18.У чому особливість функціоналістичного підходу?

Структуралізму протистояв функціоналізм. Цей напрям, відкидаючи аналіз внутрішнього досвіду і його структур, вважав, що основне для психології - з´ясувати, як ці структури працюють, коли людина розв´язує певні завдання, які стосуються її актуальних потреб. Тобто наочна сфера психології розширювалася. її трактували як таку, що охоплює психічні функції (а не елементи) як внутрішні операції, які здійснює не безтілесний суб´єкт, а організм з метою задовольнити свою потребу в пристосуванні до середовища.

Один із засновників функціоналізму в США - Вільям Джемс (1842-1910), відомий також як лідер прагматизму (від грец. «прагма» - дія) - філософії, яка оцінює ідеї й теорії, враховуючи те, як вони спрацьовують на практиці, приносячи користь індивіду. Джемс писав, що внутрішній досвід людини - це не «ланцюжок елементів», а «потік свідомості», для якого характерна особистісна (у значенні вираження інтересів особистості) вибірковість (здатність постійно робити вибір).

Програма функціонального напряму полягає у 1) з´ясуванні, яким чином індивід пристосовується до зовнішнього середовища, застосовуючи психічні функції, 2) пошуку засобів найбільш ефективного пристосування.

Функціоналізм підкреслював життєву значущість свідомості для суб´єкта. За Джемсом, психічні явища не можна вивчати незалежно від фізичних умов світу, бо світ і розум людини розвивалися одночасно й пристосувалися один до одного.

Телеологічний принцип (принцип доцільності) у функціоналізмі стає головним у поясненні розвитку душевного життя.

Різні види відчуттів і способи мислення досягли сучасного стану саме завдяки своїй корисності в регулюванні впливів людини на зовнішній світ.

Джемс визнає, що всі психічні процеси супроводжуються певними тілесними явищами і стверджує, що вони є функцією мозкової діяльності. Структуру психічного життя Джемс пов´язує з функціонуванням нервової системи. Дьюї вимагає визнати предметом психології цілісний організм в його адаптивній щодо середовища активності. Адаптивний характер свідомості, що його підкреслює функціоналізм, вимагає розглядати відношення психічних явищ і до умов середовища, і до потреб організму.

Обговорюючи проблему емоцій, Джемс (одночасно з данським лікарем Карлом Ланге) запропонував парадоксальну концепцію, згідно з якою первинними є зміни в м´язовій і судинній системах організму, вторинними - зумовлені ними емоційні стани. «Ми засмучені, тому що плачемо, лютуємо, тому що б´ємо іншого».

Хоча Джемс не створив ні цілісної системи, ні школи, його погляди на службову роль свідомості у взаємодії організму з середовищем, що волає до практичних рішень і дій, міцно увійшли до ідейної тканини американської психології. І нині за блискуче написаною наприкінці минулого століття книгою Джемса вчаться в американських коледжах.

На початку XX ст. той образ предмета психології, яким він сформувався в період її самоутвердження в сім´ї інших наук, дуже потьмянів. Хоча більшість психологів, як і раніше, вважала, що вони вивчають свідомість та її явища, однак ці явища дедалі тісніше співвідносили з життєдіяльністю організму, з його руховою активністю. Тільки небагато науковців і далі слідом за німецьким психологом Вундтом вважали, що вони мають займатися пошуками будівельного «матеріалу» безпосереднього досвіду і його структурами.

Функционализм [лат. functio — исполнение] — направление, считающее предметом психологического исследования функции, различные формы активности сознания, а не его содержание. Ф. возник в противовес структурализму, полагавшему, что сознание строится из элементов (преимущественно сенсорных) и их взаимосвязей (преимущественно ассоциативных). Противопоставление одного из этих направлений другому возникло в период зарождения психологии в качестве самостоятельной науки и было наиболее отчетливо сформулировано в программах В. Вундта (лидера структурализма) и Ф. Брентано (лидера европейского Ф.). В плане логики развития науки Ф. выразил потребность в разработке категории психического действия в качестве отличной от категории психического образа (ощущения, восприятия, представления). Категория образа неадекватно преломилась в структурализме, истолковавшем ее как элемент непосредственного опыта субъекта. Это дало основание Э. Маху и Р. Авенариусу представить сенсорный опыт в виде нейтрального материала, из которого мысль выкраивает предметное содержание как физики (внешний мир), так и психологии (внутренний мир). Тем самым психология лишалась собственного, только ей присущего предмета. В противовес этому Брентано, К. Штумпф и другие приверженцы Ф. предложили считать уникальным предметом психологии не феномен сознания, например, какой-либо цвет или звук, а функцию (акт) видения этого цвета или слышания этого звука. Феноменами же должна заниматься не психология, а другая область исследований. На позиции Ф. перешла и Вюрцбургская школа, обратившаяся к установке как акту сознания. Наряду с этим направлением Ф., оставшимся в пределах интроспекционизма, сложилось и другое, имевшее естественнонаучную ориентацию. В России его представляли Н.Н. Ланге, А.Ф. Лазурский и др., во Франции — Т. Рибо, А. Бине и др., в Германии — Г. Мюнстерберг. Для этого ответвления Ф. была характерна трактовка психических функций в контексте общей двигательной активности организма и стремление соединить субъективный метод с объективным.

На такой подход оказала влияние новая эволюционная биология, в частности концепция Г. Спенсера, согласно которой психика играет служебную роль в процессах адаптации организма к среде. Еще один вариант Ф. сложился в США, где лидирующим психологом стал У. Джеймс — один из наиболее решительных критиков структурализма. Его воззрения придали исследовательский импульс деятельности двух школ: Чикагской (Д. Дьюи и Д. Энджелл) и Колумбийской (Р. Вудворт). Сознание трактовалось как система психических операций, которые обеспечивают приспособление организма к новым ситуациям с целью удовлетворения его потребностей. Область, исследуемая психологией, тем самым существенно расширялась. Она охватывала не только сознание, но и телесное поведение индивида, мотивы этого поведения, индивидуальные различия между людьми, механизмы научения и другие проблемы, сближавшие психологию с практикой. Умножались контакты психологии с неврологией, социологией, антропологией, педагогикой. Ф. внес также существенный вклад в экспериментальное изучение мотивов и навыков. Хотя Ф. в своих теоретических посылках декларировал, что организм представляет собой психофизическое целое, в его исследовательской практике реальные отношения между функциями сознания и поведением организма в окружающей среде не прослеживались. По существу эти функции оказывались самостоятельной причинной величиной. Дуализм в понимании отношений между телесными и психическими функциями, телеологический взгляд на сознание как на целенаправленно действующую сущность привели к тому, что Ф. утратил научное влияние. В США Ф. был оттеснен бихевиоризмом. Для политической истории психологии советского периода характерны официальные требования отказа от Ф. При этом под Ф. понималось преимущественное внимание психологов к изучению отдельных психических функций, не приводящее к построению целостной картины сознания и личности человека. Однако объективное изучение личности в 1940—60-е гг. оказывалось практически невозможным по причинам идеологического характера. Это вело к фактическому отказу изучения реальной личности "советского человека" и стремлением изобразить ее не такой, какова она есть, а такой, какой она должна быть. Все это сделало "борьбу с Ф." мнимой и бесплодной.

19. чи можна досліджувати психологічні процеси ізольовано, не включаючи їх в діяльність людини? Аналітичний підхід до вивчення людської психіки, за якого психічну реальність розглядають ізольовано, відірвано від її носія, можливий (а іноді й необхідний) лише на першому етапі пізнання. Загалом він є малопродуктивним, бо будь-яка психічна якість, взаємодіючи з іншими якостями в процесі діяльності людини, розкриває свої нові аспекти й можливості. Цю обмеженість аналітичного методу долають за допомогою системного підходу, розробленого австрійським ученим Людвігом Берталанфі (1901 —1972). Ідея системного підходу для науки не нова, хоча інтенсивно розвиватися вона почала лише в XX ст. Її використали при створенні еволюційного вчення Чарльз Дарвін, при побудові періодичної системи елементів — Дмитро Менделєєв та ін. Про системний характер психічних явищ говорили І. Сєченов, В. Бехтерев, німецький психолог Герман Еббінгауз (1850—1909).