Психологічне вчення про людину як цілісну істоту

Бенедикт Спіноза (1632-1677) - нідерландський філософ-матеріаліст. Творець геометричного методу у філософії і психології.

При житті опубліковані "Основи філософії Р.Декарта" (1663), (1670); "Трактат про удосконалення розуму"(1662), незакінчений "Політичний трактат" (1675-1677), "Короткий трактат про Бога, людину і його щастя" (1660), анонімно виданий "Богословсько-політичний трактат", головна праця "Етика" видана після смерті у 1677 році.

Народився в Амстердамі, там і одержав богословську освіту. Але вже в школі у Б.Спінози сформувалося критичне ставлення до догматичного тлумачення релігійних текстів.

Після закінчення школи Б.Спіноза почав вивчати точні науки, латину, медицину і передові філософські вчення. Великий вплив на нього мали твори Р.Декарта.

Критика релігійних постулатів, а також недотримання релігійних обрядів призвела до розриву з релігійною общиною Амстердама. Після цього Б.Спіноза викладає в латинській школі, а потім поселився в селі біля Лейдена, заробляючи на життя виготовленням оптичного скла.

У ці роки написав перші філософські твори –«Короткий трактат про Бога, людину і її щастя», «Принципи філософії Р.Декарта» (1663), почав роботу над «Трактатом про удосконалення розуму», розробляє основний зміст «Етики» (1677).

Не дивлячись на усамітнений спосіб життя, Б.Спіноза підтримував контакти з багатьма видатними вченими свого часу, переписувався з Г.Лейбніцем.

Життя Б.Спінози, не багате на зовнішні події, було наповнене внутрішньою напругою і боротьбою – не з зовнішніми обставинами, але з самим собою і з тими постулатами, з тією ідеологією, в якій він виховувався.

Б.Спіноза вважав, що існує єдина, вічна субстанція – Природа – з нескінченною безліччю атрибутів (невід’ємних властивостей). З них нашому обмеженому розуму відкриті тільки дві – протяжність і мислення.

На його думку, безглуздо уявляти людину місцем зустрічі тілесної і духовної субстанції, як це робив Р.Декарт. Людина – цілісна тілесно-духовна істота.

Переконання, що тіло рухається з волі душі, склалося через незнання того, до чого воно здатне саме по собі, «через одні тільки закони природи, розглянутої винятково як тілесну».

Цілісність людини не тільки не пов’язує її духовну і тілесну сутності, але є основою навколишнього світу, вважав Б.Спіноза. Як і Р.Декарт, він був переконаний у тім, що інтуїтивне знання є провідним, тому що інтуїція дає можливість проникати в суть речей.

Пізнаючи себе, підкреслював Б.Спіноза, людина пізнає і навколишній світ, тому що закони душі і тіла однакові. Доводячи пізнаваність світу, Б.Спіноза наголошував, що порядок і зв'язок ідей такі самі, як і порядок, і зв'язок речей, тому що і ідея, і річ є різними сторонами однієї і тієї самої субстанції – Природи.

Ніхто з мислителів не усвідомив з такою гостротою, як Б.Спіноза, що дуалізм Р.Декарта корениться в зосередженості на пріоритеті душі, про тотожність психіки і свідомості. Вони були поглинені переглядом декартової версії про свідомість як субстанцію, що є причиною самої себе.

Із пошуків Б.Спінози виявлялося, що переглянути потрібно і версію про тіло (організм), для того щоб додати йому гідну роль у людському житті.

Спроба побудувати психологічне вчення про людину як цілісну істоту була висвітлена в основній праці Б.Спінози «Етика». Він поставив завдання пояснити різноманіття почуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки, пояснити «геометричним способом».

На думку Р.Декарта, потрібно не сміятися і плакати (реакції на переживання), а розуміти. Адже геометр у своїх міркуваннях безпристрасний, так і треба відноситися до людських пристрастей, пояснюючи, як вони виникають і зникають.

Раціоналізм Б.Спінози приводить не до заперечення емоцій, а веде до спроби їх пояснення. При цьому він пов’язує емоції з волею, говорячи, що поглинення пристрастями не дає людині можливості розуміти причини своєї поведінки.

Відмова від емоцій, на його думку, відкриває перед людиною межі її можливостей, показуючи, що залежить від її волі, а в чому вона не вільна, залежить від сформованих обставин.

Протиставляючи волю примусу, Б.Спіноза дав своє визначення волі як пізнаної необхідності, відкриваючи нову сторінку в психологічних дослідженнях меж вольової активності людини.

Центральним моментом його етики була проблема свободи волі, свободи вибору, котру він вирішує виходячи з принципів розумної регуляції поведінки.

Метою знання, вважав Б.Спіноза, - опановування людиною природи і досягнення досконалості.

Свою основну ідею – пошук універсального принципу єдності світу Б.Спіноза запозичив вивчаючи роботи східних філософів, з яких його найбільше захоплював апологет всеєдності Маймонід.

Б.Спінозу як прихильника метафізичного монізму не міг задовольнити декартівський дуалізм: світ, розділений на мислення і протяжність, - це не той світ, про який він мріяв.

Мислення і протяжність є атрибутами єдиної субстанції, що є причиною самої себе. Оскільки ця субстанція є вищою досконалістю, то вона є Природа і Бог (є єдиною реальністю).

В основі вчення Б. Спінози - пантеїзм, уявлення про злиття Бога і природи, що вічні й існують відповідно до об'єктивних закономірностей.

Сутність субстанції - існування. Мислення і протяжність - суть атрибути субстанції, а одиничні речі, що як мислячі істоти, так і протяжні предмети - це модуси (видозміни) субстанції.

Моністичний світогляд Б.Спінози змусив його відмовитися від декартівського вчення про дві субстанції. Але монізм Б.Спінози зберігає ідею паралелізму, що висловлював Р.Декарт. Єдність і цілісність людини, сутностями котрого є душа і тіло.

Людина, на думку Б.Спінози, що озброєна безкомпромісним розумом, здатна розшифрувати таємницю як фізичних, так і духовних явищ.

Завдяки цьому людина може стати вільною від своїх афектів і пристрастей, побороти таким чином страждання і досягти досконалості.

Звідси методологічний монізм Б. Спінози - нерозривність сенсорного сприйняття, емоції і мислення. Тому психологія повинна включати душу в контекст механічної науки, але зберігати її внутрішню активність.

У цьому зв'язку людина розглядається як цілісна тілесно-духовна суть. Пізнаючи природу чи пізнаючи себе, ми пізнаємо один і той же зв'язок причин, один і той порядок чи закон. На цій основі формулює Б.Спіноза свою сьому теорему «Порядок і зв'язок ідей те ж саме, що порядок і зв'язок речей», утверджуючи принцип пізнання світу.