Лекція № 11

Тема: Договірно-правове забезпечення інформаційної діяльності

Мета:

• Ознайомити з договірно-правовим забезпеченням інформаційної діяльності, розглянути положеня статей Указу Президента щодо інформаційної діяльності.

• Розвивати логічне мислення, загальний кругозір, вміння висловлювати думки.

• Виховувати уважність, наполегливість

План:

1. Інформаційна діяльність як одна з умов ефективності управлінської діяльності.

2. Договірно-правове забезпечення інформаційної діяльності.

В Указі Президента "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року "Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України" зазначається, що першочерговими завданнями в державній інформаційній політиці України є:

· розгляд проекту Концепції роздержавлення засобів масової інформації в Україні;

· забезпечення законодавчої бази для запровадження в Україні системи Суспільного телебачення і радіомовлення з урахуванням пропозицій Президента України до Закону України "Про створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України";

· законодавче розв'язання проблеми забезпечення конституційних прав громадян на інформацію та захисту журналістів і засобів масової інформації від переслідування в суді за критику (відповідальність за поширення недостовірної інформації, її спростування та відшкодування, пов'язаної з її поширенням, моральної шкоди);

· розробка Концепції розвитку телерадіоінформаційного простору України;

· розробка Концепції розвитку в Україні глобальних інформаційних мереж;

· розробка Концепції інформаційної безпеки України;

· розробка Інформаційного кодексу України.

Щодо останнього, слід зазначити, що ведуться численні дискусії про те, яким має бути Інформаційний кодекс України. Найбільш поширеними є такі три підходи.

· Перший – в основу Інформаційного кодексу має бути покладено Концепцію Національної інформаційної політики, а також змінений відповідно до сучасних вимог суспільного розвитку закон України "Про інформацію". Цей підхід запропонований і розробляється Державним комітетом телебачення і радіомовлення України.

· Другий – "Кодекс України про інформацію" розглядається як заключний етап систематизації інформаційного законодавства. Підхід запропоновано Урядовою комісією з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади у проекті "Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин".

Як зазначається в "Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин", систематизацію інформаційного законодавства передбачається здійснити в три етапи:

1. Інкорпорація законодавства – визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини.

2. Виокремлення в системі законодавства галузі та закріплення її легально у Зводі законів України як розділу – "Інформаційне законодавство".

3. Кодифікація – розробка і прийняття Верховною Радою України такого нормативного акта, як Кодекс України про інформацію. У цьому Кодексі мають бути зведені і систематизовано узгоджені між собою та законодавством України її зобов'язаннями щодо інтеграції у світове співтовариство, в тому числі відповідно до Програми інтеграції України до Європейського Союзу.

Систематизація інформаційного законодавства має проводитися методом агрегації: удосконалення окремих правових норм чи створення нових міжгалузевих правових інститутів повинно не порушувати цілісність та призначення інформаційного законодавства, а удосконалювати його дієвість в цілому, створювати нову системну якість, яка не притаманна окремим його складовим.

Метою систематизації інформаційного законодавства України є створення чіткої структури правового регулювання суспільних відносин між їх суб'єктами щодо інформації, забезпечення співвідношення потреб та інтересів людини, соціальних спільнот та держави.

Провідні завдання систематизації інформаційного законодавства:

· визначення консенсусу (згоди) в суспільних стосунках, узгодженості розуміння та застосування юридичних норм, правомірної поведінки учасників інформаційних відносин;

· забезпечення інформаційного суверенітету, незалежності України у міжнародних стосунках;

· забезпечення інформаційної безпеки громадян, їх об'єднань, суспільства та держави як складових національної безпеки України;

· визначення правомірної поведінки учасників інформаційних відносин в Україні;

· захист інформації від витоку, несанкціонованого доступу, знищення, підробки, модифікації, перекручення незалежно від технологій обробки.

Відповідно до традицій систематизації законодавства України система інформаційного законодавства України на рівні Кодексу, на думку розробників "Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин", має складатися з двох частин.

Частина І. Загальні положення. Ця частина включає основні засади інформаційного законодавства: завдання; сферу дії; визначення основних понять; визначення системи правового регулювання інформаційних відносин (законодавство та підзаконні акти, їх чітка ієрархія); мову інформаційних відносин; зміст (сутність) інформаційних відносин; основні принципи інформаційних відносин; державну політику в сфері інформаційних відносин та інформатизації; суб'єкт (учасників) інформаційних відносин; об'єкти інформаційних відносин (предмет правового регулювання); інформаційну діяльність та її види; основні положення щодо зобов'язань в інформаційних відносинах.

Окремі розділи складають комплекс правових норм:

· дія та застосування норм міжнародного права;

· система способів захисту прав в інформаційних відносинах. Вона складається з наступних глав: глави про інкорпорацію визначених в Конституції України способів самозахисту, в тому числі через громадські об'єднання; про способи захисту в адміністративно-правовому порядку; щодо кримінально-правового порядку захисту інформаційних відносин; щодо захисту через прокуратуру та уповноваженого з прав людини при Верховній Раді України; про судовий захист в цивільно-правовому порядку; щодо способів і порядку звернення за захистом прав суб'єктів суспільних відносин у міжнародні організації та суди.

Частина II. В особливій частині визначаються урегульовані на рівні законодавства підсистеми (сфери) інформаційних відносин із зазначенням їх системоутворюючих законів, зокрема:

· державна таємниця;

· науково-технічна інформація;

· телебачення і радіомовлення;

· друковані засоби масової інформації (преса);

· інформаційні відносини в автоматизованих системах;

· бібліотеки і бібліотечна діяльність;

· архіви та архівна діяльність;

· інформаційні агентства;

· зв'язок, комунікаційні системи;

· інформатизація та національна програма інформатизації тощо.

У разі визначення нових сфер регулювання інформаційних відносин (методом агрегації) вводяться нові розділи чи глави. Зокрема, такими можуть бути наступні:

· захист персональних даних (інформації про особу, особистої інформації);

· забезпечення інформаційної безпеки суспільства і держави, регламентація основоположних організаційних заходів захисту інформації (організаційно-правових, організаційно-управлінських, організаційно-технічних, програмно-математичних);

· захист професійної таємниці;

· державні інформаційні стандарти тощо.

Третій – Проект Інформаційного кодексу, розроблений групою фахівців Інституту держави і права ім. В. Корецького. На їхню думку, Інформаційний кодекс має складатися із чотирьох частин:

1) базової (загальної), яка містила б системоутворюючі норми, що регулюють базові відносини у сфері інформації та інформатизації;

2) галузева частина, яка має регулювати інформаційні відносини в окремих сферах життя особи, держави, суспільства;

3) третя частина має містити видові норми і регулювати інформаційні відносини суб'єктів у сфері створення, пошуку, одержання, використання, зберігання та поширення окремих видів (категорій) інформаційної продукції або в окремих складових інформаційного процесу;

4) частина щодо спеціальних норм, яка регулює відносини стосовно створення і використання інформаційних технологій та телекомунікаційних систем.

Під час парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні" (грудень 2002 р.) було проаналізовано проблеми та ситуацію, що склалася у сфері діяльності засобів масової інформації, їх роль і місце у взаємовідносинах між владою і суспільством. Учасники слухань зазначили, що відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для виконання засобами масової інформації функції інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації між усіма складовими суспільства; відсутність умов для економічної незалежності засобів масової інформації; неконституційне управління інформаційним простором з боку органів державної влади є основними передумовами обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань та застосування в системі українських засобів масової інформації прямої та опосередкованої цензури, хоча це беззастережно заборонено Конституцією України.

З цією метою був ухвалений Закон України "Про внесення змін до деяких законів України за результатами парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні", яким:

· законодавчо визначено поняття "політична цензура" та передбачено відповідальність за застосування цензури до засобів масової інформації та журналістів з боку службових осіб органів державної та місцевої влади відповідними засобами масової інформації;

· законодавчо забезпечено запровадження у внутрішні нормативні документи засобів масової інформації загальноєвропейських принципів журналістської діяльності, а також дотримання цих нормативних документів, професійних і етичних норм, прав власників і керівників засобів масової інформації, журналістів і творчих працівників через обов'язкове укладання трудових угод з урахуванням названих основних принципів; вдосконалити законодавство про захист честі і гідності людини з метою недопущення використання судових позовів до засобів масової інформації та журналістів як засобу переслідування за їхню професійну діяльність;

· встановлено додаткові гарантії реалізації трудових прав працівників засобів масової інформації, зокрема в частині регулювання договірних відносин між власником і працівниками зокрема, щодо порядку звільнення працівників, тощо;

· встановлено адміністративну відповідальність службових осіб за ненадання або невчасне (неналежне) надання у встановленому законом порядку інформації на інформаційні запити осіб, зокрема за порушення статті 32 Закону України "Про інформацію".

Під час цих і наступних Парламентських слухань Верховній Раді України було рекомендовано:

· невідкладно розглянути проект Закону України "Про створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України" з метою запровадження в Україні суспільного мовлення;

· розглянути проект Концепції роздержавлення засобів масової інформації в Україні;

· створити законодавчі передумови для забезпечення економічної незалежності засобів масової інформації, зокрема шляхом скасування необґрунтованих обмежень на здійснення рекламної діяльності;

· переглянути механізм та порядок надання державної підтримки засобам масової інформації з метою забезпечення рівних умов діяльності засобів масової інформації різних форм власності;

· переглянути правила акредитації представників засобів масової інформації при органах державної влади шляхом запровадження повідомлювального принципу акредитації;

· внести зміни до законодавства з метою усунення подвійного ліцензування телерадіоорганізацій шляхом скасування вимоги отримання ліцензії на використання радіочастотного ресурсу; вдосконалення механізмів регулювання ліцензійних процедур виходячи з принципів прозорості та об'єктивності прийняття рішень;

· внести зміни до законодавства України згідно з експертними висновками, наданими Радою Європи.

Отже, слід привести вітчизняне законодавство у відповідність з європейськими нормами. Зокрема, рекомендації європарламентарів щодо українського законодавства стосуються в першу чергу незалежності державних органів, які регулюють електронні ЗМІ (передусім Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення). Наступне важливе питання – це перехід від державного до суспільного телебачення, яке б слугувало інтересам не державних чиновників чи власників ЗМІ, а всього суспільства.

Як зазначає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, слід розглянути також питання удосконалення судової практики при розгляді спірних проблем в інформаційній сфері. Держава повинна знайти спосіб захищати журналістів, які володіють інформацією, небезпечною для їхнього життя, а громадян – від посягань мас-медіа на їхню честь і гідність. Для цього, на думку Уповноваженого з прав людини, насамперед необхідно:

· законодавчо визначити порядок встановлення судами розмірів завданої моральної шкоди у сфері інформаційних відносин. Цей порядок має враховувати у кожному конкретному випадку територію розповсюдження недостовірних відомостей, час та мету, з якою розповсюджувалась інформація, обсяг та характер розповсюдженої інформації, внаслідок якої було завдано моральної чи матеріальної шкоди конкретній особі;

· встановити законом, що після визначення судом розміру моральної шкоди державне мито за розгляд справи в інших інстанціях сплачується у встановлених законодавством розмірах, враховуючи визначений судом розмір відшкодування моральної шкоди. Реалізація цієї пропозиції сприятиме зменшенню звернень до судових інстанцій з вимогою перегляду справ та збільшенню укладання мирових угод за зазначеними судовими справами;

· встановити поетапний порядок розгляду цих справ. Доцільно спочатку вирішувати питання щодо достовірності або недостовірності інформації. У разі визнання інформації недостовірною – вирішувати питання про її спростування та доцільність встановлення розміру моральної шкоди. Такий порядок сприятиме зростанню укладання мирових угод після першого етапу судового розгляду.