ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА В ДОБУ БАРОКО (ХVІІ ст.)

(питання для першого заняття)

1. Науково-світоглядні основи психології в XVII столітті.

2. Психологія у філософських вчення про свідомість.

3. Концепція поведінки і вчення про рефлекс Р.Декарта.

4. Психологічне вчення Б.Спінози про людину як цілісну істоту.

(питання для другого заняття)

5. Плюралізм Г.Лейбніца: людина як монада.

6. Т.Гоббс про «людину природну» і «людину цивільну».

7. Дж.Локк: людина – «чиста дошка».

Підручники, посібники, хрестоматії:

1. Роменець В. Історія психології: ХVІІ століття. Епоха Просвітництва: Навч. посібник. – Київ: Либідь, 2006. – 1000 с.

2. Ждан А. История психологии: от античности к современности. Москва: Академический Проект, 2008. – 578 с.

3. Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. – М.: Академия, 1997. – 416 с.

Першоджерела:

1. Декарт Р. Страсти души // Сочинения в двух томах. - Москва, 1989. - Т. 1. – 481 – 572.

2. Спиноза Б. Этика // Избр. произведения. - Москва, 1957. – 278 с.

3. Грасіан, Бальтасар. Кишеньковий оракул, або Наука розсудливості. – Київ: Києво-Могилянська академія, 2005. - 276 с.

4. Лабрюйер Ж. Характери, або звичаї нинішнього віку. – Київ: Пульсари, 2009. – 364 с.

5. Гоббс Т. О человеке // Соч. в двох томах. – Москва: Мысль, 1964. – Т.1. – С. 219-276.

6. Лейбниц Г. Новые опыты о человеческом разуме... // Соч.: У четырех томах. Москва, 1983. Т. 2. Монадология. Т.1.

7. Локк Дж. Опыты о человеческом разуме // Соч.: У трех томах. - Москва, 1985. Т. 1. – С. 14 – 127.

Матеріал для першого заняття:

Загальна характеристико Нового часу

В еволюції людства XVII в. ознаменував початок епохи, позначеної в історичних науках Новим часом, що характеризувалося:

• якісними змінами у світогляді людей,

• прагненні пояснити природу і причини психічних явищ з точки зору природничо-наукового підходу.

Перехід до нової епохи розвитку психологічної думки обумовило декілька традиційних чинниках, що дають загальне уявлення про соціокультурне "тло" даного історичного періоду:

• В економічній сфері XVII ст. – це розвиток суспільства, що спирається на науково-технічний прогрес (ріст машинного виробництва і містобудування; вихід на ринок нових технологій і колоніальних товарів, розвиток морської торгівлі; винахід пороху і компаса зробили три перевороти: у науках, військовій справі і мореплаванні.

• У масовій свідомості утверджується культ руху, подорожей і міграції (провідними світовими державами стають Англія, Франція і Нідерланди в яких спостерігається злет інтелектуальної активності, сплеск наукових відкриттів).

• У соціально-політичній сфері утверджується нове розуміння державно-правових проблем, починають поширюватися ідеї демократії, можливості реалізації єдиних прав людини, національної незалежності.

• Під гаслами політичних змін ведеться боротьба за незалежність (Нідерландська революція (1568-1648); з 1618 року - Тридцятирічна війна в Європі; буржуазна революція в Англії; Визвольна війна українського народу проти Польщі під проводом Б.Хмельницького; Росія веде війни з Польщею, Туреччиною і Швецією).

• У духовній сфері здійснюється "розкріпачення" культури, утвердження нової системи цінностей і віри, орієнтованих на людину, зв'язок науки і мистецтв у дану епоху продовжує поглиблюватися. Антитеза людини-творця і людини-віруючої, що виникла в культурі Відродження, вирішується в XVII ст. в образі людини, яка пізнає.

• XVII століття виявилося золотим для Нідерландської республіки. Багате голландське купецтво сприяло мистецтвам, наукам і технічним винаходам. У цей період у Голландії діяли знамениті художники Рембрант (1606-1669), Рубенс (1577-1640), Ван Дейк (1599-1641) та інші.

• Значний вплив на європейську науку і культуру XVII століття мала Франція. Література, драматургія і музика досягають вершин завдяки творчості Корнеля (1606-1684), Мольєра (1622-1673), Лафонтена (1621-1695). Розвиток мистецтв впливав на інтелектуальний клімат епохи.

• Особливостями цього періоду можна вважати почате Відродженням утвердження ідей гуманізму, вільнодумства і підвищеного інтересу до здібностей і можливостей людини, практичне використання знань, старим релігійним догмам протистоїть позиція самостійної й ініціативної особистості, що формується.

• На противагу офіційної церкви відзначається ріст протестантського руху, поширюється вільнодумство, народ починає свідомо відноситися до релігії. Лютер проголошує, що будь-яка віруюча людина може зрозуміти Священне писання не гірше Папи і його сановників, а всі люди рівною мірою наділені розумом.

• Наука XVII ст. починає виходити на передній план, стаючи джерелом віри в майбутнє. Наука починає набирати рис нової магії. Учені-новатори повні рішучості втілити в життя "природну" форму спільної життєдіяльності людей, інтереси окремого індивіда.

• XVII століття - це час великих відкриттів, що докорінно змінили наукове життя більшості країн Європи. У 1600 році вийшла у світ робота англійського фізика Вільяма Гілберта "Про магніт", що містить ідеї про необхідність використання експерименту і кількісного виміру в науках про природу.

• Еталон епохи стала найбільш строга і досконала наука – математика. Було заявлено, що наука досягає досконалості лише тоді, коли їй вдається скористатися математикою. Не випадково Б.Спіноза пише свою «Етику» на зразок геометрії.

• Глибокі перетворення у світогляді людей, що пов’язані з відкриттями в астрономії, фізиці, хімії, біології, медицині, а також утвердження нових дослідно-експериментальних форм дослідження природних явищ, виразилися в розробці нової картини психічної діяльності.

• Нова епоха як філософської, так і психологічної думки починається з розвитому в XVII ст. природничих наук.

У науці Нового часу проблема методу стає основною. Що найефективніше:

• Йти від часткового до загального (індукція) чи від загального до часткового (дедукція)?

• Що є критерієм істини – експеримент чи внутрішньо необхідна логіка?

• На що потрібно спиратися, пізнаючи світ: на розум чи на відчуття?

• Залежить розум від чуттєвого сприйняття чи, навпаки – сприйняття визначається розумом?

Так визріває характерна для всіє епохи суперечка емпіризму і

раціоналізму.

Головним серед пізнавальних питань є, питання про

субстанцію (про першооснову і першопричину всього існуючого):

• єдина вона чи подвійна, або існує багато субстанцій?

Відповідно до того чи іншого розв’язання цього питання склалися три принципові позиції:

• дуалізм (Р.Декарт);

• монізм (Б.Спіноза);

• плюралізм (Г.Лейбніца).

Особливості нової науки виявлялися:

• у значному розвитку експериментально-математичного природознавства. У даний період почався активний процес експериментального обґрунтування і математизації знань про природу і людину.

• висуваються проблеми пізнання (вихідних принципів, методів, засобів, шляхів, можливостей і т.д.), що стимулювало створення психологічних моделей і систем, поняттєво-категоріального апарата, за допомогою якого пояснюють і описують процес пізнання людиною зовнішнього і внутрішнього світу.

Специфіка нового типу знання, що утверджується, визначила напрямок розвитку психологічної думки в XVII - XІХ століттях. Ідеали й особливості "нової науковості" проявилися в результатах теоретичних і емпіричних пошуків:

• сильної ідеалізації дійсності;

• спрощених теоретичних схемах;

• примітивних, з позиції сьогоднішнього дня, моделях, що

виключають ряд істотних параметрів (час, випадковість, системність, відносність, індивідуальність і т.п.).

Нова епоха породжує ряд життєво необхідних для подальшого розвитку психологічного знання вчень і концепцій:

• виділення свідомості як критерію психіки,

• відкриття рефлексу і несвідомої психіки,

• створення монадології як основи феноменологічного підходу в психології,

• наукове осмислення механізму асоціацій,

• заклала теоретико-методологічні й експериментальні основи всієї наступної еволюції психологічної думки.

Наукові пошуки і теоретичні узагальнення XVII сторіччя в сфері психологічного знання відбилися в працях плеяди видатних мислителів:

• "Новий органон"(1625) Ф. Бекона;

• "Міркування про метод" (1937), "Пристрасті душі" (1649) Р.Декарта;

• "Трактат про бога, людину і її щастя" (1660), "Етика" (1663) Б.Спінози;

• "Природа людини" (1671) Т.Гоббса;

• "Досвіди про людський розум" (1690) Дж.Локка;

• "Нові досвіди про людський розум" (1704) Г.Лейбница

У працях цих учених реалізовувалися нові підходи до аналізу психічного світу людини (з точки зору природничо-наукового підходу, нової методологічної установки – емпіризм, спосте5реження і експеримент), утверджувалися відповідно до часу предметна сфера, оригінальні методи і пояснювальні принципи психологічного знання.

Який же узагальнений портрет епохи?

• XVII ст. Супроводжувалося підйомом відчуття особистості, зростанням ініціативи і поглибленням індивідуалізму.

• Бог дозволив людині виявляти ініціативу і стати тим, ким вона хоче бути.

• Людина прагнула розв’язати протиріччя, яке полягало в тому, що, з одного боку вона вільна і рівна з Богом, а з іншого – вона маленька ланка у великому механізмі природи, що невблаганний і не чує людей.

• Проблема знаходження свого місця в умовах ломки старих відносин і формування нових, незвичних. Як жити в «нелюдському» світі глибоких соціальних протиріч?

Основні риси Нового часу (гносеологізм, деїзм, механіцизм):

• Гносеологізм характеризує культ пізнання і абсолютизації

науки; визначається як світоглядна настанова, яка виходить із того, що теоретичне пізнання є вищим виявленням духовності і сенсом життя.

• Деїзм вказує на зміни, що відбувалися у ставленні людини до Бога.

В основі деїзму лежав пошук природних і незалежних від Бога закономірностей природи. Деїзм запропонував ідею «Бога і машини»: Бог дає світу перший поштовх, а потім усувається від справ, надаючи Всесвіту-машині розвиватися відповідно до природних законів.

• Механіцизм характеризує спосіб розуміння і природних процесів, і

людини. Всі різноманітні форми розвитку світу можуть бути зведені до механічного руху. Світ об лаштований раціонально, він схожий на відлагоджений механізм, в якому всі складові елементи діють узгоджено і виконують свою функцію.

Отже, XVII ст. радикально підвищило критерії науковості, перетворивши пояснювальні принципи на механістичні уявлення про рефлекс, відчуття, асоціацію, афекти, мотиви.

Концепція поведінки і вчення про рефлекс р.Декарта

Рене Декарт (1596-1650) - французький філософ, фізик, математик, засновник механістичної фізіології і психології. Розвивав ідею розгляду людського організму як механізму.

Найбільш значимі праці для психології: "Пристрасті душі" (1649), "Людина" (1642), "Початки філософії" (1644), "Міркування про метод" (1637).

Р.Декарт народився у Франції 31 березня 1596 року. З 1614 по 1612 роки навчався в ієзуітському коледжі, де отримав гуманітарну і математичну освіту. Проявив інтерес до філософії, фізики і психології.

Після завершення освіти Р.Декарт вів у Парижі безтурботне життя. Але такий спосіб життя тішив його недовго, і він усамітнюється для того, щоб присвятити себе математиці.

Від батька Р.Декарт успадкував спадщину, котра дозволила йому присвятити життя наукам. Коли йому виповнилося 21 рік, декілька років служить добровольцем у військах Голландії, Баварії і Угорщини. За цей час опанував військові навики, а також деякі авантюристичні риси характеру.

Під час військової служби Р.Декартові приснився сон, що мав особливе значення для всього подальшого життя. Йому приснився «дух істини» і став докоряти за бездіяльність. Цілий день він провів у роздумав над науковими і математичними проблемами.

Цей дух оволодів свідомістю Р.Декарта і переконав його в тому, щоб йому в житті призначено доказати, що математичні принципи можна застосовувати у пізнанні природи, надати науковому пізнанню строгість і визначеність.

Для продовження занять математикою Р.Декарт повернувся у Париж, але столичне життя його не влаштовує. Продавши маєток, він перебирається в сільську місцевість у Голландію.

Р.Декарт проводить в усамітненні двадцять років, ведучи переписку змінював багато разів місце проживання. Єдиною умовою місця проживання була вимога близькості до католицького собору і університету.

У своїй науковій діяльності Р.Декарт надавав значення практичному застосуванню знань. Так, наприклад, його цікавило, яким чином можна запобігти сивінню волосся. Проводив деякі досліди з кріслом-каталкою.

Не применшуючи ролі дослідно-експериментальних досліджень у природничих науках, Р.Декарт віддає пріоритет діяльності розуму, що направляє і самі досліди.

Раціоналізм Р. Декарта ґрунтується на застосуванні наступних методів пізнання:

• математичного (спробі загальної математизації наукового знання);

• дедукції (дії розуму від передумов до результату, від загального до одиничного);

• інтелектуальної інтуїції (наявності в розумі фундаментальних істин, що не викликають сумнівів).

Метод Р. Декарта називають раціоналістичним.

Інтелектуальна інтуїція в Р. Декарта починається із сумніву, що

використовується як методичний прийом у цілях наукового дослідження. Це сумнів в усьому, у чому можна запідозрити недостовірність.

На підставі даних вихідних посилок французький мислитель формулює правила свого методу:

1) очевидності: приймай за істинне все те, що сприймається в ясному і виразному вигляді і не дає приводу до сумніву.

"Сприйняття може бути ясним, але не виразним, воно не може бути виразним, не будучи ясним."

2) дедукції: діли кожну складну річ, заради її вивчення, на більш прості складові, тобто на ті котрі не піддаються розподілу розумом частини.

"Ми розділяємо усе, що може бути нами пізнаване, на прості положення і питання";

3) індукції: у пізнанні думкою слід йти від найпростіших, елементарних і найбільш доступних речей до речей більш складних, важких для розуміння.

"Тільки з найпростіших і найбільш доступних речей повинні виводитися найсокровенніші істини";

4) енумерації: "повноти" і "структури", тобто повного перечислення, оглядів, класифікації, проведених до повної індукції що веде до повноти знань.

Класифікація речей, понять, тверджень, проблем і задач укладає предмет дослідження в "строгі межі" і розміщує "по відповідних класах".

Свою наукову систему Р. Декарт починає з критики, що носить форму універсального сумніву (згадаймо Сократа: "Піддавай все сумніву!") - сумніву не тільки в істинності, але і взагалі в реальному існуванні світу: "ніколи не приймати за нічого, що я не пізнав би таким з очевидністю".

Наукове знання, за Р.Декартом, це не окремі відкриття, що з'єднуються поступово в загальну картину природи, а створення загальної понятійної сітки, у якій уже не складає ніякої трудності заповнити окремі клітини, тобто знайти окремі істини.

Значний вклад Р.Декарта в становлення науки є спроба вирішити одну з найбільш заплутаних філософських і психологічних проблем – співвідношення душі і тіла. Головне питання у цій проблемі: чи розрізняються між собою душа і тіло, світ ідеальний і світ реальний?

Впродовж тисячоліть багато мислителів займали з цього питання дуалістичну позицію: душа (розум, мислення, дух) і тіло має різну природу. Прийняття такої позиції ставить наступне запитання: якщо душа і тіло зовсім різні, як тоді можлива їхня взаємодія?

За часів Р.Декарта загальноприйнятою була точка зору, згідно якої взаємодія душі і тіла має односпрямований характер: душа, розум можуть суттєво впливати на тіло, а зворотній вплив незначний.

Р.Декарт зайняв дуалістичну позицію - душа і тіло мають різну природу, душа підпорядковується одним законам, тіло – іншим, але не лише душа впливає на тіло, але і тіло здатне впливати на стан душі.

Наведені положення були названі картезіанським дуалізмом (на латинській мові Декарт звучить як Картезій) і розглядались як один із варіантів вирішення питання про співвідношення психічного і тілесного.

Основу декартівської (картезіанської) психології складають два судження:

1) усе суще розділене на дві субстанції: тілесну і духовну;

2) свідомість протилежна тілу.

До Р.Декарта вся діяльність із сприйняття й опрацювання психічного "матеріалу" вважалася виробленою душею, що черпає свою енергію за межами матеріального, земного світу.

Тепер доводилося, що:

а) тілесний пристрій і без душі здатний справлятися з задачею опрацювання результатів психічних дій;

б) душа не тільки не позбавляється її колишньої особливої ролі у Всесвіті, але зводиться у ступінь субстанції, рівноправної великій субстанції природи.

Душа не являється повністю незалежною від тіла. Функції, котрі приписувалися лише душі, стали відносити до тілесних функцій. Душа, згідно Р.Декарту, має одну функцію – мислення. Всі інші функції мають тілесний характер.

Така позиція спричинила зміну методів дослідження:

• замість метафізичних суджень стали застосовувати методи