ІППВ має 2 аспекти дослідження: історичний та теоретичний, оскільки досліджує особливий предмет – історію виникнення і розвитку теоретичних знань людства про державу, право, політику й законодавство. Юридична наука вцілому ( і це вирішальним чином відображається на предметі історії політичних і правових вчень як юридичної дисципліни ) вивчає політичні явища в їх необхідному взаємозв’язку і взаємодії з правом, в правовій формі їх вираження, їх існування в рамках певного правопорядку. Саме під кутом зору цього єдиного комплексу і слід розуміти поєднання політичних і правових теорій минулого в предметі даної дисципліни.
В історії виникнення і розвитку давньогрецької політико-правової думки умовно виокремлюють три періоди. Ранній період (ІХ-VI cт. до н. е.) зв’язаний з часом виникнення давньогрецької державності. В цей період відбувається помітна раціоналізація політико-правових уявлень (в творчості Гомера, Гесіода і особливо “семи мудреців”) і формується філософський підхід до державно-правової проблематики (Піфагор та його школа, Геракліт). Другий період (V – перша половина IV ст. до н. е.) – період розквіту давньогрецької філософської і політико-правової думки; він представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, роботами Платона і Арістотеля. Третій період (друга половина IV-ІІ ст. до н. е.) – період еллінізму, час початку занепаду давньогрецької державності, військової експансії спочатку Македонії а потім Риму. Політико-правова думка цього періоду відображена у вченні Епікура, стоїків та Полібія. Негромадяни не були учасниками політичного спілкування (як і суб’єктами права), в межах якого виникала можливість скористатись благами свободи і яке являло собою форму життя лише вільних людей - громадян полісу. Політика і зв’язані з нею практичні й духовні заняття – це форми реалізації свободи і сфера зусилль вільних людей, а праця (і насамперед фізична праця) – це справа і уділ рабів. Вся виробничо-трудова сфера, а так само сфера сім’ї, перебувають, за тогочасними уявленнями, поза сферою відносин справедливості і рівності, поза сферою політики і права. Відносини власника і раба, глави родини та її інших членів як відносини панування і підкорення тлумачаться як неполітичні і неправові.Зазначений підхід до проблеми прав людини був загальною і незмінною тенденцією в античній політико-правовій думці.
Ранній період (ІХ-VI cт. до н. е.) зв’язаний з часом виникнення давньогрецької державності. Діячі: Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул, Хілон – у стислих висловах (гномах) сформували раціональні сентенції.(напр. «Не роби того, що засуджуєш у інших»(Фалес), «Підкоряйся закону»(Хілон)). В цей період відбувається помітна раціоналізація політико-правових уявлень (в творчості Гомера, Гесіода і формується філософський підхід до державно-правової проблематики (Піфагор 6 ст. до н.е. (проти демократичного устою полісів за аристократію, запорука порядку – виконання законів, правителі мають бути гуманними.) та його школа(Гіпподам – др.пол.V ст. до н.е.(концепція ідеальної держави: регламент до 10 тис населення, поділ на ремісників, ратаїв та воїнів , усі крім рабів можуть брати участь у законотворчому процесі та управлінні державою, землю поділити на 3 частини:священникам, воїнам та у приватну власність)), Геракліт 6-5ст. до н.е. (першоджерело законів – божественний закон(логос), якому має усе відповідати, люди від народження нерівні, вільними й добродійливими можуть бути лише окремі з них, які й можуть пізнати закони космосу. Для більшості громадян благо є поза свободою і полягає у покорі законам полісів.).
Другий період (V – перша половина IV ст. до н. е.) – період розквіту давньогрецької філософської і політико-правової думки; він представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, роботами Платона і Арістотеля. Демокріт (бл.460-бл.370 до н.е.): закони мають природне походження. Критерій справедливості права – відповідність природним законам. Закони, встановлені людьми, можуть бути змінені, але якщо вони є чинними – їм потрібно підкорятися. Софісти - усіх людей розглядали потенційно вільними й шукали правовий порядок, який би міг це забезпечити. Софіст Протагор (5 ст. до н. е.) писав, що не боги, а сама людина є мірою усіх речей, а закони – це не божественна установа, а мудрий винахід людини. Софіст Георгій – найб досягнення культури є писані закони, охоронці справедливості, яку він вважав найвищою цінністю. Софіст Гіппій – першим з софістів протиставив природнє і позитивне право. Під природним правом розумів ті неписане закони, які однаково виконуються в кожній країні. Осн теза софістів – за природою всі люди рівні, нерівність випливає на від природи, а від людських законів. Сократ як і софісти розрізняв природне і писане право, але не вважав їх протилежністю. Владу, основану на волі народу і на державних законах називав царством, базовану не на законах – тиранією. Першим в історії європейської політ-прав думки сформулював концепцію договірних відносин між людиною та державою.
Софісти: Демокріт (бл.460-бл.370 до н.е.): закони мають природне походження. Критерій справедливості права – відповідність природним законам. Закони, встановлені людьми, можуть бути змінені, але якщо вони є чинними – їм потрібно підкорятися. Софісти - усіх людей розглядали потенційно вільними й шукали правовий порядок, який би міг це забезпечити. Софіст Протагор (5 ст. до н. е.) писав, що не боги, а сама людина є мірою усіх речей, а закони – це не божественна установа, а мудрий винахід людини. Софіст Георгій – найб досягнення культури є писані закони, охоронці справедливості, яку він вважав найвищою цінністю. Софіст Гіппій – першим з софістів протиставив природнє і позитивне право. Під природним правом розумів ті неписане закони, які однаково виконуються в кожній країні. Софіст Лікофрон – державне спілкування розглядав як результат договору людей про взаємний союз. Під особистими правами людини розумів невідчужуване природне право, дял гарантування якого людьми і був укладений договір. Осн теза софістів – за природою всі люди рівні, нерівність випливає на від природи, а від людських законів.
Сократ (469-399 рр до н.е.)як і софісти розрізняв природне і писане право, але не вважав їх протилежністю. Владу, основану на волі народу і на державних законах називав царством, базовану не на законах – тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то устрій називав аристократією, якщо влада від багатства – плутократія, від волі всіх – демократія. Першим в історії європейської політ-прав думки сформулював концепцію договірних відносин між людиною та державою. Політична свобода людини можлива лише в разі панування в державі законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості. Різко критикував тиранів і виступав проти крайнощів демократії, яка робить державу слабкою і дезорганізує суспільство.
Платон (427-347 до н. е.). Перший, чиї письмові твори дійшли до нас. Вчення про державу і право – в діалогах «Держава» і «Закони». В центрі політичної концепції Платона знаходиться вчення про “ідеальну державу”, яке започаткувало утопічну традицію мислення. “Ідеальна держава” Платона – це певна теоретична умоглядна конструкція, “ідея Держави” з нематеріального незмінного світу довершених ідей. Справедливе полягало в тому, щоб кожен робив свою справу, щоб ніхто не привласнив чужого і не втратив свого .Не допускалися злидні та надмірне багатство, виключалася приватна власність. Пропонував скасувати інститут сім’ї, замінивши її системою відтворення населення з відбором пар державою. Серед форм правління перевагу надавав аристократії. В діалозі «Закони» запропонував ще один проект ідеальної держави. Пропонував жорстко регламентувати всі аспекти діяльності людини в суспільстві. Допускав правління людей з надзвичайними повноваженнями та людей, що керують на підставі закону, якому підкоряються і правителі, маючи на увазі «справедливий» закон, який однаково захищав інтереси усього суспільства.
Арістотель (Стагірит) (384–322): «Політика», «Етика», «Афінська політія». Держава є продуктом природного розвитку, виникає поступово через стадії сім’ї та поселення. Держава – організація певної сукупності громадян. Громадянин – людина, наділена правом брати участь у законотворчому процесі.Сама правильна форма правління в Арістотеля – політія; всі інші форми є лише тими чи іншими відхиленнями від політії. Як найкраща форма правління політія поєднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, але вільна від їх недоліків і крайнощів. Це правління середнього класу (що становить більшість) і в інтересах загального блага. В політії у свіх сферах суспільного і державного життя знаходить послідовне втілення принцип “золотої середини”: в характері громадян – поміркованість, у приватній власності – середній достаток, при владі знаходиться середній прошарок. Як говорить Арістотель, “Держава, яка складається з “середніх” людей, буде мати і найкращий державний лад”. Два види справедливості – розподільна(розподіл всього серед людей за достойностями) і зрівняльна(діє у сфері обміну).Природне право – скрізь має однакове значення і не залежить від того, чи визнають його, чи ні.
В своїх теоретичних побудовах римські автори використовували природно-правові ідеї давньогрецьких мислителів, їх судження про політику і політичну справедливість, про форми державного правління та найкращу з них і т. д. Важливим здобутком римської політичної думки було формулювання ідеї, згідно якої реальний стан (римської) політичної системи – це результат взаємодії і довготривалих спільних зусилль всіх суспільних прошарків. Цей погляд суперечив наївній точці зору, поширеній серед давньогрецьких мислителів, про те, що політичний устрій – це втілення філософсько-політичних уявлень засновника державності. Прагматизм мислення римлян зумовив виокремлення зі сфери філософії окремої науки – юриспруденції та її подальший розвиток і диференціацію на окремі галузі. Римським юристам належить заслуга у розробці широкого комплексу питань в галузі загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних дисциплін: цивільного, кримінального, адміністративного, міжнародного права тощо. Теоретичні розробки римських авторів відображали особливості сучасного їм суспільства, в якому вони жили і діяли: досить високий розвиток відносин приватної власності і права, перетворення Риму в наддержаву та, відповідно, криза полісної ідеології, перехід від республіки до імперії, від колегіальних форм правління до нових форм одноосібної влади – принципату і домінату, загальна криза рабовласницької формації та становлення інституту колонату.
Марк Туллій Ціцерон (Cicero), 106–43 рр. до н.е.: "Про державу", "Про закони". Державу (respublica) Ціцерон визначає, як справу, надбання всього народу (res populi). При цьому, він підкреслює, що "народ не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів". Таким чином, держава у виступає як узгоджене правове спілкування цих членів, як певне правове утворення, "загальний правопорядок". Ціцерон стоїть біля витоків тієї юридизації поняття держави, яка надалі мала багато прихильників, аж до сучасної ідеї "правової держави". Три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) та народну владу (демократію). Головним недоліком цих форм є їхня нестабільність, яка може призвести до тиранії,(а як підкреслював Ціцерон, "не має більш потворної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими)", або до "безумства і свавілля натовпу". Заперечував ідею майнової рівності і вважав справедливим соціальне розшарування і нерівність у суспільно-політичному відношенні. Навіть демократичну рівність, тобто рівність всіх вільних, він вважав несправедливою, оскільки вона ігнорувала відмінність у соціальному становищі і достоїнстві (гідності) громадян. В основі права, за Ціцероном, лежить притаманна природі справедливість. При цьому, під справедливістю розуміється вічна, незмінна і невід'ємна властивість як природи в цілому, так і людської природи. «Природний закон — це розумне становище, яке відповідає природі, розповсюджується на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання обов'язку, наказуючи; забороняючи, від злочину відлякує; воно, однак, нічого, коли цього не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм, і впливає на безчесних людей, наказуючи їм що-небудь чи забороняючи.»
Початок світської юриспруденції (300 р до н.е.) пов'язаний з іменем Гнея Флавія. Існували ще Гай, Павло, Ульпіан. При розгляді тих чи інших справ юристи інтерпретували існуючі правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості і у разі колізії часто змінювали стару норму, з врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту, як нової норми права, а саме норми jus civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому — охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право. Визнання римськими юристами реальності природного права, яке включається у право взагалі, і, в той же час, відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як і будь-яке інше право, яке вони визнавали, належить до діючого права і є його специфічною складовою частиною (компонентом і властивістю права взагалі), а не тільки теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично діючого права. Ця обставина чітко присутня в різних класифікаціях і визначеннях права, що його давали римські юристи. Ульпіан: публічне (право, яке "стосується становища Римської держави") і приватне (право, яке "стосується користі окремих осіб").
Християнська релігія на противагу античним вченням висунула тезу про створення світу богом із нічого, походження влади від бога і вчення про божественне одкровення, яке переходить межі того пізнання, яке здійснює розум, що сприяло поглибленню ірраціоналізму середньовічного релігійного світосприйняття. Власне, однією з центральних проблем політико-юридичних знань Середньовіччя (де в свідомості мас панували все ж церковні приписи) є питання про те, яка влада (організація) повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава). Ідеологами першої були Августин, Тома Аквінський, другої — Данте, Марсілій Падуанський, Вільям Оккам. Важливо також відзначити, що, незважаючи на ці суперечності, непохитною залишалася монархічна ідея, саме вона належить до найбільш значимих і стійких компонентів політико-правової свідомості середніх віків, хоча і вона змінювалася на протязі розглядуваного періоду.
Аврелій Августин (354-430). Всі соціальні й державні інститути є наслідком гріховності людей. Бог наділив людину незалежною волею, але якщо вона користується нею не за приписами святого письма, а відповідно до своїх інтересів, то стає схожою на диявола. Свобода ніби спонукає людину до скоєння гріха, тому жити за законами божими можуть жити лише окремі люди, а всі інші повинні страждати. Сталий порядок Августин називав «природним», оскільки він є наслідком гріха і покарання божого, цей порядок є тимчасовим і існуватиме до другого пришестя, але доки це станеться, всі повинні коритися природному порядку. Августин спробував обстояти ідею про те, що пізнати сутність держави і права можна лише за допомогою Св. Письма, обстоював те, що держава з її законами не відповідає істинній справедливості, якій відповідає Закон Божий.
В розвитку середньовічної політико-правової думки розрізняють три основні періоди. Перший період (500-1000 роки) характеризується становленням феодальної формації; державність даного періоду спочатку організовується в слабко інтегровані в єдине ціле монархії, а потім розпадається на конгломерати роздріблених політичних утворень. Другий період (середина XІ- кінець ХV ст.) – час найвищого розвитку феодалізму у формі станово-представницької монархії. Третій – пізнє Середньовіччя (кінець XV- початок XVII ст.) – період занепаду феодалізму. Теоретично середньовічна європейська політична практика грунтувалась на висунутій Августином (в заперечення даного Ціцероновом визначення держави як політичного об’єднання, що слугує захисту приватних матеріальних інтересів) ідеї богоугодної держави, тобто держави, в політиці якої духовенство відіграє особливу роль, консультуючи правителя по всіх найважливіших питаннях. У період середнього Середньовіччя з’являються перші реформаційні ідеї, альтернативні теорії двох мечів. В цей період у монархіях, де протистояння між королем та його васалами завершилось подоланням феодального сепаратизму виникають перші примітивні форм народного представництва (Генеральні штати у Франції, Парламент в Англії). Зазначені процеси знайшли відображення в двох спочатку конкуруючих теоріях: теорії державного суверенітету (Жан Боден) та теорії народного суверенітету (Марсилій Падуанський). Таким чином, в період середнього Середньовіччя в самій зародковій формі починається становлення окремих інститутів сучасної демократії.
Ф. Аквінський (1226-1274). Поділяв думку Арістотеля про те, що людина є політичною істотою. Основне прагнення – жити з іншими людьми для забезпечення своїх потреб, наслідком чого є держава, метою якої є «загальне благо». Владу вважав доною від бога й закликав беззастережно їй коритися. Роль володаря в державі порівнював з роллю бога у всесвіті. Монархія – найдосконаліша форма правління;поділяв М. на абсолютну і політичну, яку вважав прогресивнішою, оскільки влада в ній регламентувалася законом. Намагався обгрунтувати тезу про зверхність духовної влади над світською, оскільки д. в. відповідала заповітам бога. Право –дія справедливості у божественному порядку людського спілкування. Справедливість полягає в наданні кожному того, що йому належить. Розподільна справедливість (як і в Арістотеля) - надання благ згідно із заслугами (природне право), порівняльна – дії на порівняння чого не-будь(позитивне(людське) право). Джерелом права вважав вічний закон – загальні принципи божественного розуму, якими керується всесвіт.
Марсилій Падуанський (1275-1343). (вчення викладене в творі «Захисник миру»). Заперечував феодальну роздробленість тогочасної держави, церкву вважав винною у багатьох вадах суспільства, пропонував підкорити її світській владі. Держава з’являється внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності: рід, плем’я, місто, держава. Держава є виразником політичної влади, а її джерелом є народ (духовної - також). До категорії «народ» відносив не всіх людей, а лише найкращих представників (військові, державна служба, клір, так як їх діяльність спрямована на загальне благо). Верховенство закону стосовно всіх. Найбільш вдала форма д. устрою – монархія, де обираються держслужбовці та монарх. Законодавча влада має визначати компетенцію виконавчої влади (цим підійшов до проблеми поділу влади в державі).
В період Реформації був сформульований принцип особистої відповідальності. (Сформульований Мартіном Лютером в релігійній формі. Дослівно: “Спасіння через віру”. Цей принцип насамперед означав відмову від будь-яких форм патерналістського мислення і пошуків опори у вирішені найважливіших питань життя у відповідних патерналістських структурах: в духовній сфері – в офіційній церкві, в економічній – в становій корпорації, в общині, в соціальній – в привілеях певного феодального стану, в політичній – в особі “милостивого” монарха тощо. Внаслідок зростання буржуа як класу утверджувався принцип правової рівності (як принципу рівних стартових можливостей) у всіх сферах суспільного життя. Наслідками реформаційного руху стали не тільки ліквідація католицької світоглядної монополії над суспільною свідомістю, але й перехід до представницького правління (парламентаризму). Розвиток політичної думки Відродження, що тривав із середини тринадцятого до сімнадцятого століття, пов’язаний з політичним розвитком незалежних міст-держав в Італії. Панівна політична теорія визначала єдино-правильною монархічну форму правління, необхідність обгрунтування республіканської традиції зумовила відродження інтересу до класичного республіканізму та спонукала до розробки нових політичних концепцій, в яких відстоювалась ідея національної державності, в жертву якій приносились інтереси окремої особистості[1]. Були взяті на озброєння судження античних мислителів про примат держави над індивідом (Арістотель), Ідея про пріоритетність державних інтересів знайшла в “Владарі” Нікколо Макіавеллі.У п’ятнадцятому столітті – в епоху так званого “громадянського гуманізму” – широкого розповсюдження набуло вчення про політичну природу людини, що спиралось на республіканську традицію. У п’ятнадцятому столітті концепція “абсолютної влади”, яку в чотирнадцятому столітті Вільям Окам використовував для опису Божої всемогутності, була застосована до політичної влади. В цей же період державний інтерес вперше на теоретичному рівні був протиставлений релігійним та моральним принципам, отримавши перемогу над ними (Макіавеллі).
Нікколо Макіавеллі (1469-1527)(«Володар», «Історія Флоренції»). Заперечував теологічний підхід до з’ясування сутності держави і права, обгрунтовував концепцію фортуни (долі), яка визначає половину дій людини, іншу половину дій людина обирає сама. Влада в державі море бути здобута за допомогою зброї чи милості долі. Форма держави – від кількості правителів(республіки і держави).Досліджував процес утворення монархії й вважав, що владу можна втримати за допомогою хитрощів й підтримки співгромадян («громадське єдиновладдя»), а не сили зброї, але вигіднішою буде монархія, утворена прагненням народу – тому монарх має підтримувати дружбу з народом. Перевагу віддавав абсолютній монархії, оскільки вона надійніша. Монарх має дбати про утворення державних інститутів, які убезпечують його свободу, гарантом чого (на прикладі Франції) бачив парламент, який би стримував зазіхання знаті й виступав третейською силою, що «приборкує сильних і заохочує слабких». Неодмінні умова сильної держави: гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. В праці «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» пише, що надзвичайна централізація влади монарха виправдовує себе на етапі об’єднання й укріплення держави, після чого допускав створення республіки, яка поєднує риси монархії, демократії та аристократії.
В період Реформації був сформульований принцип особистої відповідальності. (Сформульований Мартіном Лютером в релігійній формі. Дослівно: “Спасіння через віру”. Цей принцип насамперед означав відмову від будь-яких форм патерналістського мислення і пошуків опори у вирішені найважливіших питань життя у відповідних патерналістських структурах: в духовній сфері – в офіційній церкві, в економічній – в становій корпорації, в общині, в соціальній – в привілеях певного феодального стану, в політичній – в особі “милостивого” монарха тощо. Внаслідок зростання буржуа як класу утверджувався принцип правової рівності (як принципу рівних стартових можливостей) у всіх сферах суспільного життя. Наслідками реформаційного руху стали не тільки ліквідація католицької світоглядної монополії над суспільною свідомістю, але й перехід до представницького правління (парламентаризму). Головні ідеї реформаційного вчення Реформатори вбачали своє головне задання в поверненні церкви до її первинних форм, що передбачало очищення церкви від тих католицьких релігійних доктрин і практики, які, на думку реформаторів, не тільки не знаходили свого підтвердження в християнському вченні, але грубо суперечили йому (доктрина “добрих справ” та “чистилища”, торгівлі індульгенціями, інститут папства, заборона мирянам читати Біблію та безліч інших). Під релігійною свободою реформати розуміли звільнення особи від виконання цілої системи прийнятих в католицизмі безглуздих і непосильних регілійних обов’язків та гніту лицемірних священників, що наживали багатство, експлуатуючи пороки своїх прихожан.
Жан Боден (1530-1596). («Шість книжок про республіку»).Державу вважав сукупністю сімей, але держава відрізняється від сім’ї суверенністю влади. Суверенітет – необмежена влада над підданими. У рамки вчення Бодена вкладалася лише одна форма – централізована монархія, оскільки суверенітет не може бути поділеним. Будучи апологетом абсолютизму все ж спробував означити межі впливу суверенітету – лише у сфері державних відносин. Право є досягненням суспільства, бо відрізняє державу від додержавних утворень. Засадами права є вічна істина та універсальні зразки, що знайшли відображення в сукупності законодавств різних народів.
Томас Мор (1478-1535). «Утопія».Піддав критиці монархію та її економічну основу - приватну власність. Запропонував новий тип ідеальної держави, в якій ліквідація приватної власності приводить до встановлення рівності всіх громадян. Основний аспект – обов’язковість праці. Усі посадові особи обираються і є підзвітними народу. Найголовніші проблеми обговорюються усіма жителями Утопії. Функції держави: організація виробництва товарів та їх розподіл, боротьба із злочинцями, забезпечення миру. Томазо Кампанелла (1568-1639) «Місто Сонця». Приватна власність – першоджерело нерівності і кривди. Ідеальний д. устрій – грунтований на спільній власності на засоби виробництва.Загальна власність на одяг та особисті предмети. Праця – загальнообов’язкова, роб. день – 4 год. Рівність чоловіків та жінок. Голова держави – наймудріший її житель («метафізик»), плюс 3 співправителі. Посади розподілялися згідно освіченості та практичних здібностей. Громадяни, що досягли 20- ти входили до Великої ради, що контролювала посадових осіб.
Поч. 17 ст., Нідерланди - буржуазна революція.1640-1688рр – бурж. рев. в Англії. Передумовою обох став розвиток мануфактурного виробництва, що замінило ремесла. Новий спосіб ви-ва сприяв поділу праці та розвитку сусп. і прир. наук та формуванню буржуазної правової свідомості: буржуазія була зацікавлена в модернізації держави й зак-ва, які гарантували б безпечне функціонування нових економічних відносин. Діячі: Гуго Гроцій(HOL) (1583-1645) («Право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права») Право вважав сумою соціальних норм, витоками права – прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими. Проводив чітку межу між природним правом (порядок природи знаходиться поза межами впливу бога і людей) і правом, установленим волею (бога чи людини).Державу вважав наслідком договору людей; Томас Гоббс (GBR)(1588-1679)(«Філософські засади вчення про громадянина», «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської»): 3 моменти становлення політичного організму: природний стан (немає законів, лише природні: прагнення до миру тощо, йде «війна всіх проти всіх») – перехід до дер. – держ. стан. Виступав за абсолютизм. Сюди ж Спіноза й Локк.
Гуго Гроцій(HOL) (1583-1645) («Право війни і миру: Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права») один з основоположників вчення про державу і право Нового часу, раціоналістичної доктрини природного права, а також міжнародного права. Стояв біля витоків формування так званого "юридичного світогляду". Провів розмежування між наукою права і політики, підкресливши, що предмет юриспруденції — це питання права і справедливості, а предмет політичної науки — доцільність і користь у суспільних відносинах. Гроцій поділяє право на природне і волевстановлене. Природне право є правом полягає у тому, щоб надавати іншим те, що їм вже належить, і виконувати покладені на нас відносно них обов'язки. Держава— це досконала спілка вільних людей, створена заради дотримання права і загальної користі. Працював і з міжнародним правом: підкреслював, що "війни ведуться заради укладення миру", а також, що "кінцевою метою війни" є мир. Вчення мислителя про право війни і миру було спрямоване на формування нового типу світового співтовариства, основаного на раціонально-правових принципах рівності, співробітництва і взаємності у відносинах між всіма людьми, народами і державами, на ідеї єдиного міжнародного правопорядку, добровільно встановлюваного і дотримуваного суверенними державами. Називають «батьком міжнародного права».Вчення Гроція про природне і внутрішньодержавне право, про договірне походження держави і волевстановлених форм права справило суттєвий вплив на подальший розвиток політичної та правової думки. Світська раціоналістична політико-правова концепція Гроція заклала фундамент сучасної теорії держави і права, теоретичні основи «юридичного світогляду».
Бенедикт Спіноза (HOL)(1632–1677), («Основи філософії Декарта», «Етика, доведена геометричним методом»): «Під правом природи я розумію закони, або правила, згідно з якими все здійснюється, тобто саму могутність природи. І тому природне право всієї природи і, отже, кожного індивіда простягається так далеко, як далеко простягається їхня могутність». Природне право забороняє тільки те, чого ніхто не хоче і чого ніхто не може. Виділяв «божественний закон»(має на меті загальне благо) й «людський» (служить збереженню держави).Надає перевагу демократії, підкреслюючи, що «демократична держава найбільш природна і найбільш наближається до свободи, яку природа надає кожному, бо в ній кожен переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, але на більшу частину всього суспільства, одиницю якого він складає». Тому в демократії, як попередньо у природному стані, всі є рівними, хоча державна влада має бути сильною. Держава виникає на основі суспільного договору через необхідність стримання державою пристрастей людей.
Англ бурж рев 17 ст нанесла великої сили удар по феодалізму й відкрила простір для ро-ку капітал відносин. Буржуазія запозичила свої погляди в кальвіністів часів Реформації, інтереси її правого крила представляли пресвітеріани. Середню буржуазію представляли індепенденти, міщан – левеллери тощо. Осн. ідеї: концепція божественної природи монархічної влади (Клавдій Салмазій), теорія патріархального походження держави (Роберт Філмер), за республіку й особисті свободи виступав поет Джон Мільтон, ідея народного суверенітету (Олджернон Сідней).
Томас Гоббс (1588-1679) («Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської»). Ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. Нараховував 3 моменти становлення політичного організму: природний стан (немає законів, лише природні: прагнення до миру тощо,) – перехід до дер. – держ. стан Вважав, що всі люди були створені рівними, але в додержавному стані панував принцип «людина людині – вовк» і велася «війна всіх проти всіх». Держава створюється людьми для того, щоб з її допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх». Повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій - суверен - ніяким договором з народом не зв'язаний. Вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємно знищують одна одну.Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами. Захист власного життя опирав на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї природи й не може порушуватися навіть державою.Обґрунтовуючи необмежену владу держави, Т. Гоббс вважав можливими лише три форми її здійснення: монархію, демократію,аристократію.
Дж. Локк («Два трактати про правління»): до виникнення держави люди перебували у природному стані, але він не характеризується як «війна всіх проти всіх». Для природного стану притаманна рівність, право особи розпоряджатися своєю власністю, але у суспільстві були відсутні органи, які б об'єктивно вирішували конфлікти між людьми, карали злочинців, і це спричинило обстановку невпевненості, напруги. Для надійного забезпечення природних прав, рівності та свободи, захисту особи й власності люди створили державу. Політичну владу він визначав як право створювати закони з правом застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх менших покарань для регулювання та охорони власності; це право використовувати силу суспільства для проведення у життя законів. Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань, на думку Дж. Лока, здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Учення Дж. Лока було класичним відображенням ідеології ранньобуржуазних революцій. Воно увібрало у себе досягнення передової наукової думки XVII ст. та прогресивні досягнення політико-правового знання. Дж. Лок сформулював політичні принципи, які лягли в основу усіх демократичних правових держав світу. Його вважають основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму.
28.Вольтер«Філософські листи». Соціальною основою нерівності є неосвіченість, якій сприяє церква з її жорстокими настановами і порядками; підтримував концепцію природного права; природними законами називав закони розуму, що диктують людям рівність і свободу, яка є головним природним правом людини; скасування привілеїв, що існували в тогочасному суспільстві; встановлення політичних прав : свобода совісті, слова, друку та власності; «освічена монархія» або монархія обмежена законом; досконалої держави ніколи не буває через пристрасті людей; пристрасті й зло є причинами злочинів; громадянське правління – це воля всіх, яка вик.одним.
29. Шарль Луї Монтескє«Перські листи», «Про дух законів». Все у світі відбувається відповідно до природної закономірності; розумні істоти можуть самі видавати закони, але в них є й закони, створені не ними тобто природні закони; законами є необхідні відносини, що випливають із природи речей; суспільство не може існувати без уряду; свобода – це право робити те, що дозволено законами; монархія, яка функціонує на основі закону; форми правління залежать від території, клімату; зловживання владою може бути виключене лише при поділі на законодавчу, виконавчу і судову.
30. . Жан-Жак Руссо«Про суспільну угоду»; люди за своєю природою є добрі, але людські установи роблять їх злими; доброчесність – це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що породжені цивілізацією; першоджерело зла вбачав у нерівності, яка породжує багатство; багатство спричинює розкоші і лінь; розкоші, занепад моралі, рабство є карою за зверхність; організованість суспільства – основна причина нерівності; приватна власніть зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової і згодом і політичної нерівності; держава виникла після появи соціальної нерівності; держава виникла завдяни суспільній угоді, метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.
31. Чезаре Беккаріа. Чезаре Беккаріа, 1738–1794, — визначний мислитель, один з основоположників науки кримінального права. Його головна праця "Про злочини і покарання" побачила світ в 1764 році. Головна увага Беккаріа зосереджена на обгрунтуванні гуманістичних принципів кримінального права і процесу. Його теорія розроблена в руслі природного права, він поділяє концепцію суспільного договору і принцип рівності всіх перед законом, що випливав з неї. На основі суспільного договору люди відмовилися від природної "абсолютної" свободи і створили громадянське суспільство, державу і позитивне законодавство. Але відмова від природної свободи не означає відмову від свободи взагалі. На взаємних началах люди "пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість спокійно і безпечно насолоджуватися іншою її частиною. Виходячи з цього, метою громадянського стану є максимально велике щастя для максимальної кількості людей. А для цього, перш за все, повинні бути забезпечені безпека і свобода громадян. Саме для цього створюється держава і позитивне законодавство. Саме тому він вважав необхідним реформувати механізм юстиції на основі принципів законності і розподілу влад. Діяльність органів правосуддя повинна базуватися виключно на законах і "тільки закони можуть встановлювати покарання за злочини". Суддя, "ні під яким приводом і з жодних міркувань суспільного блага", не має права встановлювати покарання, яке перевищує передбачене законом. Беккаріа не сприймав і піддавав рішучій критиці положення, згідно з яким суддя зобов'язаний слідувати духу, а не букві закону. У такому випадку, вважав вчений, громадяни стануть жертвою свавілля судді, його пристрастей і слабкостей. З принципом законності вчений пов'язує і одну з головних ознак правопорушення та юридичної відповідальності. Злочином є тільки те, що заборонене законом. І покарання може бути призначене тільки тоді, коли воно прямо вказане у законі. Поряд з формально-юридичною ознакою правопорушень Беккаріа прагнув з`ясувати також їхню змістовну сторону. Закон повинен включати в число злочинів відповідне діяння тільки у тому випадку, якщо в цьому є "абсолютна необхідність". Законодавець не повинен свавільно зараховувати ті або інші діяння до кримінально карних. Об'єктивним критерієм тут виступають загальні умови свободи, безпеки громадян. Тільки реальна шкода, яку ті чи інші дії наносять суспільному благу, є єдиним й істинним мірилом злочинів. У тісному взаємозв'язку зі злочином Беккаріа розглядав покарання. Юридична відповідальність і покарання — логічний наслідок правопорушення. В цьому аспекті вчений висуває ряд прогресивних принципів, на основі яких повинно здійснюватися покарання. Перш за все, це співмірність злочину і покарання, що, по суті, є застосуванням у кримінальному праві більш загального принципу — принципу еквіваленту. На основі принципу співрозмірності, відповідності злочину і покарання Беккаріа пропонує побудувати "точну і загальну шкалу злочинів і покарань", в якій би злочини і покарання розміщувалися відповідно і залежно від їхньої шкоди. З принципом співмірності тісно пов'язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом при призначенні покарань. Покарання повинно бути неминучим. "Вплив справляє не стільки суворість покарання, скільки його неминучість", — писав Беккаріа. Неминучість покарання виступає, як необхідний аспект законності і обов'язкова умова існування самого права. В іншому випадку руйнується правопорядок. "Впевненість у неминучості, хоча б і поміркованого, покарання справляє завжди більше враження, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але супроводжуваним надією на безкарність". Відповідно до природно-правового трактування мети створення держави і позитивних законів, вчений виступав за гуманізацію кримінальної відповідальності, проти жорстоких покарань, у тому числі і проти смертної кари. Жорстокість покарань є свідченням не тільки жорстокості політичної влади і її законів, а й жорстокості самого суспільства. Це хвороба, яка руйнує принципи і цілі людського співжиття.
32. XVII ст. ознаменовано перемогою перших антифеодальних революцій у Нідерландах (1565—1609) і Англії (1640— 1649, 1668—1689), що відкрили шлях новим буржуазним перетворенням державно-правового устрою, взаємин людини і держави. Нова політико-правова ідеологія, підготовлена ідеями Відродження і Реформації, антифеодальними гаслами революцій, ґрунтувалася на: 1) неприйнятті релігійної догматики, на кальвінізмі з його протестантською етикою (особистий аскетизм, працьовитість, ділова чесність і т.п.); 2) раціоналізмі, логіці в оцінці суспільних відносин і явищ; 3) ідеях природного права і договірного походження держави, породжених античною політико-правовою думкою. Класичним втіленням нового світогляду була теорія природного права, що складалась і одержала згодом значне поширення. Вона ґрунтувалася на визнанні всіх людей від природи рівними і наділеними природними правами, розумом і свободною волею. Предписания природного права вимагають відповідності їм позитивного (волеустановленого), тобто діючого права. Першими найкрупнішими теоретиками природного права і суспільного договору, хто заклав основи теорії права і держави Нового часу, були голландські мислителі Г. Гроций і Б. Спіно-за. В їх вченнях захищалися наслідки визвольної війни проти абсолютистської Іспанії, містилося теоретичне обґрунтування нових раціоналістичних природно-правових ідей, теоретичне рішення на їх основі проблем державно-правового устрою, взаємин людини і держави, захисту свободи і власності, міждержавних відносин.
33. З початку XVII і до кінця XVIII ст. англійські колоністи в Північній Америці вели самовіддану боротьбу за виживання, самоврядування, а потім і незалежність від метрополії. У результаті визвольної війни 1775—1783 pp. виникла незалежна держава — Сполучені Штати Америки. Вирішальний вплив на формування американської політичної і правової думки під час боротьби 13 англійських колоній за незалежність справили ідеї європейського Просвітництва. Вони надихали активних учасників визвольного руху в колоніях, його ідеологів — Б. Франкліна, Т. Пейна, Т. Джефферсона, О. Гамільтона та інших, хто вніс вирішальний вклад у розробку Декларації незалежності, Конституції США,концепції федералізму. їх імена нерозривно пов´язані із закладкою фундаменту демократичної традиції сучасної теорії держави і права, розробкою сучасного демократичного трактування політичних і громадянських прав особистості.
34. Вчення І.Канта
«До вічного миру», «»Метафізичні засади вчення про право»; в основу вчення покладено етику; кожна особа є абсолютною цінністю, володіє гідністю і не може бути засобом здійснення жодних планів; людина має керуватися моральними законами; моральний закон це категоричний імператив; принципи і правила поведінки встановлюються розумом; дії людини – вияв незалежної волі; людина сама собі господар, вона сама собі визначає поведінку і дії відповідно до неї; право існує для обмеження свавілля; сферою права є діяльність і вчинки людини, а сферою моралі – внутрішній світ людини; право забезпечується примусом; держава – обєднання людей що підкоряються правовим законам; договірний спосіб формування держави для взаємної вигоди і відповідно до категоричного імперативу.
35. Йоган ФіхтеВ основі його вчення субєктивний ідеалізм; обєктивна дійсність не існує поза межами свідомості людини; необхідність у правових настановах диктується самосвідомістю, а право виводиться з «чистих форм розуму»; базою права є взаємне визнання індивідами особистої свободи кожного; загальна воля людей є основою законодавства; правопорушень буде менше якщо закони матимуть такі гарантії свободи, що їх кожна особа зможе сприймати як свої особисті; демократія і деспотія є протиправними; ефорат – вища контрольна інстанція яка покладе край зловживанням владою; для досягнення стабільності в суспільстві необхідно три суспільних договори : про власність, про захист, про обєднання; «Замкнена торгова держава» - замкнена торгова система, грошові одиниці мають право обігу лише на внутрішньому ринку; категоричний противник приватної власності на землю.
36. Георг Гегель «Філософія права»; критично розглядава християнську релігію, що виражає мораль лише однієї окремо взятої людини; народу потрібна «народна» релігія, яка здатна була б зберегти загальність і цілісність свободи та морального життя; абсолютною моральною цінністю є народ; право – наявне буття свободи; відкинув ідею природного стану, договірного походження держави; незалежна воля яка є одинично і загальною; щастя є недосяжним, прогресом у безмежність; зверхність держави над особистістю.
37. Історична школа права в Німеччині.Особливий напрям у правовій думці, який виник у 18ст; у центрі уваги знаходилися питання про виникнення та історичний розвиток права; засновник Густав Гуго; Фрідріх Савіньї продовжувач; для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку; реакція на Велику французьку революцію; народ – це єдність окремих осіб, що базується на органічних звязках між станами і групами суспільства; дух народу виростає з традицій та формується упродовж віків; саме тому він є визначальним у правотворчих процесах; людина є продуктом середовища, тобто народу; зумовленість природного права низкою обєктивних чинників; Право як публічне так і приватне складається саме по собі, воно витворюється суспільним розвитком як мова та звичаї, воно не дане Богом, не запроваджується; право – витвір народного духу.
38Ієремія Бентам.«Принципи законодавства»; основою та метою суспільного існування людини є особиста користь; призначення держави та законодавства – створення умов для досягнення користі й щастя кожної людини; вільні ринкові відносини й конкуренція, відсторонення держави від впливу на економіку, ефективна боротьба зі злочинністю; договір – це омана, усі держави створені силою і закріпилися завдяки звичкам людей підкорятися уряду.
39. Констан
Основоположником лібералізму у Франції був визначний мислитель Бенжамен Анрі де Ребек Констан (Constant), 1767-1830, якого називають духовним батьком лібералізму на європейському континенті. "Про дію терору", "Про реакції" "Роздуми про конституції та їхні гарантії", "Про стародавню свободу порівняно зі свободою сучасною" та "Курс конституційної політики". У Констана знаходимо трактування концепції розподілу влад. Він розрізняє п'ять влад: крім влади репрезентативна, яка, по суті, є владою законодавчою і ділиться, як у Монтеск'є, на постійну репрезентативну владу (верхня палата парламенту), яка повинна складатися зі спадкової аристократії, та " владу, яка репрезентує громадську думку " (нижня палата парламенту), виконавчої та судової він виділяє ще владу муніципальну і королівську владу.
Для сучасної людини свобода - це право підпорядковуватися тільки законам, право висловлювати свою думку, вибирати заняття, місце проживання, вільно розпоряджатися власністю, право впливати на державу. Отже, сутність свободи полягає не в безпосередній активній участі в управлінні державою, а, головно, в особистій самостійності, незалежності.
40. Лібералізм.Лібералі́зм - соціальна філософія та політична концепція (ідеологія), яка проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості ("особа важливіша за державу") та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення ("пом'якшення") різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), відстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.Лібералізм почав формуватися наприкінці 17 століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт "класичного" лібералізму припав на 1-шу половину 19 століття.Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).Сучасні ліберальні доктрини: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.
Головні представники лібералізму: І. Бентам, Б. Констан, Д.С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гаєк.
41. А.де Токвіль«Демократія в Америці»; підтримував систему стримувань і противаг та теорію поділу влади в США; особливо підкреслював незалежність судової влади; Конституція США подібна до тих прекрасних витворів людської мудрості які дають славу та багатство своїм винахідникам, але залишаються непотрібними в інших руках; вищий закон справедливість; нечестивим та мерзенним коли у справі управління більшість може чинити все що їй заманеться; всяке питання що виникло рано чи пізно стає юридичним; протиставляв рівність й свободу; задля масового прагнення до рівності люди ладні відмовитися від свободи; централізація є чинником що паралізує все громадське життя.