери на перших порах не викликали особливих збурень в її (людини) природному оточенні. У боротьбі за існування homo sapiens, опанувавши вогонь і найпростіші знаряддя праці, займаючись полюванням, скотарством, землеробством з випалюванням лісів під посіви, а пізніше їх вирубуванням з метою будівництва тощо, безперечно вже вносив визначені збурення в природу. Але поки можливості його були обмежені, ці впливи були не дуже великі.

Поступовий технічний прогрес, що вилився у промислову революцію, кардинально змінив ситуацію. Пізнаючи закони природи і створюючи все більш могутню техніку, стрімко зростаюче людство за масштабами свого втручання у природу наблизилося до природних сил.

Успіхи в освоєнні космічного простору, в опануванні ядерної енергії, в досягненнях генної інженерії додали людству у другій половині ХХ століття оптимізму та впевненості в успішному подоланні окремих проблем, що залишалися на порядку денному індустріального суспільства споживання: все більш зростаюча прірва між рівнем життя розвинених країн і таких, що розвиваються; вичерпаність низки природних ресурсів; скінченність запасів «класичних» енергоносіїв; епідемії хвороб, які до цього часу або особливо не докучали, або взагалі були невідомі людству (наприклад, онкологічні та сердечно-судинні захворювання, ВІЛ/СНІД, пташиний та свинячий грип тощо).

В кінці минулого століття стало очевидним, що численні оптимістичні прогнози розвитку людської цивілізації не виправдалися або виправдалися тільки частково. Прискорений технічний і соціальний прогрес, який обіцяв вирішення планетарних проблем забезпечення людства теплом і енергією, продовольством і житлом, медичним обслуговуванням, культурним розвитком і освітою, збереженням довкілля та підтримкою особистої та колективної безпеки, виявився в протиріччі з еволюційними процесами в суспільстві та природі.

Відійшовши від шоку військової ядерної загрози, людство виявило, що локальні екологічні катастрофи стали стрімко переростати у глобальні проблеми: кислотні дощі, розвиток «парникового ефекту», виснаження озонового шару, масштабні забруднення токсичними хімічними речовинами та радіонуклідами, стрімке скорочення біологічного різноманіття, таке інше. Все це свідчило про те, що для людства згубною може виявитися аж ніяк не тільки загроза ядерної війни.

Багато з того, що створювалося генієм людського розуму в ім’я і для блага людини (атомна енергія, швидкісний транспорт, трансплантація органів, генна інженерія, глобальна комунікаційна система, масова культура і нові релігії) в більшості випадків поверталися своєю протилежністю, додаючи проблем цивілізації та наносячи непоправної шкоди довкіллю.

І не дивно, що представники світової наукової думки, висвітлюючи широкій громадськості корені причин, які заганяють цивілізацію в режим самовинищення, все настирливіше вимагали більш активної скоординованої роботи міжнародних організацій, державних діячів, інших представників світової еліти над зміною пріоритетів суспільного прогресу. Щоб вижити і продовжити розвиток цивілізації – необхідно змінити себе, писав ще в 50-х роках ХХ століття один із засновників кібернетики Н. Вінер¹.

Зрозуміло, такі зміни відбудуться не стихійно, а цілеспрямовано, усвідомлено, і головним механізмом управління переходом на модель сталого розвитку має стати моральний, гуманний розум усього об’єднаного людства. Саме глобальне поєднання людства на розумній, максимально гуманізованій і екологізованій основі і є ідеєю становлення сфери розуму (ноосфери), запропонована видатним вітчизняним вченим В. Вернадським, як якісно нового стану цивілізації².

зусилля відомих вчених, представників політичних і ділових кіл з різних країн світу (і в першу чергу, діяльність Римського клубу) підготували грунт для обговорення проблем глобального розвитку на міждержавній основі в рамках ООН. У 1972 році на Стокгольмській конференції ООН, висловивши серйозні занепокоєння станом навколишнього середовища та перспективами розвитку цивілізації в умовах невпинного зростання населення планети, і з метою подальшого опрацювання порушених проблем світовий форум утворив спеціальну структуру в системі ООН – Програму ООН з довкілля (ЮНЕП). За час, що минув, ЮНЕП, інші структури ООН і Міжнародна спілка наукових союзів (МСНС) здійснили величезний обсяг роботи.

Але з плином часу ставало все більш очевидним, що в рамках існуючої моделі індустріального розвитку захист довкілля носить характер боротьби з наслідками, а не з причинами, що їх породжують. Все виразніше світова спільнота усвідомлювала необхідність кардинального перегляду самої моделі розвитку людського суспільства.