3.1.3. Можливість випуску видання на схвалену тему.
Вибір форми втілення авторського матеріалу
Сьогодні, з розвитком нових технологій, традиційна книжка перестала бути єдиною формою втілення авторського оригіналу, залишаючися, все ж, чи не найбажанішою для кожного автора. Редактор же, – обстоюючи корпоративні інтереси свого видавництва і, водночас, дбаючи про суспільну користь, – до вибору форми носія авторських ідей повинен ставитися дуже зважено. Саме на стадії оцінки теми авторського оригіналу він має змогу як ознайомитися з її, теми, розробленістю в інших джерелах, так і, навпаки, визначити причини, з яких тема – попри свою очевидну актуальність, – чомусь не висвітлювалася у книжкових виданнях. Найчастішою і найвагомішою з цих причин є вузькість, специфічність теми, а відтак – зацікавленість нею незначного кола потенційних читачів, що зумовлює низький наклад майбутньої книжки і, відповідно, наперед робить її видання економічно невигідним для видавництва (і – непомітним для суспільства). Не говоримо зараз про “принципово” малотиражні видання, що виходять за кошти самих авторів або за спонсорської підтримки з боку різних фондів, доброчинних організацій та окремих осіб, – це особлива частина видавничого репертуару. У контексті продовження оцінки теми авторського оригіналу нас цікавить звичайна, пересічна ситуація, в якій редактор повинен повестися професійно.
Отож, якщо тема аналізованого авторського оригіналу виявиться надто вузькою (з відповідними економічними наслідками для видавництва), редактор, запобігаючи цій ситуації, може запропонувати авторові іншу форму втілення його матеріалу. Нею може бути:
1) серія публікацій у спеціальних періодичних чи продовжуваних виданнях. Цей варіант є оптимальним для наукових, науково-технічних, а також, частково, для науково-популярних творів, що а) мають чітко встановлену (прогнозовану) аудиторію, б) належать до галузей, в яких виходять періодичні і/чи продовжувані видання, в) добре поділяються на змістовно завершені фрагменти, г) мають обсяг, який дозволяє зробити кількість таких фрагментів зіставною принаймні з річним комплектом обраного для публікації видання.
Звісно, такий “серіальний” варіант не може бути прийнятним для творів усіх видів літератури (зокрема, навчальної та довідкової11). Крім того, навіть якщо і маємо справу з однозначно вузькотемною науковою працею, – далеко не кожен автор піде на запропоноване “препарування” єдиного цілісного організму твору (часто із суто прагматичних причин – наприклад, через вимоги ВАК України, згідно з якими кожен здобувач докторського ступеня в суспільно-гуманітарних галузях повинен випустити принаймні одну індивідуальну монографію), – але запропонувати цей варіант у даній ситуації редактор зобов’язаний;
2) препринт. Стандарт “Видання. Основні види: Терміни та визначення” визначає препринт як “наукове видання з матеріалами попереднього характеру, які публікуються до виходу у світ видання, в якому вони мають бути вміщені”12. Реально ж препринт – це оперативний і порівняно дешевий спосіб оприлюднити вузькотемний твір (найчастіше науковий, науково-технічний, інформаційний), коли не лише немає відповідних коштів, але й, головне, немає абсолютної впевненості у самодостатності та змістовій цінності самої праці. Якщо у редактора виникають підозри в останньому (і ці підозри підтверджуються авторитетними рецензентами), є сенс, принаймні початково, відмовити автора від видавання традиційної книжки, а замість цього випустити препринт – з цільовим розсиланням його усім потенційно зацікавленим особам і організаціям. Прийнявши цю пропозицію, автор (а разом з ним і редактор) згодом зможе одержати відгуки та окремі міркування фахівців з приводу власного матеріалу. При наявності численних позитивних відгуків (можливо, з побажаннями часткових виправлень і доповнень) видавництво одержує, по суті, авторитетну “колективну рецензію”, яка є важливим аргументом на користь випуску тепер уже “класичної” книжки. Якщо ж реакція “зацікавленої громадськості” буде негативною чи індиферентною, – тоді препринтом все і закінчиться: автор, так чи інакше, додасть у свій актив опубліковану “одиницю” (нагадаємо, що препринт – це все ж еквівалент видання), видавництво ж уникне збитків, яких могло б зазнати, випускаючи цей матеріал у вигляді книжки.
Щоправда, і тут ситуації постійно змінюються: на початку 90-х років ХХ ст., коли українське книговидання переживало чи не найскрутніші часи, препринти були достатньо популярними, особливо серед науковців; в останні ж роки, зі стабілізацією видавничої галузі та зміцненням економічних засад наукової діяльності, інтерес до препринтів помітно знизився (зокрема, в академічних установах динаміка падіння за кількістю назв виглядає так: 1993 р. – 668, 1995 р. – 389, 1996 р. – 184, 1999 р. – 94), а отже, видно, що перевага віддається традиційним – якісним у науковому і видавничому сенсі – публікаціям);
3) депонування. Це своєрідний шлях офіційного визнання пріоритету, збереження та оприлюднення авторського матеріалу без його публікації. Депонована праця – рукопис твору, зазвичай наукової, науково-технічної, інформаційної, світоглядної літератури (у жанрах монографії, статті, огляду, тез доповіді, збірника статей або тез та ін.), що передається автором/авторами в один з центрів депонування (в Україні – це головно Український інститут науково-технічної і економічної інформації у Києві), де мікрокопіюється і зберігається (у вигляді рукопису та мікрокопії); мікрокопія рукопису за оплату може бути надіслана замовникові, який довідався про наявність потрібної йому праці та її “адресу” (місце та номер зберігання) з анотації або реферату, надрукованих у спеціальному галузевому журналі чи збірнику або в журналі депонованих праць (в Україні виходять, зокрема, реферативні журнали: “Джерело”, “Химическая промышленность”, “Медичний реферативний журнал”, “Політика. Політичні науки”, “Депоновані наукові роботи” та ін.). Депонування практикується як повноцінний замінник видання у випадку вузькотемності наукової праці, а отже, потенційної малотиражності і високої собівартості, а також при необхідності якомога швидше, хоча б у такий спосіб, оприлюднити результати проведеного дослідження. Замовник, одержавши мікрокопію, може використовувати її у власних розробках, посилаючись на депоновану працю як на опублікований твір. Тобто депонована праця прирівнюється до видання (публікації), – що особливо важливо для автора, наприклад, при підготовці до захисту дисертації, на певних етапах службової кар’єри тощо;
4) нарешті, найсучасніше – у випадку “ризикованої” (тобто вузької або “ненадійної”, з точки зору редактора) теми – звучить пропозиція випустити матеріал в електронній версії – наприклад, на компакт-дискові. Цей шлях, також швидкий і відносно дешевий, є дуже перспективним щодо оприлюднення “ризикованих” тем, позаяк підготовка електронного носія не вимагає залучення усієї видавничої інфраструктури (а отже, не підвищує собівартості видання), а сам носій може бути розтиражований у будь-якій, навіть мінімальній, кількості примірників (знову ж таки, без впливу на собівартість) (детальніше див. підрозділ 3.2.3).
Nota bene! Західні видавці пішли ще далі у справі “страхування від нещасного випадку”, яким завжди є для видавництва випуск нерентабельного видання: “надійний”, тобто мінімальний економічно безпечний його наклад випускається і тримається на складі, або підготовлене до друку видання не тиражується, а зберігається в електронній пам’яті – до моменту появи читацької потреби у ньому, коли воно буде видруковане на замовлення – це так звана технологія “print on demand”. Утім, як в одному, так і другому випадку, все має бути оцінено та обраховано13.
Таким чином, редакторський аналіз вибору теми, проведений як з боку її, теми, соціальної значущості та своєчасності, так і з боку потенційної конкурентоспроможності (доцільності) видання, в якому тему буде втілено, підкріплений обґрунтованими припущеннями щодо можливості такого видання, становить перший і найважливіший етап оцінювання авторського оригіналу. Результати цього етапу визначають, як працюватиме редактор далі: при негативній оцінці вибраної автором теми усі подальші дії припиняються з огляду на їхню недоцільність; позитивна оцінка означає перехід до наступних етапів редакторського аналізу.
БЛОК ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ТЕОРІЇ
Доберіть видання, що у подальшому слугуватиме умовним авторським оригіналом і на підставі його інформаційних елементів – анотації, передмови (вступної статті) і/або вступу, післямови, списку (списків) використаної літератури та ін. – визначте його тему. Застосовуючи описану у розділі методику, оцініть тему з позицій її актуальності, а також доцільності та можливості видання.
1 Мильчин А Э. Методика редактирования текста. 2-е изд., перераб. М., 1980. С. 27.
2 Йдеться про традицію, що віддавна склалася у вітчизняних, передовсім державних, видавництвах: приймання недостатньо опрацьованих рукописів разом з прагненням сумлінних редакторів забезпечити кожній книжці належним чином “умите обличчя” мимоволі породжує синдром авторської безвідповідальності за стан підготовленості оригіналу і навіть, певною мірою, споживацьке ставлення до редакторської праці.
3 Мильчин А. Э. Методика редактирования… С. 19.
4 Мильчин А. Э. Методика редактирования текста. 3-е изд., перераб. и доп. М., 2005. С. 125–126.
5 Наводимо для порівняння динаміку збільшення зареєстрованих в Україні видавництв: станом на 16.01.2006 р. до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції внесено 3158 суб’єктів видавничої справи, на 01.01. 2011 р. суб’єктів видавничої справи стало вже 4820.
6 Дэвис Дж. Отбор и оценка рукописей… С. 36.
7 Стефаник В. Повне зібр. тв.: У 3 т. Т. 3: Листи. К., 1954. С. 163.
8 Навроцкий В. Творы. Виданє посмертне зъ портретомъ и житєписомъ / Заходом “Етнографично-статистичного кружка”. Т. 1. Львів, 1884. С. 74.
9 Серйозне, глибоке багатопараметричне маркетингове дослідження доцільно проводити лише в окремих випадках: наприклад, започатковуючи серію, плануючи солідне, фундаментальне (а отже, витратне) видання, загалом маючи на меті визначитися із заповненням цілого сегмента ринку, тощо.
10 Stainton E.-M. The Fine Art of Copyediting. 2nd ed., revised and expanded. New York, 2002. P. 5.
11 Утім сучасна видавнича практика знає вже й такі випадки, – але причиною їх була не вузька тема, а намагання попередньо апробувати матеріал у колі фахівців, одержати їхню реакцію на надруковане. Згодом роздрукований “порціями” матеріал знайшов належну, книжкову, форму видавничого втілення (див., зокрема, статті М. С. Тимошика, опубліковані під рубрикою “Заочний університет видавця” у часописі “Друкарство”, які увійшли до навчального посібника “Видавнича справа та редагування”, 2004; або “порційно” опублікований у часописі “Палітра друку” “Тлумачний словник поліграфічних і видавничих термінів” Е. І. Огар, що у доповненому вигляді перетворився на “Українсько-російський та російсько-український словник-довідник з видавничої справи”, 2002).
12 Видання. Основні види: Терміни та визначення: ДСТУ 3017–95. К., 1995. С. 14.
13 Див., зокрема: Kerlen D. The Publisher: Tutor of the Information Society // Communication Research and Media Science in Europe. Berlin; New York, 2003. P. 182.